Вступний екзамен для відьми, або У пошуках кровинок.

Пробираючись крізь темряву та хащі, Ліана не могла стриматися, щоб не чортихнутися. В думках, звичайно, бо вголос не можна, так вчили ще змалку. Якби шабаш почув, то дали б їй покарання за таке нахабство, мабуть, тиждень усе срібло відшкрябувала б від воску.

Нарешті перед очима замиготіли вогники, а звуки, що долинали вказували, що вона в місті. Бойовий настрій молодої відьми не покидав цілу дорогу, а була вона неблизька, якщо рахувати, що прибула вона з паралельного світу. Але навіщо ж магія, якщо не використати її в свою користь, так?

— Ну, Ріно, ми на місці. Тепер треба знайти того чи ту, яка носить в собі кровинки. Просто, як місяць облетіти вночі.

Ріно невдоволено каркнув, махнувши крильми, і піднявся у нічне небо. Ліана попрямувала у напрямку міста, на щастя, вона не викинула усіх записів мами, тому знала, до кого звернутися за допомогою.

Уже п’ять хвилин, як дівчина стояла перед чорними дверима будинку, а постукати не наважувалась. Вона не могла бути певною, що подруга матері й досі тут живе, а що ж буде казати людям, які запитають її, сімнадцятирічну дівчину, що тут робить. Але ризикнути мусила, бо забагато на кону, точніше, її відьомське майбутнє, тобто ціле життя.

Нарешті двері відчинились, перед Ліаною постала жінка років сорока, заспана, з волоссям, яке розліталося в різні сторони, і зеленій піжамі з ведмедиками.

— Нехай ніч покаже дорогу, сестро Пульміно! — Жінка вирячила очі, нарешті вдягала окуляри і мовчки оглядала гостю. — Я Ліана, донька Марципіни, з роду Гольцьких.

— Ти... — жінка вхопила руку дівчини і одним рухом затягнула її всередину будинку, там уже сама до себе щось бурмотіла і ходила туди-сюди, не помічаючи Ліани. — Як ти сюди потрапила?

— Так само, як і мама колись.

— О, Боже милостивий! Це не сон? Ти реальна?

— Так, сестро.

— Не називай мене так. Чого ти хочеш? Як тебе?

— Ліана. Я здаю екзамен на вступ до кола шабаша і маю дещо виконати, щоб мене взяли.

— Коло шабаша? Звичайно, воно ще існує. Мені потрібна кава, багато кави, Ліано. Проходь, там кухня, ідеальне місце, щоб поговорити.

Пульміна незграбно витягала усе потрібне для приготування кави. Ліана ніколи не була достатньо стриманою, щоб виконувати усі накази шабашу, це в неї від мами, тому частенько заглядала у світ, який так подобався матері. Вона чула про такий напій, але не розуміла, що в ньому особливого.

Кожен рух жінки здавався окремою магією, от аромат, що рознісся у приміщенні, точно мав якусь магічну дію.

— Що це? Як гарно пахне.

— Кава.

— Яка магічна дія в цього зілля?

— Кофеїн, серденько, — Пульміна сіла навпроти дівчини, смачно попиваючи трунок з чашки. Ліана так і хотіла відчути його смак, якщо лише запах такий божественний. — Ти ще занадто молода для кави. Розказуй, тепер я готова.

— Сестра наставниця Георгіна завжди керується статутом кола, тому мені треба пройти екзамен. Коло радилося дуже довго, потім озвучили завдання.

— І, що ці відьми придумали? Це п’явки, а не відьми. Кажи-кажи, я слухаю.

— Зілля «Червоне марево», — кава так і виплеснула з рота Пульміни на Ліану, жінка закашлялась, а дівчина швидко витирала краплі рідини з обличчя.

— Ти себе чуєш, дитино? Здається, ти не знаєш, що це за зілля таке?

— Знаю, — Ліана продовжувала витирати краплі на платті, яке уже встигло забруднитись поміж хащами. — Знаю, сестро, але мушу його зробити.

— Ні, не мусиш, — Пульміна взяла чашку і помила її під водою крана, при тому і на себе води накинула, щоб охолонути від того, що відбувається. — Це небезпечно, якщо ти не знала.

— Знаю, але це єдиний шанс повернути мої сили, — Пульміна із жалем дивилась на дівчину, розуміла її порив, але і ризик розуміла. — Мені треба знайти кровинки.

— Тут ти їх не знайдеш, серденько.

— Ні, якраз тут вони є. Я знаю.

— Звідки?

— Від мами, — очі Пульміни знову округлились і вона чекала відповідь на мовчазне запитання «як?». — Із її записів. Я їх знайшла, там усе є. І заклинання, яке шукає кровинки, і рецепт зілля з нього. Коли я сюди потрапила, то зрозуміла, що це той самий світ, куди мама незаконно ходила. І про вас, сестро, теж писала, що ви тут живете.

— Не називай мене так.

— Я знайду цю людину з вашою допомогою або без неї.

— Добре-добре, я зрозуміла, — жінка поправила тканину піжами і про щось роздумувала. — Я тобі допоможу. Знайдемо кровинки, але перед тим, як вернешся у свій світ, я тобі розкажу щось.

— Згода. Де я можу поспати?

— Там.

Пульміна дуже боялась, вона згадала все, що відбувалося двадцять років тому. Свою подругу Марципіну і її долю, ту таємницю, яку вони обіцяли поховати разом із собою. А тут її донька перед нею з’явилася вночі, одна і така самовпевнена. Завтра буде важкий день і дуже швидко Пульміні треба буде зробити вибір, який їй зовсім може не сподобатися.

Зранку Ліана цілком серйозно намірилася сьогодні знайти того, хто має кровинки. За всяку ціну вона їх отримає і поверне свою силу, вона не повторить долю матері.

— Доброго ранку, Ліано, — Пульміна готувала сніданок, метушилась біля плити, витягала тарілки, дуже дивно це виглядало для Ліани. Їй ніхто не робив сніданки, обіди, та взагалі нічого. — Які плани на сьогодні?

— Хай сонце освітить твій шлях, сестро! У маминих записах я знайшла заклинання яке має вказати на того, хто володіє кровинками. Але для цього потрібно знайти квітку одну. Зараз, я записала.

— Кульбабу, я пам’ятаю. Тобі пощастило, якраз цвітуть вони.

— Дуже добре, з цього і почнемо. Усі решта інгредієнти я взяла з дому, залишилося знайти місце, де можна буде промовити заклинання. Але треба тоді, коли найбільша кількість людей буде в одному місці.

— Хтось тебе там любить, бо сьогодні ввечері святкування дня міста. Там будуть усі, повір.

— То я піду нарву кульбаб, а потім разом підемо на те місце, де заберуться люди.

— Стоп! Сніданок спершу, — Ліана чемно вернулася на місце і уже жувала яєшню із зеленню і помідором. — І ти не можеш ходити по місту в такому вигляді!

— Якому? А, як тут одягаються? — Ліана звичайно заглядала крізь дзеркало і бачила, як люди тут вбираються, та чомусь не було бажання визнавати Пульміні про це.

— Не так, серденько, зовсім не так. Те, що на тобі приверне забагато уваги. Доїси і йдемо на шопінг.

— Але кульбаби...

— По дорозі назбираємо. Вони тут повсюди ростуть, це не проблема.

У світі Ліани відьми були дуже поважними особами, їхній вплив прирівнювався до королівського. Кожна завжди була вбрана по-дорогому, мали власних швей і всі новинки отримували першими. Та, на жаль, Ліана була позбавлена усього цього. На ній була звичайна сіра сукня, яку носять простолюдинки, із чорним фартухи поверх. І платтям не назвеш такий одяг, але це все, що вона одягала усі ці роки.

Пульміна ще перед виходом змусила гостю зняти з себе дрантя і безжально викинула його в смітник, натомість одягла плаття, яке знайшла в шафі. Ліана дуже скептично споглядала на спроби маминої подруги зробити із занадто широкої сукенки щось більш-менш нормальне, що б сиділо по фігурі.

— Йдемо спокійно, не розмовляй. Чула? Не говори нічого і ні до кого. Притримай оте своє «хай сонце освітить твій шлях» і тому подібне. Тут так не говорять, ясно?

— Ясно.

— Хочеш щось зробити, сказати, спершу спитай мене. Ясно?

— Ясно.

— Полю! Полю, привіт! — Пульміна несподівано зупинилась і, заплющивши очі, чортихнулась. Ліана могла лише дивуватися, але їй не хотілося нічого, окрім як зробити зілля для заклинання.

— Привіт, Вікторіє, яка рада тебе бачити. Як справи? — Великий білий капелюх тільки збільшував пухкі щоки жінки, яка дуже уважно розглядала юну відьму.

— Як завжди, звідкись з’являються проблеми, хоч і продумую все до дрібниць. А це хто?

— Ліана, се...

— Моєї далекої кузини донька. Ліана.

— Яке цікаве ім’я.

— Знаєш, як то тепер називають дітей, зовсім не думаючи, як їм з ним жити далі. Якщо ти розумієш мене? — Дівчина не могла второпати, що це знову було. Якось і образливо про неї говорили, а стояла вона поруч то. — Ліана приїхала ненадовго в гості, от ідемо в магазин прикупити щось новеньке. Вибач, але ми трішки поспішаємо.

— Звичайно, па, — жіночка із наблизилась ближче до Пульміни і повітряні чмоки, як у фільмі, полетіли один за одним. Коли нарешті білий капелюх рушив далі, Ліана змогла слово сказати.

— Що це було? І чому тебе називали «Поля»? Це не твоє ім’я.

— Це було те, що я говорила, щоб ти мовчала. Тут це моє ім’я, запам’ятай. Ідемо купимо тобі щось. Тільки, щоб нас поменше людей бачило.

Хай і Пульміна не була задоволена усією ситуацією із Ліаною, ба, більше була налякана нею, та все ж провести час із дівчиною в магазині принесло їй задоволення. Вона стримувалася, щоб не розпитати, як все ж Ліана жила усі ці роки, без матері, у вигнанні. Але не наважувалась, так лише прив’язатися можна, а потім виникнуть ще більші проблеми.

— Щось я не розумію. Нічого не сталося ж.

— Ти все зробила правильно.

— Але нічого не сталося.

— Бо це не кульбаба для зілля, а зілля для кульбаби. Це вона зачарована стає.

— А кров моя навіщо? Написано ж, що нашого роду крові треба. Хіба заклинання на крові не по-іншому робляться? — Пульміна голосно ковтнула слину і продовжувала зав’язувати шнурки на своєму платті.

— Я не знаю, але твоя мама зналася в цих справах, тому довіряємо тому, що написано. Ходімо і не забудь кульбаби.

Голосна музика, танці і величезна кількість людей, захоплювали і лякали Ліану. Вона, звичайно, буда на святах, але вони нічим схожим на це не були. Пульміна витягла дівчину на горбочок неподалік і простягла їй зачаровані квіти.

— Давай, промовляй заклинання і дмухай на кульбабки.

— Добре.

Заклинання вона промовила зовсім тихо, як це і має робитися, потім обережно дмухнула на білий цвіт і він розлетівся у всі боки.

— Тепер почекаємо, коли вони осядуть і можна побачити сяйво. А поки ходімо святкувати.

Відьмочка не була впевнена, чи варто їй вникати в це дійство. Пульміна взяла її за руку, міцно так стиснула, і вони опинитись посеред натовпу. Поміж людей знайшлася і пані в білому капелюсі, яка так непривітно вловила погляд дівчини, що та мусила відвернутися.

— Полю, ми вас цілий день не бачили! Навіть привітати не встигли зі святом! — Дві молоді дівчини віку Ліани надривали голос, щоб їх хоч трохи було чути. Одна в окулярах і руденька, інша ж вся вдягнена в чорне і з африканськими косичками .

— Ох, любі, зайнята була.

— Нехай ніч покаже дорогу! — Ліані теж хотілося якось злитись із людьми, побути трохи не відьмою. Дівчата на її вітання змовчали, тільки гляділи із роззявленими ротами. — Привіт! Я Ліана.

— Привіт! Я Ріта, а це моя сестра Аліна, — Ріта, що брюнетка, цілком відповідала своєму імені: сильна, хитра, впевнена.

— Дівчата, ваша мама, мабуть, вас шукає, — Пульміна мало свідомості не втратила, коли почула Ліанине вітання. Тут ще й вона її за поділ сукні смикає, як навіжена. — Що, Ліано?

— Ти бачиш? — Дівчина не могла стримати емоцій. Дівчата ж й досі витріщалися на незнайомку.

— Ліано, зараз будуть феєрверки...

— То ми підемо, Полю. Завтра зустрінемо, — Пульміна з усієї сили відчепила дівочі пальці від своєї сукні.

— Що ти робиш? Я тобі казала мовчати!

— Вони світилися! Цвіт кульбаби був на них. Ти не бачила світла?

— Ні! Але я тобі вірю, якщо так кажеш. З цими буде легко, вони живуть навпроти через дорогу. Пройдемось і подивимось, чи ще хтось не світиться від чар.

Майже кожен вітався із Пульміною, не зважаючи на Ліану при тому, але світіння не було. Коли усі почали відлік до феєрверків, вони теж зупинились і для зовсім незнайомої тітки усе було таке звичне, а для Ліани таким чужим. І раптом небо засіяло різнобарвними кольорами, воно горіло і міняло образ з кожним гучним звуком.

— Я знайшла! Дивись туди! — Пульміна неохоче відвела погляд від шоу у небі. Але швидко знайшла те, куди Ліана вказувала, тицяючи пальцем в повітрі.

— Цих двох з вигляду знаю, але не впевнена...

— То це ж добре. Перевірю цих чотирьох і, хто знає, пощастить і кровинки знайду.

— Ходімо додому.

— Але чому? Я можу зараз трішки сонного порошку кинути, крові взяти і...

— Стоп! Тут не твій світ, Ліано.

— Це ж не боляче.

— І, як ти цікаво, хочеш це зробити? Відвести їх убік і сонного порошку кинути? Усіх чотирьох, щоб нічого підозрілого не було? Як?

— Ви мені допоможете.

— Допоможу, але не в цьому. Ходімо додому, я щось придумаю.

Ліана встала ще сонце не зійшло, пішла прогулятися і пошукати Ріно, якого уже довго не бачила, і почала переживати за нього. Прохолода ранку добре впливала на думки, вони теж ставали такими холодними і чіткими. Вона зрозуміла, що хоче додому.

На порозі дому Пульміни зустрілася рудоволоса дівчина, одна з тих, що вчора світилися. Вона поправила круглі окуляри, які їй дуже личили, і розчесала пальцями рудий хвіст. Чомусь після цієї дії Аліни, вона здалася схожою на лисицю відьми Огіни.

— Привіт! Я Аліна, вчора познайомились. Моя сестра уже з тіткою Полею, а я забула сценарій і мусила вертатися, — Ліана лише посміхалася і кивала головою.

— Йдемо?

Пульміна голосно розмовляла по телефону, чорняву з косичками ніде не було видно. Аліна почала нервово бігати по будинку і коли зупинилась в одній із кімнат, то Ліана зрозуміла, що це її кімната.

— Ти відьма? — Запитання Ріти оглушило наповал, хоча це так і є, але чогось не очікувала Ліана, що в цьому світі таке будуть її питати.

— Ріта! — Аліна мало не задихалась від обурення, вона поглядом хотіла дірку пропалити в сестрі.

— Що? Ти бачила цей одяг? А тут пляшечки усякі лежать. І ще й записи дивною мовою, а ті, які можна прочитати, то дуже дивні. В такій маленькій сумці помістилося стільки всього. Як?

— Ріто! Ти що в речах порпалася?! Вибач їй, будь ласка.

— Вони лежали на ліжку, я й глянула. А! І ще одне.

— Що, Ріто?! — Ліані стало шкода рудоволоску, здається, вона не готова почути відповідь на питання сестри.

— У неї ворон в кімнаті сидить, — реакція Аліни була моментальною, її крик і тіло, що прилипло до стіни. Ріно був великим птахом, жах вмів наводити одним виглядом. — То ти відьма?

— Так, — голос Ліани був таким же спокійним, як і Ріти.

— Офігенно!

— Що тут таке?! — Пульміна червона і захекана вбігла в кімнату, побачивши нажахану Аліну, яка й досі не відступила від стіни, усе зрозуміла. Перед очима потемніло і вона мало сама не шубовснула на підлогу від усвідомлення, що відбулося.

Кілька наступних годин дівчата сиділи і слухали історію Ліани, Аліна продовжувала пити склянку за склянкою воду, на четвертій уже ніхто не рахував. Обидві дівчини швидко погодились задонатити свою кров, щоб Ліана під кристалом глянула на наявність кровинок, але їх там не було. Молода відьма розчарувалась, вона надіялась, що це буде одна з них і вже сьогодні повернеться додому.

— Треба перевірити ще тих двох хлопців. Один з них точно має їх. Можете мені допомогти?

— Ми з ними не знайомі. Лише беремо усі участь в одному й тому ж концерті, який організовує будинок культури, — Аліна нарешті змогла промовити хоч слово, шок минув, але все ж обережно споглядала на нову знайому.

— А ви запросіть їх на пікнік, щоб обговорити виступ, — навіть Ліана розуміла, що в підлітків це так не робиться. — Скажете, що я запрошую. Піде?

Ліана зовсім не зрозуміла, як Ріта змогла переконати хлопців прийти на цей пікнік, бо так незв’язно, як Аліна, ще ніхто ніколи не розповідав, але це було неважливо.

Один з чорнявим коротко стриженим волоссям і дуже серйозним обличчям весь час недовірливо оглядався, ніби чекав підстави. Він був на голову вищий від Ліани і здавався кремезним із широкими плечима. Другий не дуже відрізнявся від друга, але обличчя було набагато добрішим, а його кучеряве русяве волосся придавало дитячої краси.

— Навіщо вам аптечка? — Той, що чорнявий, з пересторогою дивився то на Пульміну, то на аптечку.

— Аптечку завжди треба мати при собі. Всяке буває.

Сестри щебетали без перестанку, на додаток Ріно теж всівся на найближчу гілку і, здається, допомагав їм своїм карканням. Ліана сама не зрозуміла, як мова зайшла про кров, аналізи, ритуали і всяке таке інше, що до її відьомського нічого спільного не мало.

— А хочете магію побачити? — Пульміна знову мало не вдавалось водою, яку якраз пила, від слів Ріти. — Дайте трішки вашої крові, а Ліана скаже, хто з вас особливий.

Чорнявий знову наступив брови і готовий був уже визнати, що знаходиться між хворими психічно та й накивати п’ятами звідси.

— Давайте, я перший, — кучерявий вловив на собі погляд друга, типу «ти серйозно збираєшся це зробити?».

Але кучерявий проігнорував чорнявого і підсів до Ліани поближче, дав свою руку і, мовляв, ріж, я готовий. Ліана так і зробила, взяла ніж, обережно провела по долоні і вловила крапельки крові. Тоді витягла кристал із кишені сумки і глянула через нього, обличчя так і засіяно, що означало одне.

— Я знайшла їх.

— Ліано, пам’ятаєш, що ти мені обіцяла?

— Так, пам’ятаю. Але треба їх спершу...

— Ти знаєш, як це зробити? — Голос Пульміни був важким, твердим, здавалось, зараз так і розріже навколо себе повітря.

— Ні. Хіба ти не знаєш? — Серце дівчини закалатало швидше, що аж кров у голові було чути, як бахкає.

— Візьми своєї крові і глянь через кристал. Зробити це, — Ліана виконала усе те ж, що і з кучерявим. Глянула крізь кристал і завмерла, її крові теж сяяла маленькими п’ятикутними кристаликами, які так і крутились туди-сюди, поки не зникли. — Ти знайшла кровинки, вітаю. Тільки не Орест єдиний, хто їх має.

— Це неможливо. Як таке можливо?

— Тобі не можна вертатися, Ліано. Кровинки мають залишитися в цьому світі.

— Та ви усі тут на голову хворі! Якусь маячню верзете?!

— Сядь, Кириле, будь ласка. Тепер ти частина цієї маячні, — він не сів, але і не пішов.

— Залишайся, — Орест стиснув руку Ліани і так мило глянув з-під кучерів, що вона справді захотіла залишитися.

— Ти тут не будеш сама, ми тепер друзі. Усі разом будемо дружити, — Кирило зміряв поглядом Аліну, похитав головою, щоб ясно було: на таке він не підписувався.

— Я мушу повернутися.

— Думаєш, твоя мама так просто стала вигнанкою через ці кровинки? Думаєш, вона не сказала б колу, де вони? Думаєш, вона б тебе не попередила, що ти їх теж маєш, якби це було безпечно? Ти не можеш вернутися!

— Я нічого не розумію!

— Ти тут не одна така, — Кирило всяко нагнітав, здавалось, він хотів позбутися цієї новенької. — Хай вертається, звідки прийшла. Навіщо ми це слухаємо, Оресте?

— Кирило, помовч! — Ріта була в захваті від усього, що відбувалося. Вона, мабуть, найбільше хотіла, щоб Ліана залишилась.

— Пуль... Полю, я хочу додому.

— Тепер тут твій дім. Там тобі небезпечно бути.

— Хай так, залишуся. Коло знає, що я тут і навіщо. Мене будуть шукати.

— Цим уже я займусь. Але я маю бути впевнена, що ти не перетнеш межу і не вернешся в той світ.

— Ти ж серйозно про небезпеку? А моя мама...

— Питання потім. Я маю почути з твоїх вуст, що ти залишаєшся тут і обіцяєш, що ніколи не вернешся в той, інший, світ.

— Ніби, у мене вибір є, сестро Пульміно. Обіцяю.

— Тепер у тебе є друзі, ти не одна. Ми тобі допоможемо з усім, тільки скажи. Тобі сподобається в нас, — Аліна мило усміхалася, Ріта мало не стрибала на місці від щастя, Орест й досі тримав руку Ліани і не збирався її відпускати, а от Кирило не приховував роздратування. Чи там було ще щось?

Ліана відчувала, що їй не брешуть, але і повернути свої сили вона теж хотіла. І вона знала, що для цього зробить усе, що треба, навіть, якщо треба буде порушити обіцянку. Та зараз їй нічого не залишалося, як залишитися в світі Пульміни і вияснити все про кровинки. Особливо цікаво було, як вони їй дісталися.