Заборона

- Сповідається раба Божа!? - ліниво пробурмотів чоловік в білосніжних шатах, схилившись над позолоченим епітрахлем. Чоловік не чекав відповіді, оскільки знав, хто зараз схиливши голову над церковною трибуною, назве своє ім’я. Як же можна було не запам'ятати покірну рабу божу Тамілу, яка співала у нього ж в хорі. Але він і без того її знав, оскільки її каяття він чув частіше ніж бачив власних дітей.

- Таміла - ще тихіше промовила жінка, тримаючи руки одна на одній біля серця та перебираючи пальцями. Точно як незірвана калина, коли прийшли перші заморозки.

- Таміла, каєшся в своїх гріхах? - абсолютно байдуже запитав священик. Він, почувши “ка”, миттю випрямився та почав шепотіти під ніс ту саму молитву, яку повторював знову і знову, рік за роком. Недбало перехрестивши голову, забрав ошатне полотно то з сивого, то з рудого волосся.

Все ще схилена, згорблена жінка, не піднімаючи очей, простягнула до Отця складені разом руки. Виглядало так, наче вона просить милостиню, але потрібна їй була лише долоня священика. Чоловік звисока подивився та ліниво нагородив прихожанку своєю милістю. Зморщені губи злегка торкнулися тильної сторони кисті. Священник відчув як в його руку дує щось прохолодне та спробував вирвати руку з оков, які фізично зовсім його не тримали. Розуміючи, що 4 секунди - це надто довго, щоб віддати славу Богу, Таміла лише на мікросекунду торкнулась пігментованим чолом до місця, яке щойно цілувала.

Нарешті зазирнувши в очі священика, вона помітила роздратування в його погляді. Таміла випрямила спину та не обертаючись відійшла на кілька кроків. Вона стояла ще кілька секунд, дивлячись як отець відпускав гріхи на право й наліво. Жінка вірила, що її гріхи він відпускав не так, по-справжньому, немов власні. Наче вони не тільки ділили гріх на двох, а й спокутували його разом.

Таміла підійшла до кануну. Жінка поправила хустину, взяли в руки свічку та нахилила її до однієї з тих, що вже догорали. Вогонь в її очах спалахнув та на її обличчі з'явилася крива посмішка.

- Привіт, тату! - прошепотіла Таміла, ставлячи свічку поруч усіх інших, - сьогодні день Валентина - твій день ангела, - запнувшись, жінка продовжила, - та поминальна субота.

Таміла закрила очі та підняла голову. Її повіки почали мерехтіти, а ком у горлі сковував тіло, долоні пронизував біль у суглобах та скручував кожну кістку, наче цвяхи, забиті в її руки, з якими доводиться жити. Вона зробила важкий вдих, запах ладану шепотів наче опіум в кабінеті юного французького поета XIX століття, огортав своїм теплом та перетворював біль на холодний піт, на насолоду. З видихом, жінка розімкнула вії, все ще не опускаючи голови, дивилася на орнаментовану стелю. Величність високих, золотих стін та вишуканих плафонів лягли на тонкі плечі нещасної пані. Раптом Таміла відчула що ось-ось улеслеві звуки її коханого храму подарують раювання її вушним перепонкам.

Церковний хор цього храму був воістину вартий похвали, тобто звання - божественний. Кононарх Іван був у тісних взаєминах з Тамілою, як і більшість служителів. Чоловік завжди повторював, що такий голос як у неї повинен звучати в найвідоміших операх України і захоплювався тим, що, попри таку виключну тяму в цьому мистецтві, вона працює вчителем музики у школі на окраїні міста. Проте, регента хору - молодика Оксена завжди дратувала ця напів сива жінка, з очима, опущеними донизу. Юнак, за відсутності Таміли, завжди ділився думками про те, що не впевнений у чистоті її фанатичної віри та вважав дурістю, що її подруги-півчі знаходять в ній талант всеукраїнського масштабу. Звичайно, вони ж лише прихожанки, які за гостинею заводять пісню першими, тому що “мають голос”, а він закінчив академію мистецтв та точно знає, що будь-який вихованець тієї ж академії заспівав би так само. Та що було пояснювати старцям з їх “об'єктивною” точкою зору..

Зненацька тіло Таміли здригнулося, коліна підкосилися, терпке дихання підкорило здоровий глузд. Привідкривши вуста, їй здалося, що, чи то ангели піднімають її над землею, чи чорти забирають землю з під ніг; і по зморщеній щоці стекла сльоза.

-Дякую, милий Боже! - опустивши погляд, на свічки, промовила Таміла.

Вона відійшла на кілька кроків назад та стала на коліна. Холодний цемент повільно пройшовся по ногах, які покривав тонкий шар тканини та різко схопив її за колінні чашки. Незважаючи на гострий біль, жінка склонила голову три рази та вже на другому відчувала як поясниця ниє. Вона зімкнула руки в молитві, підносячи їх до губ, та промовляла молитву:

- Отче мій, що ти є на небесах, - зробивши паузу, вона проковтнула слину та продовжила, - і в моєму серці… Таміла водила довгими, тонкими пальцями по сухих, потрісканих губах, -і прости мені провини мої.. - її очі наповнились слізьми, - досить вводити мене у спокусу.. Амінь.