Чужа воля

Ми приїхали до бабусі з тіткою, дядьком, братом. У мене якимось чином з’явився мініпіґ. Мені її віддали якісь люди.

Перед від'їздом треба було прибрати після мініпіґа і перевірити паспорт тваринки. Мініпіґ була дуже розумною і слухалась мене.

Настав час їхати, то я поспіхом наділа на себе плаття, широкі штани і джинсовку (так, мені подобається такий нестандартний стиль) і стару шкільну чорну сумку через плече, обліплену анімешними дрібничками. Я зібрала всі необхідні речі, і ми починаємо їхати.

Дорога була нудною, допоки дядько не вирішив скоротити дорогу. Всі погодились.

Їдемо і зустрічаємо гірку, через яку потрібно машині розігнатися і потрапити нагору, на сам міст. Він заввишки з 50 метрів. Був туман, і моста того видно не було — таке враження, ніби ми будемо рушати в саме небо. Настав час, коли нам треба розігнати машину і рушати настільки сильно догори, щоб не розбитись.

Врум-врум. Перші секунди їдемо без перешкод. Далі — рівна гірка. Тупо стіна. Тітка починає панікувати, Брат - плакати. В якийсь момент ми бачимо, як машина почала сповільнюватись, бо машині просто бракує потужності дістатись на вершину. І тут ми розуміємо, що будемо падати. Колеса чітко торкались поверхні гірки.

Я не панікувала зовсім. В такі моменти я сиділа максимально спокійно й врівноважено, ніби я знала, що дарма скоротили дорогу і треба просто прийняти це все. Машина прискорює свій рух, спускаючись з гірки. Все швидше і швидше. Здавалось, що ми позбиваємо всі машини, які будуть їхати в нашу сторону внизу... Всі, крім мене, відчувають страх, лиш я маю дивний вираз обличчя. Ніби вже все. Чи, може, ні. Може, я знала, що все буде добре.

Ми спустились. Позаду нас їхала машина... Але ми її минули. І всі чудом вижили. Всі в ахуї.

Вирішили все ж поїхати ще одним шляхом. Треба було проїхати саме під тим мостом, на який ми хотіли заїхати.

Проїжджаючи під ним, ми ледь-ледь бачили, що то справді міст — височенний такий і зливається з сірим туманом, що робить його майже невидимим.

Дорога далі була спокійною. Ми їхали через ліс. І нарешті доїхали дозаправити машину газом і бензином. Це було якесь дивне місце, де ларьки і різні магазини та аптеки були під землею — підземка одним словом. А там і метро. Я не була раніше в цьому місці, але враження було, ніби я в самий Сайлент Хілл потрапила, і треба було бути насторожі кожну секунду.

Ми з тіткою і братом спустились до підземних ларьків і розділились. Моє завдання було якомога швидше знайти певні ліки, які загадала купити мені тітка. Я обійшла дуже багато ларьків, дуже багато всього, але аптеку я не змогла знайти. Лишилось одне — повертатися нагору.

Починаю розуміти, що я заблукала, і мене починає це дратувати. Зв’язку майже немає, вічно пропадає, в тітки ж теж, бо сама шукає, що купити, або, може, вже на горі. Все одно не додзвонюся.

Минуло години 2, як я блукала, і мене охопила паніка. Як можна було заблукати в такому місці? Мені стає страшно, піздєц.

Аж тут я бачу за місцевим квітковим ларьком сходи, які вели нагору. Такі дивні. Ще й дерев’яні, красиво так обпиляне дерево, лакіроване, ніби аж шкода було ставати на них, щоб не забруднити взуттям. І поряд з правого боку на стіні видніється стрілочка на гору із написом «Аптека» і «Для малечі, до речі»...

Я роблю перший крок. Другий. Йду спокійно. Але мене мучить тільки те, що тут дуже-дуже тихо і немає ні душі. Це ж місце, яке зазвичай переповнюється стадом людей в черзі. Треба пройти на поверх вище.

Я на місці. Так і не бачу людей. Зовсім нікого. Озираюсь ще — і бачу трохи привідкриті двері. Йду туди, тихо. Може, тут працюють люди і треба поводитись тихо.

Я хвильовано підходжу якомога ближче до дверей, щоб просто оком підглянути, чи туди я потрапила. Повільно і тихо я починаю підсовувати голову ближче до дверей і... Всередині нікого. Там лише все було покрите поліетиленовою клейонкою... Дивно.

Аж тут поряд з цим дивним «кабінетом» є ще якийсь дивний прозорий кабінет, де було видно все. Підійшовши і розгледівши ближче, я зрозуміла, що то була аптека.

О, клас. Я вже зраділа, що куплю і побіжу до машини. Але мене турбувала тиша, яка чомусь ніби попереджала, мурашками по шкірі проходячи, не робити нічого і просто піти. А я й не зрозуміла...

То було місце, куди не можна було зайти. Без дверей. Суцільні стіни зі скла і маленькі отвори, через які можна передавати ліки і здійснювати оплату.

— Чого підлядаєш, дівчино? — питає мене жінка-продавщиня, з’явившись нізвідки.

— Мені треба ось ці ліки, — показала я рукою.

— Добре, бери, якщо дістанеш, — сказала жінка підозріло, бо так не говорять зазвичай професійні фармацевти. Вони самі дають ліки з рук в руки.

Ну добре... Я тягну руку ближче і ближче до полиці із ліками. Торкаюсь до них. Аж тут — трісь.

Паніка охопила мене дуже сильно, адже це були дорогучі ліки, а я... всіх їх розбила.

— Вибачте, будь ласка, пробачте, моя провина, я не хотіла, — слізно мовила я тітці-продавчині.

— Ну, буває. Нічо. Заплатиш суму і підеш собі. Ліки свої візьмеш, — спокійно мовила жінка.

Мене непокоїть зараз тільки те, що скажуть мої рідні, коли дізнаються, що я зробила.

— Пробачте, тітко, у мене немає такої суми, щоб заплатити за скоєне. Але я обіцяю, що віддам частинами. Ми можемо написати розписку, поговорити з юристами, як можна це правильно зробити, — стурбовано кажу я.

— Юристи? Ні! Не треба. У мене є краща умова.

Вона зникла з поля зору, щоб підійти до мене. Бачу: вона йшла з якоюсь жінкою в чорному з тієї самої кімнати, в яку я заглядала. На її обличчі була мила, але тривожна посмішка.

В руках у неї були необхідні мені ліки, і ще щось...

Вона ближче підійшла до мене, і мене здивувало те, що від цієї жінки не пахло аптекою. «Що? Чому? Що це за аптека така, що вона не пахне аптекою?» — подумала я.

Жінка подає мені ліки і... якісь монети?

— Що це? — запитала я.

— Це ти даєш гарантію, що ти точно все віддаси, — посміхнулась вона так, ніби хотіла поглинути мене за скоєне. А ще та жінка в чорному постійно просто витріщається на мене.

— Чому ви даєте для цього саме монети?

— Це не просто монети. Такі монети мають тільки дуже важливі люди. І ти маєш зрозуміти вже, куди ти влипла.

Я не надала цьому якогось значення і пішла. Оплатила стільки, скільки треба було за товар, і вийшла з купою боргу...Ех, що ж скажуть рідні...

Йдучи до машини, я бачу, як на мене витріщається повно людей. Можливо, через дзенькіт тих монет в моїх кишенях. Вони так гучно стукались один об одного в моїх кишенях. Стрьомно. Мене охопила паніка.

«Треба поїсти», — подумала я. Я вже біля входу до метро, тому хвилюватись не варто. Поряд був Макдональдс. Взяла собі бутріка, щоб перекусити. І я бачу ту саму жінку в чорному.

Вона переслідує мене, — подумала я.

Витріщається голодними очима. Звірячими. І люди всі. Теж.

Може це через ту жінку? Що це за монети? Це точно вони! Вони прокляті!

Я наче збожеволіла.

Побігла до туалету просто, щоб подивитись, що то за монети. Під’єдналась до вайфаю і навела Ґуґл-камеру на монети.

Що??? Це якась стрьомна секта??? Якась організація. Вони чистять людей. Вбивають і переслідують тих, хто йде проти них. Страшні. Страшніші за тих, хто у владі.

Ті люди, чи, може, навіть, істоти, «грають в шахи» з цілими народами і їх можновладцями.

Пізда.

Невже я попала в їхнє лігво?! Це ж смішно.

Я втекла.

Біжу до машини, спотикаючись і озираючись навколо. Аж раптом об мене врізався якийсь чоловік і викрав у мене телефон.

Що??? Я кричу людям: «ДОПОМОЖІТЬ, ЛОВІТЬ ЙОГО, ВІН ВИКРАВ МІЙ ТЕЛЕФОН!», але люди не послухали.

Крадій зупинився біля шайки людей і стоїть. Я прибігла до нього. Кричу, б’ю його.

Він сміється і викидає свій розстібнутий рюкзак прямо на землю, а з нього випадають... телефони моїх рідних...

Мене охопив гнів, такий, що я готова вибухнути і трощити все на світі.

— Сука, де вони?! — кричу я, взявши його за шию.

Він, блять, далі сміється, ніби хоче більше злості. Пізда, як бісить.

— Немає тобі зараз сенсу накидатися на мене. Ти вже наша. Тримай своє завдання.

— Яке ще, блять, завдання, підар! Мене хвилює тільки те, де мої рідні і що з ними. Падло, якщо ти з ними щось зробив, я тебе кочергою переїбу, а потім вб’ю!!!

— Я не знаю, що з ними. Завдання в кишені.

Окей, тобто цей мудак також із ними. Але мене, блять, харить, що він не пручається. Сука, я ж слабачка. Якого хуя?! Що за піздєц твориться. Єбать, — думала я.

Відпустивши цього підара, я попросила самому дістати ту річ, яку він «має мені передати».

Цей крадій був максимально спокійним і ще й посміхався. Сука ж така.

Поки він діставав річ, я роздивилась, чиї саме телефони були в рюкзаку ще... Сука! Всіх! Моїх! Родичів!

— Маю здогадку, що їх вже немає, — каже він і передає мені якийсь зім’ятий аркуш.

Але мене турбувало, блять, тільки те, що з моїми рідними. Піздаааа...

Читаю... Розумію, що мені пізда. І родичам.

Люди почали підходити ближче до мене, оточувати і... висовувати свої, блять, язики? Як, блять, таке можливо?! То вже не люди! Сука. Ну як, блять, так вийшло. Піздаааа...

— Тобі не втекти. Прийми це, — каже той підар.

Єбать!

Я не розумію, що коїться. Мені, блять, до біса страшно. Люди - все ближче і ближче. Їхні язики були піздєц дивної форми. Вони були довгими, і кожен мав свій відтінок. Язики могли множитись. Їх в декого було в роті настільки багато, що я вже не впевнена, що, блять, таке взагалі можливо.

Ці істоти схопили мене своїми язиками і почали, блять, роздягати мене. Вони виривали з мене одяг, і я відчула на собі щось дивне.

Запахи ставали мені зовсім іншими, різкішими. Їх язики огорнули мене. Їх слина просочувалась в мою шкіру, як крем. Ні. Як афродизіак. Моє тіло не здатне рухатись. Слина була наркотиком. Точно. Я стаю п'яною.

Я відчуваю неабияке збудження від їх язиків. Я не взмозі була пручатись, мені було так тепло і добре, що було все одно, що зі мною станеться потім.

Пробачте мене всі. Пробачте, що я така слабка. Я виправлюсь, обіцяю.

Їх язики пестили мої дірочки, опираючись язиками в стінки моєї матки і розширюючи її, ніби я скоро лопну від задоволення. Не можу стримати сліз. Моя попа кінчає збудливими соками буквально кожну секунду. Я, блять, відчуваю, як їхні язики входять глибше і глибше. Ніби от-от вилізуть через мій рот.

Ох, як же мені, блять, ахуєнно.

Вони облизують мене своїми довгими язиками, мої груди стають надто чутливими. Я відчуваю, ніби моє тіло стає сильнішим, гарнішим. Я хочу їх.

Блять.

Поступово мій зір ставав більш розпливчастим, мовби його скоро зовсім і не буде. Я кінчала.

Кінчала. Літрами. Тоннами.

Невже я настільки, блять, брудна сучка?! Ні! Я гірше. Я - їх бджолина матка. Я - їх королева. Так! Мої слуги. Раби. Мої. Саме так, як і було написано в тому листі. Я - королева. І моє завдання - народити якомога більше таких як вони. І тепер вже, як і я сама.

Піздєц. Я влипла. Мене вплутали в це. Цього місця, блять, навіть на Гугл картах немає. Сука. Як?!!!

Йобані ілюмінати, блять.