Теорія Бульбашки

Страж. Це не просто слово, професія чи посада. Це вершина. 

Вони — воля системи THOR, втілена у плоті та високотехнологічній сталі. Їх відбирають із колиски, тренують у мільярдах симуляцій, підсилюють імплантами. Вони бачать поле бою на сотні кроків уперед, а їхня потужність межує з божественною.

Стати Стражем— мрія кожної дитини, яка з віком перетворюється на нездійсненну фантазію. THOR відбирає кандидатів ще в колисках. Якщо до повноліття ти не отримав запрошення, шанси дорівнюють нулю. 

Вони левітували на важких бойових платформах, не реагуючи на дощ.

Від них віяло холодною силою та чимось... невідомим. В ту ж мить на мене спрямувалися десятки лазерів. Це була не зброя, а системи сканування, які намагалися аналізувати моє тіло. Це виглядало комічно: промені доходили до невидимої межі — 3,14 метра — і просто зникали, не досягаючи шкіри. Вони розчинялися у моїй Бульбашці, наче промені ліхтарика у чорній дірі. 

Один із них, у чорному костюмі з червоними смугами, відокремився від групи. Його платформа зупинилася рівно за сто метрів від мене — безпечна дистанція, яку він, мабуть, прорахував за мілісекунду.

— Ідентифікатор.

Я назвав свій номер. 

Страж на мить замовчав, очевидно, звіряючись із базою THOR. Двоє інших тим часом розвернулися і попрямували до того місця, де щойно стояв монстр. Було видно, що вони готові відкрити вогонь у будь-яку секунду. Вони знали, що перед ними студент, але сенсори не могли сканувати мою структуру — лише силует.

— Зеро. Студент університету «HERO-9», — підтвердив страж.

— Що сталося з монстром? — запитав інший.

Я глянув на те, що залишилося від монстра. Він був вирізаний ідеально по вертикалі, наче зрізаний гігантським лазером.  Бульбашка просто стерла все, що рухалося до мене.

— Тц, не хочеться брехати, але й правду казати страшно... — промайнуло в голові.

З одного боку, вони могли подавити монстрів самі, з іншого — я не знав масштабів вторгнення. Стражі були створені для цього, але я не знав їхніх лімітів. А раптом монстрів сотні? А що, як інші люди теж отримали здібності?

— Він... — почав я.

— Ти поглинув кокон? — перебив він мене. Його голос залишався монотонним.

Я застиг. Питання було прямим, як постріл.

— Так швидко дізналися? — промайнуло в голові. Звісно, THOR фіксував енергетичні сплески. Певно, хтось із інших «здобувачів» уже засвітився на камерах.

— Так, — коротко кинув я.

Стражі не рухалися. Це дивувало. Я очікував або наказу здатися, або негайної атаки.

— Ти знищив монстра? — знову це питання в лоб.

— Так.

— Ти несеш загрозу життю людей?

Серйозно? Прямо так питають?

— Я лише захищаю себе, — відповів я, тримаючи погляд.

Вони пильно дивилися на мене ще кілька секунд, аналізуючи мою реакцію та життєві показники, а потім... просто з неймовірною швидкістю рвонули в напрямку іншого стовпа диму, де вирувала інша битва. 

— Фух... — я видихнув, відчуваючи, як тремтять коліна. — Ну і дивні ж вони.

Ейфорія від абсолютної сили все ще пульсувала в моїх венах. Відчуття безмежної переваги над звичайною матерією було п'янким, майже наркотичним. Я йшов крізь руїни, і світ навколо мене перестав бути ворожим. Він став... нічим. 

— Добре, — пробурмотів я, дивлячись на димні стовпи, що здіймалися до неба. — Значить, ідемо. Але куди?

Відповідь була очевидною: у центр. Туди, де крики людей і ревіння монстрів зливалися в суцільний, пекельний кошмар. Я відчував неймовірний приплив упевненості, майже зарозумілості. Монстри зруйнували моє місто, зруйнували мої плани... я покажу їм, де зимують раки.

Через кілька кварталів я побачив її. 

Вона стояла посеред розбитої площі, оточена уламками рекламних голограм і розчавлених дронів. Її чорне волосся розвівалося на вітрі, а очі сяяли хижим фіолетовим сяйвом. Навколо неї крутилися уламки бетону, металеві стрижні та частини роботів — немов загіпнотизовані, вони виконували її волю. Телекінез. 

Вона боролася з двома потворами. Дівчина вміло кидала в них уламки, розбиваючи панцирі, а потім з хрустом розривала їх на частини силою думки.

— Ти! — раптом вона повернула голову в мій бік. Її погляд був сповнений люті та якоїсь дивної рішучості. — Ти теж отримав силу?

Я завмер. Вона була першою, кого я зустрів. З її очей я зрозумів, що вона вже усвідомила свій потенціал.

— А ти знаєш...? — її голос був холодним, наче сталь, попри шалений шум навколо. — Щоразу, коли ми вбиваємо істоту з метеорита, наша сила зростає. Ми стаємо сильнішими. Наші здібності... вдосконалюються.

Я застиг. Вдосконалюються? Моя бульбашка не змінилася. Вона залишилася з тим самим радіусом 3,14 метра.

— Та сама логіка працює і з тими, хто поглинув кокон, — продовжила вона, її голос став нижчим, майже загрозливим.

Мене кинуло в жар, але не від страху, а від обурення. Раптом усі уламки, що крутилися навколо неї — шматки арматури, бетонні плити, навіть дрон — зібралися в гігантську, обертову спіраль. Вона видала бойовий клич і спрямувала її прямо на мене.

Спіраль зближувалася, наче гігантська м'ясорубка. Металеві уламки свистіли, розрізаючи повітря, бетонні блоки оберталися з шаленою швидкістю. Вона хотіла розчавити мене, щоб забрати мою силу.

— БА-БАХ!

Ні. Жодного «БА-БАХ».

Коли перший уламок — шматок арматури, що летів зі швидкістю кулі — торкнувся невидимої межі, він просто зник. За ним — інший. Уся гігантська спіраль, що була її зброєю, розчинилася в повітрі, не долетівши до мене і трьох метрів. Не було вибуху, не було віддачі. Лише безшумна анігіляція, що поглинала кожен об'єкт, який намагався вторгнутися в мою Бульбашку.

Дівчина застигла. Її очі, що секунду тому горіли люттю, тепер були сповнені чистого, неприкритого жаху. Вона дивилася на порожнечу, яка щойно поглинула її силу, наче це був незбагненний фокус. Її щелепа відвисла.

— Що?.. Що це було?! — прошепотіла вона. — Як це можливо?!

Я лише ледь помітно посміхнувся, відчуваючи, як ейфорія поступається місцем холодній злості.

— Хто ти? — запитав я. Мій голос пролунав глухо всередині моєї зони тиші, але я був упевнений, що вона його почула. — Скільки людей ти знищила, щоб дізнатися цей факт?

Я стиснув кулаки. Ненавиджу людей, для яких життя інших — це експеримент чи просто гра.

Дівчина відступила, її обличчя побіліло. Вона усвідомила свою помилку — вона напала не на жертву, а на хижака.

Вона кинула останній погляд на мене, потім розвернулася і, збираючи уламки вже не для атаки, а для захисту, кинулася геть, використовуючи телекінез, щоб прискорити втечу та розчинитись у диму та дощі.

Телекінез… це була потужна сила, але в порівнянні з моєю Бульбашкою — лише іграшка. Проте мене гризло інше питання. 

— Як вона дізналася? — пробурмотів я, дивлячись на свої руки. — Звідки вона зрозуміла, що в мене є сила ?

Я поглянув на свою чорну мітку на зап’ясті. Вона не світилася, не випромінювала жодної енергії, яку могли б зафіксувати інші. Мій одяг був брудним, але неушкодженим. Поруч — ідеально вичищений простір, де краплі дощу зникали, не торкаючись асфальту. І найголовніше — я прийшов з боку гуртожитку, де рівень руйнувань був максимальним, і я був єдиним, хто там вижив.

— Вона не «відчула» силу. Вона зробила висновок на основі спостережень. Звичайна людина там би загинула, — зробив я висновок, відчуваючи певне полегшення. Це означало, що я не випромінюю якусь енергію, яку можуть помітити інші.

— Отже, Третє Правило: знищення іншого носія сили дорівнює власному вдосконаленню.

Я рушив далі, тримаючись ближче до стін будівель, хоча знав, що тепер мені нічого не загрожує. Світ навколо був схожий на пекло: ревіння, вибухи, тріск вогню.

Раптом, за пару кварталів, я побачив іншу картину. Чоловік років тридцяти, у цивільному одязі, спокійно стояв посеред вулиці, а навколо нього кружляли вихори полум'я. Він не просто створював вогонь — він контролював його, немов диригент оркестр. Його рухи були плавними, майже граціозними. Вогняні батоги миттєво спопеляли мутантів, що намагалися наблизитися.

Він помітив мене. На відміну від дівчини, його погляд був спокійним і проникливим. Він махнув рукою, приборкуючи вогонь, і звернувся до мене, коли я підійшов ближче. Його голос звучав дивно чітко, попри шум навколо.

— Ти звідки такий хоробрий? — запитав він, злегка посміхаючись. — Тут зараз гарячіше, ніж у пеклі. Як ти сам дібрався сюди?

Я зупинився десь за десять метрів від нього, щоб не спровокувати свою силу.

— Я просто... тримався тіні, — відповів я максимально нейтрально.

Чоловік оглянув мене з ніг до голови. Його очі затрималися на моєму зап'ясті, де під шкірою все ще пульсувала чорна мітка, яку я сховав під рукавом. 

— Тіні, кажеш? Хм. Ну, якщо тобі нема куди йти, можеш потриматися біля мене. Захист гарантую.

Я подивився на його вогонь. Якби я підійшов ближче, Бульбашка просто анігілювала б полум'я, але мені не хотілося зайвих конфліктів. 

— Дякую, але мені в іншому напрямку, — я ввічливо кивнув. — У мене там... знайомі.

Чоловік знизав плечима, не наполягаючи. 

— Справа твоя. Але будь обережний. Цей світ змінився назавжди.

Я розвернувся і пішов у бік бічних вуличок. Чоловік проводжав мене прискіпливим, примруженим поглядом. Його вогняні вихори знову почали кружляти навколо, але він не зводив з мене очей, поки я не зник у диму.

— Дивний хлопець... — тихо промовив він сам до себе, спостерігаючи, як дощ дивно оминає мою постать. — Здається, я зрозумів, чому він вижив. Він теж...

Чоловік не закінчив думку, але в його погляді з'явилося нове розуміння — і настороженість. Тепер він знав, що він тут не один.