Ім'ячик

Це було так давно, що навіть старі верби над Дніпром ще були молодими гілочками, а сивохвості чорти були босоногими парубками і соромилися своїх рогів.

У ті давні часи жив собі молодий козак на ім’я Василь — ще не козак, а радше парубок із серцем гарячим, як свіжоспечена паляниця, і з мріями настільки великими, що в жодну селянську хату вони б не влізли, як не пхай.

Не відав він тоді, що його проста, здавалося б, дорога до Січі, стане початком історії, яку потім переповідатимуть біля вогнищ, перебільшуючи разів із десять і приписуючи всяку чортівню.

Було це влітку — такому спекотному, що навіть сонце здавалося лінивим і повільно перекочувалося небом, мов жовтий гарбуз по городі. Пахло сіном, медом і далекими пригодами. Василь того дня прокинувся ще до півнів — серце його калатало, наче хтось у грудях бив ложками по казану.

У рідному селі його вже нічого не тримало. Батьків давно забрали хвороби, дівчата порозбігалися за заможніших, а пан, мов шуліка, прибрав до рук і стару хату з перекошеним дахом.

— От і вся моя спадщина, — зітхнув Василь, дивлячись на порожнє подвір’я, звідки навіть кіт колись утік до сусідів.

Трохи поміркувавши — рівно стільки, скільки треба справжньому козакові, — він вирішив: досить бути селянською тінню. Піде на Січ, стане козаком, здобуде славу, а може, й таке прізвисько, що вороги тремтітимуть, а дівчата шепотітимуть ночами.

Дорога була довга й норовлива — то стелилася рівненько, мов нова свитка, то звивалася, мов п’яна гадюка. Інколи Василь підсідав до чумаків — добродушних чоловіків із обвітреними обличчями та нескінченним запасом оповідок.

Їхні вози скрипіли так жалібно, що здавалося — от-от заговорять людським голосом:

— Ех, хлопче, не поспішай… життя й без того тебе наздожене!

Чумаки розповідали про степових духів, що плутають дороги, про русалок у тихих затоках і про козаків, які одного разу так гучно гуляли, що навіть місяць злякався й сховався за хмару.

Дехто пропонував Василеві роботу:

— Будеш мішки тягати — заробиш на чоботи!

Але він лише хитав головою.

— Дякую, дядьку, але мене чекає Січ. Там моя доля.

Ішов він далі, під сонцем, під зорями, інколи бурмочучи собі під ніс героїчні промови, ніби вже стояв перед військом.

Так потроху й дістався до паланки. Серце в грудях тьохкнуло — ось вона, козацька земля, де, кажуть, навіть повітря пахне порохом і волею.

Попрощавшись із чумаками та побажавши їм легкої дороги й вдалої торгівлі, Василь ступив у невідомість Січі.

Біля входу стояв курінний отаман — кремезний чолов’яга з такими вусами, що на них, здавалося, можна було сушити рушники. Сонце відбивалося в його очах, а на обличчі блукала хитра й загадкова усмішка.

— З яких країв будеш, парубче? — прогримів отаман голосом, від якого навіть горобці з паркану позлітали.

Василь поправив шапку, намагаючись мати мужніший вигляд.

— З Умані я.

— А навіщо ж козаком стати хочеш?

— Та… у селі нудно стало. Щастя вирішив пошукати в козацькій справі. Начебто й м’язів вистачає.

Отаман примружився, оглянув хлопця з ніг до голови, покрутив пишні вуса.

— Щодо сили ще можна посперечатися, — буркнув він, а тоді засміявся так, що вуса затанцювали. — А як тебе звати?

— Василь.

— А прізвисько маєш?

— Немає в мене прізвиська.

Отаман хитро підморгнув.

— Це добре… але для тебе погано. Бо без прізвиська тут довго не живуть.

Він випростався й гордо мовив:

— А мене клич Микола Босоногий. Бо якось так тікав від бусурманів, що й чоботи загубив, а все одно втік!

І тільки тепер Василь нарешті помітив те, що спершу пройшло повз його увагу: курінний отаман стояв просто перед ним… босоніж. Не в личаках, не в дірявих чоботях — а так, ніби щойно виліз із річки й забув взутися.

Його стопи були широкі, загартовані, з потрісканою від степового сонця шкірою, наче стара козацька мапа з усіма битвами й переходами.

— А що… козакам чоботи не дають? — обережно поцікавився Василь, наче боявся образити святиню.

Микола Босоногий повільно опустив очі на свої ноги й розчулено подивився на них, поворушив, мов корінням у рідній землі, і глянув на Василя.

— Дають, — відповів урочисто. — Але так краще землю-матінку відчувати. Вона мене не раз рятувала. Коли треба поспати — вона м’яка стає. Коли голод — грибами й корінцями підгодовує. А коли ворог підкрадається — холодом попереджає.

Василь мимоволі зиркнув під ноги, ніби чекав, що земля зараз заговорить.

Потім перевів погляд на власні розтоптані, потріскані чоботи, які вже більше нагадували двох поранених жаб, ніж взуття, і тяжко зітхнув.

— Я ж думав… що тут видають спеціальний козацький одяг. Ну там, шаровари, жупан… може, ще й шаблю з карбуванням.

Микола спершу кліпнув очима, а тоді як розреготався! Сміх його покотився подвір’ям, налякав курей і, здавалося, навіть старий тин похитнувся.

— Ой хлопче! — витер він сльози кулаком. — Це ти, мабуть, до пана в наймити зібрався, а не в козаки! Тут нічого задурно не падає з неба, хіба що інколи град.

— То виходить… і зброї не дають? — очі Василя стали круглими, мов миски.

— Та не переймайся так, — усмішка отамана стала ще ширшою й підозріло доброзичливою. — Як у похід підеш, то собі у бусурманів і набереш: і шаблю, і шапку, і чоботи, а якщо пощастить — ще й срібну ложку.

— Ви ж мені баки забиваєте… — пробурмотів Василь. — У людини й бажання козаком стати відпаде. Добра душа може й злякатися таких труднощів.

— А ми нікого не змушуємо, — знизав плечима Микола. — Ти маєш бути козаком у душі. А якщо в душі лише вареники та тепла піч — то краще додому.

Василь почухав потилицю.

— А передумати можна, якщо не сподобається?

Отаман повільно покрутив вуса, ніби накручував на них страшну історію.

— Передумати? Можна, — мовив нарешті. — Але виженуть тебе з голою сракою, без чобіт, без честі та без поваги. І назад дороги вже не буде. Та й допомоги від товаришів не дочекаєшся — козаки не люблять тих, хто тікає.

Василь ковтнув слину.

— Ось вмієте ви переконувати… — зітхнув він. — Ведіть уже мене туди, де в козаки приймають.

— Ти ба, який прудкий! — засміявся Микола й різко повернувся. — Гей! Іване Крутиголова! Іди-но сюди! Тут у нас новий боєць з’явився — козаком хоче стати!

Невдовзі з-за куреня вийшов старий козак у широких шароварах, що тріпотіли на вітрі, мов крила велетенського птаха. Збоку в нього висіла довжелезна шабля — така, що з нею можна було, напевно, і дерево зрубати, і борщ у казані перемішати.

Голова його була вся вкрита білим волоссям, немов припорошена першим снігом. Навіть вуса — густі, мов два кущі полину — були білі з легкою жовтинкою.

«Напевно, від тютюну», — майнуло в голові у Василя.

Старий підійшов ближче, примружився й оглянув хлопця зверху вниз так уважно, ніби збирався купувати коня на ярмарку.

— І хто це тут у нас? — прохрипів він. — Щось я не бачу бійця, що міг би стати козаком.

— То ви, мабуть, не туди дивитеся, — не розгубився Василь. — Я ось тут стою, а ви, певно, дівчат розглядаєте, що за мною пройшли.

Старий пирхнув.

— Крім старих бабів, що хмиз тягнуть, та якогось байстрюка худого — нікого не бачу.

Він підморгнув отаману.

— Негоже так на свого отамана казати, — усміхнувся Василь.

— А я дивлюся, твоя ротяка вже смоли просить! — гаркнув Іван Крутиголова так, що в повітрі аж дзенькнуло. — Зараз я тебе розуму навчу!

Він уже було стиснув руків’я шаблі, і залізо тихо зашурхотіло, мов змія в траві.

— Ну ось, бачите, — спокійно відповів Василь, — і вчити мене погодилися. Значить, не все так погано. Мабуть, таки годжуся в козаки.

Микола Босоногий зареготав і поклав свою широку долоню на руку старого, що вже приготувався вихопити зброю.

— А він має рацію! — весело мовив отаман. — От і відвчиш його від пихи. Пару разів різками відлупцюєш — може, й вийде з нього славний козак. Або принаймні рівніший.

Іван пирхнув, але прибрав руку від шаблі та згідно кивнув.

— Ще не показавши себе в бою, краще прикуси свого язика, хлопче, — пробурмотів він. — Ходімо в курінь, подивишся на свої палати.

— А як тут у вас? — насторожено спитав Василь. — Кожному хату дають?

— Аякже… ще й як дають, — криво посміхнувся Іван.

Посмішка його була такою, ніби в тих «палатах» водилися миші розміром із котів і протяги висвистували козацькі пісні.

— А хоч звати тебе як?

— Василь.

— А прізвисько маєш?

— Немає.

Старий зупинився й суворо на нього глянув.

— Негоже без прізвиська жити. Тут без нього — як без тіні. Тобі до писаря треба. Він на тебе оком накине, а через пару днів прийдеш до нього й отримаєш нормальне козацьке ім’я.

— А як він зрозуміє, яке мені підходить?

Іван загадково примружився.

— Є в нього тут… бісова сила. Шепоче йому просто у вухо, хто перед ним стоїть. А на твоєму лобі з’являється напис. Видно його тільки писареві — і цього досить, щоб тебе або шанували, або дражнили до старості.

— Та це ж якась дурня, — пирхнув Василь. — Не може такого бути.

— Подивишся, — хитро посміхнувся старий.

Він рушив до воза, вже навантаженого мішками з крупами, бочками сала та ароматними в’язанками в'яленої риби. Легко, як молодик, зістрибнув на нього, схопив віжки й цвьохнув ними в повітрі.

Коні рушили.

Василь примостився поруч, тримаючись за край воза, й вони покотилися вузькою дорогою між куренями.

Сонце вже хилилося до обрію, фарбуючи небо в мідно-червоні кольори, ніби хтось розлив казан борщу по небесах. Тіні від хат витягнулися довгими пальцями, так і намагаючись схопити запізнілого перехожого.

Коли вони під’їхали до куреня, вже сутеніло.

Біля в’їзду стояли два високі смолоскипи, їхні вогні тріщали й кидали на землю дивні, криві тіні, що нагадували духів у химерному танці. Поруч чатували двоє вартових зі списами.

Побачивши віз, один із козаків підійшов ближче.

— Радий тебе бачити, Крутиголово!

— Здоровенькі були! — відгукнувся Іван.

— А це що за парубок? — кивнув він у бік Василя.

— Та новенький рекрут. Хоче козаком стати.

Вартовий примружився й оглянув Василя так, ніби вирішував, чи той більше схожий на героя, чи на втікача з базару.

— Втікач чи злочинець?

— Я звичайний парубок, — гордо мовив Василь, — який хоче слави здобути на козацькому шляху.

— Ти ба! Який самовпевнений! — розреготався козак так, що спис у нього в руках затремтів. — Ну добре, проїжджайте. Тільки тихенько. Хлопці з походу тільки-но прийшли — сплять, мов ведмеді після меду.

Віз скрипуче проїхав повз ворота й зупинився біля однієї з хат.

Над дахом куреня клубочився дим, пахло юшкою, дьогтем і старим деревом, а десь у темряві хтось хропів так голосно, ніби рубав ліс.

Василь ковтнув повітря на повні груди.

Його нове життя починалося.

— Ти почекай біля воза, а я поки піду гляну, чи є для тебе місце, — буркнув Іван і зник у темному отворі хати.

Василь легко зістрибнув на землю й озирнувся.

Подвір’я куреня тонуло в напівтемряві. Де-не-де горіли смолоскипи, їхні язики полум’я лизали нічне повітря й кидали на стіни криві тіні, що рухалися, як живі істоти. Поміж хатами повільно вешталися поодинокі козаки — хтось ніс відро з водою, хтось тягнув мішок, а дехто просто блукав, немов шукаючи загублену думку.

Звідусіль тягнуло димом, кашею й потом далекого походу.

— Щось сумнувато тут у вас… — голосно мовив Василь і почухав потилицю. — Я думав, що буде веселіше.

— А ти що, дівчат сподівався побачити? — раптом пролунало позаду.

Василь мало не підстрибнув.

Обернувшись, він побачив старого, худорлявого козака з таким довгим носом, ніби той колись намагався нюхати місяць. У роті в нього стирчала величезна люлька, з якої валив густий дим, мов із ковальського горна.

Старий повільно видихнув цілу хмару — вона закрутилася в повітрі, набула дивної форми, схожої на рогату морду, і поволі почала розчинятися.

У Василя мороз пробіг по спині.

— Ти… ти якась примара? — прошепотів він.

— Якщо ти так кожного питатимеш, — хмикнув старий, — то довго тут не проживеш.

— Це з якого дива? — обурився Василь. — Чи вам тут тільки агресивні незнайомці трапляються?

— Та ні, — байдуже відповів той. — Але нині такі часи: не вгадаєш, хто в тебе за спиною — козак чи чорт у відпустці.

Василь моргнув і вдивився уважніше туди, де стояв старий.

Але дим остаточно розвіявся… і там нікого не було.

— От халепа… — пробурмотів хлопець. — Мабуть, я вже сплю.

— Я теж так думаю — халепа, — раптом пролунав голос просто з-за плеча.

Василь аж підскочив убік.

Старий стояв там само, де й раніше, спокійно попихкуючи люлькою.

— Чого ти такий лякливий? — весело примружився загадковий чоловік.

— Та ти, діду, якийсь не із цього світу! — випалив Василь. — Мабуть, у тобі бісівська кров, раз так людей лякати вмієш.

— Тут кожен трохи з бісівською силою, — зітхнув старий і побожно перехрестився. — Прости, Господи, грішну душу.

Побачивши хрест, Василь трохи заспокоївся.

— Мене звати Василь. Я прийшов до вас, щоб козаком стати.

— Гарна справа, — кивнув старий. — А мене звуть Богдан Стирчокнадвухом.

Він видихнув маленьку хмаринку диму — та миттю зникла, ніби злякалася власної назви.

— Це… жарт такий? — здивовано перепитав Василь.

— Який ще жарт? — образився старий. — Мене й справді так звуть.

— Я чув, — обережно мовив хлопець, — що тут писар дивні прізвиська дає…

Старий хитро усміхнувся.

— Еге ж. Але не сам він вигадує. Це все витівки бісівського Ім’ячика. Хай йому грець та бита макітра.

Він стукнув люлькою об руків’я шаблі, вибив попіл і знову набив тютюном. Підпаливши, випустив ще одну величезну хмару диму, яка на мить стала схожою на криві літери.

— І хто ж це такий — той Ім’ячик? — з цікавістю спитав Василь.

Старий вдихнув так глибоко, ніби збирався тим повітрям здути пів степу.

— Ох, хлопче… це буде довга історія.

— У мене ще є час, — усміхнувся Василь.

— Ну тоді слухай:

— Ім’ячик, — почав Богдан Стирчокнадвухом, повільно випускаючи дим, — то істота бісівська, племінник однієї мавки болотяної. Колись жив він на трясовині, серед жаб’ячих хорів та комариних оркестрів.

І не просто жив — а імена всім ропухам вигадував.

Одну назве Пузириха, другу — Криволапка, третю — Княгиня Болота.

А ропухи, між іншим, істоти горді. Деякі навіть ображалися.

Так він допік Водянику, що той аж позеленішав — хоча й без того був не надто рум’яний.

— От же ж халепа ходяча був, — пирхнув старий.

Водяник думав-думав та й вирішив: треба того племінника якось прибрати.

І якось умовив він мавку:

— Хто перший до болота забреде — того одразу топи та до мене приведи.

— І що ти думаєш?

Старий перехрестився й плюнув через праве плече.

— Наш батько-отаман Дмитро Вишневецький саме тією стежкою й попхався.

Старий замислився.

— Оце вже точно витівки чортівські, — зітхнув він. — Бо якого біса він туди звернув — холера його знає. Казали потім, що напився, мов свинюка. Але ми ж знаємо: не було такої пиятики, щоб він так нажлуктився. Горілка в нього завжди кінчалася раніше, ніж ноги до танців тягло.

Василь пирснув зі сміху.

— Так от… — продовжив Богдан. — Тягнуть його ті чортяки тією стежкою — крізь кущі, крізь очерети, просто в болото.

— Тьфу! — знову сплюнув через плече. — Як ножем по серцю, правду кажу.

Він на мить замовк, втупившись у дим, у якому вже вимальовувалися тіні дерев і чорна трясовина.

— Ніч тоді була така темна, що хоч в око стрель. Отаман заблукав, вступив у твань і почав тонути. Схопився за гілку — витягує себе, аж раптом — мавки…

Старий зробив театральну паузу.

— Красуні такі, що і святий би задумався. Вони почали навколо нього кружляти, співати, сміятися, плечима виблискувати. Він, бідолаха, й спокусився… та й пішов під воду.

— То його втопили? — обережно спитав Василь.

— Запам’ятай, хлопче, — суворо сказав Богдан. — Він не здався. Він закохався. Бо мавки, знаєш… не дівки — а біда. Тіло — мов виточене, очі — мов зорі. Шкода, що мене там не було, — зітхнув старий. — Я б їм показав козацьку витримку та міць.

— Та годі вам! — засміявся Василь.

— Чого ти регочеш?! — образився Богдан. — Я ще той міцний горішок!

Він махнув рукою.

— Ех, знов відволікся…

— Так от. Пішов наш кошовий на дно… та раптом відчув — на щось тверде сперся.

Очі відкрив — і ледь не проковтнув язика.

Навколо — величезна зала, мов палац княжий: стіни сяють золотом, підлога всипана коштовним камінням, а зі стелі звисають кристали, що світяться самі по собі.

— А мавки? — раптом пролунало збоку.

До них непомітно підійшов Іван Крутиголова.

— От же нетерплячий! — буркнув Богдан. — Та звісно ж були!

Ці бісові красуні оточили його колом.

Отаман оглянув їх уважно, покрутив вуса й спокійно спитав:

— І навіщо ж такі гарні дівчата затягли мене в таку розкішну хату? Мабуть, мені ввижається… а ви — плід моєї уяви?

— А ті дівчата йому й кажуть, — бурмотів Богдан, а дим над люлькою вже вимальовував примарні постаті, — мовляв:

— Ти був п’яний, заблукав та втопився в болоті. А ми тебе врятували.

Отаман примружився, покрутив свої пишні вуса й мовив:

— Щось ви не все мені кажете, красуні. Є в мене чуйка на такі пригоди. Скажіть-но щиро: навіщо таким гарним дівчатам у болоті вештатися? Гарні хлопці ж навряд чи підуть у трясовину шукати молоденьких красунь.

Мавки залилися дзвінким сміхом — так сміялися, що вода навколо задрижала. Вони побігли геть, кидаючи на нього гострі смарагдові погляди.

Отаман провів їх очима… і раптом побачив правду.

Зала, яка здавалася золотою, була насправді сплетена з густих водоростей. Вони стояли так щільно, що нагадували стіни палацу.

Мавки легко проскочили крізь них і зникли, немов розчинилися у воді.

Дмитро почухав за вухом.

— Оце вже цікаво…

І рушив услід.

Протиснувшись крізь зелену завісу, він потрапив до іншої величезної зали. Тут світло було тьмяніше, але посередині височів трон із переплетених корчів та мушель.

На ньому велично сидів сам Водяник.

Товстий, зелений, слизький, мов велетенська жаба після дощу, з пузом, що ледь не торкалося підлоги, і з сумними, водянистими очима.

— Що ти брешеш, — раптом пирхнув Іван Крутиголова, — я чув, що він худорлявий та блідий!

— То зовсім інший, — махнув рукою Богдан. — Ти, мабуть, із болотяником сплутав.

— А що, ще й болотяник є?! — витріщився Василь.

— Та цієї бісівської нечисті, хлопче, як комарів улітку, — зітхнув старий. — Чого тільки нема.

Він затягнувся люлькою й продовжив:

— Так от. Сидить Водяник, як жаба царська, й дивиться на отамана так, ніби вже думає, куди його прилаштувати — на кухню чи в охорону.

А в Дмитра чуйка — у-у-у! Як дзвін у церкві. Вона його не раз від біди рятувала.

— О, — мовив Водяник солодким голосом, — бачу перед собою гарного козака, що випадково забрів до моїх володінь.

— Не дуже воно й випадково, — спокійно відповів Дмитро, вуса підкрутивши.

— Та ну, не накручуй собі нічого, — засміявся Водяник, булькаючи, мов казан з юшкою. — Втопився — так втопився.

— І як же мені тепер звідси вибратися?

Водяник задумливо почухав своє слизьке підборіддя.

— Є два шляхи, козаче.

Він підняв товстий палець.

— Перший: залишаєшся в мене на службі. Тридцять років працюєш сумлінно — чистиш ставки, ганяєш жаб, рахуєш п’явок — і тоді я тебе, може, й відпущу.

Василь тихенько присвиснув.

— Тридцять років. Це ж треба, — додав він.

Старий продовжив:

— А другий який? — насторожено спитав отаман, примруживши очі.

— Що другий? — удав Водяник, ніби він глухий карась.

— Ну, ваша Водяна величносте, — терпляче мовив Дмитро, — ви ж казали, що є два шляхи вибратися звідціля.

— А-а-а! Ти про це, — булькнув Водяник і широко всміхнувся. — Так, так… є ще одна можливість.

Він повернув свою слизьку голову до мавок, що стояли поруч, немов прикраси до трону.

— Ану, покличте мені того телепня!

Мавки хижо переглянулися і хутко кудись побігли між водоростями.

Минув якийсь час. У залі тільки чути було, як булькає вода та дзенькають мушлі на троні.

І ось вони повернулися — і не самі.

Між ними йшов молодий парубок.

На ньому висіла подерта сорочка, штани були такі потерті, що ледве трималися купи, а ноги — босі й чисті, ніби він не знав дороги, крім болотяної роси. Волосся стирчало, мов копиця соломи після бурі. Очі були блакитні, чисті, як весняне небо над степом. Тіло бліде, але не виснажене — радше дивно світле, ніби його не торкалося сонце.

Отаман помітив дивну річ: щойно хлопець зайшов до зали, мавки поховали свої маленькі обличчя за його спиною, немов діти за старшого брата.

І це було підозріло.

Бо той хлопець аж ніяк не скидався на страшну істоту.

— Привітайся з нашим гостем, — ліниво наказав Водяник, вмощуючись зручніше на троні.

Парубок важко зітхнув і чемно вклонився.

— Доброго дня, Дмитре Вишне. Мене звуть Ім’ячик.

— Ти мене з кимось сплутав! — гримнув отаман. — Я Дмитро Хоробрий!

— Не розумію, — спокійно мовив хлопець. — У вас на лобі саме так, як я сказав, написано.

Отаман кинувся до великої чаші з водою, що стояла неподалік.

Зазирнув у неї — і мало не випустив шаблю з рук.

Просто над бровами, яскравими літерами, мов вирізьбленими світлом, сяяло:

«Дмитро Вишня»

— Басурманська мордо! — заревів він і підскочив до хлопця, приставивши шаблю до горлянки. — Забери цю гидоту!

— Не можу, — сумно відповів Ім’ячик. — Це на все життя.

— Накажи йому! — гаркнув отаман до Водяника. — Негайно прибрати!

Водяник розтягнув рота в задоволеній усмішці.

— От бачиш… це й є другий шлях вибратися звідси.

— Що?! — не второпав Дмитро.

— Ти мусиш забрати його до себе на службу, — солодко мовив болотяний володар. — І терпіти всі його витівки.

— Ну ти бач, який нахаба! — обурився Богдан Стирчокнадвухом, розповідаючи. — Нашому отаману накази роздає!

— Та не відволікайся вже! — нетерпляче прошепотів Василь. — Кажи, що далі було!

Старий повільно набив люльку тютюном і затягнувся.

Густюща хмара диму розлилася довкола, мов туман над болотом.

У світлі смолоскипів у тій хмарі вже стояла ціла дюжина козаків — хтось підійшов непомітно, почувши цікаву байку.

Дим закрутився, ніби готуючись показати наступну сцену…

— З якої такої холери я маю його до себе забирати?! — вибухнув отаман. — Це бісове дитя начаклувало мені на лобі таку ганьбу, що хлопці засміють, а там, дивись, і голову відрубають, аби соромно не було!

Водяник спокійно булькнув, ніби заварював у собі болотяний чай.

— Та заспокойся ти, хоробрий козаче. Він добрий хлопчик. У нього дар особливий — бачити внутрішню вдачу людини.

— Бачити, кажеш?!

— Аякже. Подивиться на людину, придивиться до її звичок — і одразу складає прізвисько. І воно проявляється на лобі. Щоправда, крім власника, бачити його може тільки довірена особа.

— То чого ж у мене там написано «Вишня»?! — загримів Дмитро. — Я ж Хоробрий! Мене так за подвиги прозвали!

Водяник хитро прижмурив свої сумні жаб’ячі очі.

— А може, хлопці твої просто підлещуватися люблять? От і дали тобі прізвисько, яке хотілося чути… а не те, що по життю судилося.

Отаман мовчки засунув руку в кишеню штанів. Витяг звідти кілька сушених вишеньок. Закинув одну до рота.

Пожував.

Ковтнув.

І тут його обличчя спершу здригнулося… а потім розпливлося в усмішці.

— Ха… ха-ха… ХА-ХА-ХА!!!

Він зареготав так голосно, що водорості на стінах затремтіли, а мушлі на троні дзенькнули.

Водяник здивовано витріщився на нього.

— Мабуть, він з глузду з’їхав… — прошепотів він мавкам.

Ті прикрили роти долоньками й захихотіли.

А отаман сміявся ще дужче.

Бо раптом згадав.

Із самого дитинства, щойно нервувався — тягнувся до вишні.

Свіжої, сушеної, у варениках, в узварі — байдуже.

Вишня його заспокоювала краще за будь-яку молитву.

— Ой, от же ж правда бісівська… — витер він сльози, що з’явилися від сміху. — Та я ж справжня Вишня!

— Так чого ж він реготати почав? — не втримався Василь.

— От тупа ти макітра… — буркнув Богдан Стирчокнадвухом. — Важко з тобою буде.

Він затягнувся люлькою й продовжив:

— Так ось…

Заспокоївшись і витерши сльози сміху, отаман глибоко вдихнув і спитав уже спокійніше:

— То що від мене треба, аби звідси вибратися?

Водяник широко всміхнувся, так що по його зелених щоках побігли краплі води.

— Та нічого страшного.

— Оце вже підозріло… — буркнув Дмитро.

— Усього лише візьмеш малого на службу до себе.

— І все?!

— А що ж іще? — знизав плечима болотяний володар.

Отаман примружився.

— А хто ж його контролювати буде? Бо, знаєш, бісове дитя без нагляду — то гірше за ханський набіг.

— А хто в тебе грамотою навчений? — хитро спитав Водяник.

Дмитро почухав потилицю.

— Та хіба писар. Він у нас і освічений, і про все пише, і ще й рахувати вміє.

— От і чудово! — зрадів Водяник. — Тоді давай скріпимо нашу угоду договором.

— Добре.

Отаман сплюнув собі на долоню й простягнув її вперед.

Водяник спершу витріщився, ніби побачив чаклунство сильніше за своє.

— Це що ще за обряд такий?

— Так у нас заведено, — пояснив Дмитро.

Водяник махнув лапою, сплюнув у свою слизьку долоню й міцно потис руку отамана.

Вода навколо забулькотіла, ніби задоволена угодою.

— Забув спитати, — уже повертаючись, мовив Дмитро. — А скільки той малий мені служитиме?

— Поки всі твої козаки не порозбігаються, — весело відповів Водяник і плеснув у долоні.

Світ навколо закрутився, мов у вирі.

Не встиг отаман і слова додати — як опинився серед темного лісу, вологого й холодного.

— От бісова потвора… — пробурмотів він і сплюнув у траву.

Озирнувшись, Дмитро помітив Ім’ячика.

Той сидів на великій кам’яній брилі, гойдаючи босими ногами, й усміхався, ніби все це була звичайна прогулянка.

— Ну що ж, — зітхнув отаман, — пішли перевіримо, які звички в моїх козаків.

І хитро примружився.

— Ох і здивуються вони…

— Дуже гарна байка… — протягнув Василь, широко позіхаючи. — Але щось ви, діду, брешете.

Старий хитро примружився.

— Зранку побачиш.

Він усміхнувся й повільно випустив із рота густу хмару диму. Та щойно вона розвіялася — як діда і сліду не лишилося, наче його й не було.

— Мабуть, уже час відпочити… — пробурмотів Василь. — Щось привиджується не те…

Він озирнувся.

Навколо — порожньо.

Лише Іван тягнув до хати останню торбу.

— Годі витріщатися в порожнечу, — буркнув він. — Хлопці ще подумають, що ти з глузду з’їхав, та й по макітрі дадуть для ясності.

Василь здивовано кліпнув очима.

— Дивно… наче ж усе насправді було…

— Спати вже треба лягати, — відрізав Іван.

Зранку Січ уже гуділа, мов вулик.

Коли Василь прокинувся, курінь був порожній.

— Вставай, бо спиш, як та ледача дівка! — гаркнув Іван. — Писар чекає, а то йому бігти треба!

Василь хутко згорнув свої речі, натягнув жупан і побіг слідом.

Невдовзі вони опинилися біля хатини писаря.

Усередині стояв стіл, завалений паперами. За ним сидів худорлявий чоловік із гострим носом і чорнильними пальцями.

— Доброго дня вашій хаті! — низько вклонився Василь.

Писар навіть не підвів очей — тільки швидше заскрипів пером.

— Де ти його знайшов? — сухо спитав він.

— Сам приперся, — сплюнув Іван. — Каже, козаком хоче бути. І ще хвалиться, що сильний.

Писар нарешті підвів погляд.

Подивився на Василя так, ніби бачив перед собою жабу в чоботях.

І дивно всміхнувся.

Василю стало моторошно.

Він мимоволі згадав учорашнього діда й швидко озирнувся.

Нікого.

— Як тебе звати? — спитав писар.

— Василь! — гордо випрямився хлопець. — А прізвисько моє — Кмітливий!

— І хто ж тобі таке прізвисько дав?

— Я… щойно вигадав, — пробурмотів Василь, дивлячись у підлогу.

Писар пирхнув.

— Забудь. І нікому більше не кажи.

— Чому?! — перелякано вигукнув хлопець.

— Бо в тебе на лобі чорним по білому написано — Невіря.

Перо заскрипіло: Василь Невіря.

І саме в ту мить Василь помітив у кутку хатини парубка.

Хлопець сидів навпочіпки й грався з кошеням, тягнучи його за хвіст.

Той самий.

Ім’ячик.

— Ні… ні! Я в це не вірю! — заволав Василь.

Хлопчик повільно підвів очі.

Підморгнув.

Кошеня нявкнуло.

А писар спокійно продовжив писати, ніби нічого дивного не відбувалося.