Дім з привидами.

Якщо ви думаєте, що я не любив Джудіт, то глибоко помиляєтесь. Вона обожнювала мене саме тому, що ніхто й ніколи не любив її сильніше, ніж я. Вона часто повторювала: «Краще за тебе, Поле, в мене нікого не було». Ми були щасливі — смакували солодкість поцілунків і жар пристрасних ночей. Минуло холоднеча зими, і навесні ми побралися. Джудіт, сяючи усмішкою, кружляла у весільній сукні, розхлюпуючи шампанське. Ми пили й хмеліли від щастя. Батьки, друзі — всі раділи за нас, благословляючи на довге подружнє життя.

А тепер Джудіт мертва.

Повірте, те, що я вбив її, — була жахлива помилка. Я сподіваюся, події, що привели до трагедії й про які я зараз розповім, хоч трохи виправдають мене. Хоча... яка тепер різниця? Джудіт мертва. І я теж.

Все почалося близько тижня тому. Одного ранку, подаючи мені чашку чаю за сніданком, Джудіт сіла навпроти й сказала:

— Поле, любий, ти ж не будеш проти, якщо я поїду до батьків днів так, на десять? Трохи в них погостюю, а ти приїдеш пізніше, як зможеш. Вони вже стільки разів нас запрошували. Гаразд?

Як я міг відмовити коханій? Я взяв її за руку, поцілував пальчики.

— Я дуже сумуватиму, — сказав я.

Зібралася вона швидко, закинула кілька валіз у багажник — і вирушила.

Джудіт поїхала, а я залишився сам у нашому новому домі.

До речі, будинок у нас був чудовий. Він нам одразу сподобався. Ми з Джудіт довго шукали — переглянули гори проспектів, купу фото й цін — доки не знайшли той єдиний варіант, що нас повністю влаштував. Двоповерховий котедж дістався нам із трохи старенькими, але міцними меблями. У гаражі під будинком я знайшов покритий пилом «Паккард». Перед фасадом розкинувся сад, до якого вже давно не торкалася рука садівника. Невеличкий ставок замулився й заріс ряскою, а позаду дому ми виявили занедбаний тенісний корт, укритий опалим листям.

Але ми, сповнені ентузіазму, не злякалися. Засукали рукави, жартували й сміялись, прибираючи нове гніздечко. Незабаром усе було впорядковано. У гаражі, поряд зі старим «Паккардом», ми поставили свій «Додж». І все це наше щастя було далеко від гамірних трас — саме те місце, де ми мріяли насолоджуватись тишею й спокоєм. Ми з любов’ю облаштували свій затишний дім, який хотіли оберігати від усякого лиха.

Хоча тепер я розумію, чому ціна була не великою.

Отож, Джудіт поїхала на «Доджі», а я пішов на кухню, поставив чайник на електроплиту й вийшов у хол, узяти свіжі газети. Минуло кілька хвилин — повертаюся на кухню: плита вимкнена, а вода в чайнику — холодна. Що б ви подумали? Те саме, що й я — забув увімкнути мережу. Я натиснув кнопку, й поки вода грілася, вийшов надвір. Наповнив лійку водою й почав поливати щойно посаджені троянди під вікнами. Знаєте, влітку ми завжди тримали вікна відчиненими — тільки сітки проти комах натягнуті.

Прислухаючись до звуку, з яким закипала вода, я раптом почув усередині — на кухні — чиїсь тихі кроки. Я насторожився. Потім — скрип табурета, приглушене зойкання, й дзенькіт розбитої чашки. Я поставив лійку, витер об джинси руки й зайшов у будинок. Пройшов на кухню — нікого. Китайська порцелянова чашка стояла на столі, хоча я точно пам’ятаю — її там не було. Я взяв її — і вона розсипалась у моїх руках дрібними уламками.

— Хто тут? — здивовано запитав я, крутячи в пальцях ручку від чашки й озираючись.

Жодної відповіді. У домі стояла тиша. Лише муха билася в сітку на вікні, та з вулиці доносився шелест листя. Я оглянув кухню, зазирнув за двері, пройшов до ванної, в туалет — нікого. Плита знову була вимкнена, але кава залишилась теплою. Я посміхнувся сам собі: мабуть, хтось із знайомих вирішив пожартувати, заховавшись у домі. Але хто?

Я поставив табурет, сів і гукнув:

— Окей, пожартували — й досить. Виходьте! Джудіт? Пітер, це ти?

Я вслухався в найменший шерех, чітко відчуваючи — в домі хтось є. Немовби хтось дивився мені просто в потилицю. Я обертався, шукаючи хоч якесь підтвердження. Але — нічого. Лише безмовний посуд на полицях, що не хотів відкривати мені жодної таємниці.

Навіщо ховатися? Ну добре, розіграш вдався, пора й вийти, посміятись із моєї розгубленості. Так я думав, блукаючи порожнім будинком. Весь день пройшов у тривожному очікуванні. Звечоріло. Я не знав, що й робити, але, попри неспокій, приготував собі вечерю — яєчню з беконом і запив усе кефіром. Потім пішов у хол, ліг на диван, увімкнув телевізор і втупився в екран, ні про що не думаючи. Нерви були натягнуті, як струни.

Я досі не міг заспокоїтись: я ж чув — на кухні хтось був. Розбив чашку. І склав її знову? Зовсім стемніло. Я підвівся, опустив жалюзі на вікнах, замкнув двері на засув. У серце поступово закрадалася тривога. Телевізор показував «Новини», як раптом канали почали перемикатися самі собою — музика, ток-шоу, знову «Новини»… Я насилу встигав повернути пультом потрібний канал. Здавалося, телевізор сам не хотів працювати. Напевно, треба викликати майстра. Я вимкнув його — настрій зіпсувався остаточно.

Зітхнувши, пішов нагору, заліз під ковдру. Але спав тривожно. Мене переслідувало якесь жахливе рогате чудовисько, що скакало за мною, наче сарана, на кривих довжелезних ногах…

Прокинувшись рано-вранці, я відчув, що більше не засну. Натягнув капці й спустився на кухню. Голова розколювалася від болю — я не виспався. Десь у аптечці, пам’ятаю, лежала таблетка аспірину. Ще на сходах я почув свист чайника, що вже закипів, а коли зайшов на кухню — побачив накритий стіл. На блюдцях паруючи стояли повні чашки, щойно звареної кави.

Я завмер у дверях.

Мені здалося, що я сплю. Ні, це якийсь маревний сон. Щоб переконатися, що я не сплю, ущипнув себе так, що аж скривився — боляче. Отже, я наяву.

— Джудіт?! — гукнув я.

У відповідь — гнітюча тиша. Сердито підійшов до столу, взяв одну з чашок і вилив каву в раковину. Тиша. Надто вже тихо. В мені почало закипати.

— Що тут, чорт забирай, відбувається?! Виходьте! Хто тут є?! — вигукнув я, й у пориві гніву пожбурив чашку об підлогу. Вона розлетілася на друзки. Я ще сподівався, що хтось вийде, розсміється… Але ніхто не з’явився. Натомість волосся на голові заворушилось — невидима рука обережно посунула гарячий чайник до краю електроплити.

Я застиг, вражений жахом.

Чайник зірвався вниз, і окропом обдало мої голі ноги. Завивши від болю, з лайкою застрибав по кухні й помчав до ванної, щоб підставити ноги під струмінь холодної води. Мокрий і приголомшений, я глянув у дзеркало: очі запали, під ними — чорні кола, а погляд… як у загнаного звіра.

Мені зовсім не подобалося, що в домі є хтось ще. І він грає зі мною в якісь крижані хованки.

Не випивши аспірину, витерся рушником і поплентався назад сходами в спальню. Хотів одягтися й обміркувати, що, чорт забирай, коїться. Сів на ліжко — й відразу підскочив. Під ковдрою щось було. Щось тверде. Я туди точно нічого не клав. Відійшов на безпечну відстань, смикнув ковдру — і побачив… свої брудні туфлі.

Я вилаявся, затамувавши лють. Жбурнув їх у дальній кут кімнати й пообіцяв, що коли доберуся до того, хто це влаштовує — йому вже не допоможе навіть реанімація. Одягнувшись, вирішив обнишпорити весь будинок — від гаража до горища. Перевірив, чи замкнені двері, поклав ключ до кишені й розпочав обхід. Я зазирнув у кожен закуток — але нікого не знайшов. Ні душі. Це лякало. В душу, наче чорна гадюка, повз страх.

На роботі я отримав зауваження за неуважність і розсіяність. Попросив шефа дати на кілька днів відпустки раніше, ніж планував. Повертатися додому не хотілося. Я блукав містом, сидів у парку над рікою — і лише ввечері наважився повернутись. Їхав додому з тривожним передчуттям.

Під’їхав до котеджу на «Паккардi», загнав машину в гараж і піднявся на ґанок. Замок чомусь не хотів відкриватись — довелося повозитися. Зрештою, з притулку для садового реманенту я витяг сокиру й просто зламав двері.

У будинку стояв густий туман, пахло гаром. Я кинувся на кухню — звідти валив дим. Над жаровнею клубився дим — згоріли запаси кавових зерен. Одягнув рукавичку, ухопив жаровню й викинув її у поспіхом відчинене вікно.

Усередині все кипіло від напруги. Я з роздратуванням штовхнув ногою табурет, і той, падаючи, боляче вдарив мене по чашечці коліна. В очах закрутилися кольорові кола.

-Чорт! Чорт! Чорт!

Задзвонив телефон.

Я накульгуючи добрався до холу й узяв слухавку.

— Привіт, любий! — почувся голос, як ковток холодної води в спеку. — Поль, я тобі вже стільки разів дзвонила — все не можу застати вдома. Як ти там без мене?

— Джудіт?.. Привіт, кохана… Слухай, я не знаю, що й думати. Я просто розгублений. У нашому домі відбувається щось жахливе.

Я швидко переповів їй усе, що сталося за останні два дні.

— Любий, може, мені повернутись?.. Чи, може, звернись у поліцію, хай вони розбираються. Приїжджай до нас.

— Ні, Джуд, я не можу залишити будинок. Тут хтось є. Ще щось станеться. Я завтра поїду до Пітера — разом спробуємо розібратися.

— Бережи себе, Поль. Я приїду, щойно зможу. Цілую.

— Бувай, Джуд.

Поклав слухавку. Вітальня виглядала незайманою, лише під стелею плив сизий дим. Я впав у крісло, розстібнув верхній ґудзик сорочки й устромив погляд у стелю.

Що, чорт забирай, коїться в цьому домі?

Раптом у кутку за трюмо почувся приглушений сміх. Я застиг. Хтось з кимось шепотів і сміявся. Серце зупинилося.

Нарешті, — подумав я, — оце зараз і піймаю!

Тихо підвівся, підійшов до трюмо, заглянув під нього — нікого. Потягнув меблі на себе — і в цю ж мить їх хтось штовхнув назад. Трюмо з гуркотом впало на підлогу, і брязкіт розбитих дзеркал злився з шаленим реготом.

— Ану виходьте, паскуди! Хто тут?! — я стояв із стиснутими кулаками, готовий накинутися на будь-кого.

— Ви думаєте, що будете весь час водити мене за ніс?! Ну?! — я кричав, тремтячи від злості й страху.

Я в нестямі метався по всьому будинку, перевертав меблі, заглядав за картини, перевернув телевізор — нікого. А шепіт тривав. Хтось сміявся з мене, коментував мої дії.

Мені здавалося, що звуки йдуть звідусіль — з-під підлоги, зі стін, зі стелі. Усе пливло в голові. Я був на межі.

Та все ж, зібравшись, пішов у гараж, завів «Паккард» і через годину повернувся з братом Джудіт — Пітером. Хороший хлопець. Я щиро сподівався, що він допоможе.

Пітер жив неподалік. Хоч і було пізно, я витягнув його з ліжка. Він, звісно, не повірив жодному слову — подумав, що я добряче хильнув перед сном. Але я не зловживаю.

Увійшовши до будинку й побачивши безлад, який я встиг там влаштувати, Пітер присвиснув:

— Та ти, брате, точно сп’янів! Тут що, торнадо пронеслося?

Він, розвівши руки, оглядав кімнату. Потім переступив через речі, поставив на місце старе крісло-гойдалку — спадок від попередніх власників, у якому я іноді сидів, — і сів.

— Ти точно не пив?.. Ладно, розповідай, що тут сталося.

Не встиг я почати, як крісло раптом закачалося й перекинулось. Пітер, розмахуючи руками, кулею полетів на підлогу.

— Що це було?! Землетрус?! — він витріщився на мене.

Я допоміг йому піднятися.

— Не знаю. Такого ще не було.

У цей момент над нами зашелестіла люстра — і знову почувся сміх. Пітер зблід.

— Нічого не розумію… Хто це?..

— Ти що, забув, про що я тобі годину тому розповідав?!

— Треба дзвонити в поліцію! Вони розберуться.

Я набрав 911. Диспетчер прийняв виклик.

— Не віриться, що хтось приїде… — пробурмотів Пітер. — Надто вже весело він реготав.

У дальньому кінці кімнати, за нашими спинами, на вікні з’явився дим. Знизу почала тліти фіранка.

— Схоже, щось горить, — тихо сказав я.

Полум’я вже охопило штору, язики вогню хижо пожирали тканину. Пітер, обпалюючи руки, став зривати гардину — кидав палаючі шматки через вікно.

— От дідько! — закричав я, кидаючись на кухню по воду.

Ми з труднощами загасили вогонь. Стояли потім — мокрі, закопчені. Пітер занурив обпечені пальці в банку з холодною водою й час від часу дув на них.

— Мені все це не подобається, — я нервово ходив кімнатою з кута в кут.

— Хтось робить усе можливе, аби зіпсувати мені життя. — Я зупинився біля відкритого вікна. Десь у темряві змигнула блискавка, схожа на кістляву руку скелета, простягнуту в наш бік. За нею почувся віддалений гуркіт грому. Вітер хитав гілля дерев у парку, шелестів листям. Нічне повітря було свіже, наче промите дощем.

— Зараз буде злива, — констатував Пітер, ставлячи банку на підвіконня. — Як зрозуміти все, що відбувається в цьому домі? Хтось же повинен розібратись. Тут щось нечисто, їй-богу. Полтергейст, чи що? Як ти гадаєш?

— Який ще полтергейст? Не вірю я в цю маячню.

— Послухай, Поль, поїхали до мене, а вранці на тверезу голову вирішимо, що робити. Але давай спочатку трохи приберемося.

Ми почали ставити шафи на місце, поправляти картини — словом, наводити бодай якийсь порядок. Швидко закінчивши прибирання, спустилися до гаража. Я відкрив ворота, сів за кермо і увімкнув стартер. Машина мовчала. Зі злістю я вдарив долонею по керму.

— Чорт забирай, приїхали.

— Що сталося? — з тривогою подивився на мене Пітер. — Що будемо робити?

— А що тут зробиш? Значить, ми нікуди не їдемо. Та хай воно все горить. Я буду спати в машині. — Відкинувшись на сидінні, я втомлено заплющив очі. Пітер також не захотів повертатися в дім і, бурчачи про незручності, перейшов на заднє сидіння, зняв піджак, склав його під голову і ліг, побажавши на добраніч. Ми мовчки заснули. Ніч пройшла спокійно, без інцидентів.

Уранці, щойно розплющивши очі, ми вийшли з машини. Я не виспався — тіло ломило, голова розколювалась, наче після добре відзначеного свята. Трохи розім’явшись, ми піднялися на кухню. Пітер після жахливої ночі забажав кави з краплею коньяку, і я запропонував по чашечці. Сам також не відмовився — трохи пригубив.

Двері з кухні до коридору були прочинені, і раптом я помітив тінь — хтось беззвучно піднявся сходами на другий поверх і зник у кімнаті. Мовчки, приклавши палець до губ, я кивнув Пітеру й підвівся. Ми обережно підкралися до спальні й раптово увірвалися до неї.

Якась постать у халаті Джудіт перетинала кімнату, пройшла просто крізь ліжко й зникла у стіні.

— Боже мій… Жах, — прошепотів Пітер, здригаючись і відступаючи назад. — Я б не хотів зустріти її вночі. Ходімо до мене. Я більше ні хвилини не залишусь у цьому домі. Це ж привид!

Ми майже вибігли, зіскочили сходами й влетіли на кухню, грюкнувши дверима за собою. Пітер плеснув собі ще коньяку й одним ковтком його випив. Я повторив за ним. Серце шалено калатало. Я не був боягузом — усі, хто мене знає, це підтвердять, — але привид… Я не знав, що далі робити, та раптом зрозумів, хто грав зі мною в хованки.

— Грр! — я сердито погрозив кулаком у бік зачинених дверей. Пітер плюхнувся на табурет, знову налив собі.

— Поль, їдемо до мене. Не знаю, що тут відбувається, але я не хочу тут залишатися.

Я з досадою усвідомив, що на Пітера розраховувати не доводиться. Зітхнувши, я погодився й спустився разом із ним до гаража. Довгий капот «Паккарда» тьмяно виблискував фарбою. Піднявши його, я оглянув мотор — намагався на око виявити причину, чому вчора машина не завелася. Свічок запалювання не було, як і акумулятора.

Я був упевнений, що все це мало б бути в домі, але де його поділи привиди — оце питання.

— От чортівня! — я розлючено озирнувся в гаражі. Пітер також нишпорив по полицях у пошуках пропажі. Безрезультатно. Ми вирішили йти пішки. Вже виходячи алеєю, я озирнувся назад — у вікні другого поверху я побачив чиєсь обличчя, що виглядало з-за портьєри й дивилося нам услід.

— Пітер, там хтось є… — в мене опустилися руки. Як піти, знаючи, що в твоєму домі бродить хтось чужий? Я не можу.

— Ходімо, Поль, ходімо. Ми все одно не зможемо ганятись за привидами. Тим більше, якщо вони проходять крізь стіни, — Пітер і не думав повертатися назад.

Я глибоко зітхнув і розвернувся до дому.

— Ей, Поль, ти куди?

— Ні, Пітер, ти йди, а я повертаюся. Я змушу їх залишити МІЙ дім. — У мені закипала кров. Я раптом відчув силу, сповнений рішучості покінчити з усією цією нечистю.

— Я оголошую їм війну! — з твердим кроком я попрямував назад. Але не встиг я відчинити двері, як щось звалилось майже мені на голову — акумулятор пролетів, наче комета, і розлетівся в друзки біля моїх ніг.

— От же ж!.. — я відскочив. Пітер, не озираючись, стрімголов мчав до воріт.

Я увійшов до будинку. Десь на горі, у моєму кабінеті, у письмовому столі, лежав старий «Люґер». Я знайшов його, перевірив спусковий механізм, зарядив обойму і почав обхід кімнат — з пістолетом у руці.

— Де ви? Вам не вдасться змусити мене залишити дім. Це мій дім!

Раптом повіяло холодом, і я почув солодкий голос із спальні:

— Поль, іди до мене, любий… Чого ж ти зволікаєш?

— Джудіт?! — я забіг у спальню. На нашому різьбленому ліжку лежала Джудіт і грайливо усміхалась. На ній був її світлий китайський халат з яскравими фантастичними квітами. Вона простягала до мене руки, ваблячи в обійми.

Я глянув на пістолет у руці — мені стало ніяково.

— Пробач, люба… Коли ти приїхала? Ти бачила, що тут твориться? — Я сів на край ліжка.

— Обійми мене, пригорни… — прошепотіла Джудіт, ігноруючи мої слова. Я спробував — і не зміг. Хапав лише повітря.

З жахом я відсахнувся і вихопив пістолет.

— Ти не Джудіт! Геть, нечисть! Іди геть! — Я відкрив вогонь. Халат смикався від пострілів. Примара, що скидалася на Джудіт, засміялася і зникла в повітрі. Пули шматували шпалери, вибивали штукатурку — я продовжував стріляти.

З вулиці пролунав дзвінок. Я кинувся вниз, ховаючи пістолет за поясом, і відчинив двері. На порозі — нікого. Лише уламки акумулятора валялися довкола. Я вийшов, озирнувся, покликав — тиша. Мене дражнять, зрозумів я. Надворі сяяло сонце, було прохолодно після нічної грози. Клапті хмар пливли по небу. Але в душі панував морок. Мені було страшно. Та я не наважувався залишити дім — це означало б відмовитися від нього назавжди. А я не хотів цього.

Повернувшись до холу, я побачив незнайомця, що сидів у кріслі навпроти дверей.

— Ти хто? — мій подив не мав меж. — Як ти потрапив до мого дому?

Мене почало дратувати. Я рішуче рушив до нього, маючи намір виставити цього нахабу за двері.

— А ну, геть звідси! — вже не добирав слів. — Чого мовчиш?

Незнайомець скривив презирливу гримасу й демонстративно показав мені середній палець. Я вибухнув — кинувся з кулаками, але намарне — лише дер шкіру об обивку крісла. Фантом беззвучно сміявся, а потім боляче ткнув мене пальцем у груди. Я відскочив, ледве не впавши.

— Ах ти, мерзотник! — я ще не зрозумів, із ким маю справу, потираючи місце удару. — Забирайся геть!

І він зник, залишивши мене в розгубленості.

Знову пролунав дзвінок. Я вибіг на поріг — там стояла Джудіт. Нерви були на межі. Я хотів її обійняти, поділитись болем, навіть поплакати… Я розкрив обійми — вона підійшла і дала мені ляпаса. Це було настільки несподівано, що я, тримаючись за палаючу щоку, в подиві дивився на жінку, яку любив понад усе.

— Що це таке? Коли все це скінчиться?

— «Коли все це скінчиться…» — передражнила мене Джудіт, кривлячись. — Ніколи. — Вона розсміялась і зникла.

Я піднявся на другий поверх, сів за письмовий стіл у кабінеті. Що я міг зробити в цій ситуації? Залишалось лише чекати — і сподіватися, що все закінчиться так само, як і почалося.

Пляшка та склянка стали моїми єдиними супутниками. Я пив, не відчуваючи сп’яніння.

Ще кілька разів лунав дзвінок і хтось стукав у двері — щоразу змушуючи мене вибігати надвір. Адже я все ще сподівався, що приїде Джудіт. Привиди з’являлися й зникали щоразу, коли я наближався, а в холі хтось шепотів і сміявся наді мною, щойно я переступав поріг. Я стріляв на кожен звук, на кожен шурхіт і шепіт. Іноді зі стіни виринала лише частина тіла — рука чи нога, — лишень для того, щоб зробити мені якусь капость: штовхнути в спину чи підставити ногу, коли я пробігав повз. Я падав, збивав собі коліна, отримував синці, лаявся і стріляв.

У кімнатах усе було розгромлено, розірвано, в стінах зяяли сліди від куль, обгорілі й порвані завіси валялися на підлозі, а в деяких вікнах замість шибок лишалися уламки. Це вже не був наш тихий затишний куточок, який ми називали маленьким едемом. Примари, неймовірно схожі зовні на Джудіт і навіть одягнені, як вона, з’являлися так часто, що я щоразу губився й приймав їх за свою дружину. Нарешті мені набрид їхній насмішкуватий сміх, і я почав стріляти в кожного, хто ставав на моєму шляху. Бувало — вибігаю на поріг на звук дзвінка, а там стоїть Джудіт, усміхається… і тане на очах. Я скреготів зубами, сипав прокльонами, але у відповідь чув тільки знущальний сміх.

Минув ще один день. Нерви мої не витримали. Я блукав кімнатами, здригаючись від кожного шереху. Зайшовши на кухню, майже машинально плеснув собі коньяку і допив рештки, а потім, мов мисливець, насторожено озирався й знову вирушив у обхід будинку, поводячи пістолетом. Але ось закінчилися патрони, і я, озброївшись ножем, з прокльонами носився будинком, штрикаючи ним у все, що здавалося мені підозрілим. Очі мої палали божевільним вогнем, я лаявся й ридав від безсилого гніву. Але що я міг зробити, якщо ворог — безтілесний, і весь мій гнів повертався злом проти самого себе?

Я бив кулаками й головою об стіну, розбиваючи її й себе до крові. А ввечері, зовсім знесилений, впав на ліжко й заснув. Ніч промайнула, мов мить, але я не відчув утіхи сну. Побите тіло боліло, і вранці я прокинувся ще виснаженішим і змученішим, ніж учора. Поплентався до ванни — треба було хоч трохи привести себе до ладу. Поглянув у дзеркало. На мене дивилося жахливе, чуже обличчя. Неголений, брудний, із засохлими плямами крові на щоках і злиплим бурим волоссям я дивився собі в очі — запалені, провалені, як у мерця. Провів рукою по бороді, з якимось дивним інтересом вдивляючись у власне обличчя, не вірячи, на що я перетворився за ці кілька днів.

Я відкрив кран і підставив голову під струмінь крижаної води, дивлячись, як вона стікає в раковину — червона. Здригаючись, кусаючи губи, витер голову й поплентався на кухню, хоча їсти зовсім не хотілося. На столі, на блюдці, стояла чашка гарячої кави. Я вже не дивувався. Просто сказав:

— Дякую.

Узяв чашку й почав пити. Лише після кількох ковтків відчув: замість цукру в каву насипано солі. Почувся сміх.

— Чорт забирай, що ви за люди? — скривившись, я хлюпнув вміст чашки в раковину.

Починався новий день. Я не знав, що він мені принесе, але полегшення точно не буде. Я вже не дивувався, коли бачив, як шафа відчиняє й зачиняє переді мною дверцята, як розбитий телевізор веде трансляцію, як із картин визирають живі обличчя, а предмети побуту висять чи лежать не на своїх місцях. Іноді просто з повітря з’являлися дрібні речі, що летіли в мене, але, не долетівши, падали на підлогу.

Мене намагалися вивести з рівноваги. Але їм це вдалося вчора… і позавчора. Тепер мені було абсолютно байдуже до всього, що відбувалося. Я нічого не міг змінити. Це було понад мої сили. Відбиваючись від летючих предметів, отримуючи стусани та ляпаси, я знову поплентався на кухню — по нову порцію алкоголю. Випив, повернувся і сів у зламане крісло в холі. Голова була порожня. Я дивився навкруги й не впізнавав наш дім.

Як описати мій стан? Це було майже неможливо. Байдужість і апатія змінювалися нападами шаленої люті. Будь-який фізіогноміст був би в захваті, спостерігаючи всю гаму емоцій, що, мов у дзеркалі, відбивалися на моєму обличчі. Підступно-лукаве — коли я підкрадався до шафи, почувши в ній голоси. Несамовите — коли в люті трощив меблі. Мене пожалів би навіть голодний канібал, побачивши, як я ридаю на розбитому ліжку, колошкаючи подушку закривавленими кулаками.

Учорашній день повертався. Знову з’являлися і щезали привиди, знову ті самі дзвінки у двері, на які я вибігав з ножем, — і щоразу на порозі стояла усміхнена Джудіт. І щоразу вона танула й зникала. Але кінець був близько. Мить розв’язки наближалася.

Вже цілу годину я носився туди-сюди, розмахуючи ножем, вибігав на вулицю, лаявся, проклинав усіх чортів на світі. Відбивався від пальт і шуб, що вистрибували на мене зі шафи, падав, коли з-під ніг виривали килимові доріжки. Книги та інші дрібні предмети влучали в ціль. Весь у синцях і подряпинах, я вперто продовжував битву. А привиди вже навіть не зникали при моїй появі — вони з’являлися й пропливали повз мене спокійною граційною ходою, поодинці й парами, про щось розмовляючи. Я кидався на них, і ніж рвав тканини найкращих суконь Джудіт.

Знову задзеленчав дверний дзвінок. Я з шаленим обличчям збіг униз і, з розмаху відчинивши двері ногою, вискочив надвір. Переді мною, вкотре, стояла Джудіт.

— А-а-а! — дико закричав я й ударив її ножем у живіт.

Джудіт тихо зойкнула. Її очі широко розплющилися, в них застигли здивування й біль. Вона похитнулася, обм’якла й впала мені в обійми. Я стояв, тримаючи її тіло, заглядаючи в її наповнені болем очі. Лише тепер я зрозумів: це була Моя Джудіт.

Переді мною з усією ясністю постала жахлива правда.

— Джудіт, що з тобою? Джудіт! — я тряс її, волаючи. Моє обличчя зблідло до мертвотності. Я обережно поклав її на ґанок і поглянув на свої руки. По тремтячих пальцях стікала яскрава кров.

Цього я не витримав. Моє обличчя скривилося від болю, з очей покотилися гіркі сльози.

— Поль… за що?.. — прошепотіла вона, тримаючись однією рукою за живіт, крізь пальці якого струменіла кров. Іншою рукою вона повільно провела по моєму небритому й змарнілому обличчю. Їй не вистачило сил — рука безсило впала, а погляд, що дивився у безмежжя, завмер.

Я почув нелюдський крик.

Озирнувся — хто це так жахливо кричить? І тільки тоді зрозумів: це я.

Вона була мертва.

Легкий вітерець грався її русявими кучерями.

— Джудіт, не помирай, Джудіт! — з криком розпачу благав я, рвучи голос. Я підіймав її, пригортаючи до грудей, заливаючи сльозами обличчя, змішуючи їх із кров’ю, але ніхто й ніщо не могло мені її повернути. Горло стискав спазм, і з грудей виривалися лише приглушені стогони. Довго стояв я на колінах, омиваючи її обличчя сльозами скорботи й відчаю, вкриваючи поцілунками. У мені щось обірвалося — і я став найсамотнішою й найнещаснішою людиною на цій землі.

Не знаю, скільки часу я так простояв, перш ніж підвівся. Тут мені більше не було чого робити. З порожніми очима озирнувшись на проклятий особняк, я рушив геть. Не тямлячи себе, вийшов на під’їзну дорогу, що вела до шосе. Якби хтось поглянув на мене в ту мить, подумав би, що по дорозі йде сивочолий дід сімдесяти років. Сили покинули мене, голод і нервове виснаження далися взнаки. Спотикаючись, я брів, не знаючи куди. На роздоріжжі, звернувши на шосе, я помітив старого молочника, що їхав у возі, запряженому парою рудих коней. Він віз бідони й щось неголосно наспівував собі під ніс.

Старий зупинився біля мене, мружачись крізь товсті скельця рогових окулярів, і запропонував підвезти, якщо, мовляв, нам по дорозі. Здається, йому було нудно, й він шукав бодай якогось співрозмовника. Я мовчки заліз у віз. Старий почав розповідати таке, що я, сам незчувшись, став уважно його слухати.

— Ви вийшли з того котеджу? Гарний будинок. А знаєте, тепер там поселилися молоді люди, я ще з ними не знайомий. Цей дім давно стояв пусткою, і знаєте чому? До них там жили молодята. Красуня була жінка, я її бачив... Так от, той хлопець її по-звірячому вбив. Його потім повісили. На суді таке городив, що, мовляв, на нього напали привиди, один в один схожі на його дружину! Ха-ха-ха! Думав, йому повірять. Але ж ми не якісь довірливі бовдури!

Старий весело засміявся. Я мовчки слухав, а на душі було темно й тоскно. Зістрибнувши з воза, не озираючись, я пішов назад дорогою, не реагуючи на поклики старого.

Повернувшись, я застав усе так, як залишив. Із важким серцем, із пекучим болем у грудях опустився на коліна перед коханою. Обережно, ніби боячись потривожити її сон, узяв на руки, заніс у дім і, підійнявшись східцями, поклав у спальню — на наше ліжко. В будинку панувала мертва тиша. Я не оглядався навколо — мене більше нічого не цікавило. Часто зупиняючись, щоб заспокоїти біль у серці, я важкою ходою спустився до гаража й узяв каністру з бензином. Повільно, дуже ретельно я полив усе в домі. Мене цілком охопила відстороненість — я діяв механічно, а душею був із Джудіт.

Коли закінчив, поставив порожню каністру біля ліжка, сів поруч із коханою, поцілував її в чоло, дістав сірник і недбало кинув його на підлогу. Вогонь миттєво побіг у всі сторони — вгору сходами на горище, вниз до гаража. За мить на місці будинку вже вирувало пекельне полум’я — немов його розпалив сам диявол, що ховається в кожному з нас, у навколишніх речах.

А в кімнаті, на палаючому ліжку, обійнявшись, лежали двоє закоханих. Вогонь крутився над ними смерчем, завивав жахливу пісню й сипав міріади іскор, немов святковий салют. У підвалі гаража пролунали вибухи — й від котеджу не залишилося нічого.