Бунтівниця. Частина 2: Наслідки

Біль.

Пекучий, ріжучий біль у грудях, наче ніж розриває тіло навпіл. Я ледь стримую крик, заглушуючи його в подушку, у яку впиваюся обличчям.

Річ у тім, що я навіть не встигаю доторкнутися губами до Катрін, як вона, запалена пристрастю, кладе руку мені на груди поверх футболки. Її пальці починають пестити, ніжно гладити — але те, що має бути ніжністю, перетворюється на тортури. Вона в піку моменту забуває все, зокрема й те, що там у мене опік.

Сльози самі котяться по обличчю, і я безгучно реву в подушку, намагаючись не видати звуку. Біль такий сильний, що я не можу рухатися, навіть відсторонитися від неї. Тіло дерев’яніє, а серце шалено калатає, змішуючи фізичну муку з емоційною бурею.

— Макс? — її голос тихий, але в ньому вже лунає тривога. Бунтівниця відчуває, як я напружився, чує моє прискорене дихання.

Я не відповідаю — не можу. Просто лежу, стиснувши зуби, чекаючи, доки біль не відступить.

— Макс, що з тобою?! — у голосі пробивається паніка. Вона намагається підвестися, але я притискаю її назад. — Ти плачеш? Макс, що відбувається?! — її долоні простягаються до мого обличчя, але я відвертаюся, не бажаючи, щоб вона бачила мої сльози.

— Гей, ви там! Ви вирішили переспати, поки я дрімав? Хоча б доти чекали, доки я піду?! — повітря ріже голос Діми — мабуть, він прокинувся від мого приглушеного крику. Звісно, він не розуміє, що відбувається, і думає, що я скрикнув від задоволення. Але реальність далека від такої рожевої.

— Заткнись. Не бачиш, йому боляче? — відрізає Катрін, її голос твердий, як сталь.

Бунтівниця обережно намагається виковзнути з-під мене, рухаючись повільно, аби не завдати ще більшого болю. Її рухи обережні, виважені, але я все одно відчуваю кожне зрушення, від якого по грудях розбігаються свіжі хвилі пекучих спазмів.

— Макс, як ти? Я страшенно вибачаюсь, я зовсім забула. Що можу зробити? Вже легше чи все ще боляче? — її голос густий від переживання і провини.

Вона дивиться на мене тими великими очима, в яких стільки турботи, що аж болить — тепер уже не фізично, а десь глибоко всередині.

Я не рухаюся. Поза незручна і неприємна: лежу на животі, обличчям у подушку, упираючись руками у ліжко, аби не тиснути сильно на груди. Далеко не ідеально, але я нічого не можу зробити — кожен найдрібніший рух відкликається новим поштовхом болю.

Розуміючи, що так вічно лежати не вийде, я, за допомогою Катрін і Діми, який підбігає в ту ж мить, коли розуміє, що трапилося, піднімаю ліву ногу і повільно перекочуюся на спину. Кожен рух — як ножем по живому. Біль, наче розжарене залізо, пронизує наскрізь.

Я хапаю повітря, намагаючись заспокоїтися, але біль не відступає. Сльози все котяться по щоках самовільно. Мені страшно — не за себе, а за Катрін. Боюся, як я зараз виглядаю в її очах. Жалюгідний. Слабкий. Хлопець, який не може терпіти біль. Але я не можу нічого вдіяти. Коли так болить, ти втрачаєш контроль — над тілом, над емоціями.

Але найбільше мене бесить навіть не це. А те, що вона, мабуть, звинувачує себе. Я бачу це в її очах. Вона сидить біля мене, гладить мене по щоках, зтирає сльози, намагається заспокоїти. Її дотик ніжний, але в ньому — страх, переживання і провина.

Знову дивлюсь їй у вічі і бачу чистий жах. Вона налякана — не за себе, а за мене. І від цього розривається серце.

— Макс, — її голос тремтить, тепер і по її щоках котяться сльози. Вона дивиться на мене з такою відчайдушністю, що мені хочеться зараз же підвестися і притягнути її до себе, сказати, що все гаразд. Але я не можу.

— Макс, що я можу зробити? Покликати лікаря? Принести мазь чи ті таблетки, що тобі вчора лікар виписав? Просто скажи, що робити. — Її пальці тремтять, і я відчуваю це, коли вона проводить по моїх щоках, намагаючись утримати мою увагу.

— Ти не винувата, — вимовляю я крізь стиснуті зуби.

Зараз головне — зробити так, щоб вона перестала себе звинувачувати. Біль скоро відступить, і мені стане легше. Але її сльози, її страх — це гірше за будь-яку фізичну муку.

— Забудь про мене та мої почуття! Як ти? Чим я можу допомогти? — вона благає, але в мене немає сили відповідати.

— Відійди. Тримай, ось це допоможе, — говорить Діма, відштовхуючи Катрін і вкладаючи мені в рот таблетку. Він трохи піднімає мені голову і просуває між губи соломинку, щоб я запив.

— Що це було? Ти взагалі знаєш, що йому дав? Чи просто першу ліпшу таблетку вхопив?

Моя дівчина на межі, готова розірвати Діму, якщо від цього стане гірше.

— Та розслабся. Це просто сильні знеболювальні. Він засне, а коли прокинеться, болю не буде, — пояснює Діма, намагаючись говорити спокійно.

— А в тебе звідки вони? — не відступає Катрін, у її тоні — сталь.

— Старший брат працює з медпрепаратами. Перед від'їздом дав цілу аптечку. Хороші речі, — Діма знизує плечима, намагаючись звучати впевнено.

Схоже, це не цілком переконує Катрін, але вона відступає — що зроблено, те зроблено. Я вже ковтнув таблетку.

Я відчуваю, як ліки починають діяти. Біль притуплюється, наче туман розсіюється під ранковим сонцем. Тіло стає важчим, думки — повільнішими. Мені дуже хочеться спати. Вії важкіють, а та різанина, що ще хвилину тому була гострою і нестерпною, тепер віддаляється кудись, начебто відступає перед теплою хвилею спокою.

— Макс, спи. Я буду поруч весь час, так що не хвилюйся. Завтра на пари не підемо — я й так все знаю. Якщо потрібно буде наздогнати, я допоможу. Просто відпочинь, — її голос такий м’який, такий заспокійливий, що я ледь встигаю кивнути, перш ніж провалитися у глибокий, безснійний сон.

— Не вини себе, — шепочу я, відпускаючи свідомість.

— Не буду, — бреше вона — у голосі все одно чути провину. — Спи. Усе буде добре. — Її пальці гладять моє волосся, так ніжно, що я відчуваю, як остаточно розслабляюся.

Я заплющую очі, відпускаючи біль. Останнє, що чую — тихі вигуки Катрін і кроки Діми, який відходить, залишаючи нас самих.

Мені сниться вона. Моя дівчина. Її квартира — затишна і тепла, наповнена її запахом, таким знайомим, наче повертаєшся додому після довгих років блукань. У повітрі — легкий відтінок ванілі, змішаний з її парфумами. Світло від лампи м’яко розливається по стінах, створюючи тьмяне сяйво, від якого її очі горять ще яскравіше. Вони випромінюють щастя, ніжність, і в них я бачу весь свій світ.

Коли вона посміхається — такою посмішкою, що від неї завжди перехоплює подих, — я забуваю про все. Клопоти, проблеми, світ за стінами.

І чомусь там є діти. Наші діти. Дівчинка з моїми очима щось шепоче, ховаючись за шторами, а хлопчик з рисами Катрін намагається її спіймати, голосно сміючись. Їхні босі ніжки цькують по дерев’яній підлозі, залишаючи ледь помітні сліди. Їхні голоси наповнюють кімнату життям і радістю. У сні ніщо не здається дивним або неможливим. Це просто... правильно. Наче так і мало бути.

У грудях розливається тепло. Ніжність, переплетена з тим солодко-гірким відчуттям — таким, що з’являється, коли щось настільки прекрасне, що аж болить, бо боїшся, що воно може зникнути. Це — щастя. Просте. Справжнє. Таке, про яке я завжди мріяв.

Я тримаю її руку, її пальці переплетені з моїми, такі знайомі, такі рідні. Вона дивиться на мене, і в її очах я бачу любов — чисту, безумовну, таку, що не потребує слів. Вперше у світі все стоїть на своїх місцях. Це — життя, про яке я мріяв. З нею. З нами.

І на мить, у цьому сні, я справді щасливий.

Я відчуваю справжнє, безмежне щастя.

Глава 7

Я повільно розплющую очі, і перше, що відчуваю, — тишу. Густа, майже відчутна напівпітьма, наче м'яка ковдра, вкриває кімнату, залишаючи лише невеликий острівець світла біля мого ліжка. Там, за столом, сидить Катрін, схилившись над тарілкою. Тепле жовтувате світло настільної лампи падає на її обличчя, вирізуючи риси — звужені від втоми очі, розслаблена посмішка, пасмо волосся, що вибилося з неакуратного хвостика. Вона щось їсть, ліниво пережовуючи, а на моніторі перед нею миготять кадри кулінарного шоу — шеф щось смажить на сковороді, і навіть звідси чути приглушене шипіння олії.

Я намагаюся ворухнутися — і миттєво ловлю себе на тому, що болю немає. Ніякого гострого пікання, тупої тяжкості — лише легкість, наче тіло нарешті згадало, що таке бути цілим.

Шурхіт простирадла видає моє пробудження. Катрін різко повертає голову, очі розширюються, губи розкриваються від здивування. Ложка дзенькає об стіл, і я не встигаю вимовити й слова, як вона вже на ногах. Босі ступні ледве торкаються підлоги, рухи швидкі, майже невагомі, наче вона боїться, що я зникну, якщо вона не встигне до мене.

Я не можу стримати посмішку.

— Могла б і доїсти, не треба було поспішати! — мій голос звучить хрипко від довгого мовчання, але в ньому немає роздратування — лише тепла, трохи втомлена ніжність.

Серце стискається від чогось солодкого й болючого. Катрін тут. Вона залишилася, як і обіцяла, хоча я знаю, як їй важко сидіти на місці. Її бунтарська натура жадає руху, дії, але заради мене вона терпить ці чотири стіни, нудні телепередачі та мій нескінченний дрімот. І це усвідомлення наповнює мене такою дурною, всепоглинаючою радістю, що я мало не сміюся.

Бунтівниця сідає на край ліжка, акуратно, щоб не похитнути матрац, і її пальці ніжно охоплюють мою долоню. Її руки теплі, але в дотику немає звичної впевненості — лише ледь відчутний тремтіння, наче вона досі не вірить, що я справді прокинувся.

Я стискаю її пальці у відповідь, і її погляд нарешті зустрічається з моїм. У цих очах так багато всього — полегшення, втома, щось ще глибше, що не вимовляється словами. Але головне — вона тут. Зі мною. І цього достатньо.

— Як ти? Болить? — питає вона з тим самим страхом, що й зранку.

— Ні. Взагалі не болить, так що не хвилюйся, — намагаюся сісти, а потім і встати, але Катрін зупиняє мене, кладучи руку на плече.

— Не вставай! Ще трохи відпочинь! — наполягає вона, але я почуваюся добре, і після такого сну не хочу залишатися в ліжку.

— Не хвилюйся, я вже в порядку, — кажу я, накриваючи її руку своєю.

Підвівшись, я потягуюся — кістки задоволено хрустять — і з лінивим позіханням шкандибаю у ванну кімнату. Ранкове (чи вже вечірнє?) світло м'яко пробивається крізь штори, заливаючи кімнату теплими, сонними відтінками. Вода з крана освіжає обличчя, змиваючи останні сліди сну.

Коли я повертаюся, Бунтівниця вже закінчила сніданок (вечерю?) і стоїть біля раковини, прополіскуючи тарілки. Вода булькоче під її пальцями, а на столі чекає друга порція їжі — акуратно розкладена, ще тепла.

Я підходжу ззаду, обіймаю її за талію і притискаю губи до щоки. Її шкіра пахне милом і чимось солодким — мабуть, джемом з тосту, що вона їла.

Я остаточно втратив відчуття часу з цим новим розкладом. Швидко звикаю прокидатися рано вранці та лягати ввечері, на відміну від того графіка, що був, коли Катрін хотіла по-своєму. Тоді ми вставали після обіду та не спали до світанку.

— Дякую за сніданок. Ой, тобто вечерю, — сміюся я, відчуваючи, як вона ворухнулася в моїх обіймах.

— Будь ласка. Швидше одужуй, — тихо говорить вона, і в її голосі звучить дивна м'якість, а в останньому слові я ловлю ледь відчутний тремт.

Катрін повертає голову, брови йдуть угору питанням, але в очах — розуміння.

— Ще не можеш звикнути, що ми живемо, як нормальні люди? — дражню її питанням.

— Ну, ти знаєш… — вона плюхається на стілець, а я сідаю поруч. — Раніше було простіше. Прокинутися о третій дня, повечеряти о п'ятій, а о сьомій ранку — ідеальний час для сніданку. А от ти… Ти наче якийсь дідусь, що вже о десятій вечора позіхає.

— Відпочилий дідусь, — встромляю виделку в омлет. — І, до речі, дуже щасливий.

Вона посміхається, проводячи пальцем по краю чашки, залишаючи на склі невелику плямку.

— Гаразд… Якщо тобі так подобається, я теж можу раніше лягати.

— Ого, — кажу я, притискаючи руку до грудей у удаваній драмі. — Бунтівниця добровільно відмовляється від нічних бдінь? Світу справді кінець.

— Замовкни і їж, — кидає в мене серветкою, але куточки губ тремтять від сміху.

Її губи викривляються в сумну посмішку, а очі опускаються, наче вивчаючи тріщини в підлозі.

— Вибач, я не хотіла…

Я важко зітхаю, відчуваючи, як у грудях піднімається знайоме роздратування, змішане з втомою.

— Мені набридли твої “вибач”. Годі це говорити, — слова виходять різкіші, ніж я планував, але зупинитися вже не можу. — Я пробачив тобі давно. А щодо ранку… це я винен, що почав. Все гаразд — лікар казав, що біль майже зникне за кілька днів, а до понеділка я повністю одужаю.

Катрін завмирає, її пальці впиваються в край стола.

— Виба… — вона ловить себе, стискає губи. — Так… Я останнім часом занадто часто вибачалася.

Між нами розтягується тиша — густа, незручна.

Їжа справді смачна — або, можливо, я просто голодний після довгого сну. Я їм швидко, майже жадібно, відчуваючи, як тепло повертає сили.

— А де Діма? Його ліки справді допомогли, — питаю я, просто щоб розрядити атмосферу.

Катрін тепер сидить на краю мого ліжка, підібгавши ноги, і дивиться у вікно, де вечірні тіні збираються на шибках.

— Приходила якась дівчина, він пішов з нею. Сказав, щоб не чекали його до ранку. Передавав привіт.

— Зрозуміло, — киваю я, допиваю останній шматок і встаю, щоб помити тарілку.

Але в ту мить, коли я простягаю руку до раковини, Катрін різко підводиться і перехоплює мене.

— Я сама, — її голос твердий, але в очах — турбота, провина, відчайдушна потреба щось робити.

Я вже хочу заперечити, але бачу, що її пальці стискають тарілку так, ніби вона розчавить її, якщо я спробую забрати. Тому я просто відступаю.

Вона повертається до раковини, спина напружена, плечі ледь тремтять.

Вода ллється, брязкіт посуду заповнює кухню. Я стою і дивлюся, як її руки — зазвичай впевнені, швидкі — тепер рухаються механічно, наче вона боїться зупинитися.

І я раптом розумію: їй потрібно щось робити, інакше їй доведеться думати. А думати зараз боляче.

Я підходжу ближче, обіймаю її ззаду й кладу підборіддя на плече. Вона завмирає, потім розслабляється, притискаючись до мене. Ніжно, але твердо, я забираю тарілку з її рук і ставлю на стіл. Її очі блискають між тривогою та очікуванням, коли я притискаю її до стіни. Стіна прохолодна, її тіло — гаряче.

— Почекай… а твій опік? — шепоче вона, але її подих уже нерівний, губи тягнуться до моїх.

Я не відповідаю. Цілую її шию, відчуваючи, як прискорюється пульс.

Її руки впираються в мої плечі — слабкий спротив. Але тіло говорить інакше: стегна вигинаються назустріч, пальці впиваються в мою спину.

— Ти… справді… — її голос тремтить, коли я охоплюю її сідниці.

Вона закидає ногу мені на талію — тепер між нами вже немає простору.

Я легенько кусаю її нижню губу.

— Я так сумував за тобою, — шепочу я.

— Доведи, — стогне вона, коли моя рука ковзає до її трусиків.

І я доводжу. Кожним дотиком. Кожним поцілунком. Кожним її подихом, що належить мені.