Гроші (3)

Мій батько, водолаз і баяніст, любив і вмів робити все руками.

Коли його вигнали з Оркестру народних інструментів, він знайшов собі вчителя й опанував химерну (як на мене) справу побудови баянів.

Баяни, щоб ви знали, наче бувають двох різновидів – «готові» та «готово-виборні». Перші (наскільки тепер уже в тумані, можливо помилково, пригадую) за натиском кнопки грають заздалегідь наготовлений аккорд, а другі здатні до безконечно індивідуального хроматичного набору звуків без ніяких обмежень. Перше – це для лохів, а друге – для майстрів високого польоту. Акордеони - це abomination.

Батько був майстер. У нього друзями були Іван Яшкевич, сліпий музикант, і Василь Панькін, оркестровий духовик, що на війні втратив ноги й останній страх, у наслідку, до совєцької системи.

У батька в шухлядах стола лежали «голоси» - металеві прямокутнички з мідними, напевно, язичками, що вийнятковим тоном вібрували та звучали під натиском і подихом баянових міхів. Аби вчасно притлумити звучання на деяких було приклеєно згори шкіряну смужку. Із цих складних пристроїв треба було зібрати повну гаму звуків, змонтувавши все в рамку.

Ми ще не дійшли до, власне, теми грошей, як ви помічаєте. Але вже недалеко.

Батько був майстер. Він зробив інструмент для мого старшого брата, якому теж ізмалку закортіло стати музикантом. Для нього тато зладнав невеличкий, але правдивий баянчик, щоби дитині було зручно.

Це було так. Скільки пам’ятаю, брата щодня будили о шостій ранку, він сидів на ліжку, валився назад у сон, його стусонами знову піднімали, він сидів і хилився назад, поки його не тягнули примусово в «баню» (сумісно ванна, туалет і майстерня), саджали на табурет, вдягали на нього баян, він грав і тренувався до школи, йшов, отримував двійки й синці та повертався додому, де його саджали за баян до вечора. Тому про решту життя та світу він не дуже знав, мені здається. (Що не завадило йому по тому тричі одружитися – музика то, певно, сексовальна річ).

На пізньому етапі цього катування, ми (та це вже, нарешті, про гроші) ми сіли в авто «Масквічь-412» і рушили в інші землі, щоби купити братові якнайліпший баян у тодішньо відомого майстра (не питайте прізвище).

З тої подорожі я запам’ятав лише ночівлю на узбіччі в дикому краї, де в лісі серед білокорих дерев не було комарів; земля не чорна, ба червона глина, що ліпиться в пальцях, наче пластилін; хати в селах не красиві двоповерхові цегляні маєтки, а сірі сумні сараї з нефарбованих дощок. А ще коли ми отаборилися десь у таборі «Бутово» , мати зготувала нам страву, засмаживши місцеву ковбасу, від якої нас заканудило всю ніч і ми нестерпно блювали й бігали до вітру, отруєні гнилим м’ясом.

Але топовий баян був куплений.

Як я казав уже, батькам грошва нічо не значила.

Межу складала тільки сила мрії.

Що вкрай брутально.