Мишачий король

Ви, звісно, знаєте, що одне з найстрашніших звинувачень у дитинстві — це звинувачення в боягузтві. Ось і доводиться хлопчакам доводити один одному свою хоробрість. Хто як уміє. Вигадуючи найнеймовірніші й найнебезпечніші випробування й навіть під загрозою життя намагаються їх подолати. Іноді — трагічно.

Наше місто розділяють дві річки, які, зливаючись, утворюють лиман що виходить у море. Крейдяні береги однієї з них кишіли вужами та мідянками, яких ми задля забави вишукували під камінням. Берег круто спускався до води й був густо зарослий шипшиною, терном та маслинами. Подекуди під кущами виднілися нори й напівзасипані печери. Вони невеликими арками йшли вглиб берега. Ці місця називалися Білими гірками.

Одного вечора, коли наша компанія весело сиділа на лавці, хтось розповів, що в глибині таких печер живуть кажани й у них є свій король — удесятеро більший за звичайну мишу, і він п’є кров. А коли нап’ється, стає людиною з червоними очима й кігтями замість нігтів. Але якщо встигнеш його перехрестити й попросити золота — дасть, скільки винесеш. Усі посміялися. Почалися жарти з пропозиціями сходити й знайти таку печеру. Та ніхто не згодився.

Я з Вітьком жив по сусідству. Ми мовчки йшли додому, і раптом він, обернувшись до мене, випалив:

— Я б пішов. Точно кажу. Пішов би.

— Може, не треба? Ти ж чув, що розповідають. Король кров п’є… Я боюся. Тільки ти нікому не кажи. Гаразд?

Вітька вже було не зупинити.

— Це малечі страшно. Он мій батько розповідав, як на нього троє напали. Відбився. А я що — не такий?

— Дивись. — Вітька стиснув кулак і зігнув лікоть. — Спробуй м’язи. Я теж нічого не боюся. Ходімо на вихідних на Білі горби — сам побачиш.

На вихідних, у неділю, ми, ніби йдучи в кіно, сіли на трамвай, вийшли біля зоопарку й через кладовище спустилися до річки. Іти було далеко. Я не хотів, але Вітька пригрозив розповісти хлопцям, що я боягуз, і мені волею-неволею довелося плентатися за ним. Вітька серйозно підготувався до походу: взяв сірники, ліхтарик і довгу білизняну мотузку.

— Там печери неглибокі. Головне — знайти ту, що треба. Я візьму золота, скільки підніму. Я у брата гантелі тягав — вісім кілограмів. То нехай десять покладуть. Ти не трусь, я тобі цілий кілограм дам, мені не шкода.

Ми йшли вздовж вузького берега, то піднімаючись схилом угору, то, чіпляючись за кущі, збігали до води. Так, бігаючи вгору-вниз, ми обстежували печерки й нори, що здавалися нам придатними для житла мишачого короля. Ми вимазалися в білій пилюці та глині, але нічого цікавого не траплялося. Я озирався назад, а Вітька бурчав і зло жбурляв каміння в нори, сподіваючись вигнати короля.

Чергова напівзасипана печерка нічим не відрізнялася від інших. Я зазирнув, Вітька світив.

— Там щось є, — тільки й сказав він.

Хід був майже повністю завалений, похило йшов углиб. Лише голова й могла б туди пролізти. Та хто ж її туди сунув би.

Ми відкидали пласкі камені, що шарами нависали над нами, поступово розширюючи й заглиблюючи лаз. Чим далі просувалися, тим у скупому денному світлі ширше ставало приміщення печери. Підсвічуючи ліхтариком, Вітька сповз усередину.

— Лізь, — махнув він мені. — Не бійся.

Я на пузі, мов ящірка, повторив його шлях і незабаром став поруч. Вітька світив під ноги. Вгорі, мов вузенька кватирка, світився наш лаз.

— Вітьку, а ти встигнеш його перехрестити? — зі страхом прошепотів я, дивлячись у глиб печери.

— А якщо на нього наш хрест не діє?

— Тихо ти. Не трусь, — шикнув друг, спрямовуючи світло туди, де щось помітив.

На підлозі печери лежали кістки, а на пласкому камені білів череп. Обережно, боком, ми наблизилися до знахідки. Череп був великий, людський, але з витягнутою вперед щелепою й гострими іклами. Вітька світив у порожні очниці.

— Мишачий король помер, — у його голосі був розпач, а я з полегшенням зітхнув.

— То його можна не боятися?

— Ти не розумієш. Я так сподівався… Усе пропало.

І він упав на коліна й заплакав.

— Ти чого?

— Нам потрібні гроші. Мама хвора. У неї рак.

Я почав щось розуміти. Ось навіщо він сюди йшов.

— Давай заберемо череп мишачого короля й продамо. За нього багато дадуть.

Вітька дістав торбу, що готував для золота, й ми обережно поклали туди голову.

Задихаючись, тримаючись за мотузку, ми вибиралися з печери. Позаду було чути, як зі стелі осипається каміння. Торба з черепом заважала повзти. Сонце хилилося до землі, і довгі тіні від кущів тягнулися до води.

— Ого! Скільки ж ми там пробули. Зовсім недовго, а вже вечір.

— Гайда додому. Мати сваритиметься.

Чіпляючись за кущі полину й траву, ми збігли до води. Каміння котилося слідом. А ми вузькою, всипаною камінцями смугою берега побігли додому. Річка, вигинаючись дугою, місцями заросла очеретом. Попереду вже виднівся плавучий дерев’яний міст. Ми поспішали, щоб нас не застала ніч. Попри тривогу в душі, я все ж радів, що мишачий король помер. Я мовчав, але усмішка не сходила з губ. Я ховав її, як щось цінне, чого не мав бачити ніхто.

На затяжному підйомі звернули вбік старого міського кладовища. Вітька, який ніс на плечі мішок із черепом мишачого короля, раптом зупинився й нервово, але обережно опустив ношу на землю.

— Він ворушиться!

— Та ну? Просто ти йдеш, а він підстрибує. От і все.

Вітька розв’язав мішок і зазирнув усередину.

— Лежить.

— Ходімо швидше, вже темніє. Ти колись ходив уночі кладовищем?

— Ні.

— І я ні.

Закинувши мішок із черепом на плече, ми майже бігцем центральною алеєю між рядами могил поспішили до видимого вдалині виходу.

Удома я отримав прочуханку за пізнє повернення й був відправлений спати. Я довго крутився в ліжку. Сон не приходив: усе пережите за день спливало в свідомості, мов яскраве кіно. Запах і сирість печери я відчував, щойно заплющував очі. Я бачив череп, що лежав на камені, — він світився червоними очима й загрозливо клацав пащею з гострими іклами, змішуючи сон і яву. Я здригався від страху й натягував ковдру вище, кутаючись з головою. Яким він був, мишачий король, яким виглядав, коли був живий? Великі білі ікла говорили про міць, силу й лють цього короля. Вітька забрав його до себе. Може, не треба було. Принести додому череп… Я б не наважився.

Вранці ми збиралися віднести череп скупнику мотлоху. Звичайний череп, звісно, нічого не вартий, але череп мишачого короля — це не буденна, а цінна річ.

Вітька, заспаний, босий, вийшов на поріг. Він поправляв на собі одяг — футболку й шорти, сонно дивлячись на мене.

— Ти що, забув? Ми ж збиралися… — почав я.

Він перебив, позіхаючи:

— Усю ніч не спав. Поганий сон. Миші. Голова болить. Куди нам поспішати? Завтра підемо.

Канікули. Не мені вам розповідати — безтурботне дитяче щастя: кіно, річка, зоопарк і таке інше. Ну, ви зрозуміли.

Вітька я не бачив кілька днів, а тут він трапився назустріч. У ньому щось змінилося, але тоді я не зрозумів — що саме. Я знову спитав, тихо:

— Ну що, відніс череп?

Він зробив вигляд, ніби не одразу зрозумів, про який череп ідеться, а потім різко заспішив:

— Так, звісно.

— Скільки дали?

— Не твоя справа. Все, бувай.

Я зрозумів одне: Вітька не хоче зі мною ділитися грошима. Жаднюга.

Та Вітька все ж був моїм другом, і наступного ранку я знову пішов до нього. Його мати лежала в ліжку — бліда, з заплющеними очима. Вітька сидів біля неї на стільці, але виглядав не краще. Я бачив, що він переживає: схудлий, похмурий, закрив обличчя руками. Може, плаче? Вітька обернувся до мене — його обличчя загострилося, ніби вирубане з каменю, а очі… серце моє стиснулося. Зіниці стали вузькими, а прожилки робили їх майже червоними.

— Ти хоч спав? — спитав я з тривогою.

— Не можу заснути. Він не дає.

— Хто — він?

— Мишачий король. Він обіцяє золото.

— То ти його не продав?! — у жаху вигукнув я надто голосно.

— Тихо ти. Мати погано спить. Ходімо до мене.

Ми вийшли в сусідню кімнату, і я побачив на столику біля ліжка череп.

— Не треба було його брати.

— Він обіцяє золото, — уперто повторив Вітька. — Я не хочу в інтернат. Якщо мама помре…

Невдовзі я пішов додому, але весь час думав про друга й про те, як би я вчинив на його місці. В інтернат я теж не хотів. Я зумів переконати себе, що зробив би так само.

Вночі мені снилися кажани, що літали великими зграями у дворі, і мишачий король серед них — найбільший, з червоними очима.

Вранці, вийшовши на поріг, я побачив мертвого сусідського кота, що лежав посеред двору. Я підійшов, узяв його за хвіст, оглядаючи з усіх боків. Цілий. Просто мертвий.

Вітька перестав виходити надвір, посилаючись на те, що за матір’ю потрібен постійний догляд. Хоча одного разу я побачив, як він крадькома виходить за хвіртку з невеликою лопатою й прямує в бік Білих горбів. Я більше не хотів туди йти, тож зробив вигляд, що не помітив. Вітька шукає золото мишачого короля.

Вітька став зовсім худим, щоки запали, погляд — дивний, відсутній. Він схибнувся на тому проклятому золоті.

— Ти не розумієш. Він мені скаже, де шукати, і я знайду, — твердив товариш, киваючи в бік черепа.

Однієї ночі я прокинувся. Мені здалося, що в кімнаті хтось є. Я відчував огидний запах мишачих екскрементів і сирість печери. Може, з підвалу потягнуло. Я лежав, боячись поворухнутися. Лише очі, прорізаючи темряву, шукали в тінях те, що мене стривожило. В кутку ворухнулася тінь — невелика. Мене охопило тремтіння. І все ж я повільно витягнув руку з-під ковдри й увімкнув настільну лампу на стільці біля ліжка. Нікого.

Вранці хтось знову знайшов мертву сусідську кішку. Я одразу припустив, що це мишачий король п’є їхню кров. Сидячи на лавці у дворі, я будував здогадки, але нічого не сходилося. Не може ж череп бігати за кішками по двору. Вітька мав би знати. Але він відмахнувся, сказавши, що я нічого не розумію.

Канікули добігали кінця, і одного разу, в неділю, Вітька сам прийшов до мене. Очі його блищали.

— Гайда на Білі гірки. Він сказав, що покаже, де золото.

Я почав відмовлятися. Але Вітька зневажливо кинув:

— Сциш? Я всім розкажу, що ти боягуз.

Я зітхнув і неохоче погодився. Вітька поклав череп у мішок. Та сама дорога, але тепер ми знали, де потрібна нам печера. День видався похмурий, сірий, що ще більше тиснуло на мене. Дорогою я слабко намагався його напоумити:

— Може, не підемо? Раптом дощ.

Але Вітька вперто йшов уперед і квапив мене. Незабаром ми дісталися печери. Прив’язали мотузку до валуна й поповзли всередину. Вітька ліз першим, я — за ним. Цього разу я відчував холод печери, що пробирав до кісток, хоча вперше це була приємна прохолода. Лаз здався мені довшим, ніж раніше.

— Світи.

Вітька підвівся, тримаючи в руках мішок. Я став поруч і освітив місце, де колись лежав череп. На підлозі валялися скелети й кістки птахів, котів, мишей.

— Він прокинувся, — прошепотів Вітька чужим, сиплим голосом, дістаючи череп і ставлячи його на камінь.

— Як його перехрестити? — я теж понизив голос. — Ти ж казав про золото…

Тихий звук наших голосів луною відбивався від стін.

— Ходімо звідси.

— Зачекай. Зараз.

Я вчепився в мотузку, мов у нитку Аріадни. Згори зі стелі почувся писк і шелест крил. Десятки маленьких тіл зірвалися вниз і закружляли навколо нас. Я кинув погляд на Вітьку: він стояв біля кам’яного вівтаря з піднятими руками. Його обличчя вже не було обличчям хлопчиська — витягнуте, з гострими іклами, очі палали червоним вогнем, а навколо щільною масою кружляли кажани.

Не роздумуючи, натягуючи мотузку, спотикаючись об каміння, я надав собі прискорення і, мов вугор, звиваючись у лазі, поспішив до світла. Кажани нападали на мене, прагнучи вирватися назовні. Я втиснув голову в плечі й ногами, відштовхуючись від каміння, звалював їх назад у печеру.

Коли моя голова показалася назовні, потік повітря й пилу викинув мене з печери, мов корок із пляшки шампанського. Позаду все гуркотіло й гуло. Стався обвал, і печеру засипало пластами породи.

Я сидів на камені на березі й не знав, що робити. Вітьку завалило. Вітьку чи…?

Чим довше я сидів, тим більше приходило розуміння, що Вітька вже не був собою. Він став Мишачим королем. І чомусь я дуже не хотів, щоб він вибрався.

Нікому — ані слова.