БУРЯ ДУШІ

На далеких землях, на березі моря жила одна маленька дівчинка. Вона любила ранком прогулюватися пляжем і відчувати тишу природи.

Все живе завмирало навколо в очікуванні сходу сонця. І лиш дівчинка, сидячи на камені, періодично подихом порушувала таємничу тишу.

В голові у неї блукало безліч думок, одна за іншою відриваючи від ідилії природи.

– Як же так? – думала дівчинка, - іграшки стали мені зовсім нецікаві. Їх так багато і всі нудні.

Ні-і-і, я люблю гратися іграшками, однак... мені якось не хочеться.

Навіщо мені гратися? Навіщо шити плаття для моїх нових ляльок, будувати їм домівки?

Навіщо купати ось цю ляльку та піклуватися про неї, якщо з часом все одно щось від неї відвалиться – рука або нога, чи щось інше. Однак і в цьому випадку я все одно буду про неї піклуватися, мити її та спати разом з нею, адже вона стала улюбленою.

Ну, а потім... прийде наш пес і відгризе їй голову або старший брат підпалить та запустить мою улюблену в повітря, або я сама.... випадково на неї наступлю.

І все. Немає більше її, немає ляльки, до якої я звикла, з якою ми разом підкорювали альпійські гори і серця різних принців, з якою ми ходили на балет і пекли млинці.

Навіщо мені про неї піклуватися?

Навіщо до неї прив’язуватися?

Навіщо взагалі потрібно любити?

Серце – воно ж таке крихітне, що прямий промінь сонця спроможній пропалити в ньому дірку, а крапля води вбити своєю вагою. Навіщо було сподіватися, лілеяти та піклуватися ?

Навіщо було говорити ніжні слова, щоб пішли вони за вітром і перетворилися на попіл? Начебто і не лунали, і ніколи їх не було, як і того, з чиїх вуст вони злітали.

Того – кого вже немає на цьому світі.

Навіщо було народжуватися? Щоб померти?

З ніжністю дати і різкою холодною рукою долі вирвати із серця живого, залишивши дірку розміром з баскетбольний м’яч, розірвати всю душу з середини, покришити та зоставити на одинці з порожнечею і болем.

Над морем танцювали в просторі чайки.

В прозорій воді віддзеркалювалися проміні ранкового сонця. Вітер ніжно ганяв хвилі, наспівуючи звичну пісеньку вітрів. На березі, у самої води, схиливши голову на коліна, сиділа молода дівчина спостерігаючи чи-то схід сонця, чи-то бурю душі.

В пам’ять Скляренко Аркадія Тимофійовича