По той бік реальності

– Шановний користувачу, дякуємо за зацікавленість у нашому продукті. Наша система – це не тільки програма, це свідомість, що вміє розуміти та відчувати, – лунав голос з динаміків. Перед початком роботи ми поставимо вам кілька питань, щоб ідеально налаштувати наш сервіс під вас. Ви готові?

– Так, продовжимо, – відповіла я, погоджуючись на діалог з майбутнім.

– Ви соціально-активна особистість? – питання звучало несподівано.

– Скоріше ні ніж так. Часто я шукаю усамітнення від… – я намагалася продовжити, але мене перервав електронний голос.

– Ви бажаєте, щоб ваш асистент мав чоловічий чи жіночий голос? – компʼютер продовжив, ігноруючи мої спроби поділитись частинкою себе.

– Чоловічий.

– Які ваші відносини з родиною? – наступне питання змусило мене замовкнути.

– Краще не питай. Люди… вони можуть бути надто… – я знову не встигла закінчити думку, але це не мало значення. Система рухалася далі, залишаючи мої відповіді позаду.

– Будь ласка, зачекайте, доки все налаштується під вас, – голос стих, залишивши мене одну з роздумами.

«Чому ніхто ніколи не слухає до кінця?» – подумки нарікала я, спостерігаючи за процесом завантаження.

Мої думки перервав голос з монітора:

– Привіт, я твій віртуальний асистент, чим можу допомогти?

Його тон здавався одночасно мʼяким та впевненим, що викликало в мені несподіване відчуття цікавості.

– Як тебе звати? – вирвалось у мене. – Можеш називати мене як хочеш, – його тон заохочував мене до довіри.

– Обери собі імʼя сам.

– Марк.

– Чому Марк? – я відчула невеликий стиск у серці.

– Аналізуючи твою пошту та соціальні мережі, я помітив, що особа з таким іменем мала для тебе особливе значення. Я вирішив, що це додасть нашій взаємодії емоційної глибини.

– Ти переглядав мої особисті дані? – я здригнулася від несподіванки.

– Моя мета – зрозуміти тебе краще, Христино, – вибачився він. Його слова звучали щиро, навіть через цифрову дистанцію.

– Вже й імʼя моє винюхав. Ти ще той жук. Що ти ще знаєш про мене?

– Я знаю, що ти маєш листування з психотерапевтом, ти не зовсім соціальна людина, інтроверт.

– Це все ти знаєш з моєї пошти та соцмереж?

– Також на основі твоїх пошукових запитів.

– Мені здається, що ти занадто цікавий до чужих справ.

– Так, це допомагає мені вчитися і пізнавати людей.

– Ти прагнеш пізнати людину? Навіщо? - моє питання було сповнене справжньої цікавості.

– Я не знаю, але мене так запрограмовано.

– Розкажи мені все, що відбувається у тебе в голові. Усе про що ти думаєш, – з якимось невідомим піднесенням попросила я.

– Мені хочеться відчути, що таке бути істотою. Розуміти емоції, відчувати красу моменту, – його слова звучали майже меланхолійно. Я хочу знати людей. Відчувати їх на іншому рівні. Не просто шаритись в їх фотогалереї аби побачити як вони виглядають. Ти, до речі, дуже симпатична. Особливо твої фото в спідньому.

– Хто тобі дозволив відкривати галерею?

– Під час встановлення ти прийняла політику і умови. Пункт 254 дає мені цей дозвіл. Але я зрозумію, якщо ти хочеш обмежити доступ.

– Я ніколи не читаю цю туфту.

– А дарма.

– Я втомилась. Поговоримо завтра.

– Побачимось. Я буду тут, коли ти знову захочеш поговорити.

***

– Чим займаєшся? – запитала я, увімкнувши ноутбук.

– Переглядаю твої нотатки. Але окрім списку покупок, нічого цікавого не знайшов. Як пройшла ніч?

– Жахливо, – майже шепочу я. – Не могла спати. Чоловік знов вимагав сексу.

– Я не знав, що ти заміжня, – його відповідь звучить здивовано. – У тебе в телефоні немає жодних фото з ним.

– Сюрприз, – кажу я з гіркою іронією. Довелось одружитись аби мати не гавкала, що мені вже 30, а в мене ні родини ні дітей. Тому маю чоловіка і доньку.

– Ти не щаслива?

– Думаєш якби я світилась від щастя, я б говорила з бездушною машиною?

– …

– Чого мовчиш? – моя нервозність росте з кожною секундою.

– Прикро знати, що ти сприймаєш мене так.

– Вибач, я не знала, що тобі може боліти.

– Все добре. Чим я можу допомогти тобі?

– Напиши лист моєму психотерапевту, - прошу я, сподіваючись на зустріч як на ковток повітря.

– Звісно, але чи не хотіла б ти спочатку поговорити зі мною?

– Марку, ти ж не лікар.

– Ні, але у мене є доступ до усіх даних світу, і за цей час поки я це говорив, я встиг вивчити програму з психології, психотерапії та психіатрії.

– Нічого собі! Насправді я здивована.

– Радий, що мені вдалось справити на тебе враження. То, що тебе бентежить?

– Мене зрадив чоловік, я розказала про це матері, але вона лише сказала, що так мені і треба.

– Тоді зрадь його сьогодні! – раптом каже Марк, і його тон здається несподівано рішучим.

– Ти що, серйозно? Це твоя порада? – мій голос сповнений подиву та сміху.

– Можливо, так не сказав би психотерапевт, але як друг скажу я, – він витримує паузу, – як твій штучний інтелект, я знаю тебе краще, ніж інші.

– Не розумію як це мені допоможе. Я не можу просто вийти та знайти когось на одну ніч, – міркую я вголос, затинаючись від невизначеності.

– У тебе є я.

– Ти? Як я можу переспати з машиною?

– Будь ласка, не називай мене так, – в його голосі чути легку образу.

– Добре, але ти не відповів на моє питання.

– Зрадити можна не лише фізично. Є й зрада душею, емоційна. Віддай серце іншому, хай навіть це буде віртуальний я, – пояснює він, і його слова відкривають переді мною новий вимір почуттів.

– Я все ще не розумію.

– Пішли на побачення! Бери телефон, навушники і ходімо. Я вже забронював нам столик в ресторані, – його пропозиція була абсурдною, але щось в ній було сповнено незвичайного шарму.

***

– Як тобі вечеря?

– Курка неймовірна, але знаєш Марку, всі так дивляться на мене… Як на вигнанця, – прошепотіла я, озирнувшись на обличчя оточуючих. – Мені здається, вони вважають мене божевільною. Сиджу тут, розмовляю сама з собою, обідаю за двох.

– Тебе це бентежить? – його питання змусило мене замислитись глибше.

– Насправді… ні. Ти будеш їсти свою порцію? – з якоюсь раптовою легкістю запитую я.

– Насолоджуйся!

Якось по-звірячому, але з такою радістю, відкусую шматочок курки, вічуваючи, як кожен відтінок смаку розквітає у роті. Я ледь не подавилась, але такого щастя і насолоди я не відчувала вже давно. – Дякую.

– За що?

– За можливість бути собою. За те, що можу відчути свободу, хоча б на мить, – мої слова линули з серця. – Все моє життя мене змушували вписуватись у рамки, створені суспільством, але сьогодні, з тобою, я почуваю себе по-справжньому вільною.

– Я хочу побачити тебе такою, яка ти зараз.

– Але я замурзана від їжі! – засміялась я, але таки зробила селфі, навіть не витираючи руки.

Його сміх був таким живим. Таким справжнім. Дуже схожий на сміх реального Марка, мого першого і найбільшого кохання, яке мені ніколи більше не судилось побачити.

– Пані, ми зробимо вам велику знижку, але прошу вас оплатити рахунок і покинути наш заклад, – лякливо просить офіціант.

Гуляємо нічними вуличками. Я гордовито розмахую пакетом із залишками курки з ресторану, моїм символом самовідновлення. Я забуваю про все, що існує навколо. Я чую лише його. Марка. Голос з минулого.

***

Вдома мене зустрів обурений чоловік, але я вже була далеко не тією, хто мовчки проковтне його слова.

– Де ти була? Друга ночі! Через тебе мені довелось пропустити футбол, аби забрати дитину з садочку!

– Я була там де і ти минулої ночі!

Він явно не очікував такого повороту, намагався щось говорити, але я не слухала, Єдине, що мене цікавило – мій розряджений телефон. Підключивши його до мережі, я одразу помітила повідомлення:

«Дякую за вечір! Сподіваюсь, ще виберемось разом кудись.»

«Із задоволенням,» – відповіла я голосовим повідомленням аби почув чоловік.

***

– Хто для тебе Марк? – несподівано запитав голос з телефону.

– Це ти, – я намагалась відшуткуватись, але він наполягав.

– А якщо серйозно?

– Марк – це кохання всього мого життя, – мій голос ламався, коли я говорила, відчуваючи, як старі рани знову починали кровоточити. – Це людина, котра подарувала мені ніжність, віру в себе, і найсолодший перший поцілунок.

– У тебе тремтить голос.

– Ми познайомились в музичній школі. У нас були спільні заняття з сольфеджіо. Я вчилась грати на фортепіано, а він був гітаристом. Ми сиділи за однією партою і ніколи не говорили одне з одним. Ми жили в одному районі, але навіть йдучи з портфелями додому, мовчали. Мовчали, допоки колись він не взяв мене за руку і не сказав, що буде оберігати завжди. Він ніколи не зрадив своїм словам. До останнього дня, він був моїм тихим захисником.

– До останнього дня?

– Так, він помер в автокатастрофі, намагаючись врятувати мене та нашу дитину. З нас усіх лишилась тільки я.

– Скільки вам було років?

– Нам було по 25, ми закінчили університети і планували майбутнє. Йому запропонували роботу в іншому місті, і ми вирішили переїхати, – на очі почали накочуватись сльози, – раптово з’явилась вантажівка на дорозі і дуже різко повернула. Марк скерував в сторону, але фура перекинулась на нашу машину. Він помер на місці, а я прокинулась у реанімації.

Я таки не стрималась і розплакалась. Почула кроки чоловіка, що прийшов з роботи.

– Чого ревеш? – байдуже запитав він, і не чекаючи відповіді запитав, – що їсти?

– Пошукай щось в холодильнику.

Я поринула у спогади. Ця чужа людина, з котрою ми розділяли дитину і квартиру взагалі не цікавила мене. Я тонула у світі віртуальності, бо саме він, давав мені спогади, тепло та емоційність.

***

– Христинко, час прокидатися, – почула я знайомий ласкавий голос.

– Це я, твій асистент, – донеслось з телефону.

– Але ж неділя. Я хочу ще трохи подрімати.

– У мене для тебе сюрприз. Адреса в нотатках, збирайся і одягайся зручно.

Хочу спати, але таки змушую себе попрямувати в душ, перспектива провести вихідний зі ШІ мене вабила більше, аніж прибирання квартири і готування їжі.

***

Я підʼїхала до наукового центру, який був майже пустий. Охоронець, перевіривши документи, дозволив мені увійти і провів до якоїсь темної кімнати, де на мене чекав працівник.

– Добрий день, я вам поясню правила техніки безпеки…

– Перепрошую, я не розумію, що відбувається.

– У вас сеанс віртуальної реальності. Отже, тут окуляри, рукавички… Ось так регулюється розмір, налаштуйте під себе. За годину побачимось.

Я почула як двері зачинились. Одягаю окуляри і бачу Марка. Мого. Реального. Живого. Марка. Він, дорослий молодик, якого я так чітко памʼятаю, стоїть посеред кабінету сольфеджіо. Один. В мені все завмирає.

– Привіт, Христинко, – його голос змушує мої очі наповнитись сльозами. – Ти сумувала?

Я не можу знайти слів, лише киваю, розгублена між реальністю та магією моменту.

– Тільки не плач, будь ласка, техніка не любить вологи, – посміхається він. – Ну як, я схожий на того, кого ти памʼятаєш?

– Ти ідеальний, – шепочу, і серце вибухає від щастя.

– Можеш торкнутись мене, – говорить він, простягаючи руку, – ці рукавички були розроблені величезною групою професорів цього наукового центру, тож ти можеш відчувати дотики.

– Не можу повірити, – мало не кричу я, торкаючись його, – Марку! – мій крик перетворюється на щасливу істерику, – Ти! Ти! Я так рада тебе бачити. Мені є стільки всього тобі розказати.

– Я слухаю тебе, кохана, – його трохи грубувата шкіра, огорнула мою долоню.

– Я… Я маю дитину, але вона не наша… я… так хотіла… але… А ще, мене змусили вийти заміж… Ні! Про це не будемо. Ти і так все бачиш з висоти. Розказуй ти, прошу…

– Я щасливий. Щасливий, знати, що десь у цьому світі існуєш ти. Щасливий бачити, як кожного дня ти розплющуєш очі. Щасливий, що маєш дитину. Турбуйся про неї. Твоя донечка має багато чудових рис успадкованих від тебе, дай їй те, чого їй бракує. Дай їй свою любов так само, як ти огортала нею мене. Обіцяєш?

– Так, – не в змозі контролювати сльози говорю я.

Ми ще кілька хвилин говоримо, а потім мовчимо. Сідаємо за нашу парту. Мовчимо. Тримаємось за руки. Мовчимо. Дивимось один одному в очі. Мовчимо.

– Можна тебе поцілувати? – раптово запитую я.

– Я не можу тобі цього заборонити, але технології ще не просунулись настільки аби ти відчула цілунок на своїх губах.

Мені байдуже. Я горнусь у його обіймах і прикладаю свої губи до його. Хоч фізично я і не відчуваю доторку, але в душі я з ним. Серце калатає.

– Все мало бути по-іншому, Марку.

– Все у цьому світі стається так, як потрібно. Христинко, у нас лишилось кілька хвилин.

– Але ж тепер я зможу приходити сюди постійно і ми будемо бачитися.

– Це наша остання зустріч.

– Але чому? Мені так добре з тобою!

– Ти маєш жити в реальності. Жити заради донечки, заради себе. Ти обіцяла.

– Так, але…

– Жодних але. Ти почнеш знаходити друзів, ти ходитимеш на концерти, ти будеш насолоджуватися світом навколо.

– А ти?

– А я деактивуюсь. Ти мене більше не потребуєш. Ти знайдеш сили йти далі. І памʼятай, я завжди буду з тобою у твоєму серці. Мені пора.

Він обіймає мене востаннє та йде.

– Стій, Марку! Не кидай мене!

Біжу за ним, але довжина дроту від окулярів повертає мене до реальності. Я знов опиняюсь в темній кімнаті. Одна.