За п'ять хвилин

Дійові особи:

АЛЛА — жінка середнього віку, втомлена, знервована.

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА — її матір, 75 років.

(Звичайна квартира абсолютно звичайної родини. Вечір. Крізь відчинені вікна чути крики дітей, шум міста й поодиноке каркання ворон. Кімната освітлена настільною лампою. На кріслі вмостилася АЛЛА. Вона раз по раз зривається до вікна, оглядає вулицю, потім заглядає у телефон, стрімко вимикає його й кладе поруч із собою екраном догори. Знову підійшовши до вікна, вона нарешті наважується крикнути).

АЛЛА: Андрійку, ходи додому! Пізно!

(За вікном лунає відповідь).

АЛЛА: Завтра день буде, йди додому.

(Почувши щось у відповідь, не зупиняє свого прохання).

АЛЛА: Я сказала: йди додому — значить, йди. За п'ять хвилин щоб був. Не прийдеш — сама вийду.

(Двері кімнати прочиняються, на порозі поволі з'являється ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА. Вона у домашньому одязі, у хустці, в теплих шкарпетках й капцях брунатного кольору. Алла помічає матір й сідає назад у крісло, вмикаючи телевізор. На фоні — один із попсових серіалів. Тамара Костянтинівна шкандибаючи доповзає до сусіднього крісла й сідає, поглядаючи то на Аллу, то в екран телевізора. Алла й далі кілька разів кидається до смартфона).

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА (коментує серіал): От зараза! А вчора їй казав, шо кохає, шо любить...

АЛЛА: Угу.

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: І буває ж таких придумають.

АЛЛА: Буває.

(Кімната повниться мовчанкою. Із телевізора лунають голоси акторів мелодрами).

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Андрійко сьогодні як додому прийшов, то весь такий набундючений, весь такий злий, шо аж не знаю.

АЛЛА: Ну то його проблеми.

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: І ти не питала які?

АЛЛА: Не питала.

(Пауза. Чути лише телевізор).

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: А я спитала.

(Алла дивиться в телефон, перевіряє його, а далі вимикає й знову кладе біля себе).

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Каже, шо його в школі обзивають.

АЛЛА: Це діти.

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Та не діти це, а недоноски якісь. Хто ж може отак здіваться над хлопцем? Ще й так по-дурному, не по-дитячому.

АЛЛА: Як так, «не по-дитячому»?

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Та мені навіть стидно казать таке. Дитині дванадцять років, а вони уже шось понапридумували.

АЛЛА: Що понапридумували?

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Та дурню. Як же так, хлопець хороший, не буйний, відмінник, і отак його обзивать. Тьху.

(Тамара Костянтинівна переводить погляд з Алли в телевізор).

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: От зараза, мати в нього ще краще нього — переписать наслєдство якомусь любовніку!

АЛЛА (зацікавлено): Як його обзивають?

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Га?

АЛЛА: Як вони його обзивають, питаю?

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Та стидно казать.

АЛЛА: Ти диви, стидно казать. Так а для чого ж тоді починаєш говорити, коли стидно казать?

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Щоб ти знала. Ти ж його матір.

АЛЛА (стримуючи злість): То може ж ти скажеш, як його в школі дражнять, щоби я знала?

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Сама спитай.

АЛЛА: Мамо, кажи вже, не дратуй.

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Шо тобі казать?

АЛЛА (вибухаючи): Як Андрія в школі обзивають?!

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Та не ори ти! Чого репетуєш?

АЛЛА: Як його обзивають?!

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Голубим.

АЛЛА: Чого ж ти зразу не сказала?

(Телевізор і далі створює фон мелодраматичними діалогами й музикою).

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Та бо ж стидно. Як таке їм в голову прийти могло? Чого це він має буть голубим? Дитині дванадцять років, у них ще пісюни не повиростали, а вони вже знають, хто голубий, а хто ні.

АЛЛА (гарячково): А хто обзиває, не казав тобі?

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Та хіба я його розпитувала?

АЛЛА: Мамо.

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Сашко.

АЛЛА: Лук'янівський?

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Лук'янівський.

(Алла бере телефон до рук і починає щось у ньому шукати).

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Шо ти робиш?

АЛЛА: Подзвоню Ірці, хай із малим розбереться.

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Не дзвони.

АЛЛА: Чого це?

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Не дзвони, не треба тобі того на ніч.

АЛЛА: Мою дитину якийсь шмаркач змішує із землею, а мені не треба дзвонить його матері?

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Не дзвони, кажу тобі. Не треба. Я вже з нею говорила.

АЛЛА: Коли?

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Сьогодні.

(Із телевізора починає звучати реклама).

АЛЛА: Коли сьогодні?

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Коли Андрій мені про це сказав.

АЛЛА: І шо?

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Дура вона, як і її дитина.

АЛЛА: Що вже сталося?

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Та нічого.

(Дзвінок телефону. Алла здіймає слухавку).

АЛЛА: Алло! Добрий вечір... Наталю Леонідівно, я знаю вже за все... Та, Сашко Лук'янівський... І за розмову знаю теж... Я вважаю, що це ненормально, коли хтось когось так ображає, це... Що?.. Як?.. Ні-ні, звичайно... Але як таке могло... Я абсолютно не могла ніяким... Вона не могла... Вона не виходить із дому... Як побої?.. Я можу щось зробити?.. Так, розумію... О Господи...

(Алла підіймається і йде з кімнати на кухню. Тамара Костянтинівна тим часом встає за нею і крадеться до дверей — підслуховує. Хвилиною пізніше чутно з кухні:)

АЛЛА: Та, завтра буду... Так-так... До побачення.

(Тамара Костянтинівна кидається назад до крісла. Не встигає добігти, як до кімнати повертається Алла).

АЛЛА: Нащо ти вдарила його?

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Кого?

АЛЛА: Сашка.

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Якого Сашка?

АЛЛА: Мамо, не придурюйся! Того Сашка, який нашого Андрія голубим обзива.

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Шоб знав, шо за слова треба відповідать.

АЛЛА: Ти розумієш, які це тепер проблеми на голову?

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Шо за проблеми? Кров з носа зупиняється легко.

АЛЛА: Кров з носа? Мам, Ірка побої знімати завтра йде. Нащо ти поперлася у ту школу, нащо ти того малого діймала? Що, не можна було не вмішаться?

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: А я не вмішуюся.

АЛЛА: А що ти робиш?

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Я внука свого захищаю, от шо.

АЛЛА: У нього є матір, і я сама можу із ним справитися.

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Так справляєшся, шо даже не знаєш, шо його в школі якесь стерво голубим обзиває. Нічого, тепер його будуть чахликом обзивать, бо його баба стара юшкою вмила.

АЛЛА: Господи Боже...

(Алла вимикає телевізор. Тамара Костянтинівна надулася й ображено скреготнула зубами. Алла набирає номер. Нервово ходить із кутка в куток).

АЛЛА: Артур не бере.

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Ну і де він шляється? Пів восьмого.

АЛЛА: Не знаю, де він шляється.

(Алла йде до вікна, вигулькує з нього й кричить).

АЛЛА: Андрій! Андрій! П'ять хвилин минуло, вертайся вже!

(За вікном лунає відповідь).

АЛЛА: Я сказала — вертайся.

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Ну чого ти не даси дитині погратися? Тепло, доща немає.

АЛЛА: Йому треба уроки вчить. Пів восьмого, скоро вкладаться.

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Уроки нікуди не дінуться.

(Алла відходить від вікна й рвучко обертається до матері).

АЛЛА: От чого ти повсюди лізеш? Артур тобі не такий...

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА (перебиває): От чого не такий?

АЛЛА: Я тобі якась не така...

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Та така.

АЛЛА: Яка така? Яка? Непутяща? Матір я погана? Весь час мене цим упрікаєш. Весь час тобі щось не те.

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Чим я тебе упрікаю?

АЛЛА: На роботі до ночі, а те, що в мене робота така, то тобі на те байдуже.

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Ну шо там можна на роботі тій робить?

АЛЛА: Мам, я в «Сільпо» працюю, щоби хоч якусь крихту додому принести. У нас зміни до чорта тривають.

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: У тебе є чоловік! Це його задача — прогодувати сім'ю.

АЛЛА: Ти бачиш його зараз вдома?

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Не бачу, того й питаю, де він шляється.

АЛЛА: Один у тебе Васічка є. Ледь в сраку його не цілуєш, того Васічку. Васічку — в інститут, бо йому треба вчиться, щоб з нього людина стала, а Алку можна й в ПТУ. Васічка жениться — то йому й гроші на весілля треба, а в Алки чоловік є, хай його батьки оплачують. У Васічки дочка народилася — то треба і в Київ їхать, бо ж дитину побачить, а в Алки... ну як в Алки... у нього теж баба є.

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Та шо ти кажеш, га?

АЛЛА: Правду кажу.

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Та яку правду? Безсовісна.

АЛЛА: Я безсовісна? Чим безсовісна? Шо я батька з інсультом витягувала? Де Васічка був? «Ой, у Васі робота, він не може». Шо я батькові похорони робила, а Вася і приїхать не зумів, бо у нього нарада, вибачте. Чого твій любимий синочок тебе на старості не доглядає? Чого така непутяща як я тягне тебе після батькової смерті?

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Та як ти таке матері в обличчя казать можеш?

АЛЛА: Кажу, бо напекло вже. Те не так, се не так. Терпінню край вже настав. Вже рік як ковиряєш голову — й ковиряєш, ковиряєш і ковиряєш, все ніяк виковирять не можеш.

ТАМАРА КОСТЯНТИНІВНА: Ну шо ж ти таке...

(плаче, як мала дитина).

АЛЛА: І хто тебе тепер буде із кутузки витягувати, якщо витягне? Хто? Васічка? Так а де ж Васічка? Шо в нього цього разу? Корпоратив? Чи ще якась срачка-гулячка? Що?

(Алла кидається до вікна).

АЛЛА: Андрій! Зайди, кому сказала!

(За вікном лунає відповідь).

АЛЛА: Все, я спускаюся.

(Алла йде від вікна й стрімко виходить із кімнати. Чутно, як вона взувається, як відчиняються й грюкають двері. Тим часом Тамара Костянтинівна сидить у кріслі й плаче. За вікнами каркають ворони. Дзвонить телефон. Але Тамара Костянтинівна не звертає на це уваги. Раптом вона схиляє голову, й плачу більше не чутно. Лише каркання ворон, яке посилилося, немов їх хтось нагнав).

ЗАВІСА.