ДОБА АПОСТОЛІВ (екзистенційний детектив-подорож)

Світ навколо Брами розлетівся на дрібні друзки. Біле сяйво згасло, і на зміну безмежному спокою прийшов різкий, ядучий коктейль: аромат Chanel No. 5, змішаний із запахом дорогої пудри та ледь відчутним, металевим присмаком тривоги, що висів у нерухомому нічному повітрі.

Алекс розплющив очі. Стеля була прикрашена витонченою ліпниною, а крізь прочинене вікно до кімнати заповзав задушливий нічний жар Каліфорнії. Він глянув на золотий годинник без стрілок, що лежав на тумбочці. Тонка червона лінія щойно почала свій хід.

23:00. 4 серпня 1962 року. До фатального моменту залишалася рівно доба.

Він спробував піднятися, і тіло відгукнулося неймовірною м’якістю. Алекс відкинув шовкове простирадло і завмер. Свідомість чоловіка на мить заціпеніла від шоку, змішаного з мимовільним захопленням. Він підійшов до високого дзеркала у срібній рамі.

З глибини скла на нього дивилося втілення земної досконалості. Це не були просто форми — це була архітектура жіночності. Бліда, наче підсвічена зсередини шкіра, плавні вигини стегон, тонка талія та тендітні плечі, що здавалися майже прозорими під світлом каганця. Платинові кучері розсипалися по ключицях, а очі — великі, вологий погляд яких змушував серця мільйонів зупинятися — зараз дивилися на нього з сумішшю розпачу та надії. Алекс провів долонею по животу, відчуваючи шовковисту гладкість шкіри. Це було тіло-храм, тіло-прокляття, яке належало всім і нікому водночас.

Раптом у двері тихо, але вимогливо постукали.

— Міс... ви ще не спите? Вам потрібен ваш сік, — голос Юніс просочився крізь щілину.

За мить двері відчинилися, і в кімнату увійшла вона — економка, яка більше нагадувала наглядачку в елітному пансіоні. Юніс була жінкою з невиразним обличчям, застиглим у масці фальшивої турботи. Її сіре волосся було приховане під чепцем, а погляд маленьких, глибоко посаджених очей постійно нишпорив по кімнаті, фіксуючи кожну порожню пляшку чи розкиданий одяг. Вона була тінню, яку приставили до Зельди, щоб та ні на секунду не залишалася наодинці зі своїми думками.

Слідом за нею в спальню увійшов Ральф.

Високий, імпозантний, з бездоганною борідкою та владними манерами, він заповнив собою весь простір. Грінсон не був просто лікарем — він був архітектором її свідомості. Його очі за скельцями окулярів дивилися на Зельду з професійною ніжністю, яка насправді була холодним розрахунком. Він вважав її своїм найкращим пацієнтом, своїм творінням, своєю власністю.

— Мерілін, люба, ви знову не одягнені, — промовив Ральф низьким, гіпнотичним голосом. — Ви ж знаєте, що нічний холод шкідливий для вашого стану. Юніс приготувала заспокійливе. Вам потрібно поспати, завтра важкий день на студії.

Він підійшов ближче, і Алекс відчув, як тіло Зельди мимоволі здригнулося. Це був інстинктивний страх перед людиною, яка під виглядом допомоги повільно руйнувала її волю. На підносі в Юніс виблискувала склянка з темною рідиною та кілька знайомих жовтих капсул Нембуталу.

— Я не хочу спати, Ральфе, — промовив Алекс, з подивом чуючи власний новий голос — оксамитовий, з легкою хрипотою, від якої вібрувало повітря. — І ліки мені сьогодні не потрібні.

Грінсон на мить завмер. Його брови злетіли вгору. Такого тону від своєї підопічної він не чув місяцями.

— Дитинко, ви знову починаєте бунтувати? — Ральф зробив крок вперед, простягаючи руку, щоб торкнутися її чола. — Ми ж домовилися: ви довіряєте мені. Юніс, дай склянку.

Алекс зрозумів: саме зараз починається сценарій її смерті. Поступове приспання волі, таблетка за таблеткою, поки не настане фінальна тиша. Грінсон і Мюррей діяли як злагоджений механізм, що замикав клітку.

— Вийдіть, — холодно сказав Алекс, відступаючи до вікна. — Обидва. Юніс, заберіть свій сік. Ральфе, наша сесія закінчена.

У кімнаті запала така тиша, що було чути, як дзижчить нічний метелик, вдаряючись об скло лампи. Психіатр звузив очі. У цей момент він виглядав не як рятівник, а як павук, чия жертва раптом почала рвати павутину.

— Ви не в собі, Мерілін, — тихо сказав Грінсон, і в його голосі проковзнула загроза. — Юніс, залиш ліки на столику. Ми почекаємо у вітальні, поки вона заспокоїться.

Коли двері за ними зачинилися, Алекс підійшов до столика. Він схопив жовті капсули — ті самі, що мали стати причиною «ймовірного самогубства» через 24 години — і рішуче стиснув їх у кулаці.

— Ну що ж, докторе, — прошепотів він, дивлячись на червону лінію годинника, що невблаганно відраховувала час. — Подивимося, чи зможеш ти втримати ту, що більше не хоче бути твоєю лялькою.

Алекс стояв посеред кімнати, вслухаючись у приглушене бурмотіння голосів за дверима. Він дивився на свої нові руки — тонкі, з ідеальною шкірою, що зараз тремтіли від адреналіну.

«Щось тут не так», — думав він, аналізуючи ситуацію холодним розумом чоловіка з майбутнього. — «Грінсон. Він контролює кожен її вдих. Він — фактичний господар її життя. Навіщо йому вбивати "курку, що несе золоті яйця"? Один її візит коштує як річна зарплата вчителя. Жива Зельда — це нескінченні статки й статус особистого повірника богині. Мертва вона — лише спогад».

Алекс глянув на флакони. Якщо він її не вбиває свідомо, то, можливо... він її «передозував» випадково? Або виконував чийсь наказ?

Він почав гарячково обстежувати кімнату. Світ навколо був насичений розкішшю, але за кожною деталлю ховався хаос. Він зазирнув у ящики трюмо: розсипана пудра, чеки з магазинів на божевільні суми, листи від шанувальників, які вона навіть не відкривала.

Його погляд зупинився на невеликій шафці біля ліжка, прихованій під стосом модних журналів. Алекс опустився на коліна — тіло Зельди було гнучким, як у кішки, і він відчув цей рух кожним м’язом. У шафці лежав невеликий шкіряний щоденник, затертий на кутах.

Він відкрив його на останніх сторінках. Почерк був розмашистим, іноді літери наповзали одна на одну, наче рука писала під впливом транквілізаторів.

«Ральф каже, що я — це лише набір комплексів. Що Мерілін — це маска, яку я маю носити, щоб не збожеволіти. Але іноді мені здається, що він сам малює цю маску на моєму обличчі щоранку. Він записує наші розмови. Навіщо? Він каже, це для науки. Але чому він так блідне, коли я згадую про зустрічі в Хіккорі-Хілл? Про розмови з "ними" про кубинські ракети...»

Алекс відчув, як по спині пробіг холодок. Хіккорі-Хілл. Це резиденція Роберта К.

Він гортав далі й знайшов запис, датований лише двома днями раніше:

«Я більше не можу бути таємницею, яку передають з рук у руки. Я сказала Ральфу, що збираюся дати прес-конференцію. Розповісти про все. Про нього, про братів, про те, як вони використовували мене як поштову скриньку для своїх брудних секретів. Ральф злякався. Вперше я бачила, як у нього здригнулися руки. Він сказав, що це зруйнує мене. Але я думаю, це зруйнує його».

«Ось воно», — прошепотів Алекс. — «Вона стала небезпечною. Не як пацієнтка, а як свідок. Грінсон не просто лікар, він — інструмент контролю. Якщо вона заговорить, полетять голови на самому Олімпі. І його голова — перша».

Він знайшов у глибині шухляди маленьку магнітофонну котушку. На ній було виведено рукою Грінсона: «Сесія 104. Особливо конфіденційно».

У цей момент підлога у вітальні ледь чутно рипнула. Алекс миттєво сховав щоденник і котушку під матрац, ледь встигнувши випрямитися, як двері знову відчинилися.

На порозі стояв Грінсон. Тепер він був без піджака, у самій сорочці з засуканими рукавами. У його руці був шприц.

— Мерілін, люба, — голос його був тихим, як шелест змії у траві. — Ви занадто збуджені. Ви самі не знаєте, що говорите. Нам потрібно трохи допомогти вашій нервовій системі відпочити. Юніс, потримай її за руку, вона боїться уколів.

Економка Мюррей виринула з-за його спини, її обличчя було кам’яним, а руки — міцними, як лещата. Алекс зрозумів: доба ще не минула, але вони вже вирішили прискорити фінал.

Алекс відчув, як холодна хвиля гніву витісняє залишки страху. Він випростався, відводячи руку від шприца, і подивився Ральфу прямо в очі. У цьому погляді не було розмитості барбітуратів чи дитячої безпорадності, до якої звик психіатр. Це був погляд зрілого чоловіка, загартованого іншим часом, що дивився крізь крихку оболонку Зельди.

— Ральфе, залиште це, — голос Алекса пролунав кришталево чисто, без жодного натяку на затинання. — Я почуваюся надзвичайно добре. Навіть краще, ніж будь-коли за останні роки. Я зараз лягаю в ліжко і засну сама, без вашої «допомоги».

Грінсон завмер. Шприц у його руці здригнувся. Він звик бачити Мерілін або в істериці, або в тумані, але ця ясна, майже сталева свідомість збентежила його. Він поглянув на Юніс, шукаючи підтримки, але економка лише розгублено стиснула краї свого фартуха.

— Але... Мерілін, це ж для вашого спокою... — почав було Ральф, але його голос втратив колишню впевненість.

— Мій спокій — це відсутність голки в моїй руці, — відрізав Алекс, вказуючи поглядом на двері. — На добраніч, лікарю. На добраніч, Юніс.

Коли двері нарешті зачинилися і почувся тихий крок у коридорі, Алекс видихнув. Він підійшов до дверей і прислухався. Голоси у вітальні стали приглушеними, напруженими. Тепер він розумів гру Грінсона: психіатр не був просто садистом. Він був загнаним у кут користолюбцем. Зельда була його золотою жилою, але водночас — бомбою з годинниковим механізмом. «Глушачи» її препаратами, він не лікував пацієнтку, він купував собі час, приховуючи її небезпечні одкровення та власну професійну неспроможність. Його страх перед викриттям боровся з цинічним бажанням продовжувати викачувати з неї гонорари.

Алекс повернувся до кімнати. Час на золотому годиннику невблаганно рухався. 00:15.

«Я виграв лише кілька годин тиші, — подумав він. — Грінсон не залишить мене в спокої, поки я знаю те, що записано на тій котушці».

Він знову глянув у дзеркало. Це розкішне тіло було не лише в’язницею, а й зброєю, яку він ще не навчився використовувати. Алекс згадав про магнітофон під матрацом. Йому потрібно було прослухати запис, але зробити це так, щоб Юніс, яка напевно підслуховувала під дверима, нічого не запідозрила.

Він підійшов до програвача у кутку кімнати і поставив платівку з джазовими стандартами. Тиха музика мала стати ширмою. Потім він дістав котушку і почав шукати невеликий переносний магнітофон, який Зельда використовувала для заучування ролей.

Алекс не вімкнув програвач, так і не наважившись натиснути кнопку відтворення. Тихе джазове шипіння платівки заповнило кімнату, створюючи ілюзію звичного голлівудського вечора, але всередині в нього все стиснулося.

Він підійшов до вікна, обережно відгорнувши важку штору. Над Брентвудом висіла важка ніч. Алекс розумів, що його попередня перемога над Грінсоном була лише короткою паузою. Психіатр відступив не тому, що повірив у її одужання, а тому, що його паралізував страх перед цією новою, невідомою йому Зельдою.

«Грінсон — боягуз», — констатував Алекс, розглядаючи своє відображення у темному склі. — «Він довів її до стану овоча, щоб вона не могла зв’язати двох слів про свої зв’язки з К, але водночас він боїться втратити її гроші. Він паразитує на її болю, отримуючи чеки на тисячі доларів за те, що повільно вбиває її волю. Але якщо вона раптом одужала — він стає непотрібним. А якщо вона заговорить — він стає трупом».

Алекс відійшов від вікна і знову оглянув кімнату. Цей простір був перенасичений речами, але в ньому зовсім не було життя. Купа взуття від Ferragamo, розкидані сценарії з помітками на полях, які вона ніколи не зможе зіграти, і цей нестерпний запах снодійного.

«Мені потрібно щось матеріальне», — думав він. — «Щось, що допоможе мені зрозуміти, хто ще в цій грі на моєму боці».

Він підійшов до великого секретера з червоного дерева. Руки Зельди діяли майже інстинктивно, пальці самі знаходили приховані механізми. В одному з відділень, під купою листів від студії Fox, він знайшов невеличку записну книжку з витисненими ініціалами «М.М.».

Гортаючи сторінки, Алекс бачив хаос: номери телефонів без імен, рецепти страв, які вона ніколи не готувала, і короткі фрази, що розривали серце: «Чому ніхто не бачить мене справжню?», «Вони хочуть лише картинку».

Раптом з книжки випала невелика чорно-біла фотографія. На ній вона була не «Мерілін». Без макіяжу, у простій сорочці, з щирою, майже дитячою посмішкою. Вона притулялася до високого, широкоплечого чоловіка, чиє обличчя випромінювало спокійну силу. На звороті було написано: «Тільки з тобою я — це просто я. Дякую, що чекаєш. 1962».

Алекс відчув, як серце Зельди пропустило удар. Це був відбиток справжнього кохання, останній якір, що тримав її над прірвою.

Він глянув на годинник. 00:45.

«Час витікає, а я все ще зачинений у цьому склепі», — подумав Алекс. — «Мене оточують вороги: економка, яка доповідає про кожен мій крок, і лікар, який готує мені шприц із забуттям. Я не зможу врятувати це тіло, просто сидячи тут і розглядаючи фотографії».

Він вирішив змінити тактику. Якщо він хоче вижити, йому потрібно вирватися з-під нагляду Грінсона до світанку. Але як пройти повз Юніс, яка, наче цербер, чатує у вітальні?

Алекс знову глянув у дзеркало. Розкішне тіло Зельди зараз було його єдиним інструментом. Він почав шукати в гардеробі щось, що дозволило б йому зникнути в нічному місті, не привертаючи уваги як «найбажаніша жінка світу».

Але в цій золотій клітці все було створено для того, щоб вона сяяла, а не ховалася. Кожна сукня, кожна хустка кричали про її статус. Алекс зрозумів: щоб врятувати Зельду, йому доведеться зіграти роль Мерілін так переконливо, як вона ніколи не грала в кіно. І почати треба було з того, щоб змусити Грінсона повірити, що він повністю контролює ситуацію.

Він почув, як у вітальні знову задзвонив телефон. Різкий звук розрізав нічну тишу. Алекс завмер. Хто міг дзвонити о такій порі? Студія? Чи, можливо, той самий чоловік з фотографії, який був її єдиним шансом на порятунок?

Алекс підніс фотографію ближче до світла лампи. Його погляд зупинився на чоловікові — високому, з широкими плечима і добрими очима. Чоловік був одягнений у повсякденний одяг, але на зап’ясті його правої руки чітко виднівся широкий спортивний нарукавник, який використовували професійні атлети. Велика, мозолиста рука, що так ніжно обіймала Зельду за талію, видавала в ньому людину фізичної праці та спорту.

«Баскетболіст», — здогадався Алекс.

Він кинувся назад до записника, гортаючи сторінки, шукаючи ім'я, яке б відповідало цьому образу. Нарешті він знайшов його на одній з останніх сторінок, обведене в рамку з маленьких сердечок: «Джо Баскін. Мій єдиний шанс. Просто Джо».

«Джо Баскін...» — повторив Алекс, і пам'ять тіла Зельди відгукнулася хвилею ніжності й болю. Джо Ді Маджо, легендарний бейсболіст, її другий чоловік, єдиний, хто по-справжньому любив Норму Джин, а не «Мерілін Монро». Вони розлучилися через його ревнощі та її славу, але він ніколи не припиняв її любити. Нещодавно вони відновили стосунки, і, як підказувала інтуїція Алекса, навіть планували знову одружитися.

«Так ось хто мій союзник! — Алекс відчув прилив сил. — Справжній чоловік, який не боїться ані Кеннеді, ані Грінсона. Він — мій єдиний шанс вибратися звідси живою».

Він глянув на годинник. Червона лінія повільно, але вірно наближалася до світанку. 04:30 ранку. Сонце мало зійти вже зовсім скоро, а разом із ним мали повернутися Грінсон та Юніс, які напевно зараз обговорювали його дивну поведінку і готували новий план «лікування».

Потрібно було діяти негайно. Алекс почав міркувати над планом.

Проблема №1: Як вибратися з дому непоміченим? Вхідні двері напевно замкнені або під наглядом Юніс, яка спить чутливо.

Проблема №2: Як зв’язатися з Джо? Телефонний дзвінок о такій порі може привернути увагу, але іншого вибору немає.

Проблема №3: Що саме йому говорити? Він не може просто сказати «Привіт, Джо, я — Алекс з майбутнього, і твою колишню дружину збираються вбити за 20 годин». Потрібен код, сигнал, який зрозуміє тільки він.

Алекс знову взяв записник і знайшов номер телефону Джо. Він набрав його тремтячими пальцями.

На іншому кінці довго ніхто не відповідав. Алекс вже майже втратив надію, коли почув сонний, але різкий голос:

— Алло? Хто це?

— Джо, це я, — голос Алекса-Зельди був низьким і сповненим відчаю. — Мені потрібна твоя допомога.

— Мерілін? Ти знаєш котра година? — у голосі Джо прослизнуло роздратування, але Алекс відчув, що під ним ховається турбота.

— Я знаю. Я... я хочу втекти. Сьогодні. Зараз, — видихнув Алекс.

— Втекти? Від чого цього разу? Від студії? Від Грінсона? — зітхнув Джо. — Ти ж знаєш, я завжди готовий тебе забрати, але...

— Ні, Джо. Це серйозно. Вони хочуть, щоб я мовчала, — Алекс зрозумів, що натяки не спрацюють. Потрібно щось конкретне. Він згадав про фотографію і той нарукавник.

— Я бачила нашу фотографію. Ту, де ти в спортивному нарукавнику. Пам’ятаєш, що ти тоді сказав? Що ти завжди прикриєш мою спину.

На іншому кінці дроту запала тиша. Довга, напружена. Алекс зрозумів, що ці слова були їхнім особистим паролем, обіцянкою.

— Я пам’ятаю, — нарешті відповів Джо, і весь сон зник з його голосу. Тепер це був голос рішучої людини. — Ти в тому ж будинку в Брентвуді?

— Так.

— Будь готова. Я буду там за 15 хвилин. Біля чорного входу, через сад. Тільки нікому не кажи.

Джо поклав слухавку. Алекс відчув полегшення, але воно було швидкоплинним. Час летів, і світанок вже забарвлював обрій в блідо-рожевий колір. Він швидко одягнув чорні капрі, темну водолазку і накинув на плечі великий шарф, щоб приховати платинове волосся.

Він був готовий тікати зі своєї золотої клітки. Залишалося лише одне: пройти повз вартових — Юніс і Грінсона, які, можливо, вже прокинулися.

Алекс стояв біля скляних дверей, що вели в сад, вдивляючись у передсвітні сутінки. Кожна секунда здавалася вічністю. Він стискав у руках маленьку сумочку з щоденником, а серце Зельди калатало в грудях, як загнаний птах.

«Ну де ж ти, Джо? П'ятнадцять хвилин уже минуло», — пульсувало в голові.

Раптом тишу розірвав не гуркіт мотора біля садової хвіртки, а різкий, тріскучий звук зверху. Алекс підняв голову і побачив, як по стіні вітальні пробігла тонка червона лінія від годинника на тумбочці — час невблаганно танув.

У коридорі почулися кроки. Не обережні, а впевнені й важкі. Двері спальні розчинилися, і на порозі з’явився Ральф Грінсон. Він був усе ще без піджака, але тепер його обличчя не виражало розгубленості. Навпаки, на ньому застигла крижана, тріумфуюча посмішка. Поруч із ним стояла Юніс Мюррей, тримаючи в руках телефонну трубку з паралельної лінії.

— Ви справді думали, Мерілін, що я дозволю вам так просто піти? — голос Грінсона був м'яким, але в ньому відчувалася сталь. — Після всього, що я для вас зробив?

— Де Джо? — Алекс зробив крок назад, відчуваючи, як слабшають коліна цього тендітного тіла.

— Ваш містер Баскін зараз дає пояснення поліції, — подала голос Юніс. Її погляд був позбавлений будь-якого співчуття. — Перевищення швидкості, підозріла поведінка... і, звісно, анонімний дзвінок про те, що відомий спортсмен намагається викрасти кінозірку в стані наркотичного сп'яніння. Його затримали за два квартали звідси.

Алекс відчув, як світ навколо почав хитатися. План провалився. Грінсон передбачив кожен крок: телефон у цьому будинку був не засобом зв'язку, а пасткою. Кожне слово, сказане Джо, було записане та використане проти них.

— Ви хворі, люба, — Грінсон почав повільно наближатися, дістаючи з кишені знайомий флакон. — Ваша спроба втечі лише підтверджує мій діагноз. У вас параноїдальний епізод. Поліція не відпустить Джо, поки я не підтверджу, що ви в безпеці... під моїм наглядом.

Алекс зрозумів жахливу істину: Джо не просто затримали — його ізолювали, щоб розв'язати руки Грінсону. Поки єдиний захисник Зельди сидів у відділку, намагаючись довести свою невинуватість, тут, у «золотій клітці», сценарій самогубства почав реалізовуватися з новою силою.

— Юніс, принеси води, — наказав Ральф, не зводячи очей з Алекса. Його погляд тепер був не лікарським, а поглядом вбивці, який нарешті зважився. — Нам потрібно, щоб наша зірка нарешті заснула. Дуже глибоко заснула.

Сонце почало підніматися над обрієм, заливаючи кімнату першими променями, але для Алекса цей світанок здавався початком найтемнішої ночі. Втеча не вдалася, союзник за гратами, а час на золотому годиннику показував, що до фіналу залишилося набагато менше, ніж він сподівався. Потрібен був новий план, негайно, поки голка Грінсона не поставила крапку в цій історії.

Алекс не знав, що в цей самий момент, за кілька миль від Брентвуда, його єдиний порятунок розбивався об холодну реальність системи.

Джо Баскін міцно стискав кермо свого «Форда», вдивляючись у порожнє шосе. Він не збирався чекати. Голос Зельди у слухавці — ясний, тверезий і сповнений справжнього, невимовного жаху — змусив його серце стиснутися. Він уже бачив її в депресіях, бачив у сльозах, але ніколи не чув такої крижаної рішучості.

Раптом ніч розірвали червоно-сині спалахи. Дві патрульні машини вилетіли з-за повороту, перекриваючи дорогу. Вереск гальм розрізав тишу передмістя.

— Виходьте з машини! Руки за голову! — пролунав хрипкий голос через гучномовець.

Джо засліпило світлом прожекторів. Він вискочив з авто, важко дихаючи. Його атлетична постать, добре знайома кожному в цій країні, зараз здавалася поліцейським лише загрозою.

— Хлопці, ви що, здуріли? — вигукнув він, мружичись. — Це я, Джо! Мені потрібно до Брентвуда, там людина в біді!

— Ми знаємо, хто ви, містере Баскін, — до нього підійшов офіцер, чиє обличчя залишалося в тіні. Він не поспішав перевіряти документи, наче заздалегідь знав, кого зупиняє. — Нам надійшов сигнал: ви перебуваєте у стані сп’яніння і створюєте загрозу на дорозі. А ще ми маємо повідомлення про спробу переслідування відомої особи.

— Яке сп’яніння?! Які переслідування?! — Джо зробив крок вперед, але на нього миттєво наставили дуло револьвера. — Вона дзвонила мені! Їй загрожує небезпека в тому будинку! Грінсон її вбиває!

Офіцер навіть не поворухнувся. На його губах промайнула ледь помітна, цинічна посмішка.

— Доктор Грінсон якраз і зателефонував, щоб повідомити про ваш можливий візит. Він сказав, що у вашої... подруги стався зрив, і ви лише погіршите її стан. Проїдемо у відділок, Джо. Там вистигнете.

Поки Джо намагався вирватися, а метал наручників впивався у його зап’ястя, патрульні діяли за методичкою, яку явно написали не в поліцейській дільниці. Його машину відштовхнули на узбіччя, а самого легендарного чемпіона кинули на заднє сидіння, відрізаючи останній шлях до порятунку Зельди.

Алекс глянув на годинник у спальні.

10:10.

Він відчув цей розрив зв’язку майже фізично. Джо не приїде. Система спрацювала ідеально: поліція, лікар, економка — всі вони були гвинтиками одного механізму, що мав на меті лише одне: зробити так, щоб завтрашні газети вийшли з некрологом про самотню актрису.

— Щоденник, Мерілін... — прохрипів Грінсон, наближаючись до нього. — Де він?

Алекс бачив, як тремтять руки психіатра. Ральф боявся. Він боявся Джо, боявся щоденника, боявся втратити свою владу. І цей страх був єдиною зброєю, що залишилася в Алекса.

— Він не в цьому будинку, Ральфе, — спокійно відповів Алекс, відчуваючи, як у тілі Зельди прокидається якась неймовірна, передсмертна сила. — Він у безпечному місці. І якщо я не з’явлюся там до полудня, мій адвокат відкриє конверт. Хочеш знати, чиє ім’я там перше? Твоє.

Грінсон не став чекати. Блиск жадібності в його очах миттєво змінився на крижаний розрахунок професійного ката. Він зрозумів, що ця нова, занадто раціональна Зельда — не просто пацієнтка, що збунтувалася, а смертельний вирок для всієї його кар'єри.

— Юніс! Зараз же! — гаркнув він.

Двері вітальні розчинилися, але замість економки до спальні ввійшли двоє чоловіків у сірих костюмах. Вони не були схожі на медбратів чи водіїв. Масивні щелепи, порожні очі-гудзики та рухи, відточені роками служби в охороні «дуже важливих персон». Це були люди, які не ставили питань — вони лише виконували накази тих, хто стояв значно вище за психіатра.

Алекс кинувся до дверей, що вели в сад, але один із громила перехопив його одним рухом. Залізна хватка на зап'ястях змусила тендітні кістки Зельди ледь не хруснути.

— Пустіть! Ви не маєте права! — закричав Алекс, але голос зірвався на той самий знаменитий придих, який зараз звучав як крик про допомогу в пустелі.

— Мерілін, люба, це лише для вашого блага, — прошепотів Грінсон, наближаючись зі шприцом, у якому виблискувала прозора, смертоносна рідина. — Ви занадто багато знаєте для того, щоб залишатися в цій реальності.

Другий охоронець грубо притиснув Алекса до ліжка, втискаючи його обличчям у сатинові подушки. Запах Chanel No. 5 став задушливим, він змішався зі страхом і присмаком металу. Алекс боровся, звивався, намагаючись використати всю енергію своєї чоловічої волі, але це жіноче тіло, вже виснажене роками безсоння та дієт, здавалося паперовою іграшкою в руках катів.

Він відчув холодний дотик спирту на шкірі плеча, а потім — різкий укол.

— Ні... — вихрипнув він, дивлячись на золотий годинник.

Червона лінія на циферблаті зробила шалений оберт. 10:45.

Світ почав плавитися. Сліпуче сонце Каліфорнії у вікні розлетілося на тисячі осколків, перетворюючись на чорні плями. Обличчя Грінсона викривилося, ставши схожим на маску з нічного жаху, а голоси Юніс та охоронців віддалилися, наче вони були на дні глибокого колодязя.

Алекс відчув, як свідомість вислизає. Його остання думка була про Джо — той сидів у холодній камері відділку, б'ючи кулаками в стіну, не знаючи, що за кілька миль від нього історію Голлівуду переписують просто зараз, за допомогою однієї голки та мовчазної згоди тих, хто при владі.

«Я не зміг... — промайнуло в голові Алекса перед тим, як темрява повністю поглинула його. — Сонце все ж таки зайшло».

Останнє, що він бачив — це як червона лінія на годиннику зупинилася, а потім почала повільно згасати. Безпам’ятство було важким, як свинець, і холодним, як мармур Вествудського кладовища. Глава Зельди добігала свого трагічного кінця, і цього разу Брамa не відчинялася для порятунку.

Крізь важке, свинцеве безпам’ятство Алекс відчував, як його тіло перетворюється на вату. Він був прикутий до ліжка невидимими ланцюгами, і ця розкішна спальня перетворилася на камеру тортур. Він відчував ще два чи три уколи — холодні, байдужі, що заганяли його свідомість у дедалі глибший морок. Перед очима, як спалахи блискавки, пролітали цифри годинника: 16:00... 19:30... 21:00... Червона лінія танцювала свій танець смерті.

Він чув приглушені голоси у вітальні — Грінсон та Юніс святкували свою перемогу. Вони думали, що все скінчено.

Раптом тишу розірвав дикий, лютий крик у вітальні. Звук розбитого скла, прокляття і глухий удар.

— Джо! — ім’я зірвалося з губ Алекса беззвучним шепотом.

Важкі кроки наблизилися до спальні. Двері злетіли з петель. На порозі стояв Джо Баскін. Його сорочка була розірвана, обличчя в синцях, а очі палали такою люттю і відчаєм, що навіть Грінсон, який вибіг слідом, відступив. Джо вирвався з поліції, він пробив собі шлях сюди — до неї.

Джо підбіг до ліжка і припав до нерухомого тіла Зельди.

— Мерілін! Ні! — його голос був сповнений болю, який міг відчути лише той, хто кохав її по-справжньому.

Алекс відчув, як сильні руки обіймають його. Міцні, надійні обійми, яких так бракувало Зельді. Одинока чоловіча сльоза скотилася по обличчю Джо і впала на бліду щоку актриси. І в цей момент, дотик справжнього кохання став єдиними ліками, сильнішими за будь-які барбітурати.

Алекс відчув, як свідомість Зельди — справжньої Норми Джин — на мить повернулася до нього, як останній спалах.

Він розплющив очі. Його погляд був ясним, сфокусованим лише на змученому обличчі Джо.

— Я... я кохаю тебе, Джо, — прошепотів він чужими, але такими щирими вустами. — Навіть коли нас не буде разом, моє кохання буде летіти до тебе сяйвом зірок.

Він перевів погляд на годинник. Червона лінія добігала кінця. 22:59.

Час зупинився. Тіло Зельди обм’якло в обіймах Джо.

Світ навколо Алекса розчинився в сліпучому білому мареві. Він відчув легкість, якої ніколи не знав. І ось він знову стояв біля білої брами, що вела в безмежне житнє поле.

Петро був поруч. Спокійний, мудрий, він дивився на Алекса з гордістю.

Алекс був готовий прийняти темряву. Але Петро похитав головою.

— Ти врятував душу від самогубства, Алекс, — промовив він. — Це була не душа Зельди. Вона зробила свій вибір задовго до тебе. Ти врятував душу Джо.

Алекс здивовано дивився на Петра.

— Так. Ти дав йому останню надію, останнє прощення. Він організує її похорони. Він не врятує її тіло, але його душа тепер сповнена кохання, а не відчаю. Він житиме. Він більше двадцяти років носитиме улюблені троянди на її могилу . Ти подарував йому життя, сповнене пам'яті та любові.

Кінець першого завдання. Алекс справився.