Зміст
  • Під контролем

    • Під контролем

    Юлія Дмитренко -Деспоташвілі

    Під контролем

    Розділ перший

    - Ти убивав людину?

    Артем поперхнувся, чи то від сміху, чи то з подиву. Куриво робило своє і його розривало від суперечливих почуттів, але свідомість ще зберігала ясність, бо дуже мало йому дісталося.

    - Ні, звісно. Інакше б сидів, - відповів просто.

    – Не обов'язково. Якщо з розумом підійти. — Марк заклав руки за голову, дивлячись йому в очі.

    — Ти вбивав, чи що?

    — А якщо вбивав? - Марк подався уперед.

    Артем заперечливо похитав головою.

    — Не п...зди. Кого?

    — Бомжару.

    — За що?

    —Потрібна причина?

    Марк видався Артемові занадто серйозним, і від цього йому стало незатишно.

    — Не віриш? А я не одного вбив, — Марк ще більше нахилився вперед, зчепивши долоні в замок. —Правда, в третьому не впевнений. Живучим виявився, але, думаю, здох, крові було забагато. Я кинув його під залізничним мостом.

    Потягнувся.

    —І, як бачиш, ніхто мене не піймав. А першого вбив у твоєму віці. Двадцять мені тоді тільки стукнуло. Шість років минуло.

    — Та ну.

    — Останнього 4 місяці тому.

    —Ого. Ти серійний маніяк, чи що? — Артем знову спіткнувся об холодний погляд Марка. — Щось я не чув про жодні вбивства.

    — Я ж сказав, що роблю це з розумом. Ніхто не помітив, що вони були, ніхто не помітив, що їх не стало.

    — А, — не знайшовся, що відповісти Артем і більш старанно почав ритися в залишках салату, явно не бажаючи продовжувати нав'язану йому тему.

    — Ще думаєш, що вигадую ?

    Очі Марка звузилися.

    — Думаю, тебе накрило, братику... - вишкірився в його бік Артем.

    – Я не нарик. Я не ти. - різко кинув у відповідь Марк і підвівся, розминаючись.

    Артем нічого не відповів.

    Марк вибив ногою тарілку з його рук.

    Артем вилаявся, обтрушуючи забруднений одяг, і теж підводячись.

    — Та що з тобою?

    — А такі як ти нарики, теж нікому не потрібні. — у руках Марка з'явився ніж. - Думаєш дуже шукатимуть хто тобі віку вкоротив?

    — Що за жарти, Маркі? Харе... Заспокойся. Вірю я тобі. Вірю. З котушок тільки не злітай! Ніж прибери...

    Ще мить, і Марк затис в лікті шию юнака, притиснувши до неї лезо.

    Артем завмер.

    – Що я тобі зробив? — проговорив одними губами.

    Той засміявся, і прибрав ножа.

    — Дихай спокійно. Доки ти мій друг — не чіпатиму. Обісрався? Штани не треба міняти?

    Він відштовхнув юнака від себе.

    - Та пішов ти!

    Артем відфутболив ногою найближчий камінь і швидким кроком подався геть, заховавши руки в кишені.

    Марк наздогнав його і повис на плечах.

    — Припини. Не будь чмом. Справа є.

    — Яка ще справа?

    — Перехід твій на новий рівень. Чи все життя сидітимеш у салаті риючись?

    — Тобі яка справа?

    — Справа така, що хочу знати зі мною ти чи проти мене?

    — Чого я маю бути проти тебе? Може, я сам по собі.

    — Сам по собі, значить проти мене.

    — Та що ти завів. Проти, за. Не проти я.

    — Отже, готовий спробувати? Вже більше року з нами трешся, та тільки бабло стріляєш і жереш. Час визначитися.

    Артем зиркнув на ніж у його руках.

    — Ну... припустимо... - і поспішно додав, - Тільки нікого не вбиватиму.

    — Не доведеться. Так, лише побавимося. Спробуєш крові. То що, ти зі мною?

    — Ну... Типу того ... З тобою.

    — А без "типу того"?

    – З тобою я, з тобою!

    — Добре. Макс та Вадим теж з нами.

    - Макс та Вадим?

    —На відміну від тебе вони відразу погодилися.

    — Та я, може, теж відразу б погодився, якби ти загадками не говорив.

    Марк поглянув на годинник.

    — Скоро під'їдуть, тоді й розповім.

    Почувся гул мотору.

    – Макс. Як у нього це виходить— все робити вчасно, га?

    Машина зупинилася перед ними і на галявину вийшли двоє молодиків. Марк подав руку кожному та обійняв.

    – Ну що? - спитав Максим, глянувши з-під лоба на Артема.

    - Сцить трохи, але загалом згоден.

    –Та я навіть не знаю в чому справа.

    - Не знаєш, а вже сциш.

    Молоді люди засміялися. Артем насупився.

    – Харе. Не переймайся. Жартую. Пішли, перетремо, що до чого.

    Сіли за імпровізований стіл. Максим запалив, ставши неподалік, і періодично поглядаючи на Артема так, ніби в чомусь його підозрював.

    — Як там твій дружбан сліпий? Чи правда, що завтра з ним по гербарій збираєтеся?

    — Який ще гербарій?

    — А по що?

    — Каміння він колекціонує.

    – Одна хрінь. То що, йдеш із ним завтра?

    — Так.

    – Куди?

    — Не вирішили, щоб так...

    – Сюди приведи його. Он скільки каміння.

    —Може, й сюди.

    - Сидить за своїм парканом, ні з ким, крім тебе, не спілкується. .Довіряє? Що маєш із нього за всю біганину?

    Артем уважно подивився на Марка, потім на решту, і підвівся.

    - Ви що?

    – Що? – награно скинув брови Марк.

    — Якщо ви на нього націлилися... Він не бомж! Він не бомж, Марку! Ні. Я не приведу його сюди. Та це вірні ґрати. Я що дурень? І... До того ж він мій друг! Ми були знайомі ще, коли він бачив. Росли на одному подвір'ї. Він сюди переїхав від метушні міста, поки адаптується до свого нового стану, бо раптово втратив зір.Я йому допомагаю, так. Він довіряє мені, так! А чому йому мені не довіряти?

    — Хіба він не платить тобі? Не прибідняйся. "Друг".

    - Ти ж… Ви ж.. усі знаєте про моє становище. Та в мене перед кожним із вас борг. Завдяки цій роботі я можу все своєчасно віддати. Тому й погодився.

    - Скільки ти у нього на побігеньках? Місяць?

    - Менше.

    - Та ти сядь. - промовив Марк, відкидаючи недопалок.

    - Постою.

    - Я попереджав, - сказав Макс, - не з нами він. Має інших друзів. А відчує смак грошей, узагалі відколиться.

    — А в принципі, навіщо нам той сліпий, Марку? І цей підійде. І ми всі тут. Хто не проти розважитися?

    - Я завжди за, - напівпосміхнувся Максим.

    Усі одночасно глянули на хлопця.

    Артем нервово затоптався на місці, Марк підійшов зі спини впритул, поклавши одну руку йому на плечі, і юнак звернувся до нього.

    —Маркі, ми ж... Давно... Я хіба хоча б раз зробив щось не те? Чого ви раптом вз'їлися проти мене?... - знову пробіг поглядом по обличчям присутніх - Ну, справд... ідея з Тимуром... не дуже. Самі подумайте... Я ж і про вас турбуюся.

    - Та ми вже подумали, ти не перенапружуйся, роби просто, що говоримо. – Максим став перед ним.

    — А що... потім...?

    - Борги твої на нуль зійдуть потім. А ні - помножуй на три, і термін тиждень.

    На хвилину запала мовчанка.

    - Ні ... Ну ... Ви ж це не серйозно? Хлопці, га? Я завжди вчасно повертав. Завжди. Та чого ви, справді? Що за день?

    - Чув же, є варіант і кращий. Будеш замість нього.

    Удар по сугожиллям ніг змусив Артема впасти на коліна, а на шиї туго затягнувся ремінь. Юнак схопився за петлю , намагаючись звільнитися. Тим часом, Марк ще більше потягнув ремінь на себе.

    - Дідько, а з тобою веселіше, ніж із бомжем буде.

    — Я ж не сказав ні, — злякано видавив з себе юнак, важко дихаючи, - Маркі... Я ж сказав, що я з тобою... Хлопці, я з вами... Просто хотів... Знати... переконатися, що ви все обдумали... Я ж не дурень... Мені вигідно... Якщо борги анулюються...

    Марк зняв з його шиї ремінь і поплескав по щоці.

    - Ми ж... друзі? - Запитав Тимур, заглядаючи йому в очі. з хворобливою надією, – Я з вами. Коли підводив, хіба?

    – Добре.

    - А чого до завтра чекати? - Вперше заговорив Вадим. - Давайте зараз до крота в його нору нагрянемо. У когось з вас є справи на цей вечір? Марк?

    – Я — за.

    — Максе?

    — Вільний.

    Погляди всіх знову зосередилися на юнакові.

    - У тебе є якась справа? - питання прозвучало глузливо.

    Артем мав вкрай розгублений вигляд, все ще потираючи почервонілу шию.

    — Прямо... зараз?

    – А що, різниця є?

    – Я ніколи не приходив до нього просто так. Ще й у таку пізню годину...

    — Все колись уперше.

    – Там, здається, камери є.

    — Начхати. Вадим у цих справах спец. Наш комп'ютерний геній. Усі записи видалить. Покажеш дорогу, а будемо на місці, зателефонуєш. Де твій мобільний?

    Артем неохоче дістав телефон, Марк забрав його.

    —Поїхали?

    Юнак кивнув, не ризикуючи більше заперечувати, тільки якось тоскно прослідкував, як Марк передав його мобільний Максимові. Хотів сісти на переднє сидіння, але Марк зацокав язиком. На передньому сидінні він влаштувався сам, за кермо сів Вадим, а Артем з Максимом опинилися позаду.

    - Чого такий напружений? Не на радість тобі спільна справа?

    Запитав Марк, сидячи в півоберта, коли вони вже рушили і юнаком було названо маршрут.

    – Та ні, нічого . – натягнуто посміхнувся Артем.

    — Дай йому зілля трохи. Хай розслабиться..

    – Я не хочу.

    — Невже? Вперше чую, щоб ти не хотів відтягнутися. Це інше, тобі сподобається.

    Максим дістав готову самокрутку і вклав її в долоні хлопця.

    – А ви? - Артем м'яв у руках цигарку.

    – Що — ми?

    – Давайте зі мною.

    — Потім наздоженемо, не хвилюйся.

    Макс чиркнув запальничкою.

    І сам підняв руку Артема з травою, підпалюючи і направляючи самокрутку до його обличчя.

    - Я сам. Дякую, - тихо промовив той і з нервовою жадібністю таки затягнувся.

    — Чемний який. П..пц. - презирливо прокоментував Вадим, не відриваючи погляду від дороги.

    — Це те, що ти любиш? Так? - підморгнув Марк.

    Артем затягнувся ще кілька разів, уже впевненіше і спокійніше, а на третій широко посміхнувся.

    - Анекдот згадав із цього приводу. - сказав, видавши короткий смішок, - Приходить додому чувак, пробує нову траву. Вийшов на балкон, курнув і зрозумів, що нічого особливого. Раптом повз нього вогненна куля пролітає, через хвилину ще одна і третя. У нього аж у горлі пересохло, пішов на кухню, там його мати, і каже їй: дай води попити, а то в горлі пересохло. А та у відповідь: я думаю, три дні на балконі стояти.

    Він нестримно засміявся.

    -Такий ти мені більше подобаєшся, - посміхнувся й Марк.

    — А взагалі... азагалі... щоб ви знали... я якби хотів розкидав би вас усіх, - раптом вимовив Артем із серйозним обличчям.

    — Та ти що? – награно здивувався Максим.

    - Так. Знаю кілька секретних прийомів.

    -Чому ж не застосував?

    - Не хотів вас калічити. Ви ж мої друзі.

    — Ну, дякую. — зареготав Максим.

    — Маркі, ти мені як старший брат...

    Артем потягнувся до нього, його очі заблищали.

    - А ти так зі мною.

    Показав на шию.

    — я ж заради тебе... Все... Тільки попрохай. А ти... Навіщо? І ці бомжі... Не розумію...

    - Проїхали. Пожартували ми.

    Прийоми свої не забудь, покажеш, як вийдемо.

    – Ні. - відкинувся на сидінні Артем, і хотів ще раз затягнутися, але Макс забрав з його рук недопалок.

    - Досить з тебе.

    - Хлопці, та що таке. То покури, то вистачить. Навіщо дражнитеся?

    – Після справи.

    – А чого ні? Щодо прийомів.

    – Не показую нікому.

    - Я ж як брат тобі, сам сказав.

    – Тільки тобі Маркі. Без них.

    - Домовилися.

    - Хлопці. Я люблю вас усіх. І Тимур класний... Ви не робіть нічого такого. Як мене полякайте і все? Добре?

    – Аякже.

    – Він вам сподобається. Він крутий.

    - Він крутий? А ми ж які?

    - І ви круті. Маркі. Ти особливо.

    - От дякую.

    – Я тебе навіть боюся. - Артем потер очі, його почало хилити на сон.

    - Боїшся?

    - Так.

    – Це добре.

    - Але я можу ... Якщо захочу ...

    - Так, так, секретний прийом, покажеш.

    – Тільки тобі. Без них.

    - Так, так. Не засинай лишень. Вже під'їжджаємо.Максе, дай йому попити.

    Артем засміявся.

    - Ти чого?

    - Той анекдот згадав... Про пити.

    – Бачу будинок, Нічогенький. – промовив Вадим.

    —Той?

    Артем кивнув.

    – Добре. Зупини тут.

    Марк знову звернувся до Артема.

    - Зараз зберися. Без хі-хі. Кажеш: закінчився бензин, уже пізно, жодної машини, тільки до тебе змогли доїхати, попроси притулок до ранку. У машині дубак. Ми вже тут.

    Марк натиснув на виклик і приклав телефон до Артемового вуха.

    - Тім, привіт. Вибач, що так пізно, брате... Ми тут з дружбанами біля твоїх воріт. Бензин закінчився, прикинь, і нікого на дорозі. Чи не пустиш до себе до ранку? А то тут холодрига та ще. Нас четверо. Ми тихо. Та що з голосом, б..ть. Я трохи під кайфом, так... Нічого серйозного... Вони ні. Лише я. Вони ні. Слухай... Ага. Само собою. Звісно. Дякую... Ми як миші. Ти справжній друг.

    Не минуло й хвилини, як ворота почали підійматися. Молоді люди заїхали на подвір'я.

    - Він сказав, щоб я вас провів у хату.

    - То веди.

    Тільки но переступили поріг, Вадим багатозначно закивав, оздоблення було багатим. У коридорі дві картини, червона доріжка. Не дивлячись на капці, що стояли при вході, вся компанія зайшла у вітальню не розбуваючись. На сходах на другий поверх, у темних окулярах, поклавши одну руку на перила, стояв господар будинку, їх одноліток. Не зважаючи на пізній час, він був одягненим. Видно, ще й не лягав.

    - Тім, ми тут. Дякую тобі! Виручив. - Артем хотів підійти до друга, але Максим зупинив його, а Марк взагалі відтягнув назад, показуючи: Мовчи.- І вказавши на залишені прочиненими двері, тихо потягнув його на вулицю.

    Коли вони опинилися на достатній відстані, Марк проказав:

    —Упораються і без нас.

    З будинку долинув гвалт. Крики, метушня, звук ударів об меблі.

    Артем схопився за голову, осідаючи під колесом авто.

    Марк простяг йому недопалок:

    — Не парься.

    І, буквально втиснув йому його між губами, підпалюючи.

    - Давай, давай, до кінця! Скільки там лишилося!

    Він змусив юнака зробити відразу кілька глибоких затягувань поспіль, поки той не закашлявся, відхиливши його руку.

    - Трохи лишилося. Знаєш, скільки коштує? Ти собі такого не зможеш більше дозволити.

    Той слухняно допалив, і повністю осів на землю.

    – Ну як?

    Артем кивнув, показуючи ок'ей, і відкинув голову. Його очі втрачали ясність. Перевів погляд на Марка:

    - Як ти ходиш на таких довгих ногах?

    Марк допоміг йому піднятися,

    і вклав на заднє сидіння автомобілю.

    – Зараз покажу.

    Заблокував дверцята, і швидким кроком пішов до хати.

    Артем підвівся, дивлячись йому вслід, але тут же знову ліг, заплющившись, і розсіяно посміхаючись якимось своїм видінням.

    **

    Прокинувся від холоду і не одразу зрозумів, що у машині, впавши між сидіннями. Жмурячись від сонця, спробував відчинити дверцята, але ті виявилися заблокоапними . Прокинувся остаточно. У голові почали проявлятися спогади з учорашньої ночі. Між ними було багато туману, але те, що згадувалося, йому не подобалося. Юнак поглянув у дзеркало на шию — жодних слідів. Перевірив кишені на наявність мобільного. Порожньо. Те, що автомобіль стояв у дворі Тимура, пригнічувало ще більше.

    — У що ти цього разу вляпався? — промовив він сам до себе, провівши долонею по обличчю, ніби знімаючи невидиме павутиння. - У що вляпався?!!

    Будинок здавався порожнім. Тільки притаманний ранку щебіт птахів не давав гнітючій тиші взяти гору.

    У всякому разі,із зіллям його не обдурили, воно було якісним, і в цілому він почувався добре. Дико хотілося їсти і до вбиральні.

    Артем переліз на сидіння водія та хотів натиснути сигнал, але передумав. Сам не знаючи, що шукає, відкрив бардачки, шарячи в них рукою. І знайшов. Маленький складений ніж. Сховавши його в кишеню, ще раз подивився на себе в дзеркало і, врешті, натиснув на сигнал утримуючи, доки з хати, чортихаючись, не вийшов напівсонний Максим.

    — Чого мізки виносиш?

    — Навіщо зачинили мене?

    Артем поспішно вискочив із салону.

    —На автоматі, мабуть. Сам тут вимкнувся. - Максим зіщулився від ранкової прохолоди. На ньому були лише джинси.

    - Жерти хочу, - сказав Артем. – Мій телефон у тебе?

    – Ні. У Марка.

    Вони попрямували в дім.

    - Не смикай більше. — похмуро говорив до нього Максим, — Тільки ліг. Ти один уночі прохолоджувався. Випий, і теж спи, як всі, щоб увечері з обойми не випадати. А ні, то не ний.

    Вже перед порогом Артем помітив, що на Максимові кросівки Тимура. Йому не важко було їх впізнати, адже сам купував не більше тижня тому.

    — А господар де? —запитав, як можна недбаліше.

    Максим озирнувся, ліниво посміхаючись і відчиняючи вхідні двері.

    – Перед тобою.

    Вже в хаті, падаючи обличчям у подушку на дивані, додав:

    - А кріт твій під землею, як і належить кротові. У льоху. Можеш відвідати. Поплачтеся один одному, дівчатка, — він позіхнув.

    Артем озирнувся. Завжди прибрана вітальня (Тимуру було важливо, аби речі знаходилися на своїх місцях) зараз в повному безладді, з висунутими на середину стільцями, залишками нічного бенкету. Пляшки на підлозі, на підвіконні. Тільки зараз Артем помітив у обернутому до нього спинкою кріслі Вадима. Сигаретний дим просякнув усе. Хлопець відчинив вікно.

    —А Марк де?

    Максим вказав пальцем на другий поверх. Там була спальня Тимура.

    – Все. Щоб я тебе не чув. Зрозумів?

    Хлопець пішов у вбиральню. Миючи руки, помітив на раковині сліди крові.

    Артем хотів повернути собі мобільний, але так і не наважився потурбувати Марка. Подумавши, що на голодний шлунок нічого хорошого на думку не спаде, він з апетитом спустошив три тарілки з залишками нарізки, і, запивши парою ковтків знайденого пива, вийшов на подвір'я, сівши на східці і дивлячись у бік льоху.

    Тепер коли голод не турбував, почали турбувати думки.

    Йому здавалося, що весь будинок, все в ньому дивилося на нього з німим звинуваченням. Скільки разів він заходив сюди, як друг. І що наробив тепер? Все нашіптувало: це не закінчиться добре для тебе! Він нутром відчував, що зайвий у дійстві. Хотілося випаруватися. Просто зникнути. І щоб його ніхто не пам'ятав: ні Марк, ні Максим, ні Вадим ні, тим більше, Тимур.

    Випалив дві цигарки поспіль і кілька разів обійшов двір, перш ніж зрозумів, — зобов'язаний поговорити з Тимуром. Іншого шансу може не бути.

    Артем обережно потягнув важкі двері льоху на себе.

    Розділ 2

    Іронія долі полягала в тому, що Тимур переїхав до цієї місцевості, як у найтихішу та найбезпечнішу. На загальну думку та офіційну статистику. І ось зараз, сидячи на підлозі власного льоху, прикутий наручниками до іржавої труби, думав про те, що з радістю помінявся б місцями з тими, хто склав цю статистику. Але ще більша зла насмішка крилася у факті, що хлопець приїхав сюди померти, наївно вважаючи, ніби після ухвалення такого рішення його смерть під його особистим контролем. Дурень. Який він дурень. Хочеш насмішити Бога, посвяти його у свої плани.

    Захворювання Тимура було невиліковним, а прогнози лякали. Слідом за сліпотою, він міг втратити слух. Одна думка виявитися замкненим у власному тілі не тільки нічого не бачачи, а й не чуючи, наводила на нього жах, який подарував не одну безсонну ніч, виснажуючи ще більше. Він обірвав усі зв'язки, продав усе, що міг продати і, переїхав сюди з однією єдиною метою: тихо дожити відведений йому час у місці, де про нього вже ніхто не пам'ятав, по можливості привівши душевний стан у порядок і при перших сигналах серйозних проблем зі слухом, стрибнути в місцевий водоспад смертників. Ніхто не здивується. Кожен рік там хтось гинув,не дивлячись на виставлені попередження. А тут ще й сліпий... От тільки він потребував поштовху. Бо сам накласти на себе руки він уже намагався, і так і не зміг. Для цього поштовху Тимур обрав Артема, вирішивши знову наблизити колишнього друга з дитинства до себе. На його думку, головне було вчасно розкрити карти. Не раніше. Він знав про слабкість юнака до наркотиків і його невизначеність у житті, вважаючи моральні принципи Артема цілком допускаючими штовхнути його у водоспад без зайвих докорів сумління, за відповідну винагороду.

    А найприкріше, Тимур зрозумів, що не готовий померти. Ні. Лише не так. Тільки не зараз. Не зараз. І з люттю пса, вперше посадженого на ланцюг, рвав наручники, намагаючись їх зняти, але тільки натер зап'ястя.

    Шоковий стан апатії перших годин, що виражався в емоційному запереченні реальності, поступився місцем страху, почуттю приниження, нерозуміння до кінця того, що відбувається, нападами паніки від повної втрати контролю над власним життям. Все це розривало зсередини навіть більше, ніж фізичний біль після нічних знущань. Почувши, як двері льоху прочинилися, він напружився, повернувши голову до сходів.

    Темні окуляри Тимур втратив одразу після нападу, і тепер почував себе без них ще більш незахищеним, ніби втратив частину невидимої броні від зовнішнього світу.

    Запахло цигарками, які палив Артем, і, слабкіше, пивом.

    Прислухавшись до кроків, Тимур зрозумів, що юнак спускається один, а звуки, що долітали з двору свідчили про те, що двері залишені відчиненими. Звук йшов рівно, отже, у дверях теж нікого не стояло. Зрячі і не підозрюють наскільки атмосфера навколо насичена інформацією. Легка зміна температури повітря поруч, видавала, що Артем підійшов досить близько, але все ще не промовив ні слова. Тоді Тимур зробив різкий випад уперед, схопивши юнака за одяг, і потягнувши вниз:

    – Ти з ними? Чи хочеш мені допомогти? Скажи як є! — хрипко прошепотів Тимур.

    Хлопець не намагався звільнитися, осівши поряд.

    - Тім..Пробач. Вони як з глузду з'їхали. Може це від курива? Проспляться і все? Може ж таке бути?

    - Ти з ними... Або... хочеш мені... допомогти? – повторив Тимур, чітко вимовляючи кожне слово.

    – Я хочу допомогти. Але... вони... не жартують. І зараз цей... Максим... так говорив зі мною... Думають я нарик, і нічого не розумію, не помічаю. Ти ж так не думаєш? У мене просто важкий період. Але я можу покинути, коли захочу.

    - Так, так, вірю! Що зараз відбувається нагорі? – нетерпляче перебив його Тимур, продовжуючи чіпко триматися за одяг юнака.

    - Усі сплять. Ну, і бардак.

    - Їх троє, я правий?

    - Так.

    - Принести мені скріпку зможеш?

    - Скріпку?

    Тимур підняв руку з кайданками.

    – Спробую зняти. У вітальні, комп'ютерний столик. Скріпки металеві.

    – І що потім? Ми їх не здолаємо, Тім. Навіть якщо в тебе вийде зі скріпкою.

    - Ми заберемося звідси, доки вони сплять. Просто підемо, Артеме. Я зачиню ворота на код. Вони не зможуть виїхати. А хочеш... спробуй сам... Біжи звідси. Приведи когось. Подзвони до поліції. Біжи прямо зараз!

    - Я не вмію водити авто, а пішки тут йти години зо три. Та й місцевість я не знаю. Там же болото і цей водоспад. Навіщо купив будинок у такому місці, Тім? І телефон у мене забрали. Але я поговорю з Марком. Він мені життя якось врятував. Не знаю, що на нього найшло зараз... Звичайно, він любить головного з себе грати, це так. Обіцяв, що лише потішаться. Може, грошей візьмуть. А я поручуся, що ти в поліцію не підеш. Ти ж не підеш? Знаю, не підеш.

    Тимур відпустив юнака, відсторонившись. А Артем продовжував, не помічаючи зміни його настрою:

    — Ці двоє... Їх я так добре не знаю. Але ж раніше нічого такого не було. Та все одно все від Марка залежить, я певен. І ти ж не бачиш їхніх облич... Чому їм не відпустити тебе, коли візьмуть своє? А мені можуть довіряти.

    Тимур з гіркотою у голосі прокоментував:

    —Що "своє", Артем? Що "своє"? Що ти таке кажеш? Чуєш себе. Хіба тут є щось,що належить їм?! Як потішаться? Ось так? -

    нахилив голову, трохи повернувши її набік, і юнак побачив доволі глибокий поріз у нього за вухом з кров'ю, що запеклася. – Вони навіть не приховують своїх імен! Невже ти нічого не розумієш? Яка довіра, якщо у тебе забрали телефон? Прокинься!

    Якби ти міг вести з ним перемовини, ти не був би тут зараз у всьому цьому лайні!

    Артем нічого не відповів, і стало гнітюче тихо. Тимур знову простяг йому руку.

    - Вибач. Я на нервах. Давай, так. Просто принеси скріпку. Я зроблю все сам... Ти будеш ні при чому... Одну, одну єдину скріпку. Я міг знайти її на підлозі, або загубилася в кишені. І я просто тихо піду. Не піду в поліцію. Забуду все. Присягаюсь тобі.У мені нема часу витрачати життя на пусто-порожні балачки та помсту. Я хворий, Арчі. Це не просто сліпота. Буде гірше. Я просто хочу дожити. Нехай беруть, що хочуть і йдуть. Це все нічого не варте для мене зараз. Тільки дай мені шанс довести це.

    Тимур доказав, і розтиснув пальці. Хлопець підвівся, відходячи від нього.

    – Не можу нічого обіцяти. Не можу. Але я побалакую з Марком. Я хотів, щоб ти знав, я не планував цього. - Артем сам відчував безглуздість своїх слів, і поспішив вийти. У будинку на нього чекала та сама картина: всі сплять. Погляд затримався на комп'ютерному столі. І справді, ось вони скріпки. Простягни руку і бери. Взяв. Потримав кілька секунд, і поспішно повернув на місце, ніби та раптом стала гарячою в його долоні. Ні. Всі відразу зрозуміють, що це він. Як легко і Тимур готовий був підставити його. Нікому не можна вірити!

    Ліг на вільне крісло, заплющивши очі. Цієї миті навколо почулася метушня і оплески згори. Вадим і Максим без натяку на сон клали на стіл гроші, а Марк, що спускався вниз по сходах, забрав їх, перерахував і простяг кілька купюр Артемові, що вже приголомшено сидів.

    – Твоя частка.

    Той узяв гроші.

    – За що?

    - Я посперечався, що ти будеш на моєму боці.

    Він втиснувся в одне крісло з юнаком, і грубувато обійняв його, скуйовдив волосся.

    - А скріпку цю довбану принеси. Нам цікаво, що буде далі.

    - А... Звідки... Тобто... Що там прослуховування?

    - Слава китайським інтернет-магазинам.

    Марк витяг з одного вуха навушник.

    - В наш час для цього багато не треба.

    — Якщо ти чув, Маркі. Він готовий все віддати, і в поліцію не піде. Це ж добре?

    - Арчі, Арчі, про що ти? Забув, чому ми тут? Забув? Давай, давай, згадуй.

    Марк постукав пальцем йому по голові. І прошепотів на вухо:

    - Смак крові. Твій перший раз. Ми всі дуже хочемо подивитися, як ти нарешті це зробиш.

    І виштовхав юнака з крісла.

    - Не засиджуйся. Іди.

    Артему в долоню вклали відразу кілька скріпок.

    Коли він передавав їх Тимуру, той незграбно спробував його обійняти на знак подяки. Юнакові стало не по собі.

    - Хоч знаєш, як це робити? - запитав, аби заглушити почуття незручності.

    - У загальних рисах.

    Молодий чоловік намацав потрібний отвір у наручниках.

    Розігнув одну скріпку, зігнув її кінчик, решту повернув.

    - Забери, бо інакше буде підозріло. Мені вистачить однієї. Іди.

    - Гаразд.

    Артем уже було подався геть, але помітивши, що Тимур упустив скріпку, і не може її знайти, повернувся.

    – Ось вона.

    І як він тільки збирається йти, такий безпорадний?

    Подивившись ще раз як Тимур намагається відкрити кайданки, хлопець схилився так, що майже торкнувся його щоки своєї, і одними губами прошепотів:

    - Тут прослуховування.

    Тимур завмер і трохи стиснув його руку на знак того, що почув. Серце розривало грудну клітку.

    Відчуття, що він потрапив у трясовину, яка затягує його все глибше, щоб він не робив, і незабаром ця трясовина позбавить його можливості дихати.

    Розділ 3

    - Діна. Діна. Діна - повторював мобільний Тимура, що лежав посеред столу, коли Артем зайшов до будинку. Всі троє молодиків, кожен з банкою енергетика в руках, дивилися на нього.

    - Діна. Така кликуха у собаки була, - хмикнув Максим, - Сучка Діна.

    – Хто це? - запитав Марк у юнака, висмикнувши з вуха навушник.

    —Не знаю. При мені йому ніхто ніколи не телефонував. Навіть на днюху.

    Телефон замовк, але незабаром подав короткий сигнал.

    – Голосовуху надіслала. - Марк натис програш.

    - Тимуре Олександровичу, все за списком дістала. Може і продуктів зараз куплю? Я в місті години дві буду, і відразу до вас могла б заїхати, замість суботи.

    Максим мало не поперхнувся енергетиком.

    - ..До нас? Охрініти.

    Марк зібгав порожню банку, кинувши її на стіл:

    - Пам'ятаєш, ти дивувався, які голубці смачні. Ось вони ці голубці. Точно вам кажу.

    - Баба тут не завадила б. Цікаво скільки їй? – Максим узяв телефон і ще раз прослухав повідомлення.

    - І від домашньої їжі я б не відмовився.

    - З такими бажаннями, дивись, щоб тюремною їжею не запахло, - Марк похмуро дивився у вікно, барабанячи пальцями по поверхні столу. - І пустити треба, і чіпати не можна. Проігнорувати, то тріпатися з кимось почне, непотрібний кипіш може піднятися.

    Перевів погляд на Артема.

    - По правді, то його і не мало бути вдома сьогодні. Він же з тобою збирався?

    - Ну... так.

    - Ось його й не буде! Так!

    Марк з тріумфом сплеснув у долоні.

    - Але треба, щоб він сам сказав їй про це. Теж запишемо голосове повідомлення. Ключі залишимо. Викрутимося. А там дізнаємося, що до чого і розрулимо ситуацію повністю.

    Головне, зараз час виграти. А потім ми реально звідси заберемося.

    А ми тут надовго? – запитав Артем. — Я думав, лише сьогодні...

    Максим кинув йому банку. Хлопець упіймав її.

    – Реакція є. Не все скурив. Може і мізки ще встигнеш врятувати? — вказав на банки на столі, — Прибери, краще.

    - Чого це я маю прибирати? – Артем поставив банку на стіл, – Я не пив.

    - Не пив? Вадиме, дай свою.

    І, взявши енергетик, підійшов до Артема.

    - То пий зараз.

    Артем опустив руку в кишеню, де лежав ніж, але Марк став між ними.

    - Не вчасно. Арчі, викинеш ці банки, не переломишся! А потім допоможеш Максу меблі на місця повернути, поки ми з Вадимом до крота спустимося відповідь записувати.

    Максим уперся руками в найближче крісло і з легкістю відсунув його на колишнє місце.

    – А мені допомога не потрібна.

    - Підкаже, де що стояло, він тут більше кантувався, ніж ми, а ця пані не повинна побачити нічого особливого, нічого, що б здивувало або запам'яталося.

    Марк кивнув Вадимові.

    - Ходімо. Я перший. На сторожі будь. Цей термінатор сліпий кайданки зняв чи ні, не знаємо. Може, шоу нам таки влаштує.

    Вони вийшли.

    - Навіщо дістаєш мене? Я не хочу з тобою сваритися. - звернувся Артем до Максима, коли залишився з ним на одинці.

    - Я не хочу з тобою сваритися, - спотворив його голос Максим, і знову підійшовши впритул.

    - Якщо ми тут реально без баб застрягнемо, знаєш, що я зроблю? Вгадай. Тебе трахну. А Маркі потримає.

    Він вишкірився.

    У цей момент його живота торкнулося, щось гостре і, опустивши погляд, Максим побачив ніж у кулаці Артема.

    - Відчепися від мене, —

    якомога впевненіше вимовив юнак.

    Максим не відхилився, продовжуючи дивитись у вічі Артемові.

    – І що потім? Складеш компанію кротові? Чи, гадаєш, усіх цією іграшкою налякати?

    – Я сказав, що не хочу сварки.

    - Я тебе почув.

    Максим, арешті, відійшов, і як ні в чому не бувало продовжив розставляти по місцях стіл і крісла, щось насвистуючи під ніс.

    Артем сховав ножа, і, зібравши банки, поніс їх у сміття, на кухню.

    Повернувшись, з острахом зупинився при вході до вітальні. Максима підозріло ніде не було видко. Раптом щось згори налетіло на Артема, а коли він упав, Максим опинився на його спині, заломивши руки за спину і витягнувши з його кишені ніж, просичав:

    - А річ то не твоя! Не брикайся! Бо руку зламаю.

    Артем затих.

    - Цікаво, якщо скажу Вадиму, що обікрав його, як він відреагує? Хочеш дізнатися?

    Артем ще раз спробував вирватися, але Максим лише більше притис його до підлоги.

    - Дівчинко моя.

    Можна я тебе так називатиму, коли ми вдвох? Аааа? Не чую! А то можу і при всіх. Це вже як забажаєш. Мені по х.. Я не ревнивий.

    - Злізь з мене! — щосили закричав Артем.

    – Я відповіді не почув.

    Максим почав вивертати йому руку, Артем заволав:

    - Так! Так! Так!

    - Що — так!? - послабив захват Максим.

    Артем ледве стримувався, кусаючи губи.

    - Можеш! ..називати! .. Трясця!

    -Як називати? Скажи це! Скажи.

    - Дівчинкою.

    - Повністю повтори.

    - Своєю дівчинкою! Задоволений?

    - Ще й як! - Максим засміявся. - Ще й як!

    Відпустив йому руки, але не поспішав підводитися.

    - Бачу, ти досі так і не допер, що відбувається. Ляпнув перед кротом, що Марк головний? Так, люба моя, тут для тебе всі головні. Усі. Усі. Звикай бути знизу. Це в твоїх інтересах. Я продемонстрував тобі перспективу. Можеш не дякувати.

    Максим підвівся.

    - За тебе у цій команді ніхто не грає. Якщо ще не дійшло. А зараз забирайся, доки татко попалить на вулиці. Тут, уже не бажано, провітрити треба. Але бачу, моя дівчинка, - вимовив підкреслено із задоволенням, - вже про це подбала, - кивнув на раніше відчинене Артемом вікно, а вже стоячи у дверях, озирнувся на юнака, що сидів на підлозі і зло дивився йому вслід:

    - І не думай нишком мститися мені, або комусь із нас. Знай, навіть якщо всіх нас посадять, знайдеться кому кишки тобі випустити і по той, і по цей бік. Більше двох тижнів не проживеш. Добре запам'ятай це. Гарненько. Ти про нас нічого не знаєш. Ми про тебе знаємо все.

    Артем ляснув об підлогу відкритою долонею, тільки но той вийшов.

    - Щоб ти здох, тварюко !!!

    Двері відразу знову відчинилися, і ,перехопивши за комір юнака, що намагався втекти, Максим кілька разів ударив його .

    - Почую ще щось подібне, кров'ю сцяти будеш.

    І відкинувши юнака на крісло, всупереч сказаному до цього, швидким кроком пішов у напрямі льоху, до решти.

    Артем з хвилину лежав, скрючившись та тримаючись за живіт. Потім повільно підвівся і пішов по хаті, повертаючи речі на свої місця. Біля сходів вгледів темні окуляри Тимура. Піднявши їх, потримав у руках і одягнув на себе. Підійшов до дзеркала.

    – Привіт.Я сліпий.. Мої очі вкрали. Ви їх не знаходили? Ні? Дуже шкода. Хоча якщо знайдете. Не повертайте. Навколо так тхне лайном, я не хочу його бачити. О! Це від мене? Ви впевнені?

    Він вдав, що нюхає собі пахви.

    - І справді.

    Юнак сів на підлогу біля стіни навпроти дзеркала.

    - Значить, можна нікуди не бігти. Від себе, як відомо, не втечеш. А ви знаєте, у мене ж вища освіта. Так. Здивовані?

    Він сперсч на долоні і на колінах підповз до дзеркала.

    - Сам у шоці. Із цим треба щось робити. Я надто довго тверезий для такого лайна. І я не про себе. Нііі...

    Обіперся об дзеркало спиною, і почав вивертати собі кишені, шукаючи хоч трохи трави, а нічого не знайшовши, зітхнув, зняв окуляри, озирнувся на своє зображення і, піднявшись, пішов продовжувати наводити порядок.

    Розділ 4

    Незважаючи на хворобу, фізична сила Тимура в цілому, і ще свіжа пам'ять про час, коли він був як усі, вимагали виплеску та помсти. Тим болючіше сприймалася їм власна безпорадність. Велика кількість світла, яким насправді супроводжується сліпота, напади запаморочення, втрата орієнтації, і панічні атаки, що з'явилися в результаті, зв'язували краще за наручники, роблячи іграшкою в руках стерв'ятників, які злетілися в його будинок.

    Попередження Артема Тимур почув. Наручники все ж таки спробував зламати, але нічого не вийшло. Навіщо боротися за таке нікчемне життя? Ось тільки звідки цей липкий страх, що стиска груди? Думки обірвали вкрадливі кроки з боку входу. Двоє. Увійшли надмірно обережно, а спускалися швидко і гучно. Мабуть, побоювалися, що зняв кайданки. Ех, подумав із гіркотою, чи далеко б втік? Видно, не до кінця звик до свого нового становища, коли зміг допустити протилежне.

    Чуже взуття жорстко ткнулося у його ноги. Тимура звільнили від кайданків. Підвели.

    - .. Занудьгував?

    Аромат м'ятної жуйки, сигарет та алкоголю в обличчя.

    Смішок з іншого боку.

    – У нас тут поповнення очікується. Вгадай хто?

    І так несподівано її голос. Не минуло й доби відтоді, коли все сталося, а цей голос звучав, як з минулого життя якого він вже майже зрікся.

    — Встиг навчити її чогось цікавого? Чи все доведеться нам робити?

    Знову цей бридкий сміх, і болісний поштовх у груди.

    Тимур зовсім забув про дівчину. Як не вчасно вона зателефонувала. Як не вчасно.

    - Онімів? Хто вона?

    - Домогосподарка. Тільки найняв. Один раз приходила.

    - І часто вона ось так нагрянути може?

    - Договір, що по суботах готує на тиждень, а раз на місяць генеральне прибирання. Я можу відмовитися від її послуг. Давайте відмовлюся, прямо зараз.

    - Давайте без давайте Розумник.

    Знову болісний поштовх у груди.

    - Відмовишся, коли треба буде, куди подінешся. Але ж вона там чогось накупила тобі?

    - Побутова хімія та кавоварка.

    - Похрін що. Не подаруєш же їй це. Раптом. ..Буде дуже підозріло. Чи ти цього і хочеш?

    Від третього поштовху Тимур ледве встояв.

    - Зробиш так. Скажеш, ключі за щитком при вході, тебе не буде вдома, хай порається і йде геть. А продуктів хай побільше купить. Скажи на гостей чекаєш.

    Другий голос додав:

    - Як сюди дістається? Таксі?

    - Має свою машину.

    – Не хило. Якщо так, тоді й пива ящик нехай захопить. І м'яса. Більше м'яса.

    - Згоден. Повинна ж бути якась користь із цієї канітелі.

    Відповідь Тимура перезаписували три рази, доки Марк не вирішив, що воно звучить природно. Підтвердження прийшло миттєво.

    - Ще якісь зав'язки у тебе тут є? Хто може припертися?

    – Нікого.

    В цей час зайшов третій, і Марк обернувся до нього.

    —Пресонув малого? Пика така задоволена,'. Дивитися гидко.

    Тимур здогадався, що мова про Артема. Невже постраждав через прослуховування і цю скріпку? Він не хотів втратити єдиного в цій компанії союзника, хоч і такого хиткого.

    — Із ризиком для життя, — відповів прибулий не без сарказму, - Дивись, що вилучив. Вадим. Твоє.

    За звуком Тимур зрозумів, що щось було кинуто і спіймано.

    — Та ми цілу виставу пропустили, — відповів Вадим. - А в нас все як і планували. Зараз зливаємось звідси на галявину. Зате буде домашній хавчик.

    —Ви зливайтеся, я залишусь.

    — Навіщо?

    —Треба ж комусь повідомити, коли вона поїде.

    — Та невже? - протягнув Марк — Знаючи тебе. Як побачиш спідницю, сам не свій. Наробиш дурниць, своїми руками придушу.

    — Нароблю, тоді й поговоримо. А так, шкода тобі, чи що? Подивлюсь, що за цаца. Дурниць не нароблю, не маленький.

    — Який сенс, якщо чіпати не можна? Зарубай це собі на носі.

    — Тобі нема сенсу, мені є. Я сказав, що залишаюся, отже, залишаюся.

    – Як хочеш. У кожного свої веселощі. Так, кріт? — Марк знову наблизився до нього, і стишивши голос додав, —У нас з тобою все одно буде веселіше.

    —До вбиральні хоча б відпустіть, - відповів Тимур.

    — Якщо сам дійдеш, будь ласка. Живеш один, значить можеш сам. Йди.

    Відчуваючи недобре, Тимур все ж обережно ступив крок, другий, третій, трохи виставивши вперед руки. Натрапив на когось, і його відштовхнули. Тимур намацав полицю, щоб зорієнтуватися у напрямі заново, але за кілька кроків усе повторилося. Тільки штовхнули, цього разу просто в інші руки. Знову і знову. Втративши орієнтацію, під уїдливі коментарі, він впав, та одразу піднявся з криком кинувшись уперед, навмання збивши з ніг першу-ліпшу людину, якою виявився Вадим. Тимур встиг завдати йому кілька хаотичних ударів, доки не був відтягнутий у бік рештою.

    - Ах ти, суко. — Вадим, витирав кров, що пішла з розбитої губи.

    - Ти в мене зараз прямо тут у туалет сходиш.

    І вдарив бранця нижче поясу.

    Тимура відпустили, залишивши скрюченимм на підлозі.

    - Хороша у нас туса намічається на галявині, - з якимось захопленням промовив Марк, —Давайте жвавіше, а то руки сверблять, а тут бруднити нічого не можна.

    Розділ 5

    Артем бачив у вікно, як Тимура тягли через усе подвір'я.

    Бачив, як Марк у півсили бавиться з ним, а той з нав'язливою безглуздою наполегливістю все намагається кудись відповзти, будучи знову і знову зупиненим твердими підошвами. Та навіть тоді не заспокоювався, впиваючись зубами в ногу, яка його зупиняла, щоб отримати новий град ударів від інших учасників дійства, що, арешті, змусили молодого чоловіка затихнути.

    Артем не міг зрозуміти, чому Тимур чинить опір, коли немає шансу їх перемогти, навіщо провокує на нову агресію?

    Що змушує людину з нвалідністю, не опускати голову, а його, здорового, боятися її вкотре підняти?

    Тимура зв'язали та кинули до багажнику.

    – За квиток заплатив?

    юнак здригнувся від несподіванки, коли Марк звернувся до нього, - Сподобалось шоу? Незабаром зможеш показати себе.

    Обличчя Артема спалахнуло, ніби не він, а його застали за чимось неналежним.

    - Збери закусок і випивку, щоб до вечора вистачило, поїдемо зараз.

    І він пішов. Пішов робити те, що йому кажуть. А через якусь годину дивився у вікно автомобілю, що від'їжджав від будинку, сидячи один на задньому сидінні, але чомусь з відчуттям, ніби лежить у тому ж багажнику разом з Тимуром. Тільки комфорту трохи більше та синців трохи менше. Поки що.

    Біжить під колеса дорога і мерехтять перед очима дерева.

    Хотілося, щоб вони їхали та їхали, щоб дорозі не було кінця. Не хотілося думати ні на мить уперед, і до внутрішньої судоми хотілося курити.

    — Довго будеш яйця висиджувати? - Дверцята відчинили.

    Навколо простора галявина, що виходить однією стороною до озера, іншою до лісу. Марк і Вадим виштовхали з багажника Тимура, потягнувши до найближчого дерева, Марк закинув на гілку мотузку і вони підняли хлопця за руки нагору.

    Марк став розрізати на ньому сорочку, перетворюючи на лахміття

    Помітивши, що Артем дивиться, підморгнув йому.

    — Навіщо ви це робите? — Запитав Тимур, — У вас є доступ до всіх моїх рахунків. Зніміть гроші та йдіть. Що я ще можу?

    —А я вже майже повірив, що ти крутий, - процитував Марк слова Артема, - І нічого тобі не страшно. Але ви всі однакові у момент за хвилю до....

    Марк сам підвів юнака до Тимура, вклавши в руки Артема ніж.

    - Я навчу тебе, щоб відразу пішло в кайф.

    — Та ти подивися на нього, — втрутився Вадим, — Даремно час витрачаєш. Не наш він і ніколи не буде.

    Молодий чоловік покрутив у своїх руках шило, що казна-звідки взялося.

    І, глузливо дивлячись у вічі Артему, торкнувся його кінцем живота Тимура, залишивши помітну подряпину.

    - Бачиш, як дихати почав, бачиш? - захопливо прокоментував Марк, - Ходуном ходить! Це називається — дати відчути.

    Він ще не доказав, як Артем відштовхнув спочатку його, потім Вадима, і побіг до озера.

    Зануривши руки у воду, дав вийти внутрішньому тремтінню, дивлячись на ніж, який все ще стискав у руці, і водночас не бачачи його.

    Скільки простояв так, наче випав із часу. Голос Вадима повернув його до реальності.

    - Гей, блазню! Знаєш, чому Марк тягає тебе за собою?

    Артем поспішно обернувся, послизнувшись, і мало не втрапивши у воду.

    Вадим дістав цигарку, і неквапливо підпалив її.

    — Тому що .. -—продовжив, зіщуливши очі від диму, - дивитися на твою пику, коли ти спостерігаєш, або робиш, що він тоб і каже — це пісня. Це окрема тема для нього. У нього ж кличка "Психоаналітик", чув, ні? Полюбляє він таких як ти біля себе тримати. Тільки я особисто не наймався за його іграшкою нянькою бігати, як зараз. У мене тут зовсім інші обов'язки, тому давай одразу розставимо всі крапки над і. Що б ти не зробив, що ти – не ми за версту зрозуміло. І ніколи ти з нами на рівних не будеш. І випинатися намагатися не треба.

    —А... хто ви? — хрипко запитав Артем, більше, аби швидше прийти до тями, ніж від бажання почути відповідь.

    Вадим шумно випустив дим через рот і ніс:

    - Хижаки.

    Підійшов до юнака.

    — То ж не муч ні себе, ні нас, йди, і скажи, що зрозумів своє місце, не хочеш ніяких випробувань, і не плутайся більше під ногами. До речі, — його погляд став насмішкуватим, — Максим просив тобі передати, коли обісрешся , що він, Вадим нахилився до самого його вуха:

    – Любить чистих дівчаток. То ж перед поверненням гарненько підмийся.

    Обличчя юнака, до того бліде, враз спалахнуло. Він надовго запам'ятає погляд Вадима, насмішкувато-гордовитий, самовпевнений до нудоти, до безмежжя, і так само безмежно здивований, коли той вгледить ніж, що стирчить з власного тіла, держак якого міцно обхоплювала мокра долоня Артема. Страх, біль та жах змінювали один одного з божевільною швидкістю, а коли юнак потягнув ніж на себе, ротом Вадима ринула кров. Він тяжко навалився на Артема, і вони разом упали на мілководдя. Юнак поспішно відштовхнув Вадима від себе і на чотирьох вибрався на берег, спостерігаючи судомну, на диво майже беззвучну боротьбу за життя, що завершилося скляними очима, що так до кінця і не прийняли реальності того, що відбувається.

    Частина друга

    Розділ 1

    — Діна? Яка ще Діна, матір твою?!! — Максим стояв на сходах веранди, перед приголомшеною його появою дівчиною - Ти що — повія? І це твій псевдонім ? А я впізнав тебе за голосом, та все не міг зрозуміти. Склеїти в голові це дивне ім'я, його і тебе! Поясни мені, відколи ти Діна? І чому драїш тут унітази? Гордості не маєш?

    Словесний натиск був настільки потужним, що вона навіть не встигла задатися питанням звідки він все це знає.

    - Яка Діна? - перепитала розгублено.

    —Ти так записана у телефоні господаря будинку! Він вихвалявся, що найняв хатню робітницю. Хотів знати, яка ти з себе. — Максим описав руками в повітрі жіночу фігуру, - Сама не знаєш, до кого ходиш в таку далечінь. Збожеволіла?

    - Не кричи на мене! Не кричи! Я тут, щоб заробити! Не всім же гроші з дому виносити!! Ми так без даху над головою залишимося! Таке вже було! Що я скажу мамі тепер? Ховаю від неї повідомлення від багку! Третій інфаркт вона не переживе! А в тебе завжди якісь неприємності! Тут не так багато людей, у яких можна заробити, звичайно я вхопилася за цей шанс! Краще б порадів і підтримав!

    —Я ж сказав, що вирішу все сам! Все під контролем! - і уїдливо додав:

    - Діна!

    — Згадала. Сказала, коли вішала на веранду китайський дзвіночок, що мені подобається ім'я Діна, бо воно нагадує звук дзвіночка. Сказала, і забула! Ось і все!

    — Усе?

    — Так.

    — І ти тут тільки для того, аби прибратися й готувати, чи...? Говори як є, все одно дізнаюся!!

    — А навіщо ще? ! Яке "чи"?

    — У такій спідниці?

    — Та яка різниця в якій я спідниці! Він сліпий!

    —Зате все інше на місці!

    - Мені 23 роки! Ти не мій чоловік, щоб казати такі речі! Та з таким братом взагалі чоловіка в мене не буде! Ніколи! Тому що я тільки роблю, що працюю!!!!! Сам ти тут чому? Яке право маєш примушувати звітувати мене?!

    — Усі права маю. Може тобі і 23, але наївна ти як у 13! Це я тут заробляю. По-справжньому. Хотів погасити всі борги одним махом. Але ти маєш талант зривати приємні сюрпризи.

    — Це неможливо.

    — Йому потрібна істотна допомога. Він дуже щедрий.

    - За такі гроші? Що ж за допомога? Будинок ще один поряд збудуєш? Не вірю. Такої суми не заробиш швидко! Ти постійно брешеш! Якби не мама, я б кинула все і поїхала! Давно! Мені все набридло! Набридло! Я так втомилася бути твоєю сестрою... Втомилася, Максиме!

    - Не віриш мені? Дивись.

    Він кинув на журнальний столик перед дівчиною грошові банкноти.

    – Що це?

    — Сліпота в цьому будинку заразна? Євро! Порахуй! Чи вистачить тобі? Чи вистачить, щоб ти тут більше не з'являлася? Знайшла собі заняття!

    —Чи вистачить мені? Наче тебе це не стосується. Ти... Знову грав?

    — Яка різниця? Тут достатньо, а незабаром буде ще.

    Її обличчя осяяв недобрий здогад.

    — Гості, для яких я маю готувати, це ти та інші гравці? Вгадала? Тож тому ти тут? Мовчиш? Знову все програєш. Зупинися на цьому! Хоча б за житло заплатимо.

    – Так не робиться. Є договір. Я мушу залишитися. Довірся мені, зрештою. Роби свою справу і їдь. Звільнишся телефоном. Я особисто знайду йому заміну тебе. Не турбуйся. Знаю тебе, матір Тереза. Ми з ним добре ладнаємо, як бачиш.

    — Довіритися тобі?

    Та я вже нікому не вірю. Хто б міг подумати, що ця людина підтримує гравців ? А здавався таким...

    – Яким?

    — Не важливо.

    - Готова плигнути до нього у ліжко? Не погана партія. Шкода, що раніше не знав, що ти з ним плутаєшся. Могло б бути все інакше. І все було б наше.

    Його очі спалахнули і відразу ж згасли.

    — Ти незрівнянний, тільки-но вичитував мене за коротку спідницю, а тепер говориш , що готовий віддати першому зустрічному заможному інвалідові.

    — Якщо я знаю з самого початку, це зовсім інша справа.

    — Це те самісіньке!

    — Не перекручуй мої слова! Я говорив з урахуванням твоєї симпатії до нього. Та й яка вже різниця. Твоєї ноги в цьому будинку більше не буде.

    — Ну так, звичайно! Знаєш, Максиме, у чому твоя проблема? Ти сам не знаєш чого хочеш. Не знаєш.

    — Все що від тебе хочу зараз: швидше закінчи і їдь. І подивимося, хто з нас більший заробіток принесе. Може, ти навіть зможеш з'їхати, як хотіла. От і відпочинеш від нас. А про маму я подбаю, аідвезу її в найкращий пансіонат!

    — Твої слова настільки нереальні, що лякають мене, Максиме. Давай залишимо цю розмову, немає моїх сил. Я справді піду працювати, не знаю іншого способу заробити гроші напевно. А ти... Якщо поїдеш зі мною додому... Це було б... Розумно. Цього достатньо. Будь ласка.

    — Ти як завжди не чуєш і не розумієш мене!

    Вони розійшлися по кімнатах і

    більше не промовили одне до одного жодного слова. Закінчивши всі справи, Людмила сіла в машину і з надією подивилася на брата, що стояв на порозі. Максим скупо махнув їй рукою і зайшов усередину.

    Сівши на диван, він провів поглядом з вікна її машину, вичекавши 15 хвилин відправив Марку повідомлення про те, що можна повертатися, і ввімкнув телевізор, одразу ж потрапивши на місцеві новини.

    - ... Злива вже триває понад три години , і спровокувала зсуви грунту, що перекрили єдину дорогу в місто. На мапіі були по позначені найнебезпечніші зони. Поки негода лише поширюється, і треба набратися терпіння.

    Максим схопився за телефон.

    -—Ти передумав? - почув майже радісне Людмили

    — Повертайся. Сьогодні не виїдеш. У новинах показують все розмите там. Злива.

    — Добре.

    Максим метнув диванну подушку у стіну.

    — Дідько!

    Розділ 2

    —Бачу, хтось так занудьгував, що вискочив зустрічати?

    Марк вийшов із машини до Максима, запитально дивлячись на нього .

    Той вказав на хмари.

    —По той бік уже встигло дороги розмити. Місцеве ТБ лише це і показує. Коротше, наша домогосподарка досі тут.

    — Може й на краще... — задумливо протягнув Марк після невеличкої паузи.

    — В сенсі?

    — Та у всіх сенсах. Я так розумію, ти їй уже якось відрекомендувався?

    —Тут така справа... — зам'явся Максим.

    — Та кажи вже.

    Максим голосно видихнув, і поклав руки на стегна.

    — Сестра моя це.

    — Ха! Діна? Не чув від тебе.

    — Цей недоумок записав її під вигаданим ім'ям.

    — Прямо день сюрпризів. Ну це взагалі добре. Добре.— заспокоїв його Марк. — Чого психуєш? Напружився так?

    — Що ж доброго? Чому Вадим не виходить? Обговорити все треба.

    Максим спробував заглянути через плече Марка до салону авто.

    — А у нас для тебе теж сюрприз. Готовий? Вадима більше немає.

    – І як це розуміти?

    - А розуміти так, що він вирішив помірятися силою з нашим Артемом Владиславовичем, і виявився слабшим. Все чесно. Сам нарвався.

    — Приколюєшся?

    — Ніж по приколу у легені отримав. З першого разу на дно пішов, захлинаючись далеко не водою.

    — Від цього нарика?...

    — Не поспішай з епітетами.. Взагалі, коли знову наїжджатимеш на нашого юного друга, подумай гарненько. Тому що в нього вже рахунок відкрито. І дуже гарно. А в тебе ще, - він постукав молодика долонею по грудях, - ні. Я, звісно, йому про це не говорив. Але ми з тобою знаємо, хто є хто. А Вадим, що Вадим. Хотів найбільше за те, що пару кнопок натиснув, от і отримав найбільше. Не кажи, що за ним побиватимешся. І ще. Кріт. Не чіпаємо його поки що.

    – Це як?

    – А ось так.

    – Що за хрінь? Як ти це собі уявляєш? Відпустимо?

    – Ніхто нікого не відпускає. Просто деякий час не пресуй його. Я знаю, що роблю. Заспокойся.

    — Та в чому проблема? Ми зараз удвох не обламаємо цього малька, чи що?

    —Була б потреба, і без тебе впорався б. — перебив його Марк, — Але мені подобається так.

    - До біса! Відкрию свій рахунок прямо зараз, якщо на своїх табу нема! — Максим смикнувся вперед, але Марк жорстко схопив його за передпліччя.

    — Вгамуйся, я сказав! Цей хлопець мій. Мій він — почув? Не втручайся. З ним я граю. Втямив?

    Подумай про те, що твоя частка стала більшою. Вдихни глибше. І озирнися назад. Твоя то на балкон виперлася.

    Максим вилаявся.

    —-От баби! Сказав же не рипатися з місця!

    —Вона може тебе видати?

    - Ні.. Та я і не посвячував її. Дощ пересидить та поїде. Щонайбільше два дні. Більше сюди ні ногою. Думає, я тут заради гри, і ви всі гравці. Тріпатися вона точно не буде.

    – Ідея з грою не погана. А ось те, що одразу не сказав, що впізнав свою сестру, і тому залишишся, великий мінус.

    —Та ім'я з пантелику збило,! Чого даремно базікати, якщо не впевнений був?

    — Вірю. Але осад залишився. То ж, поводься нормально. не погіршуй моє враження про тебе.

    У цей час до них вийшов Артем, з неприхованим викликом дивлячись на Максима.

    — Ну, як там крі.. Тимур? - запитав Марк.

    —Чудово. Буде у своїй кімнаті. І жодних кайданів. Ключ від кімнати у мене.

    — За нього відповідаєш головою. Готовий до цього?

    — Не треба мені двічі повторювати.

    Марк відійшов, промовляючи:

    – Максу є, що тобі сказати.

    Витрусив з пачки цигарку, і помахав рукою Людмилі, яка одразу зникла у будинку.

    — Чому вона досі там? — запитав Артем, простеживши за помахом Марка.

    —Якого ти з Вадимом не поділив? - проігнорував його запитання Максим, зазначивши про себе, що зіниці юнака розширені.

    – З твоєї легкої оуки..

    Вони говорили не підвищуючи голосу, але напруги між ними це не зменшувало.

    — Що за маячня?

    — Якби він не передавав твої слова, може б і не було нічого.

    – Я нічого його не просив передавати. Які ще слова?

    — Хочеш, щоб я повторив? Не дочекаєшся. Колишнього Артема немає! Зрозумів? Забудь!

    – Я ні про що його не прохав. Чи тобі на лобі треба висікти,аби дійшло?

    На мить нависла пауза.

    - Отже... — Артем розвів руками, — Отже, сам винен, якщо так, — і тут же змінив тему: — То чому жінка досі тут?

    Максим відповів, не дивлячись на юнака:

    — Дорогу перекрито через зсуви грунту. І ця жінка — моя сестра. Я сказав, що ми тут заради гри. Вона знає, що я цим грішу. День, два пересидить і як тільки розчистять дорогу, поїде. Тільки як з кротом бути за такого розкладу?

    Артем задумався лише на секунди.

    – Скажімо, що він хворий і буде у своїй кімнаті. Йому не обов'язково знати, що вона твоя сестра. Нехай переживає за її безпеку в нашому оточенні, буде тихіше поводитися. І не називай його кротом, у нього ім'я є!

    Погравши скулами і подивившись на Марка, який легенько кивнув йому, Максим мовчки дав згоду, і майже побіг до будинку.

    Перший порив вітру доніс аідлуння грому і аромат дощу. Насувалися чорні хмари.

    Розділ 3

    Перше, що почув Максим, повернувшись — негода лише посилюється і всім рекомендують негайно зв'язатися з рятувальниками, аби дати знати про своє місце перебування. Відновлення дороги може зайняти більше часу, ніж очікувалося. Річка загрожує вийти з берегів. Водоспад став загрозливо сильним. Людмила дивилася на нього стривожено.

    — Може, нам також варто сповістити рятувальників?

    – Це далеко. У нас і дощу нема. Нас це не стосується. А ось дорога... Дуже погано. Ти дзвонила додому?—- Ще ні.

    — Я сам все поясню. Викличу доглядальницю. А ти... Якщо я кажу тобі не висовуватись, не висовуйся! Навіщо на балкон вийшла?

    — Мені здалося, тебе довго немає. Тимур Олександрович також приїхав?

    —Так. Приїхав твій Тимур Олександрович.— відповів не без роздратування

    — Навіщо ти так? Повинна ж я привітатись і здати роботу.

    — Він хворий. І йому не до твого етикету. Навіть гру скасував. Вдоволена?

    —Хворий? Що з ним?

    — Яка дбайлива хатня робітниця.

    — Припини. Звичайне питання.

    Чи помітив він, як її щоки спалахнули?

    — Лихоманить. Температура. Здається. Не знаю.

    — Я мушу вийти, привітатися...

    —Гаразд. Гаразд! Не виноси мені мозок. Привітаєшся. І одразу підеш.

    Максим піднявся на гору, потягнувши сестру за собою, і, зайшовши до спальні Тимура, відчинив шафу.

    Швидко перериваючи речі, взяв перший ліпший спортивний костюм.

    — Одягни! - подав приголомшеній дівчині .

    — Навіщо? Це чуже, і завелике на мене.

    Я сказав, що ти забруднила свій одяг. Переодягнися! Не сперечайся зі мною! Мало часу.

    — Максиме, ти лякаєш мене. Що відбувається?

    — Не хочу, щоб ти світила... своїм тілом. перед цими...

    — Та що вони, з лісу? Жінок не бачили? Я одягнена, як усі зараз одягаються. Не вигадуй!

    Максим, підійшов, явно збираючись сказати, щось різке, але в останній момент передумав, сівши, і всадивши її поряд.

    — Ці люди ... Ми з ними не друзі, Розумієш? Не друзі. Навіть якщо так здасться. Один із них взагалі наркоман і зараз під кайфом. І я хочу ... Точніше не хочу, щоб вони ... - Було видно, що він підбирає слова. – Не треба провокувати.

    – Я зрозуміла. — зупинила його Людмила, - Ось тільки навіщо водитися з такими? Навіщо, Максиме?

    — Можеш просто сказати, що зробиш, як прошу? Хоч раз у житті просто зробити, що прошу.

    Дівчина мовчки кивнула.

    Молодий чоловік вийшов, щільно зачинивши за собою двері.

    А аона... Вона стояла посеред кімнати з костюмом у руках. Чому її брат серед усіх обрав саме той, в якому Тимур був тоді... І невже вона справді хвилюється перед зустріччю? Невже так засмучена, що він гравець? Ні. Адже сказала собі: жодних почуттів! Треба тримати все під контролем! Хвилина слабкості не має керувати нею.

    О, як їй було не просто винести погляд брата після того, що наробила. Напевно, через це так багато говорила. Дівчина розправила на собі Тимурів одяг. Всі ці думки — нісенітниця. Та й втомилася вона від постійної турботи про когось. Їй потрібна поряд здорова людина, хоч як егоїстично це не звучить.

    Вітер оживив дзвіночок на веранді. І думки знову повернулися у той день. Дзвіночок, хиткий табурет, втрата рівноваги та його теплі сильні руки.

    — Іноді слух та рефлекси працюють краще за зір, — пояснив тоді, ніби виправдовуючись.

    А далі все спонтанно, начебто само собою. Двоє зголоднілих по пестощах людей. Вони довго не могли розімкнути обіймів, і замість того, аби відштовхнути, вона торкнулася щокою до його, і їхнє дихання стало єдиним на двох. І навіть, коли на пристрасть вже не було сил, він довго гладив її ніжну шкіру, а вона відповідала йому ковзанням тонких пальців по його обличчю, устах, шиї. Знову і знову. І все було добре, доки він не забалакав:

    — Хочеш, я називатиму тебе Діна.Будеш голосом того дзвіночка, на який я йду.

    Нічого не відповіла. Нічого. Її чарівний світ розтанув від появи в ньому слів та думок. Мабуть, образила тим, що раптово, відсторонилася, одягалася і просто продовжила роботу. А йдучи... Йдучи, назвала його на ім'я по батькові. І він прийняв її правила гри. Ніби нічого не було. Начебто. А дзвіночок дзвонив, дзвонив, зливаючись із голосами чужих людей, які заповнювали подвір'я.

    Розділ 4

    Коли Марк був дитиною, кожен його день розпочинався з крику та лайки між матір'ю та батьком. Це було настільки звично, що хлопчик був упевнений — так живуть усі. Доки матір не забрали до лікарні синю від побоїв, а батька — до поліції. Тоді вперше він заночував поза домом, і прокинувся у тиші. І це було дивно. Дуже дивно. Перебуваючи в дитячій кімнаті, зі своїм ще сплячим молодшим двоюрідним братом, потай відчинив двері, й уперше спостерігав, як двоє дорослих людей не просто спокійно розмовляють один з одним, а посміхаються, і називають один одного пестливими іменами. Чужі мама та тато. І йому стало так боляче. Наче в нього особисто, щось досі невідоме вкрали саме ці люди, а тепер насміхаються з нього. Він не міг до кінця зрозуміти чому, як і що саме. Це було як пожежа у грудях. яку треба було згасити, доки він не спопелив його самого. Дев'ятирічна дитина діяла імпульсивно. Повернувся, і з повною силою дитячої злості та образи скинув брата з ліжка. Той заволав і заплакав спросоння так, ніби його роздирали монстри. Дорослі заметушилися, заголосили, списавши випадок на звичайну необережність. Хто хоч раз не падав із ліжка у дитинстві? Ось тоді Марк вперше зрозумів, що йому подобається стирати з облич ці мерзенні, лицемірні, щасливі посмішки. ..І посміхнувся сам.

    Далі – більше.

    І от зараз. Давно затертий первозданний опік в грудях, щойно помітив хвилювання Максима за сестру. Сам того не усвідомлюючи, Марк немов повернувся у дитинство, що потай спостерігає за чужим, невідомим йому світом стосунків, яких він не мав. Ось тільки тепер ця печія не лякала його. Він давно навчився лякати сам, лякати першим. І оточувати себе лише тими, хто приймав його правила. Болюче задоволення від усвідомлення, що в цьому будинку закон він, надавало очам блиску.

    Провівши Максима поглядом, опустив руку на плечі Артема.

    — Скільки у тебе було баб?

    Той відповів досить невпевнено:

    – Ну.. дві.

    —Погана якась цифра. Два. Дивись, все життя в двієчниках проходиш. Сакральне число – три. Що за пруха у тебе, Арчі? Що за пруха? Навіть заздрісно. Як мені все це до душі.

    Дощ стукав у вікна великими краплями, коли Марк голосно грюкнув дверима, заходячи до хати останнім.

    Побачивши Людмилу в мішкуватому спортивному одязі, одразу зрозумів у чому справа, і йому стало смішно. Смішно від такої наївності Максима, який вважає, що зараз взагалі має якесь значення одяг на його сестрі. Ну, правда, він думав цей хлопець розумніший.

    А як підбігла. Як стривожено зазирнула в обличчя, побачивши Тимура без сорочки, з накинутою на плечі старою ковдрою. Доторкнулася, правда руку одразу відняла.

    І як їй явно мало було скупого "здрастуйте", у відповідь на її, коли Артем швидко провів Тимура повз. І кинуте слідом:

    — Я можу чимось допомогти? Може чаю?

    Рум'янець на щоках, коли він зупинився, і не повертаючись, промовив трохи хрипко:

    — Не турбуйтесь. Зі мною це буває. Мої друзі мені допоможуть. Ви тут гостя, не прислуга. Вибачте, що через мене опинилися в такому становищі. Просто відпочивайте.

    Яке штучне це "викання". Марк ледь помітно похитав головою.

    Так. По ходу очі та вуха тут є лише в нього. Ну що ж. Тому він це він. А він, Марк глянув на Максима — бовдур.

    — Відлежиться кілька днів і знову як огірочок. - сказав, стаючи поряд з дівчиною, — Живучий, чортяко.

    — Живучий?

    —Я до того, що так просто болячці його не вкласти. Забув відрекомендуватися . Марк. Хазяїн цього будинку.

    — А хіба...?

    — Так, мене тут не мало бути... Збирався виїхати. Будинок здав, але довелося повернутись. А Тимур мені сказав, що у вас все може бути серйозно. Що ви не така, як усі... Прямо пробудили його до життя. Це правда? — чоловік краєм ока глянув на Максима, що на цих словах нервово потер потилицю, — Чи так думає тільки він? Тоді шкода хлопця.

    Дівчина знітилася.

    — Ви щось не так зрозуміли. Піду краще зроблю таки чай.

    —Що ти верзеш? — кинувся до нього Максим, тільки но сестра пішла.

    —А ти ще не зрозумів? Він її вже...

    Марк зробив красномовний жест руками.

    —Тільки тому, що її збентежили твої слова? Та вона просто нормальна людина, Марку. А ти до неї зі своїми... Облиш.

    — Харе. Пожартував. Усе. Заспокойся.

    — Не треба жартувати з моєю сім'єю.

    — Не треба, то не треба. Вибач.

    Марк ліг на диван і заплющив очі. Максим не очікував такого швидкого завершення конфлікту, і ще декілька секунд потупцювався на місці та, врешті, пішов.

    — Де я бачив цей милий писочок? — тим часом промовив до себе Марк, і сів. Так, звісно. Магазин біля скверу. Точно! Продавчиня! Він купував у неї цигарки.Треба ж! Тоді на ній ще була така спідниця, як пояс. Цікаво, вона й сюди в такому приперлася? Тому Максим її так вирядив?

    — Я маю це побачити ще раз. - промовив стиха, і знову ліг.

    А братик чого вартий? Намагається зробити з біса янгола. Дурень. Шило в мішку не приховаєш.

    Розділ 5

    Парадокс, але тільки но Артем допоміг Тимуру, той чомусь почав його дратувати.

    Юнак розкинувся поперек ліжка і палив. Тимур сидів на його краю, все ще кутаючись у ковдру, і навіть це діяло Артемові на нерви.

    Жертва. Така безневинна жертва. А його, Артемові, руки вже у крові. Та хіба він цього хотів? Ні.

    Юнака не здивувало, що Марк спокійно сприйняв вбивство Вадима. Щиро кажучи, він не здивувався б, навіть якби той почав пити кров убитого. Останніми днями Марк здавався йому демоном. Його більше здивувалотяк швидко той погодився' щодо Тимура, як трофея за перше вбивство. У чому підступ?

    — Можеш принести знеболювальне?

    Справді? Це те, що йому кажуть першим після усього? Подай-принеси?

    — Краще спробуй це. Легке, але тебе вставить, — простягнув самокрутку.

    Тимур заперечно похитав головою, відвертаючись. Це зачепило Артема.

    Гидує. Міг би бути і вдячнішим. Йому живіт не розпороли тільки дякуючи Артемові. А що йому самому дісталося? Дорога до пекла? Він людину вбив. Від цього є знеболювальне? З голови не виходить. Не виходить. Не виходить! Він не відразу зрозумів, що кричить. Лише коли Тимур обернувся і взяв його за руку. А раніше від зілля сміявся, хоч би як погано не було.

    Артем сів і загасив цигарку.

    — До біса. Вже кайф не в кайф. Кину.

    — Допоможи нам вибратися. Ти не потрапиш у пекло, вбивши злодія та рятуючи двох людей.

    Він що й про пекло сказав уголос? Арчі, зосередиться. Потрібно зосередитись. Тримай все під контролем.

    – Кому це — вам?

    — Не залишати ж із ними цю дівчину.

    — Дівчину. — хмикнув юнак, і не зміг утриматися. — Мені цю дівку Марк обіцяв у ліжко вкласти. Вона ніби нічого, тільки одягнена, як опудало. Думаєш, він не жартує?

    – Як? Ти ж казав... що чіпати її не будете. Що вона піде звідси, як прийшла. Її точно шукатимуть! Має родичів!

    — Ну так, родичі в неї є, - Тимур вчув глузування в його голосі.

    – Що таке?

    Артем, розуміючи, що вже ляпнув зайвого, не відповів нічого, знову лягаючи на спину.

    —Не бери в голову.

    —Арчі, послухай. Як би там не було... Я, ти, вона. Нас уже було б троє.

    Вона вміє водити. Головне, щоб у неї не забрали мобільний. І ми змогли б поїхати, вичекавши момен. Тим більше що тут не безпечно.

    Мій будинок знаходиться внизу. Якщо річка вийде з берегів, нас просто накриє. Мені й того, що почув у машині було достатньо, щоб зрозуміти — треба забиратися. Марк занадто самовпевнений, щоб це прийняти. Я знаю, він хоче отримати цей будинок. Тож нехай залишається в ньому. Якщо я матиму доступ до інтернету, я закрию їх тут. Чуєш мене?

    — І куди ж ми підемо? Дороги змиті. Маячня.

    —Є пагорб, його видно звідусіль, не помилишся. Звідти нас могли бтзабрати рятувальники. Якщо вже туди вода дістане, то всесвітній потоп. Зрештою, навіть якщо не маєш наміру допомагати мені далі, знай це і передай іншим. У будь-якому випадку всім варто тікати з цього будинку. Але якщо ти зі мною, не кажи їм нічого.

    Артем дивився на Тимура і думав, що Марк все це передбачав. "Підіграй йому. І я тобі покажу гарне полювання. Ну, а якщо ні. Тоді просто відмов. Це твій трофей. Але знай, як би красиво він не співав, таким як ми з тобою немає місця в житті таких як він. Вони можуть використовувати нас, але завжди будуть пам'ятати, що ти здатний убити, а значить, небезпечний. Такі як ми повинні триматися разом. Або перегризти один одному горлянки. Братику.

    Братику. Марк став називати його братом, щойно переконався, що Вадим не дихає.

    — Якщо ти залишишся з Марком, він змусить тебе вбивати ще. -—продовжував Тимур, -—Він змусить тебе вбити і мене. А може й цю дівчину. Ти ж цього не хочеш. Тоді...

    — Без неї підеш? – не дав доказати Артем.

    Розділ 6

    Залежність від інших. Тією чи іншою мірою вона торкається всіх людей з інвалідністю. Дрібниці стають ребусами, і доки навчишся з чимось справлятися, доводиться переживати багато незручних, часом навіть принизливих моментів. Страждає гордість. А деякі аспекти життя тепер назавжди залишаться тобі одному не підвладні.

    Хто не пережив сам, не зрозуміє повною мірою ,як непросто навчити прийняти себе залежним часто від тих, з ким у звичному житті не перетнувся б за власним бажанням ніколи.

    Тимуру здавалося, що якби він був сліпий з дитинства, встигнувши зріднитися зі своїм станом, і напрацювати певні навички, він би, звичайно, давно вирішив ситуацію на свою користь, але...

    ..Почувши у відповідь на пропозицію тікати без Людмили "ні", Артем просто пішов геть. Тимур не міг бачити вираз його обличчя, але мовчанка у відповідь, кроки і гучно зачинені двері були не менш промовистими. І що він міг вдіяти? Нічого. На розмову пустив останні сили, і, знемагаючи від болю, ліг на бік, заплющивши очі. Звичайно, цей біль не зупинив би його, якби... І він прокручував у голові свій сценарій розвитку подій, що вже минули, і можливих у майбутньому, де кожен його ворог отримував заслужене покарання. Уява малювала настільки яскраві картини помсти, що його м'язи мимоволі скорочувалися відповідно до уявленої дії.

    Тимуру вдалося відключитися, провалитися в наповнену тривогами бездонну темну діру, з якої його вивів звук дзвіночка, що плавно переходив у звучання жіночого голосу, спочатку незрозумілого, а потім чітко повторюючого його ім'я. Потрібен був час, щоб зрозумів — це не сон. Ніжний дотик до зап'ястя збудив остаточно.

    Він схопився.

    —Налякала? Вибач, що увірвалася, але ви довго не відповідали, і мені стало не по собі. Ти маєш поганий вигляд, — від хвилювання вона чергувала ти і ви, — Може ліки які принести? Щось твої друзі не поспішають тебе провідати. І, боюсь, ще довго не зайдуть. Ці ігри... Коли починають, не можуть зупинитися. Немов диявол вселяється у них. Не ображайтесь, але це так. Кидали б ви цю справу.

    – Ти одна? – Тимур обережно доторкнувся до неї, вкотре переконуючись, що дівчина йому не мариться.

    - Так. Кажу ж, вони всі внизу, грають. І діла їм немає, як ти тут. За димом нічого не видно. А вікно не відчиниш, вітер усе рве. А вам би свіже повітря.

    Тимур слухав її неуважно, зосереджуючись більше на звуках довкола.

    – Як? Як ти увійшла?

    - У мене ж є ключі. Ви самі дали мені. Від усіх кімнат.

    - Так, дійсно.

    Тимур змінився в обличчі.

    - Якщо бути чесною, я тут ще з одного приводу. Хотіла попросити...

    —Людо. Ні, Діно. Діночко. — Не дав їй домовити Тимур, — Дай мені ключі.

    У його долоню лягла зв'язка.

    Він видихнув, ніби з його плечей впала гора, і притиснув дівчину до себе.

    - Ти найкраще, що могло зі мною статися.

    Раптом різкий головний біль змусив його відсахнутися. Перед внутрішнім поглядом якийсь густий туман, що поглинув звичне сліпуче світло.

    — Погано?

    Її рука на його щоці, як свідчення того, що у світі ще існує щось хороше. Не можна піддаватися болю та страху. Відчувати, але не піддаватися. Чи не більша частина життя полягає в цих двох дієсловах? Він мовчки поцілував її у відкриту долоню. З першого поверху долинали всі три голоси. Доки він чув їх там, можна було бути відносно спокійним. Але затягувати не можна.

    —Тільки не лякайся того, що скажу. — стиснув її пальці, - Все, що тобі казали вони —брехня. І голосові повідомлення від мене, брехня. Я змушений був їх записати. Ці люди не гості, вони прийшли, щоб грабувати та нищити. Я заручник. І ти у небезпеці. Вони здатні на більше зло. Боюся, довго стримувати себе щодо тебе не зможуть, тільки зрозуміють, що застрягли тут надовго.

    В гарячковому бажання все пояснити, він не думав про те, що ковдра давно впала з його плечей і Людмила бачить синці, садна і порізи на його тілі. Тільки коли спитала, торкаючись зраненого живота.

    - Хто з них робив це з тобою?

    Боялася почути ім'я брата.

    Покрив своєю рукою її.

    — Вони все роблять зграєю. Але впевнений, я теж встиг залишити їм пару міток. А тепер. Тепер не здамся тим паче. Тебе я точно маю витягнути звідси.

    Розділ 7. ЗАКЛЮЧНИЙ.

    Те, що Людмила прийняла за гру, було пустощами у банального дурня. Марку ставало відверто нудно, коли піднявши очі на другий поверх, він побачив дівчину. Без безглуздого спортивного костюму, у своєму одязі, символічній спідниці, що знизу здавалася ще коротшою. Вона посміхалася до нього. Він і так збирався навідати її цієї ночі, щедро підливаючи Максимові алкоголь, але такий сценарій його теж влаштовував.

    Людмила кокетливо вказала пальчиком на брата, що сидить до неї спиною, зробила рух, ніби закриває рота на блискавку і склала руки перед собою в молитовному жесті. Після чого, продовжуючи дивитися на Марка, спокусливо поправила бюстгальтер і пішла до ванної, перед самим входом до якої низько нахилилася, ніби прибираючи щось зі щиколотки, після чого граційно зачинила за собою двері.

    "От, шльондра. Це було зрозуміло одразу. — подумав Марк, анітрохи не сумніваючись, що зміг справити на дівчину враження, і відчуваючи задоволення від того, що мав рацію, — Спочатку господаря будинку осідлала, а тепер її суче чуття підказує, що головний тут він і вирішила накинути вуздечку на нього.

    Марк загасив недопалок у попільниці. Та ще побачимо хто кого. Зараз відчуєш різницю,дівахо.

    Він легко збіг на гору, і вже був готовий зайти до ванної , але смужка світла, що пробивалася з-під дверей однієї з кімнат, привернула його увагу. Все б нічого, якби це не була кімната Тимура. Навіщо сліпому світло? Безшумно пройшов повз ванну, обережно опустив униз дверну ручку. Кімната мала бути замкненою, але виявилася відчиненою і порожньою. Кілька секунд постоявши на порозі, склеюючи пазли того, що відбувається воєдино, Марк рішуче розвернувся, спустився до низу, підійшов до Артема, і нічого не пояснюючи, схопив юнака, потягнувши на гору.

    — Маркі, ти чого? Що сталося?

    — Я попереджав, що за трофей ти відповідаєш? — тицьнув у відповідь хлопцеві в передпліччя шилом, що враз з'явилося у його руці. — Ключі від кімнати крота лише в тебе! Думали з мене так просто ідіота зробити?

    — Маркі, я не розумію... Присягаюся! Я ж весь цей час був з тобою. - Артем заволав ще більше, бо шило вже буравило йому плече.

    – Що відбувається? — Максим теж підвівся, вмить скидаючи хміль.

    — Зараз дізнаєшся! Тебе це теж стосується!

    Марк ударив ногою у двері ванної.

    — Виходь! Якщо не хочеш кишки свого дружбана по підлозі збирати.Повторювати не буду!

    — Тім, виходь! Він не жартує! Виходь! Я ж життя тобі врятував!! Не підставляй мене так! Скажи, що я ні до чого!

    Двері залишалися зачиненими і Марк вишкірився.

    - Ось воно як, Арчі!

    Підняв шило, провівши перед обличчям і так наляканого юнака.

    —Маркі, Маркі, Маркі! Ні, ні! Не роби цього.

    Та шило з розмаху увійшло йому в стегно. Оглушливий крик Артема здригнув весь будинок.

    — Ще?!! Ще?!!!! - перекрикував його голос

    Марк, що продовжував міцно тримати вже напівсвідомого юнака. — Вийдеш, коли подохне?

    Двері розчахнулися і на порозі з'явився Тимур, Людмила хапала його за руки, зупиняючи, а він намагався сховати її за свою спину та зачинити за собою двері. Максим не дав йому це зробити.

    Побачивши сестру, кинувся до неї і відважив гарного ляпаса.

    — Що ти робиш? !!!

    Дівчина в якомусь трансі дивилася повз нього, на закривавленого Артема, відкинутого на підлогу.

    Максим хотів її відвести геть, та Марк перехопив.

    — Ні! Хай дивиться! До чого догралася. Дешева акторка дешевого театру. Нічого, лялю, що я полюбляю криваву прелюдію? Краще якщо це буде тебе збуджувати так само, як мене, інакше важкувато доведеться.

    – Я змусив її це робити!

    прокричав Тимур.

    – Я бачив! – Марк у відповідь ударив Тимура в живіт, і поставивши на коліна, за волосся підняв обличчя, – Як ти двері відчинив? Артема теж примусив? Він теж не хотів, а тепер подихає. Чуєш як скиглить? Думаю, гуманніше буде його прикінчити.

    —Скріпка! У мене в правій кишені.

    Марк занурив руку в кишеню і справді витяг скріпку.

    — Треба ж. Я й забув про неї. Але це справи не змінює! Він підписався відповідати за твої провини. А вона...

    —Я благав допомогти, заманити вас по одному, щоб упоратися з кожним! Вона не хотіла, боялася, але я благав її.

    Марк зло повалив Тимура додолу,й почав бити ногами.

    Максим ще раз спробував відвести сестру геть. .

    — Вона досить побачила, я розберуся! Більше не потрапить тобі на очі!

    Марк недобре посміхнувся.

    — Ну, навіщо ж? Мої очі дуже хотіли б її бачити. Вона намагалася завести мене, і завела. Ти ж не бачив, як вона тут вигиналася. Ні. Так не вдають. Так хочуть. Правда ж, кицю ? У тебе вийшло. А цю помилку, — він поставив ногу на спину Тимура. – Цю помилку я тобі прощу.

    Обернувся до Людмили і потяг її на себе, але Максим не відпускав дівчину.

    — Досить, Марку! Достатньо! Це моя сестра!

    — От і добре. Поріднімося. Чи ти теж у цій веселій компанії? З ними разом?

    Підняв закривавлене шило.

    - Може... Вирішив усе забрати собі? Вирішив поріднитися з цим довбаним невдахою?

    - Що ти мелиш? Зовсім дах поїхав? Манія переслідування?

    - Смикнешся, встигну зіпсувати їй личко. Зрозумів? Божевільним мене вважаєш? Що ж пішов за мною сюди? За таким божевільним, такий весь правильний?! Та ти тут найменше заслуговуєш на бабло. Навіть цей шмаркач більше зробив, ніж ти! Ось вона й відпрацює, що брат узяв. Так буде справедливо.

    Тимур, зібравши всі свої сили, кинувся Марку на спину, повиснувши на плечах.

    Цього виявилося достатньо, щоб Максимові вдалося вибити з рук Марка шило. Те підкотилося до Артема, який жадібно схопив його. Марк легко скинув із себе Тимура, до якого одразу підбігла Людмила. Зчепившись, Марк і Максим, покотилися по підлозі, змінюючи згори один одного, але в якийсь момент Марк все ж почав перемагати. В цей час вони виявилися занадто близько до Артема і той з воплем всадив Маркові в плече шило.

    Спотворене від напруження обличчя зі здутими на шиї венами нависло над обличчям пораненого Марка, і стиснувши його шию обома руками, Максим з люттю почав душити колишнього товариша.

    - Я ж казав не чіпати мою родину! Не чіпати мою сім'ю! Хіба багато прохав?!!!

    Якоїсь миті Марк обім'як під ним. Максим підвівся, і похитуючись, підійшов до сестри.

    —Ти підставила і себе, - тяжко видихнув він, — і мене... Не знаю, що там між вами, але я, або погуляю на вашому весіллі, або на вашому похороні. Ти мене зрозуміла?

    І знесилено сівши на підлогу, кинув перед Людмилою мобільний.

    — Дзвони. Куди хочеш. Дістало все. Дістало.

    — Швидку! Мені потрібна швидка! — долинуло від Артема.

    Схлипуючи, взяла телефон.

    – Сигналу немає.

    Світло в хаті блимнуло і згасло.

    — Треба йти звідси. — обізвався Тимур.

    Тут немає нікого, кого я хотів би посадити за грати, чуєте? Головне, нарешті, припинилося це божевілля.

    І всі якось безмовно погодилися швидко покинути будинок, ніби він сам виштовхував їх з власного нутра. Нашвидкоруч зібравши необхідне, сіли до машини Людмили.

    Виїзджаючи з двору, Максим думав про те, що Марк майже досяг свого: кожен з них відкрив свій чорний рахунок, а сам він назавжди залишився в такому бажаному для нього особняку.

    Артем, з нашвидкуруч перебинтованим стегном, сидів на передньому сидінні і заплющивши очі ворушив пересохлими губами, даючи невідомо кому обіцянки, що почне нове життя, якщо тільки не помре і його не відправлять до в'язниці.

    Позаду Тимур, лежачи головою на колінах дівчини, раз у раз витирав долонями сльози, що тихо бігли по її щоках, пошепки повторюючи:

    – Все буде добре. Тепер усе буде добре.

    Звиклий говорити сам із собою, уникаючи тиші, він і зараз намагався не дати перемогти похмурому мовчанню, розповідаючи, часом плутано, і перериваючись, щось дуже далеке від того, що відбувалося з ними зараз.

    Якоїсь миті Максим обернувся до них, а на дорогу, у яскраве світло фар вискочив олень. Як і люди тварини рятувалися від негоди, інтуїтивно намагаючись піднятися нагору.

    — Попереду! — прокричав Тимур і молодик зумів вчасно повернути кермо убік.

    Через кілька секунд Людмила запитала:

    — А як... Як ти побачив?

    - Тільки не кажи, що весь цей час вдавав з себе сліпого! — Максим з підозрою зиркнув на нього.

    Тимур не поспішав відповісти, сівши.

    – Коли Марк погрожував тобі… – він повернувся до дівчини, – Я побачив… Побачив немов контури, плями в тумані. І тому зміг... Але мені здалося це випадковістю... грою уяви, що просто збіглася з реальністю.

    Він узяв її руку.

    - Ти розумієш, що це може означати? Той головний біль... Коли ти прийшла... Тоді... До мене... Я був такий здивований! Не міг повірити. Я втратив надію, і раптом ти ніби пройшла крізь стіни. Зображення перед очима змінилося. Тоді вперше той туман, замість світла... Чи можливо, що мій діагноз не є вірним?

    Хіба таке. можливо? Таке може бути?

    Людмила плакала та сміялася одночасно.

    Тим часом їх машина поволі пробивалася крізь негоду.

    ***

    Світанок застав усіх на пагорбі. Внизу вирував грязьовий потік, проносячи повз гілки дерев, паркани і ще Бог знає що.

    Навколо інші люди. Десятки доль злилися воєдино, кожен мав свою історію. І тільки троє чоловіків і дівчина, трималися трохи осторонь усіх, не поспішаючи розповідати свою.

    Артем отримав таку довгоочікувану медичну допомогу і спав, мов дитина. Максим похмуро дивився перед собою, налігши на кермо. Йому не подобалася ситуація, що склалася, він розумів, що відтепер всі вони пов'язані минулим, навіть якщо перестануть про нього говорити. І що в кожному з них щось змінилося. А що саме покаже час.

    З-за обрію наполовину піднялося сонце. Підставивши обличчя під його тепло, Тимур вперше за довгий час прикрив від нього очі долонею.

    20.09.2021

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.