Канада, моя Канада

1.

Ця квартира була найменшою з тих, де їм доводилося жити. Що ж, їм багато не треба: двоє дорослих, одна мала дитина, помістяться.

Марина і Павло дуже були вдячні господарям: ті відгукнулися на їх оголошення у Фейсбуці вже тоді, коли часу на пошуки вже майже не залишилося.

Будинок знаходився у Липовичах, райончику на околиці міста, з однієї сторони - ріка, з іншої - сосновий бор з чистими находженими доріжками. Краса, та й годі.

Марині, яка все життя прожила тут, у великому місті, було дуже дивно те, як тут живуть люди, як спілкуються між собою.

Вона звикла до свого району, забудованого висотками, де сусідів навіть й в обличчя не знаєш, скільки б не жив. А тут - свій до свого по своє. Більшість жителів Липовичів - літні люди, які отримали ті квартири від заводу чи комбінату, який раніше був тут, за рікою, та й зник у 90-і.

Саме тому ці будинки складалися з мікроскопічних однокімнатних квартир або двокімнатних, "трамвайчиком", бач, не дуже добре йшли справи у заводу-комбінату.

В цьому тихому районі майже не було чужих. Вони були єдиними, хто винаймав квартиру на 20 квартир свого під'їзду. Дітей у ньому було всього двоє: їхній Сашко, 7 місяців, і дівчинка з другого поверху, якій було близько 3 рочків.

Жили Марина і Павло на четвертому поверсі. Чоловік пропадав на роботі, вона сиділа в декреті, хоча чи можна з малою дитиною посидіти?.. Марина була змучена вкрай, але собі ще в цьому не зізнавалась, трималась кам'яною брилою, яка вмить може розсипатися на друзки.

2.

...Це сталося восени. Малому 10 місяців, він вже важкенький, стоїть з опорою, але ще не ходить. Після прогулянки Марині треба занести на 4 поверх і його, і складену коляску, і пакет с продуктами. Коляску не залишиш внизу, сусіди кажуть, краще не треба, малого у квартирі одного не залишиш. Кілька разів вона зробила цей похід з повною викладкою - так зірвала спину, що місяць боліла.

Побачивши, мабуть, з вікна, як важко Марина піднімає на руки дитину, Елеонора Гаврилівна, сусідка з квартири №1, просто вийшла до неї у під'їзд і сказала:

- Залиш коляску у мене. Хай стоїть ось тут в куточку, не заважатиме. Я все одно весь час вдома, будеш гуляти - подзвониш, я відкрию.

У Марини від вдячності спочатку забракло слів. А потім вона сказала поспіхом:

- О, дякую! Дякую вам велике!

Так вони почали спілкуватись - 27-річна молода мама і 74-річна літня пані.

Щоранку Марина забирала коляску і йшла гуляти з малим, і завжди вони хоч трошки говорили.

В Елеонори була затишна темнувата квартира, в залі вся стіна була увішана світлинами її родичів.

Багато Елеонора Гаврилівна розповідала про маму, знаменитого в радянські часи невропатолога, про батька, а найбільше - про сина.

Звісно, Олежик найкращий. Він давно уже живе в Канаді, провінція Альберта, виїхав у кінці 00-х, має бізнес з виготовлення стільниць з натурального каменю і будиночок на Гаваях. Вона їздить до нього щопівроку на кілька місяців. У квартирі у неї було багато символіки Канади, сувенірів, навіть невеличкий прапорець був. Дуже багато розповідала про великий будинок на два поверхи, про свою окрему кімнату, яка чекає на неї, світлу і простору, про трьох своїх онук, яких так любить.

Марина часто заходила до Елеонори - то за коляскою, то просто чаю попити, і слухала, слухала, слухала...

Сказати, що сусідка з 1 квартири любила поговорити - не сказати нічого. При чому кожного разу історії набували нових деталей, але основне залишалося незмінним.

Марина списувала ці фантазії на старече бажання бути цікавою, цінною, важливою і значущою, і слухала із щирим серцем.

Елеонора народилася в цьому місті у 1943 році. Про дитинство розповідала мало, зате багато говорила про матір, строгу жінку із зачіскою і низкою перлів на портреті, якою вона була лікаркою й людиною. Говорила й про батька, а також про вітчима, обидва портрети висіли обабіч материного. Розповідала, що дитячі роки в повоєнному місті були щасливими, Елеонора добре навчалася, закінчила факультет іноземних мов і стала екскурсоводом і перекладачкою.

Елеонора Гаврилівна об'їздила всі країни Варшавського договору: Албанія, Румунія, Польща, Чехословаччина, Угорщина, була і в Прибалтиці. Привозила додому те, що тут було в дефіциті й добре, дуже добре заробляла. Говорила, вдома не була тижнями, сином опікувався чоловік.

Петро Іванович викладав у якомусь виші, а у вільний час, ночами, писав дуже гарні, за словами дружини, фантастичні романи, жодних з яких не побачив світ.

Елеонора Гаврилівна навіть показувала Марині портфель з рукописами.

Ці стоси паперів глибоко запали їй в душу - вона теж колись написала роман, та й закинула його якомога далі без надії на його літературне майбутнє.

Кілька років тому чоловіка не стало, Елеонора Гаврилівна залишилась сама, і було видно, що вона звикла до активного життя, їй незвично сидіти без діла. Вона мала веселу вдачу, легкий, бойовий характер, все навколо неї крутилося, відмовити їй було неможливо, втім, вона ніколи не обтяжувала.

Липовичі були настільки тихим районом, що коли машина Павла простояла кілька місяців зі зламаним двигуном і, зокрема, замком багажника, ніхто її не чіпав. У дворі були тільки свої, пісочницю дбайливо закривали плівкою, якщо забудеш іграшку в ній - ніхто її не візьме.

Так, були й мінуси від того життя комуною. Сусідкам-бабусям було цікаво геть усе й до всього було діло. Одного разу Марина поїхала на зустріч однокласників, повернулася на початку другої ночі.

Заходила тихенько, бо кроки чути всьому під'їзду, але ж на' тобі! Вже цього дня Елеонора Гаврилівна зауважила:

- Хтось хвойду до себе викликав, чула, як машина приїхала, а потім як каблуки цокали під вікнами й в під'їзді.

- Ця хвойда - я, - посміхнулась Марина. - у нас була десята річниця випуску зі школи.

Елеонора усміхнулась їй у відповідь. З нею і справді було легко.

3.

Пам'ять - то дивна штука. Як згадати щось приємне, то зась, а неприємні спогади іноді просто не полишають, стоять перед очима.

...Це сталося наприкінці 80-х в Угорщині. Елеонора везла екскурсію до Будапешту.

Водій автобуса першим побачив, як з-за повороту виїжджає машина і їде просто в лоб на них на шаленій швидкості. Потім вона дізналася, що це був молодий хлопець, який заснув після нічної зміни.

Водій закричав, Елеонора інстинктивно закрила обличчя і пригнула голову до колін. Далі - суцільна прірва і страшний головний біль, який іноді приходить і досі.

Хто я? Чому я тут? Як мене звати? Елеонора щодня відповідає собі на ці питання і збирає себе заново. Якщо забуває це робити хоча б кілька днів поспіль, потім довго дивиться на себе в дзеркало і питає себе: я - це і справді я? Чи живу чужим життям?

Тому їй так важливо було мати свої спогади. Ось вони, у світлинах: мама, батько і вітчим, син з сім'єю - ось, всі вони під рукою, зробила зменшені копії тих, що мала вдома, вклеїла у невеличкий зошит, в якому була також її фотографія вже останніх років і всі дані.

Цей зошит вона завжди носила з собою, тому що понад усе вона боялася залишитись на вулиці сама, з "пустою головою".

Після аварії, Елеонора вже не могла працювати, як раніше. У автобусах страшне закачувало, англійська, якою вона раніше вільно володіла, втрачена - вона не пам'ятає слів. Вчити заново? Страшно, що в голові, в якій ніби стало зовсім мало місця, забракне його для найважливішого.

Тоді все, що заробила, Елеонора вклала у нерухомість - розміняла одну квартиру на дві невеличкі з доплатою, сину й собі з чоловіком, на різних кінцях міста, взяла в оренду кав'ярню у самому центрі, в Оперному театрі, у них вся еліта відпочивала.

Вона була адміністратором, крутилася, син також там працював, і поки так було, наче і з пам'яттю було все більш-менш, голова постійно в дії, ніколи й хворіти.

А потім кав'ярню відібрали - хтось просто дав більше грошей за оренду, місце яке, еге ж, і влаштував там елітний гендель.

Олег якраз тоді одружився з Ірочкою і вирішив емігрувати. Не швидко, але це вийшло - Елеонора зробила все для того, що могла, все продала і відправила їх за кордон. У них вже було дві доньки на той час, третя народилася вже в Калгарі.

3.

...Настав Новий рік. Вранці 1 січня завжди так тихо, так спокійно на душі... Марина, Павло і малий Сашко, якому вже виповнився рік, зібрались поїхати погуляти кудись, та перед тим вирішили постукати до Елеонори Гаврилівни, привітати зі святом. Та відчинила у надзвичайно піднесеному настрої:

- О, заходьте, мої любі! Ні-ні, спочатку чоловік, хоч великий, хоч маленький, щоб була мене удача! Вона мені дуже потрібна!

Павло слухняно першим переступив поріг і вони привітали сусідку з Новим роком. Елеонора Гаврилівна засяяла ще більше:

- Дякую, мої хороші, за теплі слова! Зайдіть хоч на чай! - припрошувала вона, а вони відмовлялись, бо час вже йти з малим гуляти.

Вже у дверях сусідка сказала:

- Якщо все буде добре, на початку березня полечу в Канаду, мою Канаду! - вона притулила руки до серця і примружилася від щастя. - Син на днях купуватиме квитки.

- Я так радію за вас! - сказала Марина щиро та обійняла Елеонору Гаврилівну. Малий закапризив, - я побігла. Вітаю ще раз!

4.

Елеонора Гаврилівна збиралася довго. Не тому, що довго не могла вирішити, що брати з собою, а що ні, кому віддати квіти й довірити ключі, просто тому, що передчуття подорожі часто яскравіше і навіть смачніше за саму подорож. Останні дні все одно перетворяться на біганину, все одно вона щось забуде і закриватиме валізу в ту хвилину, коли приїде таксі. У літаку їй завжди погано, митницю вона не любить, хоча ніколи не возить нічого забороненого, тому знала, що поїздка стане гіркою пігулкою.

А збиратися - це суцільна насолода... Це як пити вино на дачній веранді, ловити келихом промені сонця, що сідає за обрій, птахи співають вечірніх пісень, а думки рухаються в голові повільно-повільно...

Збиратися - це цілий процес, ритуал, якому не шкода присвятити й кілька місяців.

Найголовніші речі Елеонора зібрала одразу, а тепер - найсолодше. Брати речі, згадувати їх історію та гадати: чи брати з собою ось це перстеньок чи полежить тут пів року? Чи оту сукню, оте маленьке горнятко, оці перли?.. Після того, як будуть зібрані речі, вона буде відчувати себе щасливою, як ніколи, і відчувала присмак життя в роті густим домашнім полуничним варенням.

5.

Останні дні лютого спливали швидко, Елеонорі все одно довелося побігати, тут вже не до сентиментів над чайною ложкою з дитинства. Вночі 28 лютого тричі складала найменшу валізу, нервувалася, погано спала.

Вранці до неї зайшли кілька сусідок по одній, обіймалися, прощалися, вона давала останні настанови...

Зайшла й Марина з сином востаннє - такий вже хлопчик виріс, тьфу-тьфу на нього!

- Син обіцяв, знову поїдемо в Банф, ландшафтний парк. Як там красиво, Боже мій! - Елеонора Гаврилівна у захваті закотила очі під лоба й покачала головою.

Марина посміхнулася і подумала, що сусідка з першої квартири дійсно вміє цінувати життя.

Викликали з Танею, подругою з 4 поверху, таксі, потім посиділи на дорогу. Чоловік Тані, міцний ще мужик, виніс три валізи, вмостив у багажнику. Посадив Елеонору, стукнув рукою по даху машини:

- Ну, щасливо!

Таксі швидко зникло за рогом дому.

6.

...В її голові так мало місця, що часто Елеонора забуває елементарні речі.

З якого містечка мамин батько? Скільки років було тату, коли він помер? Яке було її дівоче прізвище? Вона це все пам'ятала колись, але зараз це все лежить ніби за матовим прозорим склом: знає все, згадати не може...

Поки таксі непоспіхом прямувало аж на той кінець міста, в Елеонори був час подумати про наболіле - вона дозволила собі це вперше за пів року.

...Чоловіки у віці трохи за сорок іноді як вчудять - хоч стій, хоч падай. Сашка Золотковський, синів однокласник, що іноді й досі забігає до "мами Елі", раптом почав вчитись грати на піаніно. Антон Марунін, інший їх друг, переїхав до Європи з дружиною.

А її Олег неабияк захопився своєю секретаркою. Переїхав з нею на свою "дачу" на Гаваях, живе там, як хоче, і трава не рости. З жінкою і дітьми не спілкується, працює кой як.

Говорила вона з ним, вмовляла одуматись, плакала. Краще, ніж Ірочка, нема для нього дружини, вона ж фактично сама їх звела, яка любов у них була, яке весілля! А троє дітей? Вони в чому винуваті? Ні, не слухає Олежка, настільки закрився від неї, що й бачити не хоче, а Ірочці грошей вистачає хіба що на малих, які вже там квитки для свекрухи...

Про це Елеонора пам'ятати не хоче. Тому кожного разу, як починається новий рік, неодмінно збирається до сина в Канаду, а в липні - назад.

Але кожного разу, коли вона сідає в таксі, Елеонора згадує, не хоче згадувати, до сліз не хоче, але згадує, чому вона не має квитків, чому їй нема що робити в аеропорту насправді. Тоді вона вирушає на іншу свою квартиру.

І їй стає так гірко, так тоскно на душі, що хочеться плакати, але сліз вже давно нема.

Сказати сусідкам правду Елеонора не в силі. Що ж вона, виходить, весь час брехала про свого Олежика, який він порядний, і чесний, і добрий, і гарний батько?.. Вона й може, й поговорити любить, але ж не брехуха... Хороший син в неї, порядний, просто він заплутався, скоро він одумається, повернеться до Ірочки й покличе маму до себе...

А поки минає третій рік, як вони не бачились - одразу після того, як вони поховали його тата, її чоловіка. Але Елеонора вірить, що їх з сином зустріч неодмінно настане, зовсім скоро, а поки можна знову дозволити собі забути про цю прикрість, щоб кожного ранку повертати собі своє "я" було легше: це я, Еля, у мене чудовий син, а в нього чудові жінка й діти, і всі разом вони живуть в Канаді, провінція Альберта…

7.

Елеонора Гаврилівна втомлено заплющила очі на хвилину, потім видихнула і сказала:

- Вулиця Гетьмана Мазепи, 78, будь ласка.

- В аеропорт вже не треба?.. - тільки й перепитав таксист.

Елеонора мовчки дивилась у вікно.

Таксист сильним рухом повернув руля і вони звернули наліво.

Невдовзі приїхали. Елеонора важко вийшла з машини, втомлено розпрямила спину. Таксист поставив біля неї три валізи.

Елеонора Гаврилівна набрала на домофоні номер квартири сусідки.

- Нелю? Це я.

Сусідка вийшла до неї, винесла ключі. Разом вони відкрили її квартиру на першому поверсі, подивились, що там все в порядку. Повітря було густим і холодним, порожнеча відчувалася майже на дотик. Проте у валізах Елеонори є всі її спогади, фотографії найрідніших, як завжди, висіли на стінах, і скоро квартира стане затишною, їй буде добре тут до наступної Канади. Щось в пам'яті поворушилося, ніби сіра тінь шаснула десь з глибини назовні, проте Елеонора звично прогнала її подумки. Все добре. Вона вдома, нарешті.

Син Нелі допоміг занести багаж. Все, можна відпочити.

Елеонора Гаврилівна поставила чайник:

- Залишишся, Нелю?

- Давай вже завтра, ти так втомилася з дороги, - відповіла сусідка. - тільки скажи мені, чи все було добре?

- О так! - щиро відповіла Елеонора Гаврилівна із захватом, - там, як завжди, чудово. Їздили у ландшафтний парк Банф у нашій провінції Альберта. Там так гарно, краще, ніж на листівках... Канадо, моя Канадо! Я скоро знову поїду туди...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.