Маки
Стареньке біле авто помірно рухалося по розпеченому на сонці асфальті.
Маленька Галинка вперлася носом у тепле скло, зазираючи назовні із заднього сидіння. Її очі довільно бігали то вправо, то вліво слідкуючи за пухкими хмаринками. Їй здавалося, що в небі парив ведмедик, як із того мультика, що вона бачила нещодавно. Трохи осторонь по блакитному простору розтягнулася біла борода суворого дідуся із густими бровами. А то, мабуть, коник. Тільки без однієї ноги. Ще мить і вже без трьох. Ноги коника розтеклися у висі, змішавшись із тим, що мить тому сприймалося як ведмідь. Поплила і борода дідугана. Тепер на небесному полотні з'явилися нові фігури.
‒ Глянь, та хмаринка схожа на зайчика, ‒ промовила мама із-за плеча доньки. Чим мимоволі повернула її в дійсність з омріяних світів.
‒ Привал, ‒ заявив тато й автомобіль зменшив швидкість та зупинився на обочині біля, як здалося дівчинці, безмежного поля. Очі малої більше не блукали у провальній блакиті. Вони спустилися на землю. Тож чітко бачили перед собою його неймовірної краси видовище. Ланцюг асоціацій увімкнув новий прошарок уяви. І ось воно. Невже там попереду хтось простелив сонячно-золотисту скатертину, розмальовану червоними барвами?
На плече дівчинки опустилася м'яка рука мами.
‒ Бачиш, то жовтіють колоски зрілої пшениці. Ще трохи із них зберуть зерно. Потім перемелють на муку. А далі ‒ хліб до столу, який ти так добре любиш.
Мама посміхнулася, а Галинка проковтнула слину. Їй пригадався бабусин хліб, що дивовижним чином з'являвся із печі на світанку. Завбільшки ніж її дві голови. А смачнючий та пахнючий!!!! Таким її хлібом більше ніде не частували.
Мама продовжувала:
‒ Бачиш, мов хвилі на воді біжать. Вітер дме, а вони біжать. А то, поміж колосся, червоніють польові маки. У народі є повір`я. Кажуть, маківка виростає там, де була пролита кров. Де впала кров загиблого солдата, що захищав свою землю. Кожна квіточка то краплинка чиєїсь крові, що знову живе. Тільки по-іншому.
Червоне сяйво мерехтіло у неосяжному полі. Галинка намагалася осягнути сказане мамою. Тато гукнув:
‒ Пора в дорогу. ‒ і авто знову рушило у своєму напрямку.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!