Оксанині троянди

Стіни пропахлої дезінфектантом маніпуляційної були обкладені ідеально чистими блискучими кахлями; Євген встиг нарахувати тридцять вісім, поки лікарка уважно оглядала його культю.

— Загоюється просто чудово. Шви наступного тижня вже можемо виймати.

— Це добре. А далі мені куди?

— А далі — до протезиста, робити заміри під протез. І фізичні вправи, реабілітація.

— Марина буде рада почути ці новини! — обізвалася з кутка кабінету Оксана.

Мариною звали координаторку, яку відправив до Євгена фонд з брошури. В неї була довга русява коса, серйозні блакитні очі і нетутешній акцент: її родина переїхала до Ужгорода з Луганська чотири роки тому.

Євген був проти усяких координаторок, але, зрештою, могло бути й набагато гірше: принаймні ця дівчина не знала його змалечку й не дивилася на нього з жалістю. І на тому спасибі.

Розпрощавшись з лікаркою й подарувавши і їй букет червневих троянд, вони вийшли на сонячну тополину алею, якою літали білі хмаринки пуху.

— Ви, мамо, Маринку до мене сватати не поспішайте, — сказав Євген матері, що котила його візок. — Думаєте, комусь потрібен одноногий?

— А що, всім потрібні тільки досконалі грецькі боги? — Оксана стала в кумедну позу, випроставши спину й картинно напруживши біцепс, немов атлет на екрані телевізора. — Ідеальне кохання вже описав Шекспір, та й у нього воно довго не прожило. А справжнім людям потрібні люди, такі ж звичайні, як і вони самі.

Євген хмикнув. Оксана нахмурила брови. — Та й, зрештою, чого це я сватаю?

— Та я знаю, чого? Але ж ганяєте з нею чаї кожен вечір.

— Євгене! — картинно обурилась Оксана, як робила завжди, коли її ловили на гарячому. — Маринка мене розраджує, складає приємне товариство. От і запрошую її попити чаю. В неї робота важка, вимоглива, хай хоч трохи перепочине.

— Ну а лікарці чого троянди принесли?

— А троянди, — підморгнула йому мати, — краще ростуть, коли їх обрізати. На наступний рік буде квіту вдвічі більше.

— То ви так весь Ужгород ними обдаруєте.

— А тобі шкода?

— Та де... — знизав плечима Євген. — Робіть, що хочете.

— Як завжди і робила, не чекаючи нічийого дозволу.

— От і добре. — Євген засміявся — трохи від материної впертості, трохи просто від радості. Сміявся легко, щиро, як давно вже не чула його мати.

І в його сміху бриніли крильця джмеля над трояндовим кущем.