Як вдома

Соломія приїхала до міста у справах, та напросилась погостювати у своєї давньої приятельки Лесі.

Соломія з Лесею народились в одному селі, все дитинство провели разом, бігали босоніж по стерні, ховались у жита, варили «суп» із лопухів і мріяли про доросле життя. Та коли стали дорослими Леся поїхала до великого міста, не схотіла залишатися серед хатин та городів. Соломія залишилась, бо не схотіла кидати рідної домівки та свого квітучого садочку.

У селі всі знали: як до Соломії на гостини потрапиш то і ситий, і щасливий, і ще з торбою гостинців від неї підеш. І неважливо, чи на борщ, чи на чай — в неї завжди святковий настрій і смачнючий стіл.

Тож коли Соломія повідомила Лесі що їде в місто у справах та завітає до неї, та мало не підстрибнула. Чи то зраділа, чи то ні, а от заметушилась так, ніби саму королеву чекала. Бо треба вимити та вичистити все: підлогу до блиску, вікна, наче вони нові, попрати фіранки, а краще купити нові, повитирати пил з антресолей, спекти свій фірмовий маковий пиріг.

Ще й стару каструлю у комору сховала. Ну не буде ж вона приятельці показувати допотопну каструлю, в якій завжди варе борщ, та завжди приговорює що борщ такий смачний, бо каструля наче сама варить, бо їй вже майже стільки років скільки самій Лесі.

Борщ, звісно, зварила в тій старій чарівній каструлі, бо знала — без неї смаку не буде, та потім перелила його в нову, гарну, сучасну, щоб похизуватись перед подругою. Мовляв, все у мене файно та «по моді».

Меблі переставила, подушки на дивані з оксамиту, посуд новий, вбрання на ній сучасне, прикраси коштовні.

Соломія впоралася у місті зі справами та поспішила по крамницях дарунки купувати. Окрім цього ще й зі свого обійстя гостинця привезла: сала шмат, та ковбаси, та й огірки з помідорчиками і про капустку з картоплею та олією не забула, та ще багато чого привезла в дарунок подрузі з якою давно не бачилась.

Погостювала Соломія у Лесі, та стала збиратися додому, а Леся все вибачалася перед подругою:

— Перепрошую, що не приймала тебе ще краще.

— Все добре, — обійняла подругу Соломія. — Завітай і ти до мене. Буду тобі вельми рада.

Пройшло чимало часу та колись і Леся зібралась у рідне село. Треба стару батьківську хату продати та навідатися на кладовище, вклонитися могилам рідних, що вже пішли.

Соломія одразу зголосилась щоб подруга погостювала у неї в обійсті, та відпочила на природі.

Леся зраділа, та у душі тішилася: цікаво, яке в неї зараз обійстя, яка в неї кухня, які меблі?

Та тільки приїхала, і що ж бачить?

Хата звичайна, охайна, але ніяких «приготовлень». На плиті сковорідка з подряпинами, каструля стара-престара, ще й з відбитою ручкою.

— Ти наче й не готувалась до нашої зустрічі? — нарешті не витримала Леся, трохи ображено.

А Соломія посміхнулась щиро-щиро, обійняла подругу і каже:

— Ти мене зустрічала, як когось стороннього. А я тебе приймаю як рідну. І каструлю не ховаю, бо вона добра, перевірена, і борщ у ній, як з казки. І сковорідка моя, хоч і стара, але знає як смажити так, що пальці оближеш. Що мені перед тобою ховатись, як ти мені наче сестра рідна?

Леся слухала, і щось м’яке й тепле розливалось у грудях. Наче зняла вона оту свою нову скатертину з показного столу й сіла на простий, затишний кухонний табурет. І стало їй так добре, ніби вона вдома. У справжньому домі.

Бо коли любов не на показ, а в серці, тоді й борщ смачний, і сковорідка рідна, і подруга назавжди.

Авторка – Марина Чайка