На броді

Світало… Святомир лежав у кущах край дороги, прикритий молодим гілляччям. Поруч — його други. Вони чекали. І ось нарешті їхнє очікування завершилося: перед очима проходила сотня сонцепоклонників. Вони сторожили високу, окуту залізом карету.

Святомир почекав п’ять ударів серця й запугукав совою. Дерева впали, перекриваючи шлях назад. Святомир вистрілив зі своєї рушниці й відстелив посторонки. Все ще запряжені коні помчали вперед, потягнувши кучера за собою; карета ж лишилася стояти. Але перш ніж той упав із козлів, з його горла вже стирчала стріла.

Сонцепоклонники вишикувалися, прикрившись щитами, а їхні офіцери — яких було всього двоє — кинулися до карети, зачиняючи за собою двері. Солдати пішли на нападників, але в ту ж мить низький чоловік із гладким, як у жінки, лицем і чорним, мов смола, волоссям, з вузькими, як у тарґута, очима опинився за завалом позаду. Він підняв свою чудернацьку зброю й зробив постріл.

Один удар серця — і півсотня, що йшла просто під святомирові кулі, лежала, наче розсічена великим мечем: ноги окремо, тулуби окремо. Більшість солдатів ще не розуміли, що сталося, кричали, кликали на допомогу… Ще один постріл — і ті три десятки, що лишилися по той бік карети, впали так само, розірвані навпіл.

Святомир і Бранд кинулися до дверей карети, за ними — всі інші.

Бах!

Один із офіцерів Солланда вистрілив із рушниці, цілячи в Святомира, та Бранд закрив його власним тілом. Куля пробила ведмежу безрукавку й відскочила від шкіри відставного панцервольфа, зробивши ще одну дірку в улюбленому одязі.

— Та вмри ти смирно! — роздратовано кричав Бранд, виламуючи двері.

— Святомир! — закричав чоловік, що самотужки перебив майже сотню сонцепоклонників. — Закінчуй, нам уже час.

— Так, пане Йошіхіро! Ми майже все, — відповів той.

Почулися крики вмираючих. Страшні крики…

А за удар серця з карети вискочив Бранд із двома тілами, які волочив за ноги. Він кинув їх у купу до решти й сказав:

— Я все. Далі ти сам, ярле.

Святомир швидко оглянувся довкола. Його ватага зробила своє діло. Пан Йошіхіро зі своєю зброєю щез у лісі, Вишеслав і Стейн замінували дорогу. До його ледь загострених вух донісся далекий стукіт копит.

«Хвилин п’ять у запасі маю», — подумав він, заходячи в карету.

— Ось і вона.

Перед ним стояла залізна діва, обв’язана чотирма ременями; два з них уже були перерізані, а ключ стирчав у колодці. Уся карета, як і сама діва, була густо залита кров’ю.

Святомир перерізав решту ременів, повернув ключ і відкрив діву. На нього впала молода жінка років двадцяти п’яти, в самій лише довгій сорочці до п’ят, що зберігала сліди давньої розкоші. На її обличчі була залізна маска, мов у каторжниці.

Вона глянула на нього й жахнулася.

— Елізабет фон Етлінґер, природжена графиня Нордмарк. Це ви?

— Так. Але хто ви? — здивувалася жінка.

— Друг. Ви йдете з нами. Клянуся Суртуром, ніхто вам не зашкодить. Усі питання — потім.

Святомир прикликав свій Дар й одним помахом руки зірвав колодку, що тримала маску на шиї. Він зняв її, підхопив жінку на руки й крикнув:

— Бранд! Лови її! Відповідаєш за неї!

Бранд мовчки впіймав графиню й зник у кущах. І щойно Святомир пірнув у тіні ранкового лісу, почув ще один постріл пана Йошіхіро. Він прискорився й ішов останнім.

Загін із двох десятків туатів рушив на схід — плутати сліди перед поверненням. Біжучи, Святомир помітив периферійним зором якусь тінь. Запам’ятав її. Щось людиноподібне.

«Чудово. Ще якогось виродка бракувало…»

Попереду була річка. Вони дали гак краєм лісу, розділилися на кілька груп і старанно заплутали сліди. Потім пройшли яром і знову вийшли на галявину. Спершу десятеро, потім ще дев’ятеро — і Свято останній.

Коли дев’ятка перейшла брід більш ніж наполовину, він рушив. Та ще раз озирнувся.

По галявині бігла ельфійка з азурів, а позаду з лісу вже вибігали алаунти й кінні сонцепоклонники. Їх було небагато — десяток вершників і свора псів.

Сил вистачить.

Святомир прикликав свій Дар: земля під лапами псів і копитами коней розійшлася глибоким болотом, коріння сплутало рух. А сам він, із парними клинками, мов стріла, кинувся на вершників.

Ельфійка впала. Святомир перескочив її й на льоту перетяв горлянку одному з ворогів. Кілька метальних ножів — і люди лежали мертві.

Він повернувся до ельфійки. З її ноги, нижче коліна, стирчав арбалетний болт. А вітер уже ніс до його вух голоси й кроки інших солландців.

— Пощо ж ти так неуважно, сестро? — сказав він, падаючи на одне коліно й дістаючи лікарську торбину.

— Мммм… — замукала ельфійка, розтуляючи рота й показуючи обрізаний язик.

— Тихо — Святомир сипонув жменю кривавого вугілля на рану й перебинтував її вісімкою. Ельфійка зашипіла від болю.

— Потерпи ще трохи.

Він закинув її на плечі, як учили в академії, й помчав до річки.

Вода вже хлюпала під ногами, затікала в черевики, а вітер ніс сморід людей.

Святомир навіть не дістався середини ріки. Далі бігти не було сенсу. Його люди вже забрали Емілію — вони далеко. А він? Він так легко не здасться.

Ельфійка більше не мукала — безвольно повисла на його плечах. Свято поклав її у воду, поклавши голову на великий камінь, щоб могла дихати, а сам став навколішки й зняв із шиї Сльозу Всематері. Скляна крапелька з єлеєм тріснула, і вміст розлився у річку.

— О Володарко рік і озер, — почав уголос Святомир. — О Діво, що є суттю кожної краплі. О Сестро Всематері, Царице Глибин і Володарко Моря! Почуй мою молитву, допоможи, захисти, порятуй!

Молитва, повна надії й відчаю, долинула до вуха Цариці Глибин — із далекого й чужого краю, де майже ніхто не згадував її імені. Але цей напівельф поклав на неї свою надію й ввірив їй життя, хай і ненадовго. Як вона могла знехтувати проханням улюблених небожів — таких дорогих дітей її сестри?

Цариця Глибин потягнулася свідомістю до одного зі своїх обранців — правителя моря.

Нарсес. Її воїн. Її чемпіон.

Він завжди був, мов добре наточений меч. І цього разу не підведе.

Як жаль, що він скоро її покине…

Святомир закінчив молитву. Він порізав руку й націдив крові з маною в річку, а тоді стулив рану. Люди вже входили у воду. Свято підвівся, дістав парні клинки.

І тут почув іржання. Іржання з глибини ріки.

— Суртуре, прийми мене у своїх палатах… — пробубонів він.

Іржання повторилося.

Болти й стріли полетіли в нього, але ще до того, як ударили в магічний щит, з води вдарили вгору стовпи — вони приймали в себе смертоносні жала. Водяні клинки розсікали плоть і кості ворогів.

Із ріки один за одним виходили людиноподібні істоти — блідіші за мерців, без вух і носів, без жодного волосся на тілі.

Народ Моря. Так їх називали туати. Воїни зі списами й магічними посохами, а деякі — верхи на кельбі, виходили на берег.

— Агов, ви, гостровухі! — почув Святомир голос. Він обернувся й побачив чоловіка моря, вбраного, мов імперець зі старих книг. На місці носа той мав золотий протез.

— Цариця наказала мені захистити вас. Забирайте цих гіпокампів. Поспішайте. Мої воїни спраглі крові.

— Мир тобі, легате, — сказав Святомир. — Дякую тобі й твоїм воїнам за допомогу. Скажи, як тебе звати, щоб я міг молитися Цариці Моря й Суртуру за тебе.

— Я Нарсес. Іди, альв, поки я ще можу стримати своїх горлорізів.

— Ще раз дякую тобі, легате Нарсесе.

Святомир осідлав гіпокампа, прив’язав ельфійку до сідла іншого, а його узду— до луки свого.

— Вони доправлять тебе до Пантеєректа. Далі — сам, — мовив Нарсес.

І гіпокампи щезли в глибинах ріки.

Менше ніж за п’ять хвилин вони будуть на місці. Цариця допоможе їм.

А Нарсес мав закінчити битву.

Він виїхав на берег — і побачив, що все майже завершено. Лише кілька вершників гарцювали під лісом, озброєні арбалетами й пістолями.

Нарсес усміхнувся й пришпорив кельбі.

Коли Ярило підняв свій щит у небі, люди лежали порубані: одних просто повбивали, інших повісили за ноги на деревах, ще інших розіп’яли кривавим орлом.

— Нам пора, вождю, — гукнув Нарсеса його помічник.

— Тепер ти вождь, Кху’тех. Я — чужак. І я повертаюся до свого народу.

Він віддав йому кельбі й торкву вождя.

— А як же твоя обітниця Цариці?

— Я клявся захищати вас десять сотень років. Я служу значно довше. І я скоро повернуся — але вже не як вождь. Іди й володій, Кху’теху. Мені час.

Кху’тех стояв і дивився, як Нарсес Захисник зникає в лісі. Поруч стояли його воїни.

Нарсес ішов лісом, коли вловив запах багаття й їжі з півдня. Він пішов туди, де пахло сарацинським зерном. Біля вогню сидів Такахаші Йошіхіро й щось куховарив.

— О! Радий бачити тебе, старий друже.

— І я тебе. Вже час?

— Ага. Каша майже готова. Цариця тебе вже відпустила? Сідай, поїж — і можемо починати.

Ворони клювали трупи. Сотник Вільям Шоу керував похованням. Сморід стояв пекельний. Сонцеликий Едмунд йому свідок — як же хотілося опинитися в корчмі, подалі звідси.

А двоє вершників на вороних конях рушили на північ. Один — у древній, іржею вкритій броні, інший — чорноволосий тарґут із притороченою до сідла зброєю, яку обоє називали рельсотроном. Нарсес ледве розумів, як вона працює, а самурай Такахаші Йошіхіро відчував її, мов власний меч.

Вони їхали мисливськими стежками до обіду, залишивши позаду той дорожній кошмар.

Нарсес зняв золотий протез і відростив ніс та вуха, повністю змінивши оболонку, як і личило гемоманту. А Йошіхіро, як і в сиву давнину, говорив, говорив, говорив…

Святомир лежав на ліжку в домі своїх вуїв у третьому коліні. Його виснажило те, що їх з ельфійкою перекинули до Пантеєректа Пропантиди просто крізь шари матеріуму. Десять днів він не пив нічого міцнішого за воду.

Він устав, мов п’яний, умився, одягнувся, перекусив і рушив до госпітальної палати — провідати свою нову подругу.

Пастир Дітріх уже мав відростити їй язика…