Чотириста років без воєн

Закричав в ейфорії півень. Сон обірвався. Дивлюся на годинник — четверта ранку.

Що це було? Невже сон? Усе так реально… Ніби відбувалося насправді: потяг, за вікном — мерехтіння. Така швидкість, що пейзажі зникають, не залишаючи навіть натяку. Я сиджу за столиком, а поруч, у кріслі, — дівчина. Гарна. Довге біляве, шовковисте волосся, трохи видовжене обличчя, волошкові очі. На вустах — легка посмішка.

Вона здивовано дивиться на мене й запитує:

— Невже 2025 рік?

— Так, 2025-й.

— Україна?

— Так.

— І що, там зараз війна?

— Війна.

Я вдивляюся в мерехтіння за вікном. Дівчина замислено каже:

— У нас остання війна закінчилася в 1945 році. Хоч відтоді минуло майже чотириста років, пам’ять про неї збереглася лише в музеях і літописах. Ми не знаємо воєн і хвороб. Усі вірусні захворювання зникли. Люди живуть і насолоджуються життям. Кожен займається справою, яка йому до душі.

Лунає ніжний, спокійний голос:

— Станція «Колос». Зупинка три хвилини.

Дівчина стрепенулася:

— Пора. Приїхали.

Вона махнула рукою — і в повітрі з’явилася прозора панель із клавіатурою. Швидко набрала якусь комбінацію… І ось ми вже не в поїзді, а в зручних кріслах-гойдалках.

Позаду — дерева, мабуть, парк. Попереду — галявина, вкрита зеленою, шовковистою травою. Віддалік — водойма, схожа на озеро. Чути плескіт води й тихий шепіт листя, ніби його перебирає легкий вітерець. Чисте, блакитне, ніби намальоване небо. П’янке, свіже повітря.

Навколо відпочивають люди. І раптом виникає відчуття спокою, радості, умиротворення, незвичайної легкості. Здається, варто лише підвестися — і вітер підхопить мене, понесе ген-ген за обрій. Я сиджу розслаблено, тримаючись за поручні крісла-гойдалки, і повільно гойдаюся на хвилях блаженства.

Дівчина дивиться на мене й посміхається.

Раптом — цей навіжений крик півня! Усе зникло.

Лежу, прислухаюся, повертаюся до реальності. Півень замовк, але тиша не настала. Чую вибухи. За вікном — заграва. Щось горить.

Ось так: з одного виміру — в інший. Різко. Без переходу. З води — у полум’я.

А так хочеться повернутися туди — в іншу реальність, без воєн, пожеж і вибухів. Здається, я справді побував в іншому вимірі: усе було таким ясним, чітким, справжнім…

Можливо, існує безліч вимірів, і між ними можна подорожувати? Обрати той, що до душі, — і залишитися там назавжди. Жити в мирі й спокої.

Але що тоді буде з цим світом?

Ні. Потрібно навести лад тут.

Якщо там, в іншому вимірі, люди змогли це зробити, — то і ми зможемо.

Згадую голос дівчини:

— Чотириста років без воєн…