Котяче рішення

— Глянь на них. Позасинали.

На підвіконня безшумно стрибнув кіт, за мить біля нього вже сидів другий.

— Тобі їх не шкода?

— А хто їм винен?

Квартиру огортала темрява, яку порушував лише ледь помітний червоний вогник від телевізора, під’єднаного до мережі, але це не заважало майже ідеальному котячому зору. Вони споглядали своїх власників, що спали на дещо вузькому для двох ліжку спиною до спини.

— Подумати тільки, — вів далі один із котів — той, що з короткою сірою шерстю та зелено-жовтими очима з виразною підводкою, — найбільше часу разом вони проводять ось так — у несвідомому стані. Що ж це за життя?

— Ага, — задумливо погодився другий, чорно-білий, філософськи обгорнувши себе розкішним хвостом і не відводячи погляду від об’єктів обговорення. — Ч зазвичай іде з квартири першим, так?

— Так.

— І скільки ж часу вони мають зранку?

— Не знаю… Мало, — чорно-білий зневажливо махнув мордочкою і сонно примружив очі.

— Година зранку, кілька годин увечері. Думаєш, вони бачаться протягом дня?

— Точно ні. Спілкуються лише за допомогою тих своїх… нявджетів.

— Гаджетів! — сірий грайливо штовхнув лапкою співрозмовника. — Не прикидайся, ніби не розумієш їхньої мови!

— Гаджети-нявджети, яка різниця! — чорно-білий дискомфортно переминав лапки, а потім відсунувся трохи далі від сірого, щоб уникнути чергового «підлого» удару.

— Ну… Зате в них є вихідні. Щовечора тільки про те й мови — п’ятниця те, п’ятниця се! А на вихідних сплять до обіду й нічого не встигають.

— Еге ж. Люди.

— Вважають себе найрозумнішими!

— Це все через ті пааапіііі… — один із котів почав позіхати, — …рці. Папірці. Їхні кляті папірці.

— Але без папірців нас би не годували. І не лікували б.

— Ага, розказуй. Забув, як відходив від анестезії?

Кіт кольору попелу з огидою відвернув мордочку вбік і стулив очі.

— А ти забув, як питав у мене, що вони зробили з твоїми шарами? — вдало парирував співрозмовник.

— А я про що! — гучніше, ніж слід, огризнувся чорно-білий. — Якби не ті папірці — ми б досі мали шари, а ці, — він недбало махнув хвостом у бік людей, — більше часу проводили б разом!

— А їжа?

— Їжа… Що ж це за життя, коли заради їжі вони зникають із дому на стільки часу! Не варте воно таких жертв… Не варте.

Сірий, здається, погодився, бо не знайшов, що відповісти. Коти продовжували сидіти на різних краях підвіконня, коли одному з них спала на думку ідея.

— Треба рятувати нещасних. Знаєш, що ми зробимо?

— Мрр? — зацікавився другий.

— Дивись.

Довгошерстий кіт видав коротке «ннннняяяв», скочив із підвіконня і впевненою, беззвучною ходою попрямував у куток кімнати. Опинившись на місці, він почав активно принюхуватися до підлоги, ходячи невеликими колами, а потім вигнув хвіст знаком питання, присів і вивалив величезний шмат лайна, чим помітно шокував навіть свого досвідченого побратима.

Завершивши «акт», чорно-білий ще трохи намагався задряпати результат кігтиками по слизькій підлозі, а потім різко підняв голову до підвіконня.

— Чекаєш особливого запрошення?

Розуміючи задум напарника, сірий за мить опинився на підлозі, обрав протилежний кут і повторив увесь ритуал. Обнюхавши власний «твір», з рештками екскрементів на лапках, він застрибнув на ліжко, де на нього вже чекав друг, сидячи прямо на Ч. Сірий видерся на Ж і, з напівзакритими від сонливості та задоволення очима, поглянув на чорно-білого.

— Зрештою, спільні проблеми об’єднують, чи не так?

— Мрр.