Історія Люсі.

Легенький шелест у кущах змусив Енді озирнутися. Він зупинився, напружив слух і вдивлявся в темряву. Його шосте, сьоме, а може, й восьме чуття підказувало: у кущах причаїлася людина — і, без сумніву, з лихими намірами.

— Не збираюся я ховатися! — почувся знайомий впертий голос. На алею, шелестячи листям і розсуваючи кущі перевалькуватою ходою, вийшов Берт Панкер — чоловік Люсі. За ним з'явилися два кремезних хлопці. Берт, воєвничо стиснувши кулаки, підступив до Енді.

— Гукер! — прогарчав він, намагаючись звучати загрозливо. — Я ж тебе попереджав: тримайся подалі від моєї дружини. Це востаннє! — Він підніс кулак до обличчя Енді. Від нього різко тхнуло алкоголем.

Енді розвернувся і твердо став перед розлюченим чоловіком Люсі.

— Знаєш, Панкер, ти не можеш заборонити мені бачитися з Люсі, як і їй — зустрічатися зі мною. І, здається, тобі час зрозуміти: ми кохаємо одне одного. Вона більше не твоя. Своєю ревністю та грубістю ти сам поховав вашу любов.

— Я тебе зараз поховаю! — загарчав Берт. Попри пізній вечір, Енді встиг помітити, як мутна пелена застилає очі суперника. Але він не відвернувся від важкого кулака. Захитавшись, Енді втримався на ногах і зумів заблокувати наступні удари. Берт був невисоким, огрядним чоловіком — абсолютно не пристосованим до бійки. Розмахуючи кулаками, що майже не досягали цілі, він сипав прокльонами.

Енді, ударивши його тильною стороною долоні по губах, змусив Бертa обірвати гидку фразу й відскочити. Але Енді мав би здогадатися: Панкер не просто привів свідків. Раптовий удар по шиї майже вибив із нього подих, і він упав на коліна.

Його били недовго, але впевнено. Кожен удар боляче відлунював по всьому тілу. Нарешті Берт сказав:

— Досить, хлопці. Думаю, він надовго запам’ятає цей урок.

Всі троє неквапом рушили до виходу з парку.

Похитуючись, він підвівся, сперся на тремтячі руки, сів і сплюнув тягучу, криваву слину на асфальт. Голова розколювалась, нудота підступала до горла. Він дивився на три темні постаті, що зникали у світлі ліхтарів, — і посміхався. Що б не робив зараз Берт Панкер, було марно. Запізно. Люсі залишиться з ним. Вона його любить.

Люсі була заміжня вже два роки. За цей час її стосунки з чоловіком разюче змінилися — й аж ніяк не в кращий бік. У перші дні, тижні, місяці після весілля вона перебувала в стані ейфорії, немов пливла в рожевому тумані, й лише згодом, отямившись після стрімкого, пристрасного залицяння, усвідомила, що стала дружиною дрібного підприємця Берта Панкера. Вона мала власні заощадження, а ще — спадок, що дістався їй після смерті батьків, і саме ці гроші дозволили Бертові відкрити свій бізнес.

Берт категорично наполіг на тому, щоб Люсі стала домогосподаркою й щовечора зустрічала його з роботи свіжою, гарно вбраною, усміхненою. Люсі щиро намагалася створити вдома затишок і спокій. Вона оточила чоловіка турботою та ніжністю, зустрічала його з теплом, коли він повертався втомлений з роботи. Але з часом усвідомила, що усі її прагнення врізалися в глуху стіну байдужості. Його черствість, помножена на безпідставну ревність, позбавила її не лише друзів, а й подруг. Вона опинилася в соціальному вакуумі — без живого спілкування, без розуміння, без підтримки. Це завдавало їй болю.

Природна м’якість і сором’язливість не дозволяли їй активно протестувати проти домашнього ув’язнення, й наполегливий Берт швидко зламав і без того слабкий опір. Щоб, мовляв, ніхто на молоду дружину не задивлявся, він змусив її відмовитися від макіяжу, носити скромний одяг, а гардероб обирав їй особисто. Люсі не змогла чинити опір тирану. Нарешті до неї прийшло усвідомлення — за ним — відчай.

Вона все глибше занурювалася в себе, намагаючись зрозуміти, чому так вчинила. Що засліпило її настільки, що вона бездумно кинулася в обійми Берта? Чим він зумів заволодіти її серцем? У ньому не було вогню — того внутрішнього тепла, що зігріває, що світиться, як маяк у темряві, і веде за собою. Смирення з долею змусило її опустити руки.

А початком нового, зовсім неочікуваного повороту в її житті стала одна подія. Здавалося б, звичайний літній вікенд. Компаньйон Берта по бізнесу, Томас Дек, запросив їх на пікнік біля річки: мовляв, погода хороша, ми молоді, до того ж щойно вдала угода — треба відпочити. Удома Берт, не приймаючи жодних заперечень, майже силоміць змусив Люсі погодитися на ці вихідні. Щоб уникнути чергових грубощів, вона здалася.

Погода й справді була казковою. Легенький вітерець ворушив яскраво-зелене листя, женучи в небі кучеряві хмари, а поверхню річки прикрашав ледь помітний рябий візерунок. Сонце щедро дарувало літнє тепло, і Люсі відчула тихе, глибоке задоволення, яке зовсім не збиралася показувати Бертові. Невеличкі ялики ковзали по воді, несучи у далечінь закохані, щасливі пари, для яких увесь світ залишився десь збоку, позаду, на узбіччі їхнього шляху. Люсі боялася глибокої води, тому залишилася на березі, спостерігаючи, як човен із її веселим чоловіком, Томасом та Лізою віддаляється все далі. Сидячи на теплому піску, вона відчувала, як самотність обгортає її, мов ковдра — повільно, тихо, невідворотньо. У душі виростала порожнеча, від якої Берт ставав усе далі й далі. Він залишився там, на протилежному боці прірви, що невблаганно росла між ними. Та хай як буде — Люсі не покаже своїх почуттів, приховавши образу на долю глибоко в серці.

Вона сиділа мовчки, занурена в себе, дивлячись на річку поглядом, що нічого не бачив. І раптом здригнулася — м’яч, підкинутий чийсь невправною рукою, легко вдарив її у бік. Дівчина схаменулася, її сумні думки розсипались, наче пил. Вона обернулася туди, звідки прилетів несподіваний «гість», — й її погляд зустрівся з теплим, доброзичливим, але уважним поглядом незнайомця. Він наближався.

Серце Люсі тьохнуло, сама не знаючи чому. З тривогою вона зиркнула на річку, в той бік, де ще було видно човен з Бертом. Вона боялася, щоб ця невинна сцена не привернула його уваги. Не надто впевнено підняла м’яч і подала його в протягнуті сильні руки.

— Чому така молода й гарна дівчина нудьгує на самоті? — спитав незнайомець, поглянувши туди ж, куди дивилася вона. — Ходімо до нас, у нас весело, ми граємо у волейбол, — додав він, відкрито всміхаючись і ледь торкнувшись її руки. За його спиною стояли молоді люди, що чекали на м’яч.

Люсі немов струмом прошило. Вона відсмикнула руку і мовчки похитала головою.

— Ну як знаєш. Якщо захочеш — приходь. Ми тут поруч, і всі раді будемо тебе бачити, — сказав хлопець і, жонглюючи м’ячем, пішов геть.

Люсі крадькома глянула на ялики, що гойдалися на хвилях, а потім перевела погляд на молодь, яка весело гралася. Колись, у минулому житті, вона теж любила рухливі ігри. Господи, як давно це було… Неясне розуміння того, що вона вже ніколи не зможе так — вільно, легко — грати, сміятися, спілкуватися, раптом накотило з новою силою. Її охопила хвиля розпачу. Вона не змогла стримати сліз і, прикривши обличчя руками, гірко заплакала.

У своїм похмурім житті Люсі все ж мала невелику віддушину. Щонеділі вона вирушала «в люди» — на недільну проповідь. І тоді могла неквапливо, зі спокійною гідністю пройти до церкви й назад. Вона не була глибоко віруючою, але в ці хвилини вкладала в молитви все, що розуміла під словом «подяка Господу».

Після служби Люсі зазвичай ненадовго сідала на лавку в парку перед храмом, розмірковуючи про почуте, про побачене, про людей навколо. Останнім часом вона перестала поспішати додому — атмосфера там була куди некомфортніша, ніж самотність у власних думках. У парку рівно, неспішно, не заважаючи одне одному, прогулювалися люди й голуби. Люсі після проповіді полюбляла, розслабившись на лавці, спостерігати, як птахи важливо чвалають у неї під ногами, схиляють одне перед одним голови й воркують. Це була її тиха година — час, який Берт вважав марнуванням і ніколи не супроводжував дружину до церкви. Так було і цього разу.

Повільною ходою, разом з іншими прихожанами, з молитвеником у руці Люсі ввійшла до храму. Сівши на своє звичне місце, вона за звичкою розглядала тих, хто сидів попереду. І зліва від проходу впізнала обличчя. Знайоме. Це був той самий хлопець із пляжу. Вона добре його запам’ятала. Так, це він. Хоч зараз на ньому був спортивний костюм, він анітрохи не змінився. Люсі нишком продовжувала спостерігати. Безперечно — це він. І хоч не знала чому, їй раптом стало тепліше на душі.

Можливо, відчувши на собі погляд, хлопець обернувся, ніби шукаючи когось за спиною. Їхні очі зустрілись. Він насупився, і на його широкому чолі з’явилась запитальна складка. Він її не впізнав. Люсі зніяковіла й відчула легке розчарування. Як же так...?

Після служби Люсі, як завжди, сиділа в парку, замріяно дивлячись на голубів, що воркували в неї під ногами. Вона не чекала, що хтось порушить її спокій. Тихе покашлювання вивело її з задум. Вона обернулася — і серце тьохнуло: поряд сидів той самий хлопець із пляжу, як вона подумки його називала. Він дивився на неї.

— Пробачте... Ми з вами десь бачилися? Не можу згадати — можливо, на вечірці у спільних друзів?

— На пляжі, біля річки, — різко відказала Люсі — і тут же зніяковіла через власну прямолінійність. Вона зовсім не збиралася починати розмову, але стало прикро, що він її не впізнав. Зірвалася на ноги, щоб піти.

— Перепрошую… Мені час. Я й так затрималась…

— Ось воно! Точно. Згадав! Ви — та самотня дівчина… У вас були такі сумні очі. Як я міг забути…

Люсі зупинилася. Хотіла відповісти щось колюче, але, озирнувшись, побачила його щире обличчя — і, опустивши погляд, мовчки рушила додому. Вона відчувала на собі його зацікавлений погляд. Звідки він знає, як їй насправді?..

А вдома — жодного розради. Грубощі й докори Берта тривали.

І все ж відтоді світ навколо трохи змінився. Ніби щось тонке, невидиме в ній самій зрушило з місця. Люсі відчула, що її реакція на Бертові нападки стала іншою. Його колючі слова більше не ранили.

— Може, я просто стала черствою? — думала вона без радості.

Коли чоловік кричав, розмахуючи руками, Люсі спокійно, хоч і зі слізьми в очах, продовжувала готувати вечерю, прибирати, прати. Вона чекала на вихідні. І ще помітила: дні стали довшими. Зі здивуванням ловила себе на тому, що з нетерпінням чекає неділі — а як тільки вона настає, поспішала до церкви. До Бога? Можливо.

Шляхи Господні несповідимі. Іноді Він веде нас до світла не тими стежками, які ми собі уявляли. Хтось скаже — це дорога диявола. Скажіть це Люсі — і вона відповість: диявольським був шлях, що привів її до Берта.

Того разу Люсі знову сиділа в парку, молитвеник лежав на колінах. Чи чекала вона когось? Ні. Надіялась. То була її скромна, майже беззвучна молитва до Бога. І він прийшов. Не Господь, звісно. Він. Вони говорили. Не про любов — що ви! — просто про дрібниці. Його звали Енді.

Люсі зрозуміла: без зізнань, без залицянь і квітів — цей зовсім чужий чоловік заволодів її думками, поступово зайняв місце, яке колись належало чоловікові. Вона розгубилася.

— Може, я й справді така, як каже Берт?.. Шльондра?.. — гірко думала Люсі. Її тягнуло до іншого чоловіка — й вона не могла знайти собі місця.

Вона нічого не знала про Енді. І не було в кого спитати. Можливо, він добрий. Але якщо дізнається Берт — буде вибух.

Люсі готувала вечерю. На сковороді шкварчав черговий стейк, коли до кухні ввійшов Берт. Пройшовся, принюхуючись до апетитного запаху смаженого м’яса, зупинився біля вікна, вдивляючись у вечірні сутінки.

— Ти бачила собаку? Великий, сірий пес. Я вже кілька днів помічаю — він сидить вечорами біля кущів і дивиться на наш будинок. Треба подзвонити в службу, нехай заберуть.

Люсі завмерла з лопаткою в руці.

— Може, хай буде у нас? Якщо він нічий?..

— Не хочу я таку собаку. Коли він дивиться на мене — мені не по собі. — Берт підсунув стілець, зліз на нього і почав порпатись на антресолях, переставляючи коробки. Зійшовши, тримав у руках старий бінокль "Цейс".

— Ну де він там… піду подивлюся. — Вийшов на ґанок і націлив бінокль на кущі, підкручуючи фокус.

— Нема його. — У голосі звучало розчарування.

Минав тиждень за тижнем. Люсі, сама того не помічаючи, змінювалася. Вона жила цими короткими зустрічами біля церкви. Вони були для неї — мов перші теплі промені для кволого паростка, що пробивається крізь морок. Закрившись, як бутон у негоду, вона поступово почала розкриватися.

Зустрічі з Енді стали тим світлом, якого їй бракувало.

А Берт? Хоч і грубий, але не настільки дурний, аби не помітити — хоч і з запізненням — що його дружина змінилася. У її погляді, ще глибоко схована, народжувалась зухвалість. Це було неможливо. Її звичне смирення поєднувалося тепер із мовчазним протестом. Вона мовчки слухала його повчання, але в очах жевріла злість. Коли Берт уперше це побачив — відчув справжній шок. Розгубився.

Мовчки спостерігав за тим, як Люсі збиралася виходити. А коли вона пішла — подзвонив Стіву Лезару, попросивши прослідкувати за нею в церкві.

Берт сам не розумів, як поводитися з дружиною. Навіть злість кудись зникла.

Стів сумлінно виконав прохання друга й у найяскравіших фарбах розповів Берту про зустріч Люсі з Енді.

Побачивши її здалеку, Берт, який до того скаженів у хаті, кидаючись туди-сюди, вискочив на доріжку назустріч дружині.

— То ось яка твоя вірність! — закричав він. — Ти перед Богом клялася любити тільки мене, а тепер волочишся з першим-ліпшим. Сука! Стів мені все розповів. Хто він?! Я ще до нього доберуся!

Серце Люсі несамовито билося, та голос її залишався твердим:

— Берт, ти хочеш побити хлопця тільки за те, що він зі мною заговорив? Я ледве його знаю. Скажи, навіщо ми мучимо одне одного? Я тебе не кохаю. Ти мене теж. Давай просто розійдемося.

— Неправда! Я завжди тебе любив і досі люблю! Вискочила з дому й одразу ж знайшла іншого. Шльондра! Я ніколи не дам тобі розлучення. Тож, люба моя дружинонько, буде тобі кара!

Берт ухмильнувся, грубо схопив Люсі й заламав їй руку за спину, не церемонячись, потяг до будинку.

— Ходімо! Ти заслужила на покарання.

Вона зойкнула від болю й, розвернувшись, дала йому гучного ляпаса.

— Ага! — зіронізував Берт, хрипко засміявшись. — Маленька пташка вже б’ється крилами.

Він тягнув її до дверей, але тут його погляд упав на великого сірого звіра, що підтюпцем наближався доріжкою. Це був дорослий вовк. Берт сторопів. Це не була собака. Відступаючи до дверей, він зіштовхнув Люсі назустріч хижакові. Вовк, набираючи швидкість, підстрибнув і вдарив усіма чотирма лапами просто йому в груди. Берт, розмахуючи руками, відлетів назад і гепнувся на доріжку. Підхопившись, він кулею влетів у будинок і зачинив двері на замок.

Вовк підійшов до Люсі, що опустилася на сходинки й тихо ридала, і спокійно сів поруч. Це була не перша зустріч дівчини з цим звіром. Її дивувала часта поява тварини поблизу, але водночас вона почувалася захищеною. Коли велика сіра «собака» сиділа у кущах уздовж алеї й спостерігала за домом з темряви, Люсі навіть намагалася її підгодовувати.

Берт, спостерігаючи через скляні двері, побачив, як вовк сидить біля Люсі, і люто загарчав:

— Ага, ось як! Навіть якщо ти ручний, я цього не стерплю.

Перевалюючись, він пішов нагору, на другий поверх, де в сейфі лежав револьвер і коробка з набоями. Його руки тремтіли, коли він заряджав зброю просто на ходу.

Люсі почула, як відчинилися вхідні двері. У проємі стояв Берт, наставивши дуло револьвера на вовка.

— Ану відійди! — рикнув він, махнувши Люсі рукою.

— Ні! — твердо відповіла вона, загороджуючи собою тварину. — Ти не вистрілиш. Він нічого поганого не зробив. Опусти пістолет.

— Ти що, не бачиш? Це вовк! Він небезпечний!

— Це собака. Вовки так не поводяться.

Звір за її спиною оскалив зуби й прижав вуха. Люсі, розпалена гнівом, рішуче підійшла до чоловіка і вхопила його за руку з пістолетом, повиснувши на ній. Вона повернула голову й відчайдушно крикнула:

— Біжи! Забирайся звідси!

Берт відштовхнув її й вистрілив у вовка, що мчав алейкою. Той перекинувся в повітрі, підвівся й, шкутильгаючи, зник за кущами.

— Здається, влучив, — зловтішно прошипів Берт. — Отак буде всім, хто на мене кидається.

Люсі без сил опустилася на місці. Вона не хотіла більше бачити свого чоловіка. Їй було боляче. Вовк, такий самотній, як і вона сама, тепер міг померти через неї.

Виплакавши всі сльози, вона встала й пішла в дім. На Берта, що з-під лоба стежив за нею, вона навіть не глянула. Просто лягла на ліжко, відвернувшись до стіни. Її слух вловив дзвін пляшки об склянку і бурмотіння п’яного голосу:

— Думаєш, тебе врятує вовк? Чекай. Уб’ю все одно…

Він не уточнив — кого саме.

Берт вистежив хлопця, що весело крокував вулицею — того самого, на кого йому вказав Стів.

— Це Енді Хукер, — сказав той. — Це він тоді розмовляв із твоєю дружиною біля церкви в парку. Працює агентом з нерухомості.

Берт, мов бойовий півень, випнув груди, насупив брови й підійшов до Енді, стиснувши кулаки.

— Хукер! Я про тебе все знаю! Відвали від моєї дружини! Зрозумів?! Інакше…

Він показав йому свій м’ясистий кулак, а потім розстебнув піджак і продемонстрував руків’я пістолета під полою.

— Дивися, не жартую.

Після цієї демонстрації серйозності Берт разом зі своїм товаришем по чарці неквапом рушив геть.

Час то мчав, то сповільнювався, то тягнувся, мов равлик, заповнюючи дні дрібними сварками й порожнечею. Недільний ранок усе наближався.

Люсі старанно розчісувала перед великим дзеркалом свої світло-русяві, як лляне полотно, коси. Вона ігнорувала чоловіка, який насуплено спостерігав за її приготуваннями з крісла. Готуючись до недільної проповіді, вона не наносила багато косметики — й була напрочуд милою. Їй і не треба було нічого підкреслювати: природна краса сама говорила за себе. На її губах грала ледь помітна, але загадкова посмішка. Та сама, що робила портрет Джоконди безсмертним. Берт не міг не помітити її. Він раз у раз косо зиркав на дружину й почувався неспокійно. Щось у ній змінилося. І він раптом зрозумів — вони стали чужими одне одному.

Він підвівся.

— Що, люба? А чом би нам не пройтися разом?

Люсі здригнулася, ніби її вдарили. Розчіска завмерла в повітрі.

— Я не хочу йти з тобою, — зухвало відповіла вона. — Я не хочу більше грати роль люблячої дружини.

— А все ж ми підемо разом, — зло промовив Берт, втупившись у її відображення. — Або залишимося вдома. Удвох.

Люсі зніяковіла. Вона не хотіла, щоб Берт і Енді зустрілися. Не хотіла скандалу перед людьми. Вона благально поглянула на нього.

— Ми можемо піти в місто… у ресторан… коли я повернусь. Ти ж сам казав, що це марна трата часу. Ну, Берт, будь ласка…

— Відшиваєш мене. До нього біжиш. І не думай! Я готовий. Ходімо.

Люсі неохоче підкорилася.

У храмі, поки пастор виголошував проповідь, а парафіяни співали хвалебний псалом Господу, Берт потайки поглядав на дружину. Люсі, як не намагалася стриматись, раз по раз кидала тривожні погляди туди, де стояв Енді. Одного разу хлопець озирнувся й доброзичливо кивнув їй — зовсім не зважаючи на Бертовий погляд. Панкер аж закипів від злості. Його обличчя налилося багрянцем, зуби зчепилися так, що аж затріщали, і він тихо вилаявся крізь них.

Після служби, коли Люсі пішла додому, Берт вирушив до бару разом зі Стівом Лезаром. Він хотів втопити лють у вині, але з кожною хвилиною лише розпалював себе ще дужче.

— Ну ти бачив це? — вирячився він на Стіва. — Я стою поряд із власною жінкою, а цей пес їй киває! Уб’ю! Чуєш, Стіве, час провчити Хукера. Потрібні хлопці. І негайно!

Надворі вже було темно, коли в вітальні задзеленчав дзвінок. Люсі відчинила двері — і на порозі хитнувся п’яний Берт Панкер, спираючись на руку Стіва Лезара, свого приятеля по чарці. Стіва теж хитало, але, залишивши Берта, він одразу ж зник, зачиняючи за собою двері. Берт, похитуючись, примружено вдивлявся в дружину.

— Ми сьогодні провчили твого... ну, шанувальника. Гик. Я ж його попереджав. Ще з місяць у лікарні валятиметься. Не чекала такого, га? — і він почав руками й ногами показувати, як б’є уявного супротивника.

Люсі зблідла, але щоки її зайнялися рум’янцем, а кулаки стиснулись несвідомо.

— Ти підлий виродок, Берт Панкере. Я не можу тебе навіть бачити. Мені гидко бути поруч із тобою!

Вона повернулась, щоб піти нагору, до своєї кімнати. Та Берт грубо схопив її за руку.

— Що, не подобається? А зраджувати чоловіка тобі, значить, подобається?! Поки ти моя дружина — слухатимешся мене. Хочеш цього чи ні. Крапка! — Він змахнув кулаком біля її обличчя, але не вдарив. Зустрівшись з її крижаним поглядом, опустив руку і пішов угору.

— Ти ж була не така…

Люсі, навпаки, вийшла надвір і присіла на край плетеного крісла на терасі. Вона не любила Берта Панкера. Раніше думала, що така її доля — терпіти все від чоловіка. Але тепер цьому настав кінець. Вона побачила, хай ще тьмяний, але справжній промінь світла, що пробивався крізь морок її життя. Її вже не лякали погрози Панкера — вона хвилювалася за Енді, і його слова різали їй серце.

Коли Люсі увійшла до спальні, Берта там не було. Вона сіла на широку постіль. Раптом клацнув замок — двері зачинилися. Її замкнули. Люсі з гнівом накинулася на двері, вимагаючи відкрити. Вона била кулаками, аж поки сльози безсилля не застелили їй очі. Виснажена, вона опустилась на ліжко.

Час минав. Люсі перестала плакати й стукати, підводилася й знову сідала, ходила кімнатою. Невже Берт не розуміє, що так лише відштовхує мене ще дужче? — з гіркотою думала вона. — Він вважає мене іграшкою.

Вона вже не вперше підійшла до вікна й поглянула вниз. Унизу простягався квітник — її турбота й розрада. Але... Що це? На галявині навпроти вікна сидів вовк. Люсі стрепенулась від радості — вона була впевнена, що Берт його застрелив. Звір, помітивши, що його побачили, підвівся, відійшов, потім повернувся і зробив те саме.

Він кличе мене… — з болем подумала Люсі, стоячи біля вікна. Вона підняла раму і обережно вилізла на вузький карниз, зі страхом глянувши вниз. Вітер грався подолом її сукні. Тримаючись за край вікна, вона боязко вдивлялася у темряву.

— Я не можу… — прошепотіла крізь сльози. — Я боюсь.

Вовк відійшов і сів, терпляче дивлячись їй просто в очі. Люсі зібралася з духом. Заплющила очі — і стрибнула в квіти. Її грудей вирвався глухий зойк. Вона вдало приземлилася на ноги, і вовк миттєво опинився поряд.

Люсі перехопило подих. Їй раптом пригадалося: Берт казав, що це може бути дикий вовк. І тут з дому на поріг вийшов п’яний Берт. Він почув крик і зрозумів — Люсі втекла через вікно. Яке ж було його здивування, коли він побачив, як вона… обіймає вовка. Панкер застиг, мов громом вражений. Він же нещодавно стріляв у нього!

— Люсі, повернись у дім! Це небезпечна тварина, він може тебе вкусити!

— Ні, Берт. — Вона похитала головою. — Я не люблю тебе. Я більше не повернусь. Прощавай.

Дівчина підняла голову трохи демонстративно, і повільно рушила геть. Поруч ішов великий вовк. Берт у безсиллі метався на порозі, викрикуючи погрози й благаючи її повернутись.

Ще деякий час дівчина чула уривки фраз, що линули ззаду. Панкер кинувся в дім, потім вибіг на вулицю з пістолетом у руках. Люсі не встигла далеко відійти — він швидко наздогнав їх. Пролунав постріл. Вовка відкинуло від удару кулі, але він зумів утекти в кущі.

— Цього ти хотіла?! — Берт із хворобливою люттю дивився на неї.

-Іди додому.

— Ні-коли. — Люсі стояла непохитно, готова боронитися навіть від збожеволілого чоловіка. Панкер сховав пістолет за пояс і схопив її, силоміць притискаючи руки до тіла, ладен був нести її назад. Люсі мовчки, але відчайдушно пручалась. Тоді Берт ударив її кулаком у голову. Вона знепритомніла.

Під’їхала поліція, поклавши край скандалу. Викликали медиків. Люсі відвезли до лікарні.

Люсі сиділа в коридорі на стільці, з роздратуванням слухаючи сивого лікаря в синьому халаті. Той говорив про струс мозку та нервове виснаження. Але її хвилювало зовсім інше: Берт застрелив пса. Вона не жаліла себе — шкодувала за тим, кого, можливо, вважала єдиною спорідненою душею.

Скляні двері в кінці коридору прочинилися, і вона побачила Енді. Він несміливо зайшов, озираючись. Їхні погляди зустрілись, Люсі підвелася й, не звертаючи уваги на лікаря, пішла до нього. Енді обійняв її, притиснувши до себе.

— Люди дивляться, — прошепотіла вона. Та на них, ніхто не дивився. Кожен був зайнятий своїми проблемами..

— Я пішла від Берта. Зніму номер у мотелі.

— Поїхали, — сказав Енді, взяв її за руку, і вони вийшли з клініки до машини.

Дорога була недовга. Люсі мовчки дивилася на знайомі вулиці за вікном.

— Куди ми їдемо?

— До мене.

Говорити їй не хотілося. Голову ще поболювало, та попри це її огортало дивне відчуття — щось нове, велике й неминуче наближалося. Вона дивилась у вікно й уявляла себе пташкою, яка летить назустріч вітру — то злітаючи вгору, то падаючи вниз з розпростертими крилами.

На ґанок Люсі піднялася слідом за Енді. Усміхнулась. Перед нею відчинялися двері в новий світ. Переступивши поріг, вона знала — назад не повернеться.

У невеликому холі стояли два крісла й диван, вузькі сходи вели на другий поверх. Енді запропонував їй сісти й приніс келих легкого вина.

— Ти тремтиш. Це зігріє. Мені багато чого потрібно тобі розповісти…

Люсі прийняла келих, зробила ковток і поставила його поруч.

— Я думала, ти — відкрита книга, та, виявляється, в ній повно таємниць. Дай вгадаю… Ти одружений і в тебе троє дітей? — Люсі, усміхаючись, поглядала на зосередженого хлопця.

— Та ні. Зараз побачиш. — Енді підвівся й вийшов до сусідньої кімнати.

За кілька хвилин звідти вийшов вовк і сів навпроти приголомшеної дівчини. Люсі схилилася ближче.

— Оце так сюрприз… Неочікувано. А я ж думала, що тебе поранив Берт… — Вона гладила тварину, оглядаючи її з усіх боків. — Енді! Де ти? Куди зник? Це твій пес?

Люсі гукала у порожнечу, а потім підвелася і рушила слідом за хлопцем. Вовк ішов поруч. Дівчина заглядала в кімнати, зупиняючись і намагаючись зв’язати побачене з образом господаря. Біля дверей спальні вона затрималася. Вона ніколи раніше не була в чужій спальні — у цьому було щось інтимне, мов дотик до чужої таємниці.

Велике ліжко було акуратно застелене, на поличках і тумбах стояли книжки, спортивні кубки, кілька медалей. Особливе місце займав малюнок олівцем — пів обличчя людини і пів морди вовка. В образі людини Люсі впізнала Енді. Може, вовк для нього настільки близький, що він більше не розділяє себе і його? Може, ось у чому вся таємниця?

Це його вовк.

Позаду тихо хтось кашлянув. Люсі обернулась і підійшла до хлопця.

— Куди ти подівся? Я маю тобі дещо сказати. У вашому домі є собака — вона часто приходила до нас. Я думала, вона безпритульна. Вона твоя?

Енді взяв Люсі за руку, посадив її на ліжко, а сам опустився перед нею на коліна.

— Вовк, якого ти бачила — це я. Я можу перетворюватися на вовка. Це я приходив до тебе. Я бачив, що ти не боїшся звіра.

— Ти жартуєш? Ти — вовк? — у її голосі залунали нотки сумніву.

— Так. Я — лікантроп.

— І ти можеш перетворитися прямо зараз?

— Можу. Ти щойно мене бачила. Тобі не страшно бути поруч?

— Знаючи тебе… — Вона замовкла на секунду. — Не думаю. Тим паче, ти точно не страшніший за Берта.

Люсі задумалась.

— Отже, та собака з’явилася біля мого дому після того, як ми познайомились. Ти приходив до мене, а я й не знала… Я б усе зробила, аби Берт не стріляв у тебе…

Останні слова дівчина вимовила з подивом, вдивляючись у хлопця.

— Де ж твої рани? Я ж бачила, як кулі рвали тіло тієї тварини…

Енді підвівся, сів поруч і обійняв її, пригорнувши до себе. Вушко було оксамитово-теплим.

— Їх немає. Вони зникають.

Він відсунувся трохи, прибрав пасма волосся, що спадали їй на обличчя, і довго вдивлявся в її сірі очі, що ставали все більшими… Непосильна хвиля почуттів потягнула їх вниз, поки обоє не впали на ліжко. Енді був ніжним і водночас наполегливим.

Берт метався по кімнатах, не знаходячи собі місця. Йому заборонили підходити до дружини й відвезли її до лікарні, сказавши, що помістять у реабілітаційний центр.

— Це все він винен! Це він звів її з глузду. Пообіцяв їй щось, а вона й повірила. Я все йому скажу!

Берт підійшов до секретера, дістав із шухляди тугий пакунок грошей, трохи подумав і запхав за пояс револьвер. Озирнувшись, вийшов з дому.

Не доїхавши трохи до будинку Енді Гукера, він зупинив авто і виліз. Окинувши поглядом околиці, рішуче рушив до будинку. Піднявшись по сходах, натиснув на дзвінок. Унизу дверей був хід для собаки. Ніхто не відповів, і Берт штовхнув двері — вони відчинились. Він зайшов усередину, обережно піднявся сходами на другий поверх. Раптом завмер, чітко почувши голос дружини. Вона була тут. У нього наче перемкнуло — його Люсі тут. Вона його дружина. І нічиєю іншою вона не буде.

Він грубо відчинив двері до спальні. На ліжку сиділа Люсі, а біля її ніг лежав великий вовк, якого вона гладила.

— Оце воно як! Тепер я зрозумів… Це його вовк. Ось як він тебе, дурненьку, підманив — вовком!

Берт залишився біля дверей, не наважуючись наблизитися.

— Я думав усе вирішити інакше… але, схоже, не вийде. — Він дістав пістолет.

Вовк підвівся. Його жовті очі звузилися й стали зеленими, а губа піднялася, оголивши ікла.

— Де Гукер? Де він?

Люсі підвелася і стала перед вовком, прикриваючи його собою.

— Панкер, чого тобі треба? Я більше не твоя дружина. Я не твоя власність. Я надішлю тобі папери на розлучення. А зараз іди геть.

— Смілива стала… Думаєш, вовк тебе врятує? — Берт розмахував пістолетом. — Ти ніколи не будеш чужою дружиною! Навіть якщо доведеться тебе вбити!

— Я хотів дати йому грошей, але не думав, що застану тут тебе… Мені доведеться тебе вбити. Не зі зла. Просто щоб ти не дісталась йому. От і все.

Він підняв пістолет, цілячись у Люсі. Та в ту ж мить вовк звалив її з ніг і кинувся на чоловіка. Берт встиг двічі вистрілити впритул, перш ніж тіло вагою в п’ятдесят кілограмів збило його з ніг і вибило у двері. Він покотився сходами вниз. Пістолет випав із рук. Поглянувши вгору, він побачив вовка на верхній сходинці — з його пащі капала кров, очі палали люттю, і він збирався спуститися.

У жаху Берт кинувся геть, вискочив за двері.

Він був у шоці. Скільки разів він стріляв у вовка — а тому хоч би що.

Його не беруть кулі. Це якась чортівня…

Берт заскочив у машину і незабаром загальмував біля бару, де зазвичай пив із приятелем Стівом Лезаром. Йому терміново треба було випити. Стів уже був на місці, сидів за стійкою і мляво балакав із барменом. Людей у барі було небагато.

— От ти мені й потрібен. — Берт плюхнувся на розхитаний стілець. — Ходімо за столик. Є розмова.

Коли вони сіли в кутку, Берт налив по склянці. Осушивши свою, почав говорити:

— Мені потрібен пістолет. І кулі. Знаєш, що щойно було? Він на мене кинувся. Ти не уявляєш, що я відчував, коли він так люто на мене дивився.

— Хто дивився?

— Вовк. Я скільки разів у нього стріляв — а йому хоч би що. Він, наче, зачарований!

— Може, ти просто не влучив? — хмикнув Лезар.

— Тобі смішно? Та я щойно стріляв йому просто впритул! А він мене викинув за двері… І раніше влучав — я впевнений!

— Зачекай, у тебе ж є пістолет. Ти ж сам казав — стріляв?

— Угу. Був. Я його впустив, коли вовк на мене напав.

— Добре, дістану.

— І кулі. Срібні.

— Не божеволій. Ще скажи, що у Гукера живе перевертень, і він сам про це не знає.

— Стривай… А це ж справді! Ти щойно підказав мені чудову думку.

— Яку саме?

— Гукер і є той вовк. Гукер — перевертень.

— Можна сміятися? Твоя дружина пішла до перевертня. Може, досить алкоголю на сьогодні? Але Берт був серйозним.

— Ти зробиш те, про що я просив?

— Без питань.

— Тільки не зволікай. Я хочу просто зараз.

— Поїхали. У Купера, в магазині зброї, є саме те, що тобі потрібно. Він продає справжні срібні кулі, як сувеніри.

— Оце те, що треба. Я покінчу з Гукером.

Люсі та Енді сиділи на кухні за столом. Після того, як Панкер пішов, у будинку запанувала тиша. Щоб зняти напруження, Енді нахилився до дівчини.

— Не будь похмурою, усміхнись. Цей раунд ми виграли.

Люсі похитала головою.

— Ти не знаєш Берта. Він здатен на будь-яку підлість… — Вона замовкла. — Енді, як ти стаєш вовком? Що ти відчуваєш? І взагалі, як це з тобою сталося?

Енді на мить задумався.

— Це сталося давно... або не так давно — залежно, як дивитися. Це було після тринадцяти. Однієї ночі я прокинувся з дивним тривожним відчуттям, ніби щось ось-ось станеться. Кімната була залита блідим місячним світлом. Була тиша, але мені стало страшно. Я сидів на ліжку, прислухаючись, коли раптом мене кинуло на підлогу — і біль... Я бачив свої лапи і плакав. Хотів прокинутися, але не міг. На щастя, це тривало недовго. З того часу я знав, що став іншим. Не відразу, але згодом я навчився контролювати звіра в собі. Такий я є. І тепер я зустрів тебе. — Енді посунув стілець ближче, обняв Люсі за плечі й, усміхаючись, запитав: — Після всього, що ти почула, ти все одно будеш моєю вовчицею?

Люсі довірливо заглянула йому в очі.

— Ми будемо разом. Я хочу стати такою, як ти. Хочу бігти поряд з тобою.

— Ти серйозно? Я не знаю, як ти можеш стати такою, як я. Я й сам не до кінця розумію, що зі мною.

Але Люсі була рішуча.

— Я знаю. Потрібно змішати твою кров з моєю.

— Як?

— Що ти, як дитина? Дай руку. — Вона взяла зі столу ножа. — Я зроблю невеликий надріз, щоб виступила кров.

Енді, здивовано дивлячись на неї, простягнув руку. Люсі легенько провела ножем по його долоні, і коли з'явилася кров, порізала свою руку та щільно притиснула їхні долоні.

— У нас буде кровний союз. Навіть якщо нічого не вийде. — Енді ще не міг повірити в її вчинок.

— Не думав, що така скромниця візьме до рук ніж і зробить таке.

— Я вже не та. — Люсі ледь усміхнулась. — Я буду вовчицею, яка захищає своє лігво і своїх вовченят. — І, кривлячись, загарчала.

— Люсі, люба, я тебе дуже прошу, контролюй свій гнів.

— Не переймайся. Я лютуватиму лише на наших ворогів.

Вони ще довго розмовляли, згадуючи моменти з минулого. Потім разом піднялися нагору.

Берт Панкер сидів у машині біля будинку Гукера. У голові крутилася одна думка — покінчити з цим. Прибрати Енді з дороги. Ніхто не стане між ним і Люсі. Він зітре всіх.

Коли почало сутеніти, Берт вибрався з автівки, озирнувся й підійшов до дверей. Не чекав, що буде відчинено. Натис дзвінок. Довго ніхто не виходив. Але світло в передпокої спалахнуло, і двері відчинив Енді.

Берт зайшов і витягнув пістолет.

— Де вона? Цього разу тобі не втекти, Гукер. Я з тобою покінчу.

Не вагаючись, він вистрілив. Куля влучила в груди. Люсі, що стояла на сходах, зойкнула й майже скотилася вниз, впавши біля Енді. Вона відчула, як щось у ній зламалося. Піднявши голову, з очей — сльози, в голосі — розпач:

— Що ж ти наробив? Чому не даєш мені жити?

— Вставай. Йдемо додому. Або силою заберу. — Люсі слабо пручалась. Вона була розчавлена. Голова розколювалась. Берт майже ніс її на руках.

Дома вона злягла. Металася в гарячці й маренні. Три дні Люсі не вставала з ліжка. На четвертий — прокинулась. Перша думка — про Енді. Вона пам’ятала, як він падав. Він помер. Вона це знала — відчула, наче нитка між ними обірвалась.

Вона вийшла з дому, залишивши сиділку в подиві, й пішла до будинку, де жив Енді. Двері були опечатані. Їй сказали, що його вже поховали. Вернувшись додому, застала Берта злим.

— Де тебе носить? Тобі ж не можна вставати! Я сиділку найняв, а ти — втекла навіть не сказавши куди! Хоча… я й так здогадуюсь.

Люсі кинула на нього злий погляд:

— Ти його вбив, — тихо промовила й, обійшовши, піднялася в кімнату й зачинилася.

— Так йому й треба. Знатиме, як чужих жінок уводити! — вигукнув Берт, пішов на кухню, дістав з холодильника пляшку «Білої конячки», налив у склянку й сів за стіл.

Люсі сиділа на ліжку, схиливши голову до колін, коли відчула неспокій. Якась тривога змусила її озирнутися довкола. Щось було не так. Раптом її зігнуло й кинуло на підлогу. Упираючись руками в підлогу, вона мотала головою й гарчала, долаючи наростаючий біль.

Берт почув, як угорі щось гучно впало.

— Перебісишся. Нікуди не дінешся.

Люсі гарчала й хрипіла. Вона побачила свої руки, не схожі на руки, і біль минув. Сірою тінню вона ковзнула сходами вниз.

Берт випив уже пів пляшки, коли на порозі з’явився вовк. Берт втупився у звіра.

— Ти що тут робиш? Іди геть. Я ж тебе застрелив.

Він п’яно махнув рукою, намагаючись прогнати марення. Але вовк лише зло вишкірив пащу. Його зелені очі дивилися прямо, вловлюючи кожен рух Панкера.

Вовк обережно почав наближатися, і це викликало паніку в Берта. Він підскочив, тримаючи між собою й вовком стіл. Побачивши на столі пляшку, схопив її й жбурнув у звіра. Вовк ухилився й кинувся вперед. Панкер бігав навколо столу, намагаючись утекти. Але бігун із нього був нікудишній, і вовк, а точніше вовчиця, підскочила й схопила його за стегно. Бризнула кров. Панкер завищав і, затискаючи рукою рану, додав ходу. Вовчиця, граючись із ним, знову підскочила й рвонула за литку, вирвавши шмат шкіри. Панкер зі стогоном бігав навколо столу, обливався кров’ю, розуміючи, що якщо він зупиниться, це буде його смертю. Він задихався, але вовчиця, покусуючи, гнала його вперед. Панкер вискочив із кухні й, шкутильгаючи, попрямував угору сходами.

— Не чіпай мене! — зі сльозами на очах просив він, повзучи сходами.

Шкутильгаючи, Берт заскочив у спальню й потягнув двері на себе, намагаючись затримати звіра, але ноги його не тримали, і він упав біля дверей. Він стікав кров’ю. А зовні сидів вовк. Берт відповз до ліжка, і вовк увійшов, сівши біля дверей. Він байдуже дивився на забруднену кров’ю людину. Спершись спиною об ліжко, Панкер з жахом дивився на вовка, показуючи пальцем.

— Ти не Гукер. Ти…

Вовк, не давши йому договорити, у три стрибки подолав відстань до ліжка й ледь повів головою, дихнувши в обличчя Берта. Із розірваного горла фонтаном хлинула кров, рясно заливаючи сорочку. Панкер затискав горло руками, намагаючись утримати життя. За кілька секунд він перестав хрипіти й повільно ліг у калюжу крові. Вовчиця підійшла до тіла, понюхала й, помочившись на нього, вискочила за двері.

Місто тихо під танець зірок засинало. Вітер ніс вулицями опале жовте листя. І коли на небо повільно, мов черепаха, виповз згорблений місяць, над кладовищем пролунало протяжне, тужливе виття.

То плакала Люсі.