Бідна Стася

Ця весна принесла в моє життя кохання. Від Андрія я втратила розум на першому ж побаченні. На другому усвідомила, що пропала. На третє збиралася із замріяною посмішкою, іноді завмираючи в задумі:

— Який же він гарний! Сильний, надійний, дотепно жартує, а як заразливо сміється! А ще добре вдягається і виглядає справжнім красенем.

Після довгої зими цей хлопець став вогником, свіжим ковтком у сірій буденності. Мені було двадцять три, йому трохи більше, і ми створені одне для одного. В усякому разі, він точно для мене.

— Стася, ти як дурна, — дивувалася Софія. — Отямся!

— Ні, — казала я. — Мені добре.

— Пожалкуєш, — наполягала подруга. — Чоловіки підступні.

— Не цього разу, — відмахувалася я. — Він найкращий.

І дійсно, сталися негаразди. У кафе Андрій нервувався, відхиляв дзвінки, швидко друкував у відповідь.

— Щось серйозне? — виявила я співчуття.

— Не зважай, дрібниці.

— Та кажи, я ж хвилююся.

— З матір’ю посварився, — смикнув він підборіддям. — Нічого, дотисну, зробить як треба.

Звісно, день пішов шкереберть. Андрій пролив каву на брюки, прискіпався до моєї кофтини, щось буркнув про несмак, забив на квіти. Я проковтнула — у хлопця проблеми, не до гламуру. Попри напругу намагалася відволікти, якось розважити, та йому було не до того. Спробувала розповісти про себе — він ніби не чув.

Може, щось і виправилося б, однак повітряна тривога остаточно змарнувала побачення. Андрій цьомнув мене в щоку й стрибнув у свій «Фольц». Я спустилася в метро.

До гуртожитку верталася пообіді, засмучена. Софійка поцікавилася, та я не піддалася — сказала, все ОК. Вона не повірила. Поснули рано.

— Ти знов у кофтині? — Андрій кинув жартома, та вираз мав невдоволений. — Тепер ще й у кросівках.

Халепа. Новий день починався кінцем учорашнього. Моя «скромність» його вже не розчулювала, та й смаку мені за ніч не додалося. Хай би й так — загострювати не стала.

— Як справи? — попіклувалася. — Краще?

— Сподіваюся, — кивнув він знехотя. — Чекаю на дзвінок.

— Від матері?

— Так.

— А яка вона в тебе?

— Не остання людина, — він посміхнувся гордовито. — Та ти її в новинах бачила. Пам’ятаєш, у тому році справа гриміла…

Його телефон тренькнув.

— Нарешті! — переглянув він повідомлення. — Оце справжній дарунок на двадцятип’ятиріччя!

— Ой! — мені стало ніяково. — Я ж не знала… ти хоч натякнув би…

— Не переймайся, — торкнувся він моєї долоні з ніжністю, однак додав із натяком: — Краще нігті зроби. Бідна Стася.

Шпилька виявилася колючою. Я смикнула руку й зашипіла від болю.

— Ти чого? — здивувався Андрій. — Щось із плечем?

— Так, була травма, — не хотілося видатися хворобливою. — Уже минає.

— То ти спортсменка? — він подивився з цікавістю. — І не подумав би.

— У минулому, — мотнула я головою. — Та це через інше, розумієш…

— Добре, добре, — підняв він долоні. — Не виправдовуйся. Пішли десь посидимо. Тільки недовго — на мене сімейне свято чекає, — знизав він трохи винувато плечима. — Батьки, вони такі… батьки.

Було напрочуд тепло, і столик ми взяли надворі. Знов Андрій був собою — смішив, кепкував, веселився. Раптом ляснув себе по лобі, зірвався кудись і прибіг із букетом. Весна, духмяна кава, тістечко, квіти… що треба дівчині для щастя? Тим більше, коли такий хлопець навпроти.

— А все ж таки, що ти отримав? — я мала знати, куди пішло стільки нервів. — Зізнавайся. Телефон?

— Ха! — він посміхнувся інтригуюче. — Навіть не близько.

— Мотоцикл?

— Знову ні. — Його очі примружилися. — Набагато краще.

— Тоді… може… — я помотала головою. — Все, здаюся! Кажи сам.

— Звільнення від мобілізації.

— Що? — мабуть, я недочула. — Від чого?

— Так, — здійняв він руки. — Тепер я інвалід. Офіційно. Нікому нічого не винен.

Мені впало серце. Я ще посміхалася, та по очах уже все було видно.

— Ти чого? — перепитав він здивовано. — Пораділа б краще.

— Піду, — піднялася я зі стільця. — Справи.

— Та що ж таке? Хіба я не маю права просто жити?

— Це твій вибір. Не проводжай.

— Жінки теж воюють. Якщо що.

— Так, — я погодилася. — Воюють. Бувай.

Софійці пояснювати не було потреби. Вона обійняла мене просто з порога, провела заспокійливо по спині:

— Не жалкуй, Стасю, все буде добре.

— Не кажи, що попереджала.

— Не казатиму.

Ми пили чай біля вікна, дивувалися раннім шпакам, розглядали зелене листя. Вирішили сходити увечері на «Відьму».

Не судилося. О восьмій подзвонив командир:

— Усе, дівчата, збирайтеся, за пів години чекатиму внизу. Я вже виїхав.

Шкода. Навіть двох тижнів не догуляли.

За мить у кімнаті не лишилося й натяку на меланхолію чи розбиті серця. Мої руки звично підганяли екіпіровку, шнурували, застібували, пакували. Софія робила те саме зі своїми обладунками. Ми — снайперська двійка, і зазвичай наші справи починаються там, де закінчується чиєсь безтурботне життя.

— Все добре, капрале? — усе ж таки поцікавилася вона.

— Так, сержанте, я в нормі, — кивнула я у відповідь.

Двері гуртожитку зачинилися, відсікаючи напускне, оманливе, несправжнє. І тільки відлуння наших берців затихало на порожніх сходах.