ДОЛИНА ДВОХ СТОВПІВ

«...Вони вийшли із печер, запалюючи там першу жарину вогню. Вони боялися життя і прагнули його прямуючи крізь лісові хащі. Вони не розуміли сили більшої від них і вклонялися їй з острахом й улесливістю. Вони задивлялися в Небо і захоплювалися ним. Шукали слів і мови, щоб висловити своє захоплення, збирали золото знань і золото небесних зірок.

Останнє почало їх приваблювати більше й вони розпочали змагання в крові і вогні. В сльозах, риданнях й прокльонах.

Ґвалтом бралося тіло щоб народити нових воїнів. Словом вели в блуд і на плаху. Падали міста і зростали імперії.

І чутно - рик та клич. Брязкіт, завивання, стогони, квиління.

Списи, мечі, кольчуги, дротики.

Пращі, луки, ножі, багнети.

Пістолети, рушниці, кулі і гази.

Кортики, шашки, міни, гранати.

Торпеди, ракети, міномети, кулемети.

Клинки, кийки, кастети...

І бомба крилата – всім у змаганнях цих плата...!

Ах, сила яка!

А в кого сила – в того і право: кому, куди і навіщо. За що – знайдеться.

...Всі вони щиро вірили, що роблять праве діло. Що за вчинками їхніми стоїть саме, що не є Добро. Вирішували кому жити, а кому вмирати чи на римських аренах, чи на полях зелених, і покладалися при цьому на якесь своє право. Переконані, що у рішеннях їхніх немає чогось поганого.

Віват переможцю!

Інші пожадливо й фанатично ревіли на площах – «спали відьму» й впивалися муками нещасних на вогнищі. Вони також вірили, що це є добро – спалити єритика чи відаючу жінку, що знали трохи більше від них. Вони легко вирушали у хрестові походи, людською кров’ю та кістками встеляючи свою дорогу.

Ще інші будували концтабори, щоб там гноїти тих, хто не погоджувався з їхньою ідеєю найвищого добра і справедливості. Ще інші навчалися у попередніх цьому мистецтву, щоб уже не тільки гноїти, а й спалювати всіх, що відмінні за своїм походженням, й не належать до якоїсь світлої, добірної раси.

...Всі вони вірили, що чинять Добро. А Зло в цей час тихенько хіхікало потираючи руки. Іноді ці хіхікання переходили в гучний регіт до сліз, бо навіть Зло не могло повірити, що так легко людина, котра назвала себе мислячою, ловилась на його гачок.

Наживки час до часу бували різними. Але найдієвіші з них звалися ідеологіями й релігіями, що розбивались на сотні дрібних скалок, котрі тим не менше мали ту саму дію й принцип – зловити жертву.

Так діяло Зло, завжди хитро й підступно. Двояко, або й трояко. Воно мало сотні облич і тисячі принад.

Зло завжди зверталося до людського Еґо, до людських слабкостей, воно мало на озброєнні потурання цим слабкостям, виправдання себе любого, переконання в тому, що правим може бути тільки моє неперевершене Я. Воно запевнило людину, що та виключно із власного досвіду може мати судження про все навколо. Про добро, зло, справедливість й покарання. І людина щиро в це повірила. Та сама людина, що навіть картину навколишнього світу бачить обмеженою, бо ні очі її, ні слух її, ані нюх не є досконалими...

Недосконала істота повірила в досконалість своїх суджень. Чи не іронія?

Зло почувалось великим переможцем – воно вело маси, як вправний полководець. Нічого, що на смерть.

Добро ж, мовчи чекало. Воно мало одне лице і слів небагато. Говорило завжди до людського серця і слова його були сповнені любов’ю. Кожен хто почув ті слова виходив із війська й ставав осторонь.

Світило сонце, дощ накрапав, танцювала завірюха, а Добро і Зло непорушними стовпами підпирали цей світ. Людина прямувала долиною їхньої безкінечної битви. Їхнім ігровим полем, де пішаки виступали першими і першими падали. Де вільно паслися прекрасні тварини, в іншу мить уже несучи на своїх спинах відчайдушних вершників до вірної загибелі чи славної перемоги. Де справедливі царі ставали розбещеними королями. Де мудрі й прекрасні князівни перетворювались на брудних інтриганок.

Людина простувала крізь густий туман своїх ілюзій, обпікалася яскравими спалахами своїх прозрінь. Прямувала широкою долиною, вузькими стежками, непрохідними хащами до воріт Добра і Зла, щоб пройти крізь них і потрапити врешті на гору.»