У тіні

— І в ту мить, коли він побачив сонце, що маленьким ліхтариком зачепилося за крону апельсинового дерева, яке виростив своїми руками, а за ним такі ж дерева, стільки він, прибулець з холодних країв, не бачив ніколи… Його серце перестало битися, й шляхетний мандрівник… Душа його полетіла над садом і безкінечно дивувалася апельсиновим деревам, священним деревам, що росли тут скрізь, — проголошувала стара Аліє казку на ніч, наче згадувала історію, яку пережила.

— Невже й правда він не знав, що в нас багато апельсинових дерев?! — здивувався малий Фариз.

— Так, він же прибув до нас із чужих країн. Там мало сонця, там ніколи не ростуть апельсинові дерева, а могутні такі, що кроною затуляють небо і сонце…

— Аліє, мама! — закричала Маріам, рвучко підхопившись з ліжка. Няня й гадати не могла, як дівчинка так добре відчувала настрій та стан принцеси Аміни. Але ж кожному своє у цьому світі.

Аміна лежала на смарагдових шовкових подушках, перебираючи довгими тонкими пальцями засмальцований шнурок із зернинками на ньому. Аліє як і волдарка від одного погляду на той шнурок, що бачила останнього дня в руках чужинця, стала як і володарка бліда, знекровлена, наче з неї висмоктали всі життєві сили.

— Нащо, нащо ти їм розповіла це? Я винна в тому, що сталося, тридцять разів винна, але ж нащо ти там, Аліє? Ти ще мені розповідала казки… Пробач, ти завжди була доброю до мене, а я не завжди була добра до світу. Попіклуйся про Маріам та Фариза.

******

Коли Селім знайшов його біля міської брами, чужинець ледве дихав. А тепер от прокинувся й перелякано крутиться на ліжку.

— Я господиня цього палацу, не кривдитиму тебе, — одними губами вимовила Аміна, роздивляючись білявого іноземця. Він зовсім не схожий на тутешній люд: світле волосся, зелені, наче лісова глушина, очі, тонка постать.

— Він не розуміє тебе, пресвітла. Я знаю їхню мову, розтлумачу трохи, коли дам йому ліки.

— Ти думаєш лишити його в палаці, Селіме?

— Мій обов’язок — лікувати всіх, хто цього потребує. Якщо найсвітліша дозволить, то буду вдячний тобі перед світом і перед Богом, — промовив старий уже лікар.

— Нехай лишається, а що в нього, чому він… — Аміна поглядом вказала на його мутні очі, наче ліс заблукав у глибочезному озері.

— Я думаю, володарко, він не бачить. Скоро ми в цьому пересвідчимося…

Аміні подобалося торкатися шкіри чужинця, розмовляти з ним, адже він вчив мову і дуже тонко відчував запахи. Коли трохи освоївся в палаці, зумів навіть пройти крізь сад, відшукавши її в альтанці серед жасмину.

— Як ти мене знайшов? — усміхнулася вона, сяючи очима у світлі гострого місяця.

— Від тебе тепло. Спробуй-но заплющити очі й сама відчути.

Аміну тривожило тільки те, що він і досі не навчився поводитися з нею як із володаркою. Він часто відмовляв на її закиди про придворний етикет: «Я лицар, а у моїй країні лицарі важать більше володарів, хоч служать їм вірно». Цього вона навіть не намагалася зрозуміти. Просто зустрічалася з Камілом серед пишних жасминових та лавандових кущів, губилася у візерунках м’яти і дамаських троянд, відпочивала в тіні гранатів. А цієї місячної ночі повела його в ту частку саду, де споконвіку росли гордість її палацового саду — апельсинові дерева. Звичайно ж, у кожного доброго вельможі росли такі, але її дерева були вже старі, родили золотими й солодко-кислими плодами, які роздавалися як Божа милість, а не почастунок.

Каміл прислухався й принюхувався, наче рись. На його обличчі з’явилася котяча посмішка, вищерена паща лева у місячному світлі.

— У нас є легенда, — почав він, із насолодою вдихаючи п’янкі пахощі свіжого листя й зрілих золото-помаранчевих плодів, — що хто зуміє виростити священне дерево, той зцілиться.

— Ти віриш? — швидко спитала принцеса Аміна.

— Вірю… — після кількох хвилин мовчання, що здалися Аміні вічністю, відповів Каміль, як його всі тут називали. Це вперше він розповів їй щось із свого холодного північного життя, щось таке, що, як вчив її старий Фархат, показувало душу людини. Але та хижа усмішка забилася пташкою в легкому серці принцеси.

***

Деревце поволі мужніло серед тихого дзюркоту саду. Зелена крона тяглася до неба, ширилася, щільніла. Разом з нею, проводячи щодень сильними засмаглими руками по стовбуру та кроні, дужав, світлішав Каміль. Принцеса раділа, питаючи в зірок: що то буде, чи можуть звичайні дерева справджувати дива? Чи здатний на таке її апельсиновий сад? Чому дерево мало бути одне? Вона наказала садівникам дбати про це дерево найдужче, відчувати його душу й опікуватися ним так, як споконвіку вчать найкращі найдавніші книги батькової бібліотеки. І щоб сам Каміль не бачив цих мовчазних постатей біля свого дерева й не здогадався, що весь сад аж ген за виднокрай — то також її володіння. Направду, це апельсинове дерево стало для неї найважливішим. З нього вона починала кожен свій день і біля нього разом з Камілем завершувала кожен вечір, навіть молитися любила тут. Їй було добре від думки про те, що Каміль прийме їхній закон і стане під півмісяць, буде повновладним господарем у її садах та палацах, бо повноправним володарем її серця став давно. Тиха радість зорями з неба, світанками зі сходу, пергаментами у батьківській бібліотеці, гомоном міста жила в ній. От уже й їхнє дерево зацвіте. Садівник Табріз обіцяв хутчіше за вітер прилетіти в палац, щоб повідомити про цвітіння апельсинового дерева.

***

Сьогодні прохачів дуже багато. Аміна дивилася на темну людську ріку, що текла невідомо звідки і кінчалася біля її ніг, і мліла від рою питань, думок, голосів, бід, що сипалися на неї з уст старих і малих прохачів. Кожен шукав у неї як не справедливості, так розради.

Табріз пораненим птахом кружляв навколо парадної зали, але ріка прохачів накочувалася все новими й новими брудними хвилями. Дерево розцвіло.

Каміль не дочекався її. Він добре знав шлях до свого дерева. Сад був неспокійний сьогодні. Гарячий пустельний вітер колихав гілля, наче бойові знамена. Каміль кожні три кроки зупинявся й слухав, нюхав, відчував сад на дотик. Дзюркіт води, який заворожував його завжди, тепер здавався перепоною — гірським хребтом з неприступними льодяними вершинами, перейти які й лишитися живим неможливо. Він крався по саду наче злодій. Радів, бо знав уже точно з тих манускриптів, що читала Аміна йому щовечір: дерево вже має зацвісти. Його порятунок близько. В цьому й головний садівник упевнював. Він буде першим і єдиним, хто зцілиться. Він нарешті побачить світ таким, яким уже давно не мріяв побачити. Він перетнув моря й пустелі, не злякався чужинців і врешті здобуде своє спасіння, овіяне казками на батьківщині. Тепер він сам — герой казки, яку холодними зимовими вечорами розповідатимуть дітям і дорослим. Його зцілення голосно оббіжить криві квартали й закапелки цього прекрасного й потворного міста, ці неосяжні палаци, позолочені сонцем і благодаттю.

Вітер нещадно шумів. Каміль пам’ятав, що одне його дерево не так шумить. Він довго й методично вивчав сад, намагаючись бути для володарки героєм — авжеж вона таких ніколи не бачила й вподобала його саме тому, що він живий ще в цій суворій країні. Він наче й проминув своє дерево, мав упертися в трояндові кущі, поранити руки об гострі шипи, але ні… Стіна дерев шуміла перед ним. Його апельсин не міг так розростися… Ще вчора він тут був. Стіна, ціла стіна дерев наче вершників, наче фрейлін у королівському палаці перед ним. Він побачив! Бачив їхні білі гронка, що заливали медом та гіркотою весь сад. Каміль спішно переходив від одного до іншого дерева, знаходячи стовбури. Один, два, три, чотири… він згубив лік їм! Тут ціла армія лицарів у смарагдових латах.

— Каміль! — крикнув хтось віддалік. Каміль обернувся, розрізнивши в тій стороні лише самотню тінь невисокого в свій зріст деревця, біло-зеленого у яскравих сонячних променях.

— Ну що ж ти, чужинцю… — коли Табріз підбіг, чужинець лежав на землі серед переламаного зеленого блиску гілля та розсипаних квітів-перлів не дихаючи.