***
Пончик вигадав якийсь німець за своїм образом і подобою. Він жирний, круглий і ненавидить поляків. Гляньте на цього рум'яного садиста. Який він задоволений собою. Він знає, що за мить буде на вустах у всієї Польщі. А потім, переварений Національною Системою Травлення, попливе разом із плазмою і ненавистю до періодичних обстежень до наших коронарних артерій. Атеросклероз — то новий бліцкриг.
Дивно, але німецькою мовою пончик не називається так, ніби він планував аншлюс Австрії. Він називається Pfannkuchen – так само, як млинець. Але це тільки видимість. Винахідник пончика не міг служити в армії через стан здоров'я, тому почав для неї куховарити. Пончик мав нагадувати гарматну кулю, і якось так вийшло, що він робить те саме зі шлунком.
Середній поляк з'їдає у жирний четвер два з половиною пончики. Кожен "вершник жирокаліпсису" в середньому містить 250–400 калорій, але в шлунку лежить так, ніби їх щонайменше вдвічі більше. До того ж кондитери змагаються у створенні все більших і солодших пончиків. Ніби вони отримують хворобливе задоволення від того, що відгодовують своїх співвітчизників.
І що, в біса, таке крафтові пончики? Згущена есенція з моху та папороті на витопленому маслі з молока гімалайських бабаків. Все, що забажає клієнт, а тепер, будь ласка, викладіть 45 злотих. За таку ціну краще б мені цей пончик заповнив декларацію про доходи.
Але так було не завжди. Історія пончиків сягає Стародавнього Риму. Тільки тоді їх ліпили з твердого хлібного тіста і начиняли салом. Потім смажили і вмочували в рибний соус. Ще в XV столітті в Польщі пристойний пончик, кинутий на стіл, відскакував від стільниці і залишав сліди на господині. А може це був господар, у нас стільки традицій...
Араби першими придумали робити пончики з дріжджового тіста і поливати їх медом. Тільки там це має сенс, бо вони мусять накопичувати у жирі воду, як їхні горбаті коні. А потім ми, поляки, дісталися до пончиків і додали до мови діакритичні знаки, а до тіста горілку. Нібито для того, щоб обмежити вбирання пончиком жиру. Шкода, що ніхто нам не пояснив, що на людей це діє навпаки.
Ви помітили, що пончик завжди виглядає так, ніби з нього вилазять нутрощі? Ця світла облямівка навколо осі не є ознакою гарного десерту, а лише знаком того, що пончик достатньо надутий і плаває на поверхні олії, а не тоне в ній. Тісто для пончика має створювати на язику враження наповненого повітрям, як губка для посуду, змочена в соусі з пластівців, поданому на сковороді після смаження свинячих відбивних.
Їсти пончик над тарілкою схоже на читання інструкції. Це розумно, тому в Польщі ніхто цього не робить. Ні, ми – народ кулінарних Вінкельрідів (Вінкельрід – це такий сумний Дон Кіхот) – ми їмо пончики під час їзди на автомобілі, над важливими документами і обов'язково після того, як одягнули білу сорочку.
Тим часом пончики є їжею підвищеного ризику. Якщо вкусити з поганого боку – сухий, як п'ята Мойсея. З іншого поганого боку (пончик не має хороших сторін) – ляп! – по носі кремом, як у російській рулетці у Рона Джеремі.
Але найбільш неприємною є традиція з мигдалем. Людина перебуває в пончиковій ейфорії, кусає цукровий дріжджовий пончик, аж поки мармелад не вистрибує їй в око. І раптом: хрум! Auf Wiedersehen, єдиний! 1:0 на користь пончика. Прихований мигдаль приносить щастя лише стоматологам.
Ну, то бажаю всього найкращого з нагоди масного четверга. Цим днем ми доводимо всім скептикам, що коли йдеться про набивання себе цукром, то ми маємо keine grenzen. І що ми здебільшого прославляємо поразки. Навіть якщо йдеться про десерт.
PS Мамо, я заїду ввечері. Залиш мені один з тоффі.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!