Гроші (2)

Мого батька викинули з Національного оркестру народних інструментів за "огидний потяг до грошей". (Як це тоді політично називалося?..)

Він влаштувався у музичну школу №9 десь на Круглоуніверситецькій (над Бесарабкою), допрацював до пенсії в одному рваному костюмі, й отримав медаль.

- Кому потрібні ці бляшанки, - ляпнув я про його нагороду, за що (як і за решту мого життя) тепер мені стидко.

Втім, він не спинився.

Савєцька влада пішла в туфту.

- Сільське господарство, - його цитуючи, - це джерело свободи.

Не знаю, звідки він це взяв. Звучить поцупленим, здається вивченим і штучним. Усе життя (здається натепер) я бачив його на городі складеним удвоє, опаленим на сонці, переверненим дупою догори, головою до землі. Чи це й була, справді, свобода?

Батько перекопав і перегромадив увесь город, аби зробити круті схили, якими марив його тесть, дядько Іванов. Тепер земля виглядала, як напіввідкрита книжка. Він засадив її тюльпанами.

Про квіти тра добре знать. Осьде.

8 березня та 1 вересня.

Тьолкін день. Початок школи. Всі купують квіти. Геть усі. Поголовно. Масово. Кожен.

Уявіть собі запит. Згадайте-но потребу. Прибуток. Мані.

Я гадаю, ці два дні зробили батьків непомітними багачами ще за савєцьких часів.

У них були гроші (як я назадгузь тепер розумію).

У них були жужми облігацій державного займу по 20 рублів кожна.

У них була машина, а потім друга хата з великим обійстям у Лютежі, (і третя коло Кагарлика, no big deal)...

Ми, здається, мали все, що заманеться.

(Одної миті - як мені тепер здається - батьки обговорювали розлучитися, щоби паралєльно виїхати в Ізраїль та зійтись. Але того не сталося, на жаль.)

Квіти, втім, годують, блін.

- Ти ж пам"ятаєш, де все заховано? - спитав мене батько вже по кінці СРСР, невдовзі до мого для всіх раптового перекиду в США.

- Нєєє... - сказав я, і сам здивований, і неприємно здивувавши батька.

Він повів мене у цегляний сарайчик і показав зовсім певну місцину під стінкою. Там-то було закопано трилітрову скляну банку, повно набиту золотими шлюбними обручками і браслетами. (Я не брешу).

Про яку я не мав анінайменшої пам"яті.

Вона ще й зараз там на щастя археологам.