Країна в масці

2.1

За вікном купе стояла ніч. В темряві, що охопила все навкруги було важко розгледіти хоч щось, що б натякало на якусь цивілізацію. Здавалось, все це ніби віддзеркалення всього нашого життя. Внизу – суцільна темрява, іноді розбавлена більш чорними фігурами дерев, поодиноких будівель та далеких полів. А зверху – місяць, промені якого стали тим одним, що приносило світло на залиту темрявою та кров’ю землю.

Двері купе відчинились і всередину прослизнув Седрік. Зачинивши двері за собою він ледь не завалив зброю, що стояла в кутку. Він поправив сорочку і дозволив собі розстебнути верхні ґудзики. В руках він обережно тримав невеликий термос. Кинувши здивований погляд на мене Сед наближався до свого місця.

– Чого сидиш? Не спиться? – Обережно сідаючи навпроти запитав він.

– Як бачиш, – коротко відрізав я, – ти сам де був? Ти ж знаєш, що покидати купе довше ніж на десять хвилин заборонено.

– Все хочеш знати, Альб, – посміхнувся він, – ти краще поглянь, що є, – він поставив на стіл той самий термос.

– Це буде не найкраща ідея, якщо в перший день на війні ми будемо з перегаром, – підняв брови я та хитнув головою.

– Та який перегар? – Обурився він, – Це чай, – пауза, – де я взагалі тут би алкоголь нарив.

– Впевнений – ти б його нарив, якби це було потрібно, – пожартував я, трохи гучніше ніж хотів.

– Та тихо ти, – він махнув рукою, – не вистачало ще щоб той вусань проснувся, а якщо проснеться Віл, то взагалі нам мало не покажеться.

– Квіточки, – вкотре посміхнувся я, – от якщо прокинеться капітан Лейк або не дай Боже сержант Жокс, от тоді нам дійсно дадуть на горіхи.

– Ти хотів сказати викинуть до біса з поїзда, – прикриваючи рота беззвучно засміявся Сед, – Діставай вже свою чашку, поки чай не вистиг.

За хвилину аромат чаю наповнив все купе. Цукру не було, але навіть так це було мабуть найкраще, що я пив за останні два тижні.

– Де ти його взяв краще скажи?

– Де взяв, там вже нема, – підморгнув Сед, – фокусник не розкриває своїх секретів.

– Та йди ти в біса, – відсьорбнувши промовив я.

– Ха! Альб, ну де я міг його взяти? Напросив у провідниці.

– І вона так просто тобі його дала? – Здивувався я.

– Друже, – він зробив ковток, – нічого в цьому світі не дається просто так…

– Чекай, це ти просив у тієї провідниці, – нахмурився я, – Як її там? Ота, що старіша за мою бабцю?

– Клятий Альбус Грейт, – засміявся він, – та стара б мені й кулю в лоба просто так не дала…

– То ти вже герой коханець?

– Прикуси язика, – він поглянув на верхню полицю, де лежав вусань й збавив гучність, – То так. Туди сюди, пара компліментів… І пляшечка чайку у мене.

– Тобто мені теж тепер тобі треба робити компліменти?

– Залиш їх для Ліани, думаю вона буде рада їх почути.

– Все то ти знаєш, сраний бібліотекар, – зробив черговий ковток.

Далі ми замовчали, думаючи про щось своє. Було чути запах металу, пороху й поту. Тепер вони супроводжують мене скрізь. Два тижні підготовки й муштри ніби злилися в один день. На початку, здавалось, що я потрапив на війну, ще не приїхавши на неї… Ми потрапили у 34-й окремий добровольчий стрілецький полк . Коли ми тільки прибули – нас поділили на роти. Так я потрапив у 7-му, в нашій було 125 солдат. Після поділу ще й і на взводи почалось пекло. Нам видали нашу уніформу та спорядження. В нього входили Декілька підсумок та розвантажувальний жилет для боєприпасів під яким було важко сидіти, хоча… Коли ми сиділи? Згадати було важко. І звичайно ж протигази. В комплекті з касками йшли балістичні маски, що захищають обличчя від осколків. Чи варто говорити, що дихати в них на спеці майже неможливо, а гарячий метал, нагрітий сонцем обпалював шкіру. А далі – кожного ранку підйом, фізична й вогнева підготовка. На полігоні ми повзли по пилюці, наче хробаки, й копали землю так, що руки горіли від мозолів. Багато уваги приділялось навчанню правильного риття окопів. Психологічно вбивали в голову непорушний закон: «Всі повинні виконувати накази, без запитань, без заперечень». А потім нас вели до клубу, вмикали хроніку, і голос офіцера змішувався з кадрами: ми — добро, вони — зло. Крапка. Ніяких сумнівів. Нас вчили правильно ходити, бігати, повзти, стріляти й кидати гранати, все це в повному спорядженні, а стояти годинами на плацу — це вже були тортури.

Піт збирався на шиї й стікав під комір сорочки, залишаючи солоний слід. Я стояв поряд із Седріком. Бронежилет нестерпно давив на плечі. Каска, давила на голову від чого мислити було ще складніше. Сонце, ніби спеціально палило ще сильніше, аніж зазвичай. Голову пекло нестерпно, але ми продовжували стояти, поки офіцери щось обговорювали, хоча скоріш обмінювались люб’язностями. По обличчю стікав піт, а я все більше відчував, що впаду з ніг. Після вже годинного стояння під пекельним сонцем ще добре не звикнувший організм не витримував. Мене хитало вперед і назад… Седрік кидав нервовий погляд на мене. Погано було не тільки мені, але ніхто не подавав виду. Я поглянув вгору, де хмари як і завжди ліниво плели небом, навіть не звертаючи увагу на те, що відбувається тут — внизу. Один із офіцерів з купи відійшов та підійшов ближче до нас. Розуміння того наскільки це невчасно накривало з ніг до голови. Всі, як один, ніби єдиний організм випрямились. Думки були ніби в тумані і я повторив за іншими, а далі… Далі мої ноги підкосились. Я не втратив свідомість, ні. Ноги у важких чоботах просто відмовились виконувати команди. На мить я вже уявив як падаю, а далі мене підіймає вже караул військової поліції. Хтось позаду схопив мене… Як тоді, той самий жандарм. Але тепер я відчув не одну руку. Була ще одна — збоку. Підтримка дала силу, ту якої так не вистачало і я випрямився. Кинувши погляд в бік — побачив як Седрік однією рукою підтримав мене, а позаду був ще хтось, але повернутись вже туди я не міг. Сед кивнув і по-тихеньку почав відпускати, а я кивнувши випрямився. Зір знову ніби прояснився, стало видно погляд того самого командира, що повернувся в наш бік. Він все бачив і продовжував дивитись. Седрік й хтось позаду зробили це навіть під його поглядом. А цей капітан… Нічого не сказав, просто повернувся в іншу сторону. На мить здалось, що він ледь-ледь кивнув нам, але я не був певен.

Я поглянув на Седріка. Він підливав чергову порцію чаю. Зловивши мій погляд він кивнув.

– Підлити ще? – Навіть не дочекавшись моєї відповіді він потягнувся ближче, я не сперечався.

– Я тут згадую перші дні, – стиснув кулак я, – пам’ятаєш як ти із Вілом мене притримали?

– Звичайно ж пам’ятаю, – наливаючи чай відповів Сед, – ти ж тоді ледь на ногах стояв, так би і гепнувся назустріч капітану Лейку, – закінчуючи наливати чай він поставив термос на стіл, – ми ще й не знали тоді, що він командир нашої роти.

– Еге, він наче непоганий мужик, – пауза, – якщо не помиляюсь, то він тоді все бачив.

– Ще й як бачив. Я тоді думав, що з нас всі соки виб’ють, а він розуміючим виявився.

– А Вілл? Він тоді геть нас не знав.

– Та він теж нормальний, після того так і разом тримаємось… Знаєш тут вже немає від кого чекати допомоги, а спину треба, щоб тобі прикрили.

– Краще й не скажеш, – поглянув у вікно я.

– Як не будемо триматись купи, то закінчимо як той, – він задумався, – з 4 взводу.

– Той що собі випустив мізки в наряді?

– Саме так, – закивав він, – не витримав бідолаха.

– Не витримав він, а його мізки відмивали всі ми.

– Альб, а як ти хотів? Щоб цим офіцери займались?

– Не знаю, – закивав я, – ще ніколи не думав, що людський мозок має такий запах…

– Такий трохи солодкуватий, так, – Сед ледь скривився, – сам би ніколи не подумав… Знаєш? Відтоді я тепер відчуваю цей запах час від часу.

– Як? – почесав підборіддя.

– Не знаю, Альб, – він пожав плечами, – може вже і в мене з головою не все в порядку?

– Після цих двох тижнів я взагалі сумніваюсь, що в когось вона в порядку.

Ще гарячий чай давав невеликий заряд бадьорості та подекуди відганяв сон, що підбирався все ближче і ближче. За цей час про які сни можна було говорити? Я б не сказав, що спав — скоріш відключався або втрачав свідомість на якийсь час. І прокидався так само — різко, від чиїхось криків чи свистка. Дні злилися в один довгий, розмазаний у пилюці і криках наказів. Ми всі стали схожі один на одного — однакова форма, однакові рухи, однакові порожні погляди. Навіть голоси зникли: розмовляли лише тоді, коли це було потрібно для виконання завдання. Я вже не знав, чи це ми служимо армії, чи армія починає жити в нас? Виїдаючи все, що було людським. Втома стала нормальною. Біль — теж. А страх… Страх став чимось буденним, як кашель після холодної ночі. Після перших днів деякі не витримували. Приїжджала військова поліція й кудись забирала їх. Більше ми їх не бачили. Вночі було чути як хтось тихо плакав… А хтось молився, щоб це все скінчилось.

Тим часом у вікні показались перші промені сонця, що почали розвіювати навколишню темряву. Ми все ще не могли заснути, а термос, тим часом, став майже порожнім. Я й Сед, то дивились у вікно, то кидали одне на одного погляд, не знаючи, що чекає нас далі. Вусань Нейт піднявся і на його обличчі відпечаталась подушка. Кинувши погляд на нас він обережно спустився та сів поряд із Седріком.

– Ви що? Взагалі не спали? – Заспано та із протяжним позіханням запитав він.

– Та ні, – відмовив Сед, – не спиться.

– Ну то, – він підняв брови і його зморшки стали ще більш вираженими, – вже можете і не лягати.

– Це ще чому? – Здивувався я, – ще ж тільки сонце показалось.

– Бо скоро приїдемо, – Нейт кивнув в сторону вікна.

Поглянув у вікно — і мене немов вдарило в груди. За склом пропливали руїни містечка. Напівобвалені стіни, чорні від гару; десь там, на верхівках будівель, що дивом вціліли, тремтіли мальторські прапори. Дорога була всіяна десятками, сотнями тіл машин — спалені, розчавлені, кинуті напризволяще. Поміж цивільного мотлоху траплялась і роздерта навпіл військова техніка, вся простріляна, мов решето. Кулі й осколки залишили свої підписи на кожній поверхні. Я встиг лише кліпнути — і за мить ми промчали повз багатоповерхівку. Біля неї колись був дитячий майданчик… Тепер там чорніла вирва, крива усмішка війни. На залізничному переїзді стояли військові з нарукавниками логістики. Вони дивилися на нас без жодного виразу обличчя — ніби ми були не людьми, а ще однією партією товару. Над дорогою висіли нові вказівники. Одні — чужою мовою, інші — нашою, поверх старих.

– Бетерсбург, – тихо проговорив Сед, – одинадцять кілометрів від кордону.

– Як давно його взяли? – Спитав я, хоча сам не розумів, навіщо.

– Яка до біса різниця? – озвався Нейт, голос його був хрипкий і виснажений, – взяли і все. Краще думай про те, що доведеться брати тобі…

– Нам, – відрізав я, – якщо вже бути чесним.

Сед криво посміхнувся, навіть не відриваючи погляду від сірого пейзажу за вікном.

– У нього язик ще не висох, бачиш, – буркнув він, – а ми вже мовчимо, як старі.

– Та нічого, – відповів Нейт, потягнувшись і знову заплющивши очі, – на фронті швидко вивітриться героїзм. Там ніхто не каже «нам», кожен думає про себе.

– Може, й так, – я глянув на його стомлене лице, – але зараз ми все ж у одному вагоні.

Сед нарешті відвернувся від вікна і хмикнув:

– У одному вагоні, у одній формі й з одним білетом в один кінець. Тільки от станція в кожного своя.

Я хотів відповісти, але в цей момент вагон смикнуло. Металевий скрегіт прорізав тишу, і колеса почали гальмувати.

– Кінцева…

В іншому кінці вагона було чути удари сержанта Жокса по дверям, а за ними почулись і його крики:

– Підйом! – Удар, – Всім встати! – Удар, – Війна тепер ваша трясця мати – чекати не буде! – Удар.

І кожен удар ставав все ближче до нас, а потім нарешті ми почули удар в наші дверцята:

– Прокидайтесь вилупки! Не заставляйте мене заходити й давати вам особистий білет до пекла!

Нейт піднявся першим, зітхнувши так, ніби скидав з плечей камінь.

– От і приїхали, – сказав він. – Тепер починається справжнє.

Після останніх слів сержанта всі ми почали підніматись та збирати речі, але Вілл тим часом навіть не крутився і Седу чуть не довелось його тягнути вниз із полиці.

– На тому світі відіспишся, – буркнув він чи то Віллу, чи то сам собі.

Вже скоро всі ми були готові й кожен тримав свої речі та зброю при собі. За мить ми виходили із вагону на зустріч першим променям сонця. З-поміж нас я вийшов останнім. Серце билося глухо, рівно, але в голові стояло тільки одне: попереду вже не було дороги назад.