Цифровий слід

Берлін. Аеропорт Бранденбург.

Холодний нічний вітер гуляв по летовищу. Ліхтарі тьмяно миготіли, відкидаючи на бетонне покриття подовжені, ламані тіні. З вентиляційних шахт лунало монотонне гудіння, а металеві ролети службових входів іноді здригалися від поривів повітря. На пероні стояв поодинокий Private Jet, віконця якого яскраво світилися на тлі темної будівлі VIP-терміналу. У салоні був помітний рух, напевно екіпаж готувався до термінового злету, що не був замовлений заздалегідь. Годинник на інформаційному табло показував 02:47 — той час, коли більшість авіарейсів уже завершені, а нові ще не почалися.

Від темної стіни, біля в’їзду до підземного паркування аеропорту, відділилася поодинока чоловіча фігура. Його уважний погляд спостерігав все навкруги. Чоловік підняв комір чорної шкіряної куртки, у тьмяному світлі блиснув світлий дротик, що йшов від мікрофона до навушника. Він подивився на годинник, стрілки якого світилися у темряві зеленим світлом й сказав у переговорний пристрій, схований у коміру куртки:

— «Фанфан», все спокійно, можна заїжджати…

— Зрозуміло, «Вожаю», чекай, будемо хвилин за п’ять, - відповів голос у навушнику.

Світло фар освітило шлагбаум, що безшумно піднявся, пропускаючи авто на територію летовища. Спецагент Ніколя Шугай із позивним «Вожай», який чатував біля будівлі VIP-терміналу, побачив як на доріжці, з’явився чорний Мінівен Renault Espace. Велике авто рухалось, повільно, а його фари висвітлювали будівлю, немов шукаючи небезпеку. Renault проїхав повз Ніколя та попрямував у дальній кут підземного паркування, біля якого тьмяно світилася зелений ліхтар із надписом «Eingang» (нім. «Вхід»).

«Вожай», проводив поглядом автівку, не спускаючи очей з коридору службової зони та під’їзної дороги.

— «Вожай», ми на місці – пролунав голос напарника у динаміку у вусі.

— Все спокійно, «Фанфан», можна виходити. Буду за кілька хвилин.

Першим з авто вийшов Крістіан Моде, агент DGSE із позивним «Фанфан», напарник Ніколя. Він обвів поглядом приміщення паркінгу, що губилося у темряві, й повільно відкрив задні двері автівки. У зеленому світлі вказівника з автівки вийшов ще один чоловік. Його обличчя було мертвотно бліде, очі — червоні, втомлені, з виразом людини, яка вже кілька діб чекає нападу. Руки тремтіли, нервово перебираючи ручку свого кейсу, але попри все – чоловік старався намагався виглядати зібрано.

Це був Артем Гурський – талановитий інженер та вчений, що займався створенням програмного забезпечення на основі штучного інтелекту для систем зв’язку. Як вчений він читав лекції для студентів у провідних університетах світу та брав участь у науково-практичних конференціях, пропагуючи використання штучного інтелекту у науці, техніці та повсякденні. Окрім наукової діяльності, Гурський виявився також талановитим менеджером, створивши потужну міжнародну бізнес-імперію у галузі IT-технологій, вигідно продаючи свої розробки виробникам комп’ютерної техніки та мобільного зв’язку. Його життя було врівноваженим та щасливим: улюблена робота, матеріальний достаток, кохана дружина Інес, що виховувала їх семирічну доньку Надію.

Й так воно й було - до певного моменту.

Винаходом Гурського у сфері штучного інтелекту та нейромереж зацікавилися російські спецслужби. Встановлення таких систем на літальні апарати, дрони або безпілотники дозволило б підвищити швидкість прийняття рішень, зробити їх недосяжними для існуючих систем ППО й, як наслідок, збільшити ступінь ураження цілей та руйнівну міць озброєння. Німецько-український вчений та інженер Артем Гурський, який завжди був пацифістом, не міг дозволити, щоб його винахід служив агресору. Але російські шпигуни вдалися до погроз науковцю та його родині. Саме тому він звернувся до Федерального відомства з охорони конституції (BfV) Німеччини з проханням про захист. Агенти BfV, займаючись справою Гурського виявили витік інформації – в їх рядах завівся зрадник – «кріт». Тож вони звернулися до французьких колег із DGSE за допомогою. Й саме тому агенти «Вожай» та «Фанфан» супроводжували Артема Гурського у Париж, де він мав зустрітися із родиною.

— Чого ми чекаємо, шановний? – звернувся Артем до Крістіана. — Може варто поквапитись? На борту літака та ще й повітрі, я почуватимусь безпечніше.

— Не хвилюйтесь, мсьє Гурський. Ми чекаємо ще на одну людину. Вона буде за хвилину. А літак до Парижа вже чекає, готовий до злету.

«Вожай» вийшов на освітлену ділянку:

— Bonsoir messieurs ! – звернувся він до Моде та Гурського. — Nous pouvons y aller...

Він не встиг закінчити фразу. У цей момент клацнув й погас один із ліхтарів під стелею. Потім другий. Потім третій — уже без клацання. Темрява стала щільнішою, наче на неї накинули важку ковдру.

— Це пастка! В укриття! — рикнув Ніколя.

З глибини верхнього ярусу паркування повільно викотилися дві машини — чорні, важкі, з затемненим склом й без номерів. Фари не горіли. Лише тихе клацання шин по стиках покриття порушувало тишу.

Перші постріли пролунали майже беззвучно — характерні глухі удари глушників. Дверцята відчинилися на ходу, з обох автівок вискочили по троє озброєних чоловіків. Німецький водій BfV, отримавши кулю упав, навіть не встигнувши зрозуміти, що сталося. Скло службового виходу вибухнуло розсипом дрібних уламків.

«Фанфан», діючи інстинктивно, різко штовхнув Гурського за бетонну колону.

— Лягай! — крикнув він, вихоплюючи зброю.

Бій спалахнув блискавично.

Ніколя вистрілив двічі, прикриваючи фланг. Нападники рухалися швидко, чітко, розділені на дві групи — одна намагалася прорватися до укриття Гурського, інша заходила справа.

— Контакт на три години! — крикнув «Фанфан» і висунувшись на секунду, вистрілив в блиск прицілу. У відповідь з темряви пролунала автоматна черга. Тіло Крістіана Моде рвучко сіпнулося — куля увійшла в бік.

«Фанфан» відступив, упав на бетон коліном, але встиг повторно вистрілити й влучити в одного з нападників за авто.

— Фанфан! — крикнув Ніколя.

— Я тримаюся, «Вожаю»… Вивези Гурського! Зараз! — прохрипів той. — Я прикрию!

Артем уже майже непритомнів від страху. Він тремтів, затуливши голову руками.

Нападники наближалися. На роздуми не було часу. Ніколя схопив Гурського за комір й потягнув до Renault.

— Швидко в машину!

Нік відчинив дверцята, заштовхнув вченого всередину і стрибнув за кермо. Пальці повертали ключ запалювання, коли черга пробила заднє крило.

Renault зірвався з місця й рвонув уперед, шини свистіли по асфальту.

— Тримайся! — гаркнув «Вожай», вдавлюючи педаль газу у підлогу.

Шлагбаум виїзду швидко наближався.

— Пригнись! — наказав Ніколя.

Він не зменшував швидкість. Електронне око сканера блиснуло, але шлагбаум не встиг піднятись.

Важкий Renault проламав перешкоду, дерев’яна планка розлетілася на друзки, кілька уламків ударилися в лобове скло.

— Вони нас не відпустять… — прошепотів Гурський, стискаючи ремінь безпеки так, що побіліли пальці.

— Мовчи й тримайся, — коротко вигукнув «Вожай».

Авто вирвалося на нічне шосе за межами аеропорту. Асфальт блищав від туману й дрібного дощу. Світло фар ковзало по темних полях обабіч дороги. Десь далеко перегукувалися нічні потяги.

Позаду — фари переслідувачів, що стрімко наближалися.

Один із позашляховиків прискорився, підбираючись зліва. Другий — з правого боку, намагаючись притиснути Renault до узбіччя.

— Вони хочуть тебе затиснути, — задихнувся Гурський.

— Бачу.

Ніколя різко взяв праворуч, змусивши один позашляховик відійти, а інший — підібрати гальма, аби не врізатися у свого.

Пролунала автоматна черга. Кулі вдарили по задніх дверцятах.

Ще одна. Заднє скло пішло густою павутиною тріщин.

«Вожай» опустив вікно, висунув руку з пістолетом й тричі вистрелив у авто зліва, змусивши водія нападників пригальмувати й відхилитися.

— Вони нас вб'ють, - заскиглив Гурський.

— Якби хотіли - давно б вбили – коротко відрізав Ніколя.

— Ви повинні знати… — хрипів Гурський. — Структура файлів… вона… розбита навмисно… Одна частина у Берліні… друга в Празі… Але без ключа… без ключа це просто сміття…

— Не зараз! Ми виберемося й поговоримо!

— Ні! Ви повинні знати зараз! — Гурський схопив Ніколя за плече. — Ключ… ключ у фото моє доньки…

Гурський простягнув Ніколя зім’яту світлину — маленька дівчинка в окулярах, усміхнена, з хвостиками.

«Він що, з глузду з’їхав?..»… - подумав Ніколя. «Яке фото зараз»..

Раптово заднє бічне скло вибухнуло градом уламків.

— Візьміть фото – благав Гурський. — Й прошу… подбайте про мою родину…

— Помовчить, просто помовчить! - різко відповів Нік, вводячи на повній швидкості авто у крутий поворот на дорозі.

Гурський силоміць засунув фото в бічну кишеню куртки Ніколя:

— Запам’ятайте… тільки моя дочка… може прочитати це… фото…

Renault вирвався на пряму ділянку дороги. Нападники не відставали, знову намагаючись притиснути Ніка на узбіччя.

З лівого позашляховика по пояс висунувся чоловік у чорному. В його руках був автомат. Пролунала черга.

Одна куля пройшла крізь спинку сидіння й досягла цілі, влучивши Гурському між ребер. Вчений різко закашлявся, рвучко схопив Ніколя за плече..

— Фото… у кишені… донька… тільки вона… зможе…

Кров наповнила йому рот. Він спробував ще щось додати, але голос урвався. Тіло сіпнулося, руки розтиснулися, кейс впав на підлогу.

— Ні! — прокричав Ніколя, але вчений уже захлинувся власною кров’ю.

Позаду переслідувачі скорочували дистанцію. Стрілянина ставала інтенсивнішою. Раптом Нік відчув пекучий біль у боці.

— Трясця… й мене зачепило… — прошепотів він, намагаючись тримати думки в купі крізь рев адреналіну.

Ще кілька куль простукали по кузову. Ніколя зрозумів: живим його зараз не відпустять. Дорога попереду різко закручувалася вправо. За поворотом — невеликий яр і річка.

«Вожай» прийняв рішення за долі секунди.

Нік різко натиснув на гальма й вивернув кермо, направивши Renault у бік дерева на узбіччі. За мить до удару він викинувся з авто вбік. Мінівен з глухим тріском вгатився в старий дуб. Метал склався гармошкою. Двигун захлинувся й замовк.

Переслідувачі різко загальмували. Двоє нападників вискочили з авто й відкрили вогонь в темряву — в той бік, куди зник Нік, у напрямку річки.

— Стоять, паскуда! — крикнув один з нападників російською.

Нік біг, продираючись крізь чагарник, гострі гілки дряпали шкіру в кров, кулі час від часу свистіли над головою. Але річка була вже близько.

«На тому березі вони мене вже не дістануть», - подумав Нік, вибігаючи на кутий схил.

Він стрибнув вниз… Знову пролунали постріли…

Шалена куля влучила Ніку в скроню — рикошетом, ковзною, але достатньо сильно, щоб світ навколо поплив. Він звалився вниз, вдарившись об каміння.

Порожній холодний простір ковтнув тіло «Вожая». Туманна ріка прийняла його.

— Припинити вогонь! — різко пролунала команда.

Тиша впала майже миттєво, лише потріскування металу розбитого Renault Espace порушувало тишу ночі. Старший групи, кремезний чоловік у чорному комбінезоні, обережно наблизився до розбитого автомобіля. Похилений кузов упирався у стовбур дерева, розбиті фари блищали уламками скла, мов мертві очі.

Він смикнув за пасажирські дверцята. Ті піддалися лише з другого ривка, відкрившись зі скреготом — і на нього напів вивалилося тіло. Кров застигла на обличчі загиблого густою чорною маскою, але чоловік у чорному навіть не здригнувся. Однією рукою утримуючи мертве тіло, іншою вже методично нишпорив по кишенях.

Паспорт. Гаманець. Картки. Айфон.

«Все стандартно… Нічого, що може перевернути гру», — холодно відзначив він.

Нахилившись глибше, помітив під ногами пасажира шкіряний кейс.

«Оце вже цікавіше».

Він потягнув його, але тіло заважало. Коротко зітхнув, чоловік у чорному різко посунув мертве тіло Гурського вбік. Фігура безвольно скотилася на сидіння, а кейс нарешті вийшов назовні. Чоловік одразу розстебнув замки — швидко, без театральності, рухами людини, яка бачила таке сотні разів.

Всередині — дрібниці: сорочка, білизна, журнал «Computers and Mathematics with Applications»...

І серед всього цього мотлоху - самотній змінний комп’ютерний диск, вкладений у прозору пластикову коробку. Жодних маркувань, етикеток, написів — лише холодний прямокутник можливих проблем для Європи.

«Це воно… або частина цього», — промайнуло в думках.

Він повернувся до першого позашляховика. Кроки звучали глухо — ніч ніби стискалася навколо. Коли підійшов, скло переднього пасажирського вікна плавно опустилося. Із салону визирнули уважні вузькі очі круглолицього чоловіка — його обличчя освітилося тьмяним світлом панелі приладів.

— Ну що там, Шульц? — спокійно, але з тінню нетерпіння запитав той.

— Речі Артема Гурського, — коротко доповів Шульц. — Сам він мертвий. Паспорт і гаманець лишив на місці. Ось остання модель – Айфон 17 та кейс. У ньому серед речей змінний диск комп’ютера. Більше нічого.

На мить запала тиша — важка, обдумана. Десь далеко, спершу ледь чутно, потім усе ближче — завили поліційні сирени.

Гуркіт, що розростався із темряви.

— По машинах! — кинув командир. — Забираймося звідси!

Команду не треба було повторювати. Бійці чорними тінями зникли у своїх авто. Двигуни одночасно загарчали, і колона позашляховиків рвонула з місця, лишивши позаду запах гуми й бензину.

Через кілька секунд дорога спорожніла. Лише миготливі відблиски поліційних машин, що вже наближалися з протилежного боку, роздирали нічну тишу сиренами. А на узбіччі, на 28-го кілометра траси А13, у напівтемряві стояв розбитий Renault Espace — мов мовчазний свідок початку катастрофи, про яку Німеччина дізнається лише пізніше.

Посольство Російської Федерації.

Берлін. Унтер-ден-Лінден, 63-65.

Будівля посольства РФ на одному з відоміших берлінських бульварах Унтер-ден-Лінден, зовсім поруч із Бранденбурзькими воротами, не просто стояла — вона тисла: на бруківку, на повітря, на свідомість випадкових перехожих, на саме місто, яке давно навчилося читати приховані сенси у фасадах й жестах. Масивний пісочного кольору моноліт епохи «пізньої імперії» стояв тут не як дипломатична місія, а як острів чужої волі. Це був не дім дипломатії, а фортеця імперських амбіцій, що ввібрала у себе всі відтінки радянської величі та сучасної зарозумілості. Важкі, надмірні колонади, високі та вузькі вікна-бійниці, ховали від погляду у середину, не обіцяючи світу прозорості. Над головним входом, під склепінням із ліпниною, що зображувала важкі, залізні лаврові вінки, тріпотів триколор, який прийшов на зміну червоному полотну із серпом та молотом. Він здавався плямою крові, що застигла на тлі байдужого берлінського неба. Тут, у самому серці міста, цей палац чужої влади нагадував про те, що стіни можуть бути не лише бетонними, а й ментальними.

Всередині, в лівому крилі другого поверху, у кабінеті, де вікна завжди щільно закривали важкі гардини, сидів полковник Герасимов, офіційно — третій секретар посольства. Неофіційно — резидент російської розвідки у Німеччині. Низький на зріст, худорлявий, з рідким рудим волоссям, що давно втратило колір і силу. Веснянки на шкірі робили його обличчя схожим на хижу морду. А вуса — твердими, колючими, як щетина дикого звіра.

Він переглядав документи в червоній теці, коли пролунав стукіт у двері.

— Увійдіть! — кинув він, не підводячи голови.

Майор ФСБ Сергій Оторов зайшов чітким, відпрацьованим кроком, зупинився під лінійку.

— Майор Оторов за вашим наказом прибув!

— Заходьте, майоре. Доповідайте.

Високий, кремезний, із посивілим волоссям, на його круглому обличчі виділялися тонкі губи та трохи розкосі очі, що свідчили про наявність азійської крови. Оторов поклав на стіл шкіряний кейс і невеликий знімний диск.

— Особисті речі Артема Гурського, пане полковнику.

Герасимов підняв диск двома пальцями, ніби той був чимось брудним, оглянув, стукнув ним по краю столу й холодно кинув:

— Ви облажались, майор. Все це — сміття. Тут навіть не пахне технологією Гурського.

Оторов зціпив щелепу.

— Так, пане полковнику. Це тільки частина технології, інша — на його серверах у Празі.

— То, може, ви знаєте, як отримати до них доступ? — у голосі резидента з’явився метал.

— Поки ні. Але ми перехопили фрагменти його розмови з тими, хто його супроводжував… він стверджував, що ключ — один з ключів — він має при собі. Я вважаю, що на цьому знімному диску…

— Я читав ваш рапорт, майор. — Герасимов різко поставив диск на стіл. — Без головного коду це все — купа нікому не потрібного залізяччя.

— Ми обшукали тіло Гурського. Нічого більше при ньому не було…

Герасимов зірвався так раптово, що стілець позаду нього з гуркотом упав на підлогу.

— Ви ідіот, Оторов. У вас було просте, як чобіт, завдання — живим затримати Гурського й тихо переправити в Росію! Там би ми вже витиснули з нього все до останньої краплі. А ви… ви його втратили!

Полковник нахилився, й загрозливо водив пальцем перед обличчя майора, майже торкаючись носа.

— Десять озброєних спецпризначенців не змогли впоратися з двома французькими «лягушатниками» і одним швабом?!

Майор перевів погляд у підлогу.

— Вони діяли дуже професійно…

— О, професійно! — Герасимов вдарив долонею по столу. — А ви — ні.

Він зробив довгу паузу, віддихався.

Потім, набравши холодного тону, продовжив:

— Добре. Де цей француз, що поїхав із Гурським у машині?

— Він вистрибнув перед зіткненням. Мої люди вели вогонь навздогін. Ми бачили, як він упав у воду. Я думаю… він загинув.

— Думаєте? — Герасимов примружився. — Ви бачили його тіло?

— Ні, пане полковнику. Поліція під’їхала дуже швидко.

— І поліція його теж не знайшла?

— Ні.

Це означає, що цей чортів француз живий. І що головний код — може бути саме в нього. А ви, майоре, не змогли цього передбачити.

Майор знову нічого не відповів, лише відчутно напружив плечі.

Герасимов махнув рукою:

— Йдіть до біса, майоре. У вас є дві доби, щоб виправити ситуацію. Знайти цього француза. А також за будь-яку ціну отримати другу частину винаходу з Праги.

— Так, пане полковнику. Але… я не можу фізично працювати одночасно у двох країнах…

— Якщо вам не вистачає людей або мізків, — полковник підняв брову, — залучить «Чеченця». Нехай він працює в Празі. Думаю, він упорається краще.

Сказано це було майже ласкаво — але саме від цієї «ласкавості» мороз пробіг по спині майора.

— Я вилітаю до Москви. Через дві доби повернуся. Й тоді… — він зробив коротку паузу, не дивлячись на майора, — я очікую від вас пристойних результатів.

— Слухаюсь, — тихо відповів Оторов.

Герасимов підняв стілець, повільно сів за свій стіл і знову розгорнув червону теку.

— Не затримую.

Майор вийшов у напівтемний коридор, де пахло старим деревом й страхом. Двері зачинилися за його спиною так глухо, ніби хтось опустив грати.

Лише тоді він дозволив собі видихнути.

Повільно.

Глибоко.

Дві доби — це мало. Але достатньо, щоб або врятувати власну кар'єру, або закінчити її в підвалі Луб’янки.

Узбіччя 28-го кілометра шосе А-13

Неподалік Грос-Керіс, Німеччина.

Ніч над Бранденбургом давно перетворилася на суцільний чорний купол, під яким жевріли слабкі клапоті туману. Вони повзли з боку озера Земмінзее, огортаючи трасу А13 і закутуючи сосни у білу поволоку, ніби ховали щось важливе. Тут автострада робила легкий вигин, спускалася до низини й знову підіймалась до пагорба, за яким чорнів лісовий масив. Шум віддалених фур зрідка розривав тишу, але поруч із місцем аварії, позначеним миготливими синьо-червоними проблисковими маячками, панувала зовсім інша атмосфера — зібрана, холодна й точна, як хірургічна операція.

Біля великого дерева стояв ущент розбитий Renault Espace. Лобове скло було пошматоване тріщинами, кузов — у слідах куль. Із правих передніх дверей звисало тіло чоловіка з розбитим обличчям, майже торкаючись землі.

Світло переносних ламп відбивалося від мокрого асфальту зеленкуватими плямами, а тіні людей рухалися уривчасто, наче кадри старої, пошкодженої плівки. Першими на місце приїхали дорожні патрульні, але коли побачили тіло та гільзи, одразу викликали криміналістів та медиків.

Поліціянти у цивільному, із помаранчевими пов’язками на рукавах, працювали вздовж вздовж узбіччя, піднімаючи гільзи, оглядаючи сліди шин. Дорога на цьому відрізку була всіяна дрібними уламками скла, а на вологому ґрунті тягнулася гальмівний слід — той самий різкий маневр, який «Вожай» здійснив перед ударом у дерево.

— «Noch eine, hier…» (нім. «Ось, ще один…») — буркнув молодий, поліціянт, піднімаючи чергову гільзу.

— Це від автомата, — підтвердив його напарник. — І таких тут… раз, два, три… Scheiße.. Їх тут десятки.

Слідча Грета Остман підійшла ближче, присівши поруч із місцем, де лежали гільзи.

— Хтось вів щільний прицільний вогонь, — констатувала вона. — І довго. Це точно не випадковість.

Позаду неї стояв інспектор Лоренц, тримаючи в руках документи загиблого.

— Особу встановлено, — доповів він. — Артем Гурський, сорок шість років. Німецький науковець українського походження. Народився в Потсдамі, певний час жив у Києві. Його компанія має офіси у Берліні та Празі. Успішний бізнесмен у галузі ІТ технологій. Нещодавно виступав на конференції в Ліоні… Нічого дивного в біографії.

— А в смерті? — Грета кинула погляд на тіло, накрите простирадлом.

— Ми вистежили по дорожнім камерам маршрут цього авто, – доповів Лоренц. — Вони приїхали з аеропорту Бранденбург.

— А що наші колеги з Федерального відомства «Bundespolizei»?

— За дорожніми камерами встановили маршрут авто. Вони приїхали з аеропорту Берлін Бранденбург. — Лоренц перегорнув папери. — Там зафіксовано стрілянину в підземному паркінгу біля VIP-терміналу. Але на місці — жодної гільзи. Лише бите скло.

— А обличчя стрільців?

— Камера зафіксувала окрім Гурського ще двох чоловіків. Інші стріляли з темряви та були у балаклавах.

— І що ці двоє? – запитала слідча. – Програма розпізнавання облич щось дала?

— Нічого… ïх немає в базі, - доповів інспектор Лоренц.

— Що означає «немає»?

— Не були на території ЄС останні роки, або… — інспектор обережно замовк.

Грета завершила його фразу:

— Або це професіонали без біометричних слідів …

Й додала:

— Ну що ж, давайте ще раз оглянемо авто.

Вони підійшли до Renault. Ліхтарик холодно вихоплював деталі: сидіння, всіяні краплями крові, подертий пласти, скривавлені подушки безпеки, що спрацювали під час удару, дірки від куль у дверцятах, вибите заднє скло. Кровавий слід біля педалей свідчив про те, що водій був поранений і вів машину, незважаючи на це.

Експерт Шнітке нахилився ближче:

— Судячи зі всього, водій отримав значну крововтрату. Але певний час ще тримався.

— Чи міг він йти сам? — запитала слідча.

— З такими втратами крові… якийсь час так. Але довго — навряд. Максимум — сотня, двісті метрів.

— Але він пішов, — тихо відповіла вона. — Його немає ні в машині, ні поруч у лісі.

Старша слідча Грета Остман підійшла до тіла Гурського, яке вже накрили простирадлом.

— Його застрелили під час руху чи пізніше?- запитала вона медика.

— Смерть настала миттєво, — відповів низький сивий чоловік з втомленими очима. — Куля прошила легеню. Напевно, що в цей час автівка ще рухалась, але точніше після розтину.

Грета кивнула, витираючи долоні об темний дощовик. Слідчу не покидала думка про те, що все це надто… професійно, надто влучно, надто організовано.

Біля озера працювали три поліцейських екіпажі землі Бранденбург. Собаки нервово тягнули поводки, гавкіт змішувався із шелестом очерету та хлюпанням води.

Кінолог Міллер нахилився, тримаючи пса за нашийник:

— Він йшов у цей бік. Пес упевнений.

— А далі? — Інспектор Лоренц освітив ліхтарем берег.

Туман і вода зливалися у молочно-сіру безодню.

— Далі нічого, — зітхнув Міллер. — Ні запаху, ні слідів.

— Знову? — втомлено пробурмотів інспектор. — Слід обривається просто тут.

Грета Остман зітхнула:

— Або він пішов у воду.

— Або вирішив пливти, — припустив один із патрульних.

Грета різко обернулась:

— Поранений? У холодну воду? Вночі? Це самогубство.

Патрульний знизав плечима:

— Можливо, він панікував.

Слідча замислилась.

Паніка — природна. Але панічна людина не маневрує так професійно. А той водій маневрував. Так, ніби він знає, як ухилятися від обстрілу.

До групи підійшов статний чоловік у цивільному, що тільки но прибув на місце злочину.

— Що у нас тут? Доповідайте, фрау Остман! – владним тоном, не вітаючись, звернувся він до слідчої.

— Herr Direktor Kruger! – почала доповідь Крістіана. — На 28-му кілометрі автошляху А-13 знайдений розбитий мінівен Renault, у якому знаходився вбитий Артем Гурський…

— Гурський?.. Той самий? – перебив директор.

— Так! Але він був на сам. На узбіччі повно гільз, попередньо від автомату Калашникова АК-47 та сліди крові ще однієї особи. Чоловік років 40-45, міцної статури, зріст близько метр вісімдесят. Він був поранений та втік у напрямку озера. Сліди обриваються біля самої води.

— В нашій базі він є?

— Немає, пан директор.

— А цей Гурський, якщо не помиляюсь має українське коріння? – ще запитав директор.

— Так, його батько українець, уродженець Києва й сам Гурський деякий час мешкав в Україні.

— Ну, тоді все ясно – відбив підсумок директор Крюгер. — Все це розборки української мафії. Гурський щось винен їм. Й вони приїхали розібратися. Але щось пішло не за планом.

— Але ж нападники переслідували Гурського по дорозі з аеропорту, – заперечила слідча Остман. — Водій був поранений, але він професійно маневрував. Напевно саме він витягнув Гурського з пастки, але останнього вбили в машині.

— Це нічого не доводить, — урвав директор. Можливо пересіклися інтереси двох бандитських угрупувань.

Грета Остман хотіла ще щось заперечити, але тільки знизала плечима.

Директор Крюгер віддав наказ:

— Фрау Остман оформіть рапорт й передайте цю справу земельній поліції Бранденбургу. Водія оголосити в розшук — втеча з місця ДТП та ймовірна причетність до вбивства. Знайдемо його — і справа закрита. Я впевнений, що це самі справжні бандитські розборки.

Крістіана подивилася на нього довгим, холодним поглядом:

— Ви впевнені, що саме він і є вбивця?

— Я впевнений, що нам потрібно мати хоч якийсь результат, — сухо відповів директор Крюгер.

Коли частина групи поїхала, слідча Грета Остман затрималась біля берега. Туман уже піднявся вище, ніби закриваючи озеро покривалом.

Вода хлюпнула об коріння старої верби.

Жінка всміхнулася сумно.

Ти десь тут. Або в лісі. Або вже далеко. Але живий чи мертвий — він знає правду про цю ніч. Й вона відчувала, що ця правда — темніша, ніж просто напад невідомих бойовиків.

Щось у всій цій картині було неправильним.

Занадто професійним. Занадто точним.

Європа-центр, Тауенцинштрассе, 9-12,

Берлін, Німеччина.

Хмарочос торговельно-розважального та офісного центру «Європа», що височіє над площею Брайтшайдплац у Берліні, наче застиглий у часі монумент західного модернізму. Його суворий, але елегантний силует із дзеркального скла та бетону сяє під мінливим небом столиці Німеччини. Фасад будівлі — це калейдоскоп віддзеркалень: мерехтливі вогні бульвару Курфюрстендамм, велична тінь меморіальної церкви кайзера Вільгельма та нескінченний потік міського життя. Усередині центр пульсує власною енергією. Три поверхи, наповнені магазинами та кав'ярнями, об'єднані повітряним атріумом, де панує особлива атмосфера. Серцем цього простору є гіпнотичний, 13-метровий «Годинник поточного часу» — витвір мистецтва, де час вимірюється повільним переливанням кольорової рідини у скляних трубках, зачаровуючи кожного відвідувача.

Під метушливим, яскравим світом торгового центру ховається інший вимір — його підземний паркінг. Це царство бетону, світла люмінесцентних ламп та автомобільної тиші. Спуск у паркінг схожий на занурення вглиб міської інфраструктури. Тут, у прохолодних, дещо відсторонених лабіринтах, панує своя логіка. Ряди бетонних колон підтримують вагу всього торгового комплексу та площі над ним. Повітря насичене невловимим ароматом бензину та пилу. Шурхіт шин об гладкий бетонний настил — чи не єдиний звук, що порушує тишу цього функціонального підпілля.

Це місце ефективний та непомітний лабіринт під жвавим серцем Берліна завжди здавалося Оторову непривітним, але зараз він обрав саме його — не хотілося, щоб його контакт зафіксував випадковий мікрофон чи камера у приміщеннях торговельно-розважального центру. Чорний Мерседес GLE 350 агента ФСБ повільно ковзало повз ряди бетонних колон, коли він помітив темно-синій БМВ Х5. Автомобіль монотонно гуркотів на холостих обертах, випускаючи у повітря тонку смугу вихлопу. Господар не глушив двигун, щоб не гаяти часу, й, у разі небезпеки, мати можливість миттєво зірватися з місця. «Чеченець» — кремезний чоловік років сорока, з густою чорною бородою, поголеними скронями й гострим, мов лезо, поглядом невимушено стояв, спершись спиною о дверцята. Його справжнє ім’я знали одиниці, та Оторов належав до тих, хто волів не використовувати його без потреби.

«Чеченець» не рухався, лише кутався в чорну шкірянку, ніби йому було холодно, але очі залишались уважними, повністю зосередженими на майорі, який, припарковавши неподалік своє авто, наближався з кейсом у руці.

— Знову проблеми, Сергію? — тихо промовив він, навіть не вітаючись. Голос у нього був низький, хриплуватий, але без емоцій.

Оторов різко потер рукою потилицю, наче намагаючись прогнати втому, й зупинився за метр від «Чеченця».

— У нас з’явилося нове завдання, — сухо відповів майор. — Коротко: треба отримати другу частину даних Гурського з його офісу у Празі. Доступ до серверів локальний. Хтось має увійти, забрати носій або викачати дані на місці. І зробити все чисто.

“Чеченець” мало помітно всміхнувся — одним боком рота.

— Знову за вами підчищати? — з іронією запитав він. — Я чув, ви там учора влаштували справжню війну на автобані.

— Не твоя справа, — різко відрізав Оторов, але потім додав, уже стриманіше: — Герасимов хоче результат. У мене дві доби. Ти береш Прагу. Я — все інше.

Чорні очі “Чеченця” трохи звузилися, мов хижака, який відчув запах крові.

— Що конкретно потрібно?

Оторов відкрив кейс. У всередині лежала тонка папка з планами офісу, фотографіями, системою охорони та іменами двох чеських адміністративних співробітників, які мали доступ до технічних приміщень.

— Ось. У Гурського, в офісі в Празі, є серверна, а також окремий комп’ютер з локальним блоком даних. За нашими даними, саме там знаходиться друга частина алгоритму. Без неї інформація, що у нас, — лише набір нікому непотрібних файлів.

— Охорона?

— Приватна фірма, чехи. Нічний персонал — двоє. Система спостереження локальна, але прописана у внутрішній мережі. Все в папці.

«Чеченець» узяв документи, перегорнув пару сторінок, не поспішаючи.

— Це легко, — сказав він нарешті. — За добу впораюся.

— Герасимов хоче гарантію, — додав Оторов, уважно стежачи за його реакцією. — Жодного шуму. Жодних слідів. Й найголовніше — дані повністю. Вся друга частина.

— А першу, наскільки я чув, ви вже майже про… — почав «Чеченець», але замовк, коли побачив, як обличчя Оторова різко смикнулося.

— Займайся своїми справами, — холодно сказав майор. — І нехай тебе турбує твоє — не моє. Герасимов буде за два дні з Москви. У нас рівно стільки часу.

Настала коротка пауза. “Чеченець” тихо зачинив папку, підняв очі й мовив уже серйозніше:

— Якщо цей француз, що начебто втік, справді живий — він становить для вас проблему. І для мене теж.

— Цим я займаюся, — різко відповів Оторов. — Твоя справа у Празі.

«Чеченець» кивнув, відкрив дверцята авто й кинув папку на переднє сидіння. Потім нахилився до майора.

— Добре. Але запам’ятай, Сергію: якщо француз знайде інший спосіб передати технологію — ми всі підемо під ніж. І ти перший.

— Занотую, — пробурмотів Оторов, хоча погляд його потемнів.

«Чеченець» сів у салон, не попрощавшись, двигун БМВ загарчав голосніше й машина плавно покотилася по бетонній підлозі до виїзду. Її звук ще довго лунав у порожньому підземеллі.

Оторов постояв, дивлячись їй услід, зціпивши зуби.

У грудях неприємно тиснуло.

Тепер усе залежало не лише від нього. І часу в них майже не залишалося.

Штаб-квартира ФСБ РФ, Луб’янська площа, 2

Москва, Росія.

Полковник Герасимов увійшов до зали засідань швидким, пружним кроком, намагаючись не дивитися на погони. Їх було занадто багато. Генеральські зірки зливалися в суцільне жовте марево, від якого на мить зарябіло в очах.

«Напевно, я тут наймолодший за званням офіцер», - подумав Герасимов, проходячи на місце доповідача. «Наймолодший й, мабуть, найзалежніший».

За довгим столом сиділи напевно що керівники всіх силових структур — ФСБ, СЗР, Генштабу, ВКС, ВМФ, науково-технічних управлінь... Важке повітря було насичене тютюном, кавою і прихованою злістю.

— Товариші офіцери, — почав головуючий, кремезний чоловік із кам’яним обличчям і холодними очима, директор Федеральної служби безпеки. — Ми зібралися тут у закритому режимі, щоб заслухати доповідь щодо перспективного напряму озброєнь, який може забезпечити нам стратегічну перевагу.

Він зробив паузу, дозволяючи словам осісти.

— Йдеться про технологію штучного інтелекту, здатну радикально змінити хід та правила війни. Подолання ППО. Автономне ухвалення рішень. Повна відмова від людського фактора.

Декілька генералів схвально загуділи.

— Полковнику Герасимов, — директор повернувся до доповідача — Я правильно формулюю?

— Абсолютно, товаришу директор, — чітко відповів Герасимов.

— Доповідайте.

Герасимов увімкнув проєктор. На екрані спалахнули схеми нейромереж, графіки, фрагменти коду, моделі бойового застосування, фото та відео фрагменти.

— Панове, перед вами комп’ютерна модель штучного інтелекту, створена німецьким інженером Артемом Гурським, — почав він. — В основі його винаходу багатоядерна нейромережа, що імітує роботу людського мозку. Системі не потрібен зовнішній оператор. Вона повністю автономна. Не вагається. Не сумнівається.

— Тим краще, — буркнув хтось із військових.

— Оснащення цією системою літаків, безпілотників і ракет дозволяє ухвалювати рішення за частки секунди. Людина не встигає навіть усвідомити загрозу.

— А противник? — пролунало десь з-за. — Якщо вони отримають це першими?

— Тоді можна з твердістю запевнити, що війна буде програна, — спокійно відповів Герасимов.

У залі настала тиша.

— Скільки у нас часу? — різко спитав керівник зовнішньої розвідки.

— Не більше двох місяців з моменту передачі повної технології західним структурам.

— Катастрофа… — вибухнув чоловік у формі адмірала флоту. — Це кінець паритету!

— Як ви взагалі допустили втрату розробника?! — холодно поцікавився генерал із СЗР.

Герасимов стиснув щелепи.

— Залучити масштабні сили в нас просто не було часу. Гурський попав у наше поле зору коли працював у Києві та його система була практично готова. Саме в цей час його винаходом почали активно цікавитись західні спецслужби. Ми діяли в умовах жорсткого дефіциту часу.

— А як взагалі цей ваш Гурський опинився в Німеччині? — пролунало з іншого кінця столу.

— Артем Гурський народився у Потсдамі. Син радянського офіцера та німкені, - виріс на території Східного Берліна. Після розколу соцтабору залишився з матір'ю в Німеччині. 15 років тому познайомився зі студенткою Київського економічного Університету, яка проходила практику в університеті Дрездена. Згодом вони побралися й виїхали до Києва, де Гурський співпрацював з Інститутом кібернетики Глушкова та читав лекції у Київському науково-технічному Університеті. Через деякий час в них народилася дочка. Коли дівчинці виконалось 5 років у неї діагностували аденому гіпофіза. Це захворювання сьогодні ефективно лікується тільки в Німеччині, тому їм довелося знову переїхати.

— Сентименти, — зневажливо кинув хтось. — Зайві деталі.

— На сьогодні компанія Гурського має відділення у Берліні та Празі. Під час проведення операції з екстрадиції Гурського - у нього був вилучений знімний носій. Наші ІТ фахівці вважають, що це перша частина його технології. Буквально у ці часи нами проводиться комплекс заходів, щоб вилучити другу частину, яка знаходиться у Празі.

— Без ключа це мотлох, — втрутився керівник науково-технічної служби. — Й Ви це знаєте.

— Пошуками ключа займається окрема група, — відповів Герасимов. — Під керівництвом майора Оторова. Його компетенція та послужний список добре відомі.

Раптом різко підвівся один із найвищих чинів — єдиний у цивільному костюмі, сивий, важкий, з очима, повними презирства.

— Досить, — гаркнув він. — Я чую лише виправдання. У вас немає результату. Нуль.

Він повільно обвів залу поглядом.

— Генерал, - він суворо подивився на головуючого — Даю вам сімдесят дві години на отримання всієї технології цього Гурського, підкреслюю всієї – зі всіма файлами та кодами. Я сьогодні ж доповім про все це нагору, впевнений мене там підтримують. Тому якщо через цей проміжок часу у вас не буде конкретного результату – ми передаємо цю справу більш компетентним людям. Й більш ефективним.

Запала мертва тиша.

— Нараду закінчено.

Генерали мовчки почали підводитися й, не дивлячись один на одного, залишили залу.

Директор ФСБ повільно повернувся до Герасимова.

— Вон звідси, — прошипів він. — Маєш сорок вісім годин. Не впораєшся — сам знаєш, що робити.

Герасимов мовчки зібрав папери, сховав їх у кейс і вийшов, відчуваючи, як холодний піт стікає по спині.

На екрані за його спиною ще кілька секунд миготіли рядки коду. Мовчазні. Бездушні. Смертоносні.

Офісний центр компанії Гурського,

Панкрац, Прага Чехія

Празький вечір був тихим і прохолодним. Офісний комплекс на Панкраці — сучасна будівля зі скляним фасадом та темними прямими лініями — майже спорожнів. Лише окремі поверхи ще світилися; пізні айтівці допрацьовували завдання перед дедлайном.

Саме такі вечори Ахмет Джабраїлов на прізвисько «Чеченець» любив найбільше: тиша, розслаблені люди, мінімум свідків. Він сидів у своєму темно-синьому БМВ Х5, що стояв у тіні невеликого внутрішнього двору. Поруч, затягнутий у темну куртку, нервово перебираючи руками, сидів його молодший брат Ільяс — худорлявіший, різкіший у рухах, із блиском фанатичної відданості в очах.

— Дві хвилини до обходу, — сказав Ахмет, поглянувши на годинник. — Працюємо чітко. Я — всередину. Ти — на дверях. Без самодіяльності. Будемо заходити – тримайся в мене за спиною.

Ільяс стверджувально хитнув головою, але в очах уже запалився азарт.

Охоронці будівлі, двоє кремезних чехів у темній формі, сиділи за великим столом на першому поверсі перед пультом та моніторами, неквапно спостерігаючи за тим, як зачиняються офіси й будівля поступово порожніє. Один говорив щось про футбол, інший позіхав, ледве тримаючи в руці термокухоль.

Ахмет зайшов у двері головного входу першим. Двоє охоронців навіть не встигли здивуватися.

— У нас вже зачинено, - почав один з них, підводячись. — Приходьте…

Охоронець не встиг закінчити фразу. Пролунало два тихих ляпанців, наче хтось ляснув у долоні двічі. Перша куля влучила охоронцю прямо у серце, - він навіть не встиг зойкнути. Друга – влучила іншому просто посеред лоба.

Ільяс миттєво перестрибнув через стіл, відштовхуючи мертві тіла.

— Чисто, — прошепотів він, здираючи з шиї одного з охоронців бейджик.

— Чекай тут, на вході. Якщо хтось спробує увійти або вийти — працюй без вагань.

Ахмет перестрибнув через турнікет й упевнено зайшов у порожнє фоє. Камери на стелі тихо клацнули — але в теці, яку дав йому Оторов, була детальна схема обходу. Він майже ковзнув уздовж стіни й за хвилину вже був біля дверей службових сходів.

Ліфт - не використовував. Ліфти завжди створюють шум.

Підіймаючись на четвертий поверх, Ахмет уважно прислухався. Було чутно гомін голосів.

Клацання клавіатур. Він провів бейджиком - двері на четвертий поверх безшумно відчинилися.

Скляна перегородка відділяла коридор від зони open-space. За нею сиділи троє ІТ-фахівців: двоє чоловіків та одна молода жінка з навушниками, яка навіть не помітила появу стороннього. Першим підняв голову один із чоловіків — і одразу побачив ствол пістолета, що дивився йому просто поміж очей.

— Лягти на підлогу. Тихо. Не смикайтеся, - голос Ахмета був холодним, як лезо.

Молода жінка скинула навушники, заклякла, потім заплакала. Другий чоловік, який сидів далі, потягнувся до телефону — постріл пролунав відразу. Глухий удар тіла об підлогу.

Паніки не було. Було шокове мовчання.

Ахмет відчинив двері до окремого кабінету керівника IT-команди — худий, світловолосий чоловік у сорочці, з окулярами на кінчику носа підскочив на ноги.

— Хто… Що вам треба?

Постріл у стелю змусив його затихнути.

— Сядь. Руки на стіл. Поглянь мені в очі.

Керівник тремтів.

— У вас є файли із частиною технології Гурського. Де вони?

— Я… я не розумію…

Ахмет зірвав зі столу ноутбук і кинув у бік. Потім наблизився впритул, натиснувши долонею на плече чоловіка так сильно, що той застогнав.

— В мене обмаль часу. Де файли?

Керівник різко кивнув. Руки тряслися, коли він відсунув нижню шухляду столу, витягнув маленький чорний футляр.

— Ось… ось вони – на змінному диску… Беріть… тільки, будь ласка, не чіпайте людей…

Ахмет взяв диск.

— Ви молодець, — тихо мовив він. — Але це точно те, що мені потрібно.

Переляканий чоловік хутко-хутко закивав головою..

Ахмет розвернувся, ніби направляючись до виходу. Поворот корпусу. Рука з пістолетом.

Пролунав тихий ляск. Куля ввійшла точно між очі.

Ахмет вийшов із кабінету, прибравши зброю під куртку. Він рухався спокійно, без поспіху. Двоє живих ІТ-фахівців лежали на підлозі, не сміючи поворухнутися.

— Ви нікого не бачили й нічого не знаєте, — кинув він, не дивлячись на них. — Якщо виживите — це вам подарунок від мене.

Й вийшов.

Спускаючись сходами, він почув короткий свист — умовний сигнал.

Ільяс стояв біля входу, дивлячись на секундомір телефону.

— Тринадцять хвилин, брате. Як і казав.

— Рушаємо.

Вони зникли так само тихо, як і прийшли. Коли БМВ братів Джабраїлових рушила вулицею нічної Праги, - з іншого боку пролунали поліційні сирени. Але було вже пізно – файли Гурського вже їхали до Берліна.

Лікарня Сен-Джозеф, вулиця Раймонд Лоссеран,185,

(XIV округ) Париж, Франція

У чотирнадцятому окрузі французької столиці, серед приватних ділянок з охайними будиночками, обвитими плющем, квітучих садів і майстерень художників, поруч із церквою Нотр-Дам-дю-Травай — відомою своїм незвичним інтер’єром із відкритих металевих конструкцій, — розкинувся комплекс лікарні Сен-Джозеф. Архітектурний ансамбль шпиталю поєднував сувору цегляну монументальність кінця XIX століття з холодною прозорістю сучасних скляних фасадів. Висаджені деревами алеї створювали відчуття «міста в місті», а затишні внутрішні дворики з лавами дарували тишу, якої так бракує Парижу.

У відкрите вікно лікарняної палати долинали гучні пташині співи — ніби сама природа намагалася нагадати пацієнтам про життя поза цими стінами. Молода медсестра готувала ін’єкції для пораненого чоловіка, який лежав на ліжку без свідомості, густо перев’язаний бинтами. Вона мимохіть усміхнулася власним думкам, дістаючи шприц із шафи, коли двері палати без стуку відчинилися.

До палати увійшов сивий чоловік в окулярах. Елегантний чорний костюм, краватка й хустка в нагрудній кишені підкреслювали образ людини, звиклої наказувати.

— Вітаю, Елен, — спокійно мовив він. — Як наш хворий?

— На жаль, без змін, — відповіла дівчина. — Стан стабільний, середньої тяжкості. Але лікар Верньє вважає, що загрози життю немає.

— Я знаю, — кивнув чоловік. — Заходив до нього перед візитом. Ми погодили застосування цього препарату.

Він дістав із внутрішньої кишені невелику білу коробочку з однією ампулою.

Медсестра запитально глянула на неї.

— Що це?

— Це не поставить його на ноги й не зцілить, — відповів чоловік. — Але на короткий час виведе зі стану непритомності й дозволить мені з ним поговорити. А це дуже важливо.

— Це безпечно?

— Абсолютно. Лейтенант Моде — надто цінний співробітник, щоб ризикувати його здоров’ям. До того ж лікар дав дозвіл.

Елен знизала плечима, взяла ампулу, впевненим рухом зламала її й набрала прозору рідину в шприц. Протерла місце ін’єкції розчином й ввела голку у вену.

Спершу нічого не відбувалося. Потім поранений важко вдихнув.

Медсестра стривожено подивилася на чоловіка.

— Усе гаразд, — заспокоїв він. — Так й має бути. Я багато разів бачив дію цього препарату…

Він не встиг договорити, як поранений різко вдихнув, розплющив очі й напружено підвівся на ліктях.

— Де я?.. — хрипко прошепотів той.

— Спокійно, «Фанфан». Ви в лікарні. У Парижі.

Дихання лейтенанта залишалося уривчастим, але погляд швидко прояснів.

— Пане полковнику… — він упізнав чоловіка. — Як я опинився тут? І де «Вожай»?

Полковник Жослен Бомон, керівник відділу спеціальних операцій за кордоном Генерального директорату зовнішньої безпеки Франції, зробив заспокійливий жест і обернувся до медсестри:

— Мадемуазель Елен, негайно залиште нас.

Дівчина без зайвих запитань вийшла. У коридорі біля палати стояли двоє бійців спецпідрозділу у повній бойовій викладці. Елен навіть не здивувалася — вона вже здогадувалася, хто саме лежить за цими дверима.

Коли вони зачинилися, Бомон заговорив тихо:

— Вас, пораненого й непритомного, евакуювала з аеропорту Берлін-Бранденбург група прикриття наших німецьких колег. Ті самі, від яких ви з «Вожаєм» відмовлялися. Вони також прибрали місце інциденту: гільзи, тіло вбитого водія.

— Пам’ятаю… — прошепотів Моде. — «Вожай» сказав, що все чисто… Ми мали виходити… А потім з темряви виринули авто… Почалася стрілянина. Я прикривав «об’єкт», «Вожай» відразу відкрив вогонь. Потім мене зачепило… Я наказав йому вивозити Гурського… Вони поїхали… Потім знову… І — темрява.

— Тіло Гурського знайшла німецька поліція в автомобілі майже за 30 кілометрів від аеропорту, — продовжив Бомон. — Авто вщент розбите та посічене кулями, одна з яких й стала смертельною для Гурського. «Вожай» зник. Ймовірно поранений, можливо загинув, але тіло не знайдене. Німецька поліція не встановила його особу, але довела його причетність до стрілянини в аеропорту. Тепер він у розшуку як можливий учасник вбивств.

— Це абсурд! — Моде напружився. — «Вожай» не міг його вбити. Ми його захищали.

— Я це знаю. Але наразі є тільки гільзи від автоматів Калашникова і багато запитань.

— Мені треба терміново повернутися в Берлін, — наполіг «Фанфан». — Якщо «Вожай» живий, він піде до дружини Гурського. Забезпечити безпеку родині було нашим завданням..

— Спокійно, лейтенанте, — твердо сказав Бомон. — Вам потрібно одужати. Дружина й донька Гурського під охороною німецької поліції. Поки що їм нічого не загрожує.

«Фанфан» знесилено впав на подушки.

— Я маю допомогти… — пробурмотів він. — Він там один…

Очі лейтенанта заплющилися.

«Дія препарату скінчилася», — подумав Бомон.

Він вийшов у коридор.

— Негайно лікаря! — вигукнув Бомон медикам і, звертаючись до охорони, додав: — Ви залишаєтеся тут. В палату - нікого, окрім лікаря й медсестри. У разі чого терміново телефонуйте мені – у будь-який час.

Полковник рушив коридором, його кроки відбивалися луною у лікарняних стінах. Розмова з «Фанфаном» прояснила лише частину картини, але не відповіла на безліч питань.

«Що сталося на трасі? Куди зник «Вожай»? Чи живий він? І хто, до біса, ці люди з автоматами?»

Запитань було надто багато. Й відповіді на них треба було знайти як найшвидше.

Штаб-квартира французької секретної служби DGSE,

141, бульвар Мортьє, Париж (XX округ), Франція

Кабінет начальника відділу №44 Генерального директорату зовнішньої безпеки Франції полковника Жослена Бомона виходив вікнами у внутрішній двір комплексу будівель DGSE. Париж за товстими шторами існував десь окремо — зі своїм вечірнім шумом, кав’ярнями, туристами й ілюзією безпеки. Тут же панувала інша тиша — службова, важка, наповнена цифрами, досьє та незавершеними операціями.

Бомон сидів за столом, не вмикаючи світло. Лише настільна лампа виривала з напівтемряви край дубової стільниці, теку з грифом «Confidentiel défense» та стару фотографію, де він ще капітан, усміхнений, у пустелі під Джибуті. Інша війна. Інші вороги. Простіші правила.

«Отже, Берлін», — подумав Бомон.

Надто багато збігів. Надто чиста робота для «вуличної» стрілянини. Автомати Калашникова, маневри переслідування, відсікання, тиск із двох флангів. І головне — таймінг. Вони знали, коли й де з’явиться Гурський. Знали маршрут. Не врахували те, що у машині буде людина, яка здатна діяти під вогнем.

ФСБ, — беззвучно вимовив Бомон. — Хто ж іще.

«Чиста силова операція — груба, нахабна, проведена на території ЄС із повним ігноруванням наслідків. Старий почерк. Вони завжди вважали, що страх — універсальна валюта», - подумав полковник.

«Але щось у них пішло не так.

Гурський мертвий. «Вожай» зник. Німці метушаться, але дивляться не туди. ІТ-геній, ключова технологія, штучний інтелект, здатний зламати баланс сил… І тепер — вакуум».

Бомон провів долонею по обличчю.

«Якщо Ніколя живий — він не здасться. І не зникне просто так. Він піде туди, де ще є сенс. А сенс зараз у двох речах — у технології та у необхідності виконати завдання».

Телефон на столі коротко завібрував. Бомон навіть не здригнувся — він чекав на цей сигнал.

Повідомлення було зашифроване, з внутрішнього каналу директорату.

PRAGUE / PRIORITY RED

Фізичний напад на офіс компанії Гурського.

Четвертий поверх.

Двоє нападників.

Охорона — ліквідована.

Є загиблі серед персоналу.

Нападники забрали знімний диск із файлами технології й зникли.

Бомон повільно опустив телефон. Кілька секунд він просто сидів, дивлячись у темряву, наче намагаючись побачити там логіку подій, що розсипались, як бите скло.

— Отже, вони таки встигли… — тихо промовив полковник.

«Спочатку — Берлін. Потім — Прага. Й на крок попереду».

Він підвівся й підійшов до вікна. Десь унизу клацнули двері, пролунали кроки чергового. Звичайний вечір. Ніхто з них не знав, що ще один крок до великої війни вже зроблено — без пострілів, без заяв, у тіні.

«Якщо ФСБ отримає обидві частини…

Якщо їм вдасться знайти ключ…»

Бомон стиснув кулак.

— Ні, — прошепотів він. — Цього не буде.

Він повернувся до столу й натиснув кнопку внутрішнього зв’язку.

— Капітан Брассак, — голос був спокійний, але холодний, як сталь. — Підіймайте групу айтівців. Повна синхронізація Берлін – Прага. І ще…

Пауза.

— Підготуйте протокол «Вожай». Якщо він живий — він нам знадобиться. Як ніколи.

Зв’язок обірвався.

Бомон знову сів. У голові більше не було сумнівів — лише план.

Це вже не операція із захисту вченого, — подумав він. Це війна за майбутнє. Й вона тільки починається.

Далі буде...