Блядство

Люди.

Блядські люди — джерело всіх моїх проблем. Блядські люди, їхні блядські проблеми, їхні блядські пики, які я бачу під час своєї блядської дванадцятигодинної зміни у блядському супермаркеті. Перші місяці я старалася слухати керівництво, посміхалася, віталася та бажала гарного дня. Тепер я лише мовчу, бо як відкрию рота — бажатиму лише всього найгіршого їм, їхнім клятим дітям, їхнім друзям, рідним, усім, хто стовбичить наді мною, очікуючи, доки я проб’ю на своєму блядському комп’ютері їхню блядську їжу.

Я не одна з них.

Вони всі купують якесь гімно собаче. Насправді я б і собак такими продуктами не годувала. Більшість із них навіть не замислюється, чому на тому блядському оселедцеві в соусі, що нагадує кінчу, така велика знижка. Їхні вилупасті очі помічають «-50 %» — і відразу кидають те лайно до кошика, а коли приходять додому — не минає й п’ятнадцяти хвилин після свинячого пожирання щойно придбаних ними вонючих відходів, як вони летять у свої блядські параші й висерають із себе останні залишки мізків, яких і так обмежена кількість.

Я й сама купую той гній. Супермаркетний гній дешевий, а дешеве люблять усі. І я — не виняток. Є в нас, звісно, і якісні продукти — такі, від яких у тебе не трапиться нечуваний людству напад діареї, але й ціни такі, що краще вже ризикнути провести всю ніч на холодному сральнику, ніж віддати половину блядської зарплати на закупи, яких вистачить на ті самі три блядські дні, під час яких я сиджу не на сральнику, а на йобаному кріслі. Йобані керівники йобаного супермаркету економлять на всьому — тим паче на комфорті задів касирів.

Я не одна з них.

Повертаюся у свою затхлу квартиру. Спина болить настільки, що першу годину я просто не здатна встати з ліжка. Іноді просто лежу із заплющеними очима, думаю лише про те, як ненавиджу їх усіх. Покупців. Колег. Особливо колег. На касах нас четверо — всі вони, крім мене, завжди про щось пиздять, коли не пищать своїми блядськими сканерами. Жартують. Посміхаються. Якого хуя тобі весело? Дванадцять годин ти сидиш на сраці, отримуєш копійки, якими ледве платиш за рахунки, а решту витрачаєш на те саме блядське гімно, яке пікаєш блядським апаратом. Ненавиджу їх!

Іноді засинаю відразу, як повернуся зі зміни. Потім раптово прокидаюся годині о третій, важко дихаю, дивлюся на годинник і розчаровуюся, бо не встигла геть ніхуя. А потім нагадую собі, що й встигати нема чого. Що такого важливого я маю у своєму блядському житті? Друзі? Сім’я? Романтика? Останній раз трахалася рік тому — з блядським скелетом, із яким у нас трапився метч у блядському додатку знайомств. Йобані кості все ніяк не могли завалити єбало про те, якою популярністю він користується серед жінок. Якби ж то. Блядський геморой Франкенштайна. Було б це правдою — ти б до мене свої шари не підкочував, блядський Казанова. У ньому читався відчай, але він представник того розповсюдженого виду кретинів, які ніколи не здатні глянути правді в очі.

От я — інша справа. Товар не першої свіжості. Я не тримаю на голові блядську корону, не вважаю себе особливою. Таких, як я, — повно. Зайду, бувало, в черговий блядський супермаркет, схожий на той сарай, у якому працюю, гляну на касирок — і бачу себе. Той самий мертвий погляд. Та сама погано прихована внутрішня смерть. Швидкі, машинальні рухи — бляді вже давно змирилися з тим, що протягом своїх блядських змін вони не люди. Вони — блядські роботи. Але і їх я теж ненавиджу, бо, на відміну від них, я бачу все це блядство наскрізь.

Я не одна з них!

Кожен йобаний день — однакова хуйня. А вихідні? До пізна дивлюся якусь залупу в інтернеті, потім сплю до вечора, встаю, жеру, дивлюся залупу — і так усі короткі два дні. Довкола всі пиздять про саморозвиток. Кожна шкура ходить на йогу, а кожен альфа-самець, єби його матір, тягає залізо, а потім лупиться в зад зі своїми друзяками по качалці.

На стіні — телевізор. Повірити не можу, що колись я навіть відкладала гроші зі своєї блядської зарплатні, аби купити оцю почвару. І нахуя воно мені? Висить, як величезний чорний портал у блядське пекло. Але те пекло — інше. Там або повний пиздець, або абсолютна ідилія — залежно від каналу, залежно від часу. Маю навіть канали з поревом, але на вібратор шкода грошей витрачати

.

Веду підрахунок блядського бюджету, якщо це взагалі можна так назвати. В інтернеті всі пишуть про економію, мінімалізм, необхідність відкладати кошти. Багато ви знаєте, експерти всраті. Коли немає бабла навіть на дешевий самотик — оце, нахуй, фінансова грамотність. Блядські шалави записують власні курси на айфони, куплені їм чоловіками, які заробляють гроші на таких самих курвах, як і я, — тих, що давно забули собі ціну і торгують життям, аби жерти, срати і спати.

Ненавиджу цей йобаний світ, але я — не його частина!

Ще один підсос колись навалював мені, як добре йому живеться. Працював блядським оператором на блядській заправці, графік — ще хуйовіший за мій, зате у вільний час, писав той виблядок, він дивиться мотиваційні відео, дрочить на саморозвиток, читає, бачте, про успішних людей. «Може, ти б відсмоктав тому блядському Ілону Маску, якщо так ним захоплюєшся?» — запитала я, коли мій йобаний терпець урвався. Тому смоктуну навіть не вистачило тестостерону, аби назвати мене тупою шльондрою — просто заблокував.

Пригадую, як реготала тоді. Варто цим зарядженим мотивацією хлопчикам натякнути на підарську природу їхніх блядських захоплень — і їхні крихкі его сипляться на очах. Мамкин бізнесмен був таким тупим, що не помічав мого презирства просто перед носом.

Вирішую повернути той блядський додаток. Можливо, вечір буде цікавішим. Завантажую програму, будучи впевненою, що за час моєї відсутності шалави там стали ще більшими блядями, а накачані стероїдами латентні геї — ще більшими підарами. Фото лишаю те саме — немає сенсу оновлювати. По-перше, я точно не змінилася, така сама злюща на весь світ сука. По-друге, в мене й немає нових фото — я надто ненавиджу себе, аби милуватися, як це роблять усі інші шкури.

Єдине знаю точно — я досі маю щось, що притягує. Якщо є — то, нахуй, є. А якщо немає — то хай ти пиздуватимеш у залі по десять годин щодня і в губи в’єбеш літри ботоксу — тобі не дано. Звісно, на весь товар знайдеться покупець, але хай ідуть нахуй штучні курви, якими цей блядський інтернет аж кишить.

Я — не така!

На попередні лайки не звертаю уваги — маю купу нового м’яса. Свіже завжди краще за старе, я це знаю точно. Якесь чмо навіть одразу мені пише — певно, платить за цей блядський додаток. Відкриваю чат — бачу типово блядське «Привіт». Переходжу у профіль, гортаю світлини. Він навіть не страшний, але губи кривить хуй знає навіщо. В описі профілю — жодного слова про саморозвиток. Це вже добре. Може, ці уйобки за час моєї відсутності порозумнішали? Та хуй там — починаю переписуватися.

За годину він уже біля мого під’їзду. Блядському герою похуй на пізній час, йому похуй, що ми знайомі менше, ніж я проводжу часу в параші блядського супермаркету, бо срати під час зміни — оце цінна порада, такого не скажуть на хитровиєбаних курсах. Я відчуваю певне хвилювання і ненавиджу себе за це. Думаю, що геть втратила хватку, наче я не мала хуйову купу знайомств на одну ніч, наче мене не дерли ті, в кого я навіть не питала імені.

Від нього приємно пахне. Одягнений у чорну сорочку і джинси. Добре, що принаймні не в обтяжку, бо ті блядські вузькі джинси — очевидна ознака бажання приймати в зад, а в мене немає грошей на блядський страпон. Якби матусі більше платили в тому супермаркеті — клянуся, приперлася б зі страпоном прямо в йобаний розплідник стафілококу і першою продирявила того блядського керівника. Хай, падло, хоча б якусь цноту втратить і нарешті почне мені нормально платити. Ненавиджу, блядь, його.

Мій новоспечений тримає в руках квіти. Мені на них похуй, але я кокетливо посміхаюся, запрошуючи його до вітальні. Вітальні, блядь? Це вітальня, спальня і кухня. Дякувати, що не сральня, але хто знає, чим закінчиться історія з дешевим супермаркетним блядо-харчуванням. Якби старі не переписали на мене це блядське стійло, я б і досі була як бомж — бо звідки дістати гроші на нове житло?

П’ємо шампанське, яке він завбачливо взяв із собою. Я постійно ловлю його погляд — він очей від мене не відводить. Це добре. Вдаю, наче я не така, але грайливо сміюся, і він знає: я — блядське м’ясо, яке скоро куштуватиме. Як би не так, мисливцю.

На мені коротка спідниця, яку я, може, навіть дозволю йому задерти, і майка. Бачу, як він дивиться на мої соски. Облизую губи, повільно і ніжно лягаю на диван, з якого колись так старанно відмивала залишки сперми всіх тих, кому я дозволяла себе розважити. Трохи розставляю ноги — я без білизни. Бачу, як він туди дивиться. Різко ставить келих на столик — і наступної миті він на мені. Спідниця таки задерта його грубими руками, в яких електризується бажання. Я стискаю його ногами. Його язик у моєму роті, мої очі відкриті — завжди так роблю, бо мені недостатньо насолоди, аби їх закрити.

На смак він… звичайний. Нічого особливого. Але язиком працює так, наче від цього залежить його блядське життя, тому плюс за старання. Його руки на моїх грудях — він їх стискає, цілує шию, опускається нижче, облизує соски. Чую, як він стогне. Йобаний, нахуй, в рот — а я думала, це я давно не єбалася.

Він вилизує мене, як блядський пес. Я тягнуся рукою під подушку.

Тілом рефлексивно проходить приємний сплеск. Я дивую сама себе такою реакцією, але дістаю ніж. Здається, я також трохи застогнала, бо коли він вставив язик у мене — на моїх стегнах опиняється кров з його шиї. Я продовжую різати його ножем, який завбачливо поклала під подушку. Тупий ідіот — матиме науку, як пиздувати до такої навіженої шкури, як я. Блядський диван — як не в кінчі, то в крові.

Його тіло ще продовжує конвульсивно битися, але я міцно тримаю його ногами за шию, по якій ріжу. Можу присягнутися — його язик досі в моїй щілині. Мене це збуджує більше за все те блядство, про яке він мені пиздів ще хвилину тому. Лівою рукою я тримаю його за чорне волосся — добре, що воно в нього не коротке, як у більшості цих блядських рабів, які всі на одне єбало, з однаковими зачісками й однаково дебільними уявленнями про себе.

Збудження в мені наростає. Я рухаю тазом, труся об його закривавлене і мертве єбало своєю мокрою діркою. Лише тепер заплющую очі. Ось вона — справжня блядська насолода. Я трахаю його мертву голову якийсь час, притискаю його все сильніше, стогну, не стримую себе. Ніж так само в моїй руці, чим приємніше мені між ногами — тим сильніше я ріжу його тіло. Спина майже повністю червона. На підлозі біля блядського дивану — величезна калюжа темної крові. Я єбу себе його носом, язиком, засовую пальці в його мертвий рот, у поріз на шиї, облизую руку, торкаюся грудей.

Мої зуби видовжуються. Я відчуваю їх губами — вони стають гострі. Рот відкривається в злому, скаженому оскалі. Мені так добре, що хочеться гарчати. Заради цього я живу. Заради цього мені доводиться мати справу з цими блядськими людьми стільки років. Я бачила їх усіх. Я знаю, хто вони, на що здатні. Я, блядь, ненавиджу цю погань, цю інфекцію. Їх усіх треба винищити, вивести, як йобаних глистів. Але спочатку…

Я затискаю його голову якнайсильніше. Мене пронизує хвиля насолоди, на мить у мозку відбувається феєрверк, здається, я на межі втрати свідомості. Важко дихаю, очі досі заплющені, голова закинута догори. Кілька секунд я так і залишаюся — з йобаним трупом на моїй пизді. Ще раз чи два сіпаюся — тіло залишають останні краплі задоволення.

Мені добре. Мені похуй.

Я відкидаю його від себе, йду до плити, ставлю пательню. Він так і не встиг зняти з себе ті блядські джинси, але ж вони не вузькі — отже, з цим я впораюся легко. Відрізаю добрячий шматок ляшки, кидаю під кран, мию, але не надто ретельно, бо легкий присмак крові лише додасть спогадів про цю незабутню ніч.

Скільки таких ночей я мала? Скільки наївних блядських чоловіків, які думали виключно хуєм, я позбавила життя? Але ж не тільки чоловіків — жодного сексизму.

Лише коли в квартирі виникає приємний запах смаженого м’яса, я розумію, як зголодніла. Ставлю тарілку на той самий столик біля дивану, на якому мені щойно відлизував труп. Ловлячи чарівний запах м’яса, я знову відчуваю, як зуби стають гострими, а зіниці — вузькими. Зір змінюється, покращується.

На блядському дивані так і лежить його блядське тіло. Мене це не бентежить, бо я знаю, цей терпеливо приготований шматок його ляшки — лише початок, щоб завести апетит. Щоб розпалити той вогонь, те полум’я, яке завжди в мені жевріло і тільки зараз по-справжньому палає. До ранку від нещасного єбаки залишаться лише кості. Моє обличчя повністю зміниться.

На ранок я доїдатиму його рештки гола. Моя морда буде вимазана його кров’ю. Очі мої бачитимуть те, що жодна блядська людина ніколи не зможе уявити, усвідомити своїм блядським мозком. На ранок я випадково побачу себе в дзеркалі, я буду на підлозі. із моєї спини ростимуть кістки, покриті тонкою шкірою. Вони нагадуватимуть хворого кажана — тіло, яке заполонили личинки, глисти, кліщі, рани, з яких сочиться вонюча рідина, яку він залишає на цій блядській підлозі, намагаючись повзти повзти повзти їсти тікати переховуватися повернути собі попередній вигляд їсти їсти їсти знову тікати.

Нарешті, блядь, нормальна їжа, а не те гімно з супермаркету.