Перестріт

— Гаррі, читач хоче кишок, розчленувань, похабного гумору та сексу, — Літературний Агент відкинувся на м’який диванчик, брязнувши кухлем з недопитим пивом на захаращений паперами стіл. — Я теж люблю серйозну літературу, з глибокими героями та пропрацьованими сюжетами. Але щоб заробити копійчину, продаю вагіни, члени, кров та смерть.

Він встав і натягнув свій плащ.

— Не ми такі, Гаррі. Життя таке. Мусимо продавати те, що має попит.

— Ти правий, — Гаррі тяжко зітхнув. — Ці всі розмови про смисли, високі матерії, засилля «чорнухи» — то просто пусті сентименти літературних невдах, що виправдовують себе.

— Саме так, — агент поплескав Гаррі по плечі, — ти, як ніхто, вмієш писати бестселери та догодити публіці. Єдине, що має значення, — це лише який у тебе тираж і скільки нулів на твоєму рахунку. Все інше — порожняк.

— Згоден. Буду готувати новий роман про «разчлєньонку», — грубо пожартував Гаррі, акцентуючи на слові «члєн».

— Радий, друже, що зміг розвіяти твої сумніви…

Письменник зачинив за гостем двері на ключ і рушив на кухню зробити міцного чаю.

Не дійшов. Зупинився, заціпеніло розглядаючи масне чорне шмаття землі, що було недбало розкидане по вишуканому дубовому паркету, який він ретельно протер годину тому, перед приходом гостя.

Присів. Шматок розлізся між пальцями холодним, липким, гнилим місивом, тхнучи солодко-приторним запахом напіврозкладеної плоті.

Щось брязнуло в його робочому кабінеті. Крізь нещільно прочинені двері він явно відчув приглушені кроки.

Хтось чужий у нього вдома!? Він похапцем витягнув телефон, щоб подзвонити в 911. Мережі не було. Нуль поділок. Що за чортівня в центрі міста? Мабуть, телефон завис. Потрібно перезавантажити. Ресет. Телефон блимнув. Увімкнувся, але показав 1% заряду батареї, мигнув і погас. Розряджений?! Це що за муйня? Дві години назад він зняв його з зарядки!!!

Ні, ризикувати самому, затримувати грабіжника не варто. Він не з тих божевільних героїв своїх книг, що не доживають до світанку, бо не вміють мислити раціонально. Потрібно непомітно вислизнути з квартири та викликати поліцію.

Він навшпиньки підкрався до вхідних дверей. Ключ зрадницьки клацнув — руки Гаррі спітніли, а серце шалено закалатало. Рвонувши ручку, він вискочив у загальний коридор будинку…

Вискочив, послизнувся і впав. А потім так само швидко, навкарачки, поплазував назад до квартири, розмазуючи по підлозі темно-червоні патьоки. Початок кривавих слідів тягнувся з віддаленого кінця коридору — де в тьмяному сірому світлі ламп плямкало і чавкотіло щось велике, зеленкувато-чорне і смородливе. Що то таке було, Гаррі роздивлятися не збирався. Йому достатньо було побачити, тільки ледь видиму огидну велетенську зубасту пащеку, в якій судомно в передсмертній агонії смикалися ноги Агента. Тільки ноги. Бо решти тіла ніде не було видно.

Вже не криючись, він грюкнув дверима. І два рази провернув ключ. Краще мати справу зі злодієм. Він принаймні людина.

На мить задумався. Тілом пробігали дрижаки. Потрібно щось для захисту. І рішуче попрямував на кухню. Там є хороші столові ножі.

Клацнув вимикач. Раз. Другий. Що коїться !? Чому немає світла на кухні?

Та за мить це вже його не хвилювало. Здоровенна, аж до стелі, сіра тінь попливла з темряви кухні в його сторону, простягнувши до нього руку. Не руку! Лапище! Зашкарублу, з обвислим шматтям напівзогнилої шкіри, затхлого м’яса, з довгими загнутими, як у давнього мертв’яка, нігтями!

Відчуваючи, як теплий струмінь побіг по штанях, Гаррі розвернувся і кинувся навтьоки.

Потрібно закритися у ванній! Він рвонув ручку. Зачинено? І отеретів. З-під порогу, калюжею, почала розливатися червона масна пляма. За дверима санвузла ,щось забулькотіло і зачавкало, ніби хтось важкий та нездалий намагався вибратися з ванни назовні.

Гаррі прожогом кинувся до свого кабінету … Краще зі злодієм. Він хоч людина…

І так тьмяне світло мигнуло і пропало вже повністю. Тому Гаррі влетів і затріснув двері у свій кабінет вже навпомацки.

В темряві кабінету явно відчувалося розмірене ,спокійне дихання невідомого. Ніздрі лоскотав приємний, такий знайомий письменнику, запах парфумів - з яскравими нотами абсенту, анісу та фенхелю. Тоді як Гаррі штинив зовсім іншим – різкою сумішшю сечі та їдкого, настраханого поту.

Гаррі закляк.А чи людина це?

Клацнула запальничка.

Гаррі полегшено зітхнув. Людина. Монстри не мають шкідливих звичок. Якщо не вважати, хіба, такими - вбивства людей.

— Ти знову намагаєшся втекти? Як завжди? — обриси обличчя нічного гостя були дуже знайомі. — Але цього разу вже не вийде.

Місячні промені освітили лице непроханого візитера.

— Ти… — Гаррі запинався. — Цього не може бути …

— Так, це я… — незнайомець посміхнувся. — Я. Твоя темна частина. Яку ти запхнув у найчорніші кутки своєї свідомості… Виймаючи лише для того, щоб катувати, знущатися і реалізовувати свої збочення.

— Я… Я не знав… — забелькотів Гаррі.- Я не хотів … Це помилка !

— Знав… Просто відвертався від мене. — спокійно констатував двійник. — Я тебе просив. Благав. Поговори зі мною. Почуй мене… Але ти удавав, що не чуєш. Відвертався Тому нічим не відрізняєшся від твоїх тварюк. Хоча ні, ти ще гірший — бо в них немає вибору, а в тебе є…

— Поговорімо, — Гаррі гарячково шукав вихід. — Можна домовитися.

— Пізно, — незнайомець встав, пахнувши тим самим дорогим парфумом, яким Гаррі щедро наділяв головних героїв своїх романів. — Я був слабкий. І не міг нічого зробити. Але ти все зробив сам.

Він повернувся до нічного вікна.

— Кожен раз, коли ти мене катував, калічив, вбивав — я відчував біль. А відчувати біль — це відчувати себе живим…

Він трохи помовчав.

— А ти… Кожен раз, коли ти відмовлявся від себе і писав на догоду публіці, — вмирала частина тебе… І от сьогодні від тебе лишилася лише порожня оболонка.

Гаррі сповз по дверях вниз — і сидів, ковтаючи сльози.

— Ми можемо все змінити! Я напишу…

— Мертве творити не може… Ти помер, Гаррі, уже давно… Спочатку як письменник. Тепер як особистість… І хай твій майже зогнилий забальзамований труп хвалять видавці та критики, і поки носить на руках юрба — мене не проведеш. Запах гнилля і трупного розкладу не забити жодним фіміамом.

Гаррі схлипнув.

— Що ти зі мною зробиш?

— Живе має жити, а мертве має знаходитися там, де його місце — на кладовищі чи в крематорії. Ти думаєш, я буду тебе катувати, різати чи шматувати? О ні, друже, це ти зробиш сам.

І, загасивши цигарку, перед тим, як вийти з кабінету, зупинився.

— Ти просто залишишся тут… Проживеш те, що прожив я… А мені час. Час писати… Писати по справжньому…

Гаррі Бехір сидів, тремтячи всім тілом, обійнявши коліна. В темне нічне вікно стукалися кострубаті руки-гілляки. З-під столу пломеніли чиїсь недобрі очі. А в шафі вовтузився, хтось величенний, ніяк не в змозі вилізти через тісний отвір.

Тхнуло сечею, страхом і злом. Тим злом і страхом, що не зникають при світлі дня, навіть якщо цей день все-таки прийде…

****

Світанок був сонячний. Гаррі Бехір вимкнув електричне освітлення, прийняв душ, зробив на кухні міцної кави та сів за ноутбук — мільйони читачів чекають на його новий роман. Мільйони його братів та сестер страждають, поховані живцем. І він напише, як їм знайти цей шлях — шлях до свободи…