Дике серце

Шостий дротик у моїх руках був останнім шансом вибити найбільший приз в імпровізованому дитячому тирі. Невеличка кулька блакитного кольору була готова до удару. Подруги стояли поряд, затамувавши подих. Я видихнула й жбурнула гостру голку людської забави просто в серце беззахисній кульці. Вона луснула з глухим призвуком, і Лора, заверещавши, накинулася на мене з обіймами!

— Ти найкраща, Лідусю!

— Вітаю з виграшом! — промовив молодий хлопчина, що працював тут. — Лемур ваш, — він потягнувся за іграшкою з величезним смугастим хвостом.

— Клас! — Лора заплескала в долоні та простягла до неї руки.

— Лора, як завжди, — промовила Яра, поклавши руку на моє плече. — А тобі таланить, подруго, — в оливкових очах Яри спалахнула усмішка. — А он-де хлопці! — вона вказала пальцем на двох парубків, що прямували до нас із пакунками в руках.

— Ромчику! — вигукнула Лора ім’я свого коханого. — Дивися, яку Ліда мені красу виграла!

— О ні, Лоро! Як ти збираєшся везти її додому? — промовив Роман, щойно наблизившись. — Ми вп’ятьох ледве до Матея в машину влізли!

— Тобі місця для мене шкода? — русявка кинула на коханого ображений погляд і, міцніше притиснувши до себе іграшку, почовгала геть.

— Стій, Лоро!

— Починається… — пробурмотіла Яра.

— Можна було б уже звикнути! — додав Матей, захихотівши. — Лідо, скільки ж ти грала, щоб вибити такого… Лемура!

— Вона потрапила в ціль шість разів поспіль!

— То Ліда в нас снайпер!

Я всміхнулась.

— Дякую, звісно, але ходімо за цими горе-коханцями, доки знову їх не загубили.

Я відвернулась від друзів, і усмішка повільно спливла з мого обличчя. Ця відпустка минала для мене особливо гірко.

Яра сказала, мені таланить. Але особисто я так не вважала. Моя історія стара, як цей світ, і настільки ж банальна. Я була одиначкою. А мені так хотілося купатися в любові...

Тієї ночі мені не спалося, і я човгала вулицями прибережного містечка. Хотілося привести думки в спокій. Я й не помітила, як вийшла до узбережжя. Море вночі тихе, ніби готове вислухати все, що накипіло. Мої стопи потонули у вологому піску, а прохолодна вода лагідно обійняла їх. Я плюхнулася на землю й заплющила очі. Запанувала тиша. І лише морські хвилі повільно накочувались і відступали, заколисуючи моє розбурхане серце.

Та раптом розмірений шепіт моря перервав вимогливий хаотичний плескіт. Я розплющила очі. Місячна доріжка на воді спотворювалася: недалеко від берега хтось тонув.

Я скочила на ноги й без роздумів пірнула в прохолодну глиб. Вода моментально наповнила одяг важкістю. Усупереч волі моря я пливла далі й зовсім скоро побачила хлопця. Він бився в агонії, хлюпаючи руками по воді.

— Хапайся! — крикнула я. На мене витріщилися двійко переляканих очей. Та хлопець без довгих роздумів схопив мене за руку.

— Лідо! — хтось гукав з берегу. Я зібрала всі сили, що лишилися й закричала щодуху:

— Я тут!

— Ти чув? Ліда! Он-де вона! — це був голос Яри.

До мене йшла підмога.

На берег я виповзла з останніх сил, здолана кашлем. Яра припала до мене. Ми обидві спостерігали за тим, як Матей перевіряє стан врятованого.

— Як він? — поцікавилася Яра.

— Відпочине — і порядок.

— Як ви знайшли мене? — спитала я в подруги.

— Ми йшли назирці від самого дому, — ніяково всміхнувшись, прошепотіла вона.

— Як тебе звуть? — пролунав голос Матея.

Ми з Ярою миттю витріщилися на дивного незнайомця, очікуючи відповіді. Проте йому така увага була явно не до душі. Він піднявся з піску й лише тоді буркнув:

— Тамаїс.

— Я — Матей, — представився той у відповідь і простягнув руку на знак знайомства, та цей жест не був поцінований належно. — У тебе цікаве ім’я, — усміхнувся юнак, опустивши руку. — Це — Яра, моя наречена. А це — Лідія, твоя рятівниця.

Хлопець із дивним ім’ям оглянув мене з ніг до голови. Я ледь не зойкнула, помітивши, якого кольору в нього очі. Темно-фіалкові. Хіба в людини можуть бути такого кольору очі? Чи це лінзи?

— Дякую, — промовив Тамаїс, перервавши моє безсоромне витріщання.

Я ніяково кивнула й опустила очі.

— Що ти робив у морі в таку годину, якщо не вмієш плавати? — запитала Яра.

Тамаїс пробурчав щось нерозбірливе у відповідь.

— Гаразд. Тебе провести додому? Як почуваєшся? — продовжила Яра.

— До… додому? — перепитав дивак. — Я… я не живу тут.

— Оке-е-ей. Тоді в готель? Ми живемо в такому неподалік, — Матей вказав рукою в напрямку готелю.

Однак Тамаїс, здавалося, не розуміє, про що мова. Зрештою, він спромігся кивнути, і ми всі рушили до нашого тимчасового дому.

На сьогодні пригод було вдосталь.

Уранці нічне плавання здавалося мені сном. Я почала рахувати, скільки ж треба було випити, щоб примарилося таке. Та коли я спустилась надвір, зрозуміла, що це таки був не сон.

— Привіт. Як самопочуття? — я підійшла до врятованого хлопця, що сидів на сходах.

Дівчата вже пішли на пляж, залишивши мене наодинці з утопленцем. Він поглянув на мене знизу вгору й сухо відповів:

— Нормально.

Я мугикнула у відповідь. Узагалі, я не вміла знайомитися з новими людьми наживо, особливо з хлопцями. Дар мови різко зникав, коли переді мною була жива людина. Я присіла навпроти нього на лаву.

Він опустив голову. Тамаїс мав срібне волосся, що здавалося наче посивілим у колишнього брюнета. Раптом він звів на мене свої фіалкові очі, знову спіймавши на безсоромному витріщанні.

— Я повинен віддячити тобі за порятунок. Проси, що хочеш.

Я мимоволі розсміялась.

— Я сказав щось смішне?

— Ні. Просто… це якась надто кіношна фразочка, — його погляд казав про те, що він не розуміє причини мого сміху. — Мені треба загадати бажання, так? М-м-м… Розкажи, що ти робив у воді, якщо не вмієш плавати?

— Упевнена в бажанні?

Я кивнула, але погляд Тамаїса видавав його невдоволення, ніби я просила розповісти якийсь страшнючий секрет.

— Або сходи зі мною кудись. У кав’ярню чи в парк, прогулятися.

— І все?

— Усе. Якщо тобі так кортить мені віддячити, звісно.

Він погодився! І вже півтори години ми блукали парком у цілковитій тиші. Місцина була казковою. Ніби природою тут опікувались особисто лісові феї. Яскраво-зелені сосни та кипариси прагнули своїми вітами сягнути небес. Травичка сяяла від сонячного світла, а квіти, здавалося, ситяться магією. Особливо мене привабила рожева рослинка, всіяна маленькими квіточками.

— Що це за квітка? Знаєш? — наважилась я порушити тишу безвинним питанням, зупинившись біля рожевого кущика.

— Armeria maritima, — промовив Тамаїс, скоса глянувши на квітку. Я здивовано зиркнула на нього. — Або Армерія Приморська.

— Ти що, ботанік? Чи, може… флорист? — він не відповів. — Ти суцільна загадка, Тамаїсе.

Він продовжив мовчати. Я зітхнула і, помітивши продавчиню з візком морозива, підійшла до неї. На жаль, мого улюбленого фісташкового не було. Я розчаровано окинула поглядом наявні смаки. Спека проймала. І ні натяку на вітерець! Раптом я помітила досить незвичний смак — фіалковий. Колір морозива був схожий на очі нового знайомця. Я поглянула на Тамаїса, що стояв поряд.

— Як щодо фіалкового?

Тамаїс подивився на мене так, ніби не розумів, про що я кажу.

— Тобто дивні назви рослин ти знаєш, а банально обрати морозиво для тебе складно?

— Давай оце, — Тамаїс указав пальцем на шоколадне. — Як твоє волосся.

Я всміхнулась. Ще ніхто не робив мені такі компліменти. Отримавши два смачнючі ріжка, ми попрямували в тінь до лави. Цю покупку оплатила я, бо в Тамаїса передбачувано не було грошей.

Я зробила перший укус, і терпкий солонуватий смак квіток лагідно ліг на язик. Незвичність себе виправдала. Я поглянула на Тамаїса. Хлопець спостерігав за мною, незграбно тримаючи в руках вафельний ріжок.

— Спробуй!

Тамаїс зиркнув на коричневу кульку, яка швидко танула під нещадним сонцем, і обережно торкнувся її губами.

— То як?

— Смачно, — відповів.

— Не вірила, що ти ніколи не куштував морозива, але тепер бачу, що це правда. Що ж, ти ще загадковіше, ніж я гадала, — я знову вкусила фіолетову кульку. — А може, у тебе амнезія?

Я торкнулась його чола під срібним волоссям. А потім збагнула всю незграбність дій. Утім, Тамаїс ніяк не зреагував, і я вирішила не акцентувати на цьому.

— Може, ти просто не пам’ятаєш нічого? — уточнила я, бо відповіді так і не пролунало. Тамаїс задумався. — Розкажи, що знаєш, інакше ще трохи — і буду сприймати твою загадковість, як божевілля.

— Я не божевільний. Я просто втік з дому.

— Без грошей, без речей? Чи тебе пограбували?

Тамаїс невпевнено кивнув.

— Треба заявити в поліцію! — я звелася на ноги.

— Не треба! — він схопив мене за руку.

Я сіла назад.

— Чому?

Тамаїс гучно видихнув.

— Лідіє, я… — він розпушив пальцями своє сріблясте волосся. — Прошу, дозволь пожити в тебе. Усього кілька днів, — промовив він, і легенький вітерець прокрокував моєю шкірою, лишаючи приємний ментоловий слід.

Здавалося, ніби вітер у зговорі з Тамаїсом, бо будь-які сумніви в моїй голові розвіялися, як тіні під сонцем. Мені перехотілося сперечатися, ніби вітер вдихнув у мене спокій, утихомиривши море почуттів та емоцій.

— Добре, — промовила я, і десь глибоко в душі дивувалася цьому.

Наступного ранку ми одноголосно вирішили провести цей день біля моря. Я помічала знервовані й пильні погляди дівчат, прикуті до Тамаїса, що поїдав омлет так, наче ніколи в житті його не куштував. Учора я вмовляла їх повірити йому. Певно, мені це не дуже добре вдалося.

На пляжі було багато людей, попри те що сонце тільки визирало з-за хмар. Різнокольорові пляжні парасолі заполонили весь простір, і здавалося, вільних місць уже немає.

Ми зупинилися неподалік волейбольного майданчика. Лора просто обожнювала цю гру. Вона одразу побігла до сітки з м’ячем у руках.

— Може, спершу поплаваємо?

Певно, всі зі мною погодились, бо засмучена Лора поплелась назад.

Вода була тепленька. Вона м’яко огорнула й дозволила втонути в її ненав’язливій прохолоді.

Я пірнула з головою під воду.

Коли повітря в легенях почало кінчатися, виплила на поверхню, зробивши жадібний вдих. Поглянула на берег і помітила на собі пильний погляд Тамаїса. Він, звісно, лишився на суші. Я лягла на спину й поплила до берега.

— Уже Ліда вернулась! Ідемо! — радісно скрикнула Лора й побігла до ігрового майданчика.

Роман із Лорою любили змагатися одне з одним, тому команди розділилися так: Лора і я з Тамаїсом проти Романа з Матеєм та Ярою.

— Раджу зняти футболку, бо спека — жах, а у воду ти не заходиш, — промовив Роман до Тамаїса.

Фіалкові очі Тамаїса зиркнули на Романа. Він неохоче стягнув із себе сіру футболку. І я зрозуміла, що він так старанно ховав. На шиї Тамаїса висів дивної форми кулон, схожий на магіцький амулет. Ніби круглий, він мав і загострені кути. Увесь перекреслений ламаними лініями, він лякав та заворожував. Мабуть, усі ми прикипіли поглядом до кулону, бо Тамаїс гучно прокашлявся і спитав:

— То ми граємо, чи як?

— О, так, звісно. Я подаю! — відповіла Лора й відійшла в куток поля.

Професійну подачу Лори відбив Матей. Його кидок відбила я. Мій — Роман, що стояв позаду. Його перехопила Яра й підкинула білястий м’яч Тамаїсові. Він відбив його з блискавичною реакцією, м’яч ударився об пісок на самісінькому краю поля противників і продовжив рух. Ніби підхоплений вітром, він упав так далеко, що Роману знадобилася майже хвилина, аби принести його назад.

— Один — нуль! — радісно затанцювала Лора.

Ми зіграли ще кілька раундів. Коли бали зрівнялись, Яра запропонувала зупинитися. Лора, пригрозивши, що ми зіграємо ще, упала на килимок. Вона втомилася, проте вперто не зізнавалась у цьому.

Ми з Ярою вирішили освіжитися і ще поплавати. Тамаїс усівся на піску. Навіть далеко від берега я бачила його фіалкові очі.

Наступного дня Тамаїс покликав мене прогулятися. Здавалося, нарешті все почало налагоджуватися. Поряд із цим диваком було легко дихати, ніби моє серце наповнювалося жаданою прохолодою після жару літа. Теплий бальзам закоханості лікував мої хронічні рани. Хоча якась частина мене не надто довіряла Тамаїсові, зрідка здіймаючи бунти, які гамував прохолодний вітерець.

Я спускалася сходами, відчуваючи, як метелики пурхають крильцями в підребер’ї, здіймаючи моє серце до небес, коли почула стишені голоси дівчат. Прислухавшись, зрозуміла, що говорять вони про мене. Точніше, про мене й Тамаїса.

— Він дивний… — прошепотіла Лора. — Я побоююсь його.

— Треба придумати, як сказати про це Лідії, — зауважив холодний тихий голос Яри.

— Не треба придумувати! Я вас почула! — голосно промовила я.

Подруги налякано обернулися до мене.

— Лідо, невже ти не згодна, що він дивно себе поводить? Він ненормально реагує на звичайні речі, — промовила Яра. — І не кажи, що йдеш із ним на побачення! Він божевільний!

— Виходить, полюбити мене може тільки божевільний, — прошепотіла я і вибігла надвір.

За іронією долі, перешкодою моїй втечі став Тамаїс. Я благала небеса, аби він не чув нашої сварки. Я підвела до нього очі. Він мовчки взяв мене за руку.

Я здивувалась, коли Тамаїс привів мене до моря. Дорогою ми мовчали. Ступивши на узбережжя, він відпустив мою руку і відійшов трохи вперед. Його срібне волосся розтріпалося на вітрі. Я передчувала важку розмову.

— Тамаїсе, якщо ти чув...

— Чув, — коротко відкарбував він, і моє серце гепнулося на дно висохлого моря.

— Пробач.

— За що? — він обернувся до мене зі здивованим виразом обличчя.

— Ти ж так відреагував не на слово «божевільний», правда? Часом мені здається, що моя любов так допікає людям, що вони ненавидять мене за це, — мій голос затремтів. — Але я звикла.

— До чого?

— До відмов і розчарувань, — я розвела руками, і плач скував мої рухи.

— Чому ти плачеш? Я тобі не відмовляв.

Коли я не відповіла, він мовив:

— Лідіє, я... Присядь, будь ласка, — простягнув до мене руку, і ми сіли на пісок. — Я не розповів тобі дещо важливе.

Тамаїс потирав руки, підбираючи слова.

— Лідіє, я не зовсім людина, і мені не дано любити.

Така відповідь убила мене.

— Що ти маєш на увазі?

— Лідіє, я не з цього світу. Я — міфічний принц, син самого Вітру, і моє дике серце не навчене любити, — він ударив у груди кулаком. — І хотів би сказати, що поцілунок дівчини зруйнує прокляття. Але ми не в казці, і я не проклятий. Я чужий для цього світу. Розумієш?

— Дівчата мають рацію... Ти божевільний, — прошепотіла я. Тамаїс усміхнувся.

— Тому я й не ображаюся на ці слова.

— Тобто всемогутній принц-вітер не вміє плавати? — я вказала пальцем на хвилі, що були на диво тихі в цю мить.

— Стихія води не підвладна мені. Я володарюю над повітрям.

— Клас, мене навіть псих полюбити не може! — сльози знову полилися з моїх очей.

— Ти неземна, Лідіє. Ти варта найкращого хлопця у світі. Усі, хто траплявся тобі досі, не достойні тебе. Чуєш? — він торкнувся моєї руки.

— Не заспокоюй мене!

— Знаю, повірити складно... — я продовжувала ридати, не слухаючи Тамаїса. Його маячня мені набридла.

Раптом переді мною закружили рожеві пелюстки армерії — квітки, що сподобалась мені там, у парку. Навколо не було ні натяку на вітер, а ці ніжні малюки танцювали в повітрі, підстрибуючи то вгору, то вниз. Я мимоволі всміхнулась і поглянула на Тамаїса. Він ворушив пальцями, з-під яких пробивалося біле сяйво.

— Неймовірно…

Тамаїс провів рукою в мій бік, і рожеві квіти знайшли прихисток на моєму зап’ясті. Я торкнулася їх, але вони ніби стали частиною мене, як татуювання, лігши малюнком на шкірі.

— Чому твоє серце не здатне любити?

— Любов — це людське почуття. А я народився сином Вітра. Я втік, бо між моїми старшими братами почалася справжня війна за корону. Але мені доведеться повернутися, — я уважно слухала його, навіть не уявляючи, як таке можливо. — Але знаєш… — раптом промовив він, і мої очі зустрілися з його поглядом. — Коли я дивлюся на тебе, моє серце ніби стає пташкою, що намагається зламати свою клітку, але не може. Що це, Лідіє?

— Любов, Тамаїсе! — я всміхнулась, і одна-одненька сльоза лишила на моїй щоці пекельний слід.

— Ти знову плачеш?

— Нам не доля бути разом, — прошепотіла я, бо сили промовити це вголос не мала.

— Так. Не доля, — сухо погодився він. — Я подарую тобі дещо, Лідіє.

Тамаїс зняв із шиї амулет.

— Що це?

— Кажуть, ця дрібничка здатна здійснити будь-яке бажання вітра.

— І що ти побажаєш?

— Бажаю, щоб ти зустріла свою долю, Лідіє.

Щойно він це промовив, як амулет заяскрився білим сяйвом і згас. Тамаїс устав на коліна й одягнув його мені на шию.

— Ти витратив одне-єдине бажання на мене?

— Хто сказав, що воно одне-єдине? — Тамаїс усміхнувся. — Просто хочу, щоб ти була щаслива.

До вечора ми просиділи на узбережжі. Я поклала голову на його коліна й дивилася на гіпнотично спокійне море. Його солоний аромат, здавалося, став зі мною одним цілим. Тамаїс розчісував пальцями моє волосся. Шоколадне, як він його назвав. Від цієї думки в мені відтанули всі льоди. Холодне сяйво місяця зручно влаштувалося на моєму зап’ясті, яке браслетом охопили рожеві квіточки.

— Завтра вже додому… А проведімо цю ніч, як востаннє, — я різко звела голову. — Хоча… разом і справді востаннє.

Тамаїс кивнув. Цю мить не мав спотворити сум. Я встала й подала йому руку. Він звівся на ноги та недовірливо покосився на мене, коли я потягнула його до моря.

— Що ти робиш?

— Ваша Високосте! — я схилила голову, не приховуючи усмішки. — Матиму за честь навчити Вас плавати, — Тамаїс заусміхався.

— Припини, Лідіє.

— Ти боїшся? Я буду поряд.

— Аргумент вагомий, але…

— Жодних «але»! — я різко смикнула його руку, і от ми вже по щиколотку у воді.

Я відпустила Тамаїса й повільними кроками почала відступати на глибину. Коли ноги вже не відчували дна, я зігнула їх у колінах і повисла на морській воді. Ледь витягнувши долоню з-під води, поманила до себе Тамаїса. Він продовжував стояти на березі й позирати в мій бік із усмішкою.

— Як ти це робиш? — спитав він.

— Секрет один — дихання. Повітря в легенях, ніби кулька, тримає на поверхні, — промовила я й ледь не пішла під воду. Такі трюки підступного моря я знала змалку, тому закинула голову назад. — Другий секрет — волосся! Воно завжди дасть тобі час на вдих і не дозволить потонути. Головне — зберігати спокій.

Тамаїс покосився на воду. Спокійні нічні хвилі омивали його ноги. Я чекала. Він підняв голову й розкинув руки. Здійнявся вітер. Тамаїс зробив глибокий вдих і поглинув розгніваний потік повітря. За кілька великих кроків він майже дійшов до мене, і морська вода затримала його на поверхні.

— Ти молодець! Тепер точно утреш носа братам! — вигукнула я, коли він був уже поруч. — Нагадай: скільки їх у тебе?

— Восьмеро! — крикнув Тамаїс, і його ледь не накрили хвилі.

— Голова! — мовила я та підхопила його під шию. — Стривай: у тебе восьмеро братів?!

Майже всю ніч ми провели у воді. М’яка її прохолода лагідно обіймала плечі, і свідком цього був лише місяць угорі, срібний, як волосся Тамаїса. Ми плавали до самого ранку, влаштовували перегони й відпочивали, лежачи на м’якенькій перині моря.

Коли сонце торкнулося води, Тамаїс поглянув на мене, і в його фіалкових очах я прочитала щось сумне.

— Час прощатися, Лідіє, — я кивнула.

Ми вийшли на берег. Вітерець підхопив моє вологе волосся, як пушинку. Тепер я була певна: вітер — це магія Тамаїса. Він усміхнувся, побачивши усвідомлення в моїх очах.

— Мені шкода, що не виправдав твоїх сподівань, — прошепотів він.

— Твоє дике серце народжене, аби бути вільним, — усміхнулась я. — Але я рада віднайти такого друга, як ти.

— Ще побачимось, Лідіє.

Я не відповіла. Побоялася, що підступні сльози зіпсують цю мить. Тамаїс відпустив мою руку, усміхнувся й за мить розтанув посеред вітрів, позолочених ранковим сонцем. Оберіг принца, мого нового друга, заяскрів на шиї, і я полегшено зітхнула, спостерігаючи, як сонце повільно спливає над морем.

1-4 серпня 2022