Хор чорних котів

Ось вона — чорна пожиральниця, схожа на крадькувату кішку. Жорстока у своїй безжальній усмішці, що оголює білі, хижі зуби. Вона приходить на звуки вибухів, на крики про допомогу й пощаду. На відміну від бога, вона чує благання невинних — і, на відміну від бога, нікого не прощає і нікого не щадить…

Ось вона — у всій своїй жахливій красі.

Сірі будинки.

Сіре небо сірих порожнеч.

У ньому — ані хмарини, лише страшні чорні птахи-хижаки. Вони кричать німими, оглушливими голосами.

Настали темні, страшні часи для сірого, знебарвленого світу. Барви згасли…

На вулицях немає нікого — ані живого, ані притомного. Лише руїни будинків, уламки під чоботами, що йдуть строєм. Осколки розпавшогося, згаслого світу…

Колись цей уламок був сонячним шматочком вітража величного храму…

Спекотним, оглушливим пожежею чорності спалахнув у серці звук нового вибуху.

Вибух нових криків безумства й страждань невинних.

Вибух нових смертей.

Звук вібрацією проникає в м’яку плоть панічного страху душі…

Тиша.

Знову тиша. Проклята тиша, заціпеніла від жорстокості…

Мовчання чорної пожиральниці. Мовчання в болісному чеканні. Вона вистежує нових жертв, щоб наповнити свою тишу кров’ю по вінця…

Чоботи гуркотіли просто над головами, безжально рипіли зрадливі дошки. Вони ховалися під старими дошками таємного ходу, під скрипом ворожих чобіт — але їхній притулок був лише тимчасовою відстрочкою…

Ніхто не плакав.

Ніхто не молився.

Ніхто не дихав.

Вдих був небезпечніший за видих.

Німі погляди, наповнені по вінця чорним жахом. До горла підступав розпираючий клубок страху. Ледь відчутні дотики, що намагалися втримати кохану людину поруч. Вони трималися одне за одного — хто за плече, хто за край сукна. До самого кінця…

Батько притиснув до себе хлопчика, щойно дошки над головами знову протяжно зарипіли. Маленьке чорне кошеня в руках дитини вигнуло спинку. Хлопчик притулився до подертого батькового пальта, притискаючи кошеня до грудей, і в мертвій тиші ледь чутно ворухнув губами:

— Будь ласка, мовчи… — прошепотів він кошеняті.

— Няв. — відповіло кошеня.

Чорне кошеня неприродно повернуло худеньку шию. Очі спалахнули багряним вогнем…

Кров.

То була кров. Краплі крові закапали просто на руки й шортики хлопчика…

Кошеня було мертве.

Кошеня вбила чорна пожиральниця…

Кошеня широко роззявило пащу, липку від солоної, алої крові. Маленькі білі зубки блиснули в темряві. Воно висунуло довгий, липкий, смердючий до нудоти кривавий язик — і на повний голос нявкнуло:

— Няв!

— Тут хтось є? — пролунали голоси над скрипучими дошками.

Вони притиснулися ще міцніше. Німий, сковуючий усе тіло жах неминучої загибелі душив горло чорнотою. У тиші бракувало повітря…

— Няв! — озвалося звідкись із глибин мороку.

Котячі очі спалахнули багряним світлом. Кров. Вони хочуть крові. Неживі погляди, мов уламки червоного льоду, сміялися жорстоким сміхом… Погляди, що морозили душу, повзли кошмаром по шкірі під одяг, просто до горла…

Котів було багато.

Десятки…

І всі — чорні.

І всі — мертві.

Вбиті…

І тепер вони хочуть убити нас, нещасних.

Щоб і ми стали мертвими…

Ведені голосом із нутра чорної пожиральниці…

Нещасні стиснулися, скорчилися від переповнюючого страху. Це був кінець…

Сорок котячих, кривавих пащ роззявили свої глотки, повні крові. Довгі, огидні, слизькі язики оплутали всіх своєю сіткою, безперервно торкаючись нещасних липкою кривавою слиною. Яскраво-червоні, мов атласні стрічки, язики обвивалися навколо шиї, обпалюючи гарячою, смердючою слиною. Від дотику шкіра здригалася в судомі огиди…

Хором коти занявкали:

— Няв! Няв!

Липкі криваві язики німецькою піснею пестили руки, плечі, обличчя, перекошені маскою кошмару…

Рукоять рушниці з гуркотом проломила дошки. Піднявся пил, морок розсіявся сірістю…

— Шульберт, ми знайшли їх! Знайшли… — над сховком схилилася страшна маска смерті…

Знизу вгору дивилися п’ятеро, приречені кошмаром: священник, старенька, музикант, батько і син. Хлопчик стискав у руках закривавлене тіло чорного кошеняти — а під ногами валялися уламки дзеркала. На сорок маленьких осколків відображення кошеняти падали краплі крові…

Спекотним, оглушливим пожежею чорності знову спалахнув у серці звук нового вибуху.

Вибух нових криків безумства й страждань невинних.

Вибух нових смертей.

Чорна пожиральниця довгим язиком лакала кров із чаші кричущих вуст…

Вони помирали по-справжньому…