Верболози. Шишига

Верболози

(Шишига)

- Ех! Гаю! Гаю! Гаю! Гаю зелененький..., - звучать слова однієї пісні. І не дарма. Раніше уявити, якесь село без гаю, було неможливо. Гай - оспіваний у піснях трударями. Це вони після тяжкої праці ходили до гаю спочивати, співати пісні, обідати, а пустушки гнали череду, щоб сховатися від сонця, та грати свої ігри, або й читати. Але, то вже пізніше, коли читати почали книги. Того ж часу, книжок, ще було мало, тому діти ділилися різними вигадками, розповідали, яка брехня нині по селі ходить.

В селі Кринички, біля гаю розкинулося недосяжне оку, свого кінця плесо, річки Рось. На березі заводі у вершині стояла одинока, здорова верба. Всі молодята бігали туди на побачення, бо найкращого місця, було й годі шукати. Все, як на долоні - гай, річка, село та зорі на небі. Рахуй до світанку, що вони, до речі й робили.

То все приказка була, як і здоровенне дупло в вербі, куди одного разу потрапила блискавка. Слух пішов по селі, що там тепер Шишига завівся. Так дітей лякали звісно, але молодята знали, що то був, паскудний дід Стицько, який любив підглядати за ними, (та ще кажуть: хтозна що там робив, - може для сміху казали, а то і в правду.) Зранку, вже все село знало - хто, що і як...

Одним словом, не тільки молодята бідкалися, а й всі люди казали: ну ніде й у гаю присісти, відразу Стицько з'являється.

- Ех, Стицько ти Стицько! Ну для чого ж ти за гавкав, коли баба Горпина козу припинила біля гаю? - запитав староста. Вона ж , все лице подряпала, стрибнувши з переляку у глід.

А той сміється...

- Ну ніяка чортівня, тебе не може втихомирити! - махнув рукою у розпачі, та й пішов. Ну що з дурня візьмеш? Хіба, сам таким поряд станеш. Стицько, покрутив носом та й поплівся до греблі, де косарі зазвичай, перед косовицею збираються, щоб хильнути чарку - другу бурячихи з перцем, поки ніхто не бачить.

Він хотів дізнатися, хто ж цієї ночі під вербою був. Сам, він запізнився, сильно місячно було і пройти непоміченим було тяжко. А по тому, вже нікого не застав. Чув наче дівчина пробігла по стежці та плакала.

- А погодка сьогодні, не для укосів, - пробурчав він сам до себе, - хмари чорні, що не буде, де й від дощу сховатися, хіба у вербі..

Розмова косарів була саме в розпалі...

- А що, Миколо, вийшло в тебе що з Оксаною? - насміхаючись запитав Ігнат.

- Не розумію, про що ти? - здивовано крізь зуби мовив той.

- То всі ж знають, що цієї ночі до верби її водив. Мабуть не зірочки рахувати! - не міг заспокоїтися Ігнат, та так, що хлопцям Миколу тримати довелось, від його гніву.

- Тобі, яке діло, аби й водив! - Микола, таки дотягнувся та дав по носі Ігнату, що той відразу посинів.- Ну що, спіймай мене, горобчику ! І ну реготати.

- Годі вам, годі! - заспокоював їх Петро. - Чого звелися? В тебе ж, Ігнат, Іванка є, то чого тобі?

- Тож він, не зна як? - спробував відігратися Микола, зціпивши зуби.

Вже й Петру дісталося нізащо, та інші хлопці розвели по різні боки забіяк.

Нормально поснідати не видалося і Петро побачивши, що діла сьогодні не буде, хмари були близько, наказав іти до розпорядника.

Стицько виліз з кущів, обтрусився та марно. В цій пошарпаній одежі, він вже , як кажуть: "...не один очерет вилазив". - Так, - подумав він, - піду до верби роздивлюся все, піди знай, може, щось і знайду?

У вершині, над самою водою, ще стелився ранковий туман, а шкрекотіння жаб додавало відчуття прохолоди. Очерет завмер, вітер не ворушив і стеблинки.

Стицько нишком йшов до верби, хоча дощ пішов і малий, та великими краплями. Мокрий мотлох доніс йому власний неприємний запах розпареного, давно немитого тіла.

Йшов затамувавши подих, дуже крутило у носі. Перший грім дав знати, що потрібно поспішати. Починається злива.

Він бігцем, нарешті потрапив до верби і вскочив всередину дупла. Голодний, мокрий та холодний заснув і проспав майже до вечора.

Те що він побачив у шпарину дупла, в яку зазвичай підглядав за молодятам, стало каменем у горлі.

Недалеко від берега у воді стояла оголена дівчина. Її коси були роз плетені і звисали аж до води. Вона виставила одну ногу й почала мити, аж пара йшла від ніжно білого тіла. Потім другу ногу. А коли почала мити груди... Стицько ледь не подавився своєю слиною.

Дівчина пірнула у воду і туман розвіявся над річкою. Настала тиша.

Вхопивши обома руками за виступи вербової кори Стицько зненацька відчув, як позаду, його охопило щось холодними руками. Мурахи побігли по тілу, запекло у грудях...

- Підглядаєш, дід старий? - почув він тихий голос, наче шипіння і відчув, як її руки пробігли його тілом та зупинилися на ногах. Він не бачив хто, бо не міг обернутися, та відчував, що то жінка, що купалася. Вимовити хоч слово не вдалося, зціпивши зуби, він закрив очі чекаючи , що відбудеться.

- Тепер ти мій! - почув він знову...

Теплий вечір на ганяв сон, та підлітки не могли піти додому. Сьогодні баба Орися розповідала цікаві історії. Вони сідали навкруги неї, щоб уважно прослухати історію кохання, мабуть тому, що приходив і їх час, коли на посиденьках хлопці помічали, як дівчатка їх дорослішають. Дитячі ігри оберталися палкими позовами маленьких сердець, до ще незвіданого відчуття.

- А розкажіть нам, бабусю, як у вербу блискавка вдарила? Цю історію, баба Орися розповідала кожного вечора, та підлітки хотіли послухати її знову і знову. Мабуть тому ,що для них був смішним початок.

- Це сталося ,як наш дід Стицько, був ще молодим. Тої ж миті всі покотилися від реготу. Спочатку всі діти думають, що всі були, такі як є. Їм важко уявити , що бабусі та дідусі були молодими, а тут ще й Стицько, з яким і діти на ти. До того ж, ходить завжди пошарпаний, як блазень.

- В гаю, саме зацвіли дикі груші. Цей запах спокушав своєю мелодією кохання і тої пори багато молоді закохувалися. Хоча, так і не скажеш, ще буде п'янка черемха, не менш медова липа, тощо. З весни і до пізньої осені, наш гай дарував людям щастя.

До баби Горпини, приїхала з самої Польщі дівчина Таіса. Батьки її згоріли у хаті, а баба горпина зосталася сама найрідніша тітонька для неї. Тоді все і почалося. Наш Стицько закохався. Дівчина була гарна , як квіточка, струнка, чорноброва, карі очі її світилися, як загадкові смарагди, що вели глибоко в душу. Вона насміхалася над хлопцями, які залицялися і за те вони прозвали її відьмою. Стицька, вона ж не прогнала. Він всюди ходив за нею мовчки, боявся навіть заговорити. Часто вони ходили до верби. Таіса купалася, а він сидів під вербою та мріяв про кохання.

- Бабцю Орися, а чому ж, сам з нею не купався? - запитав Петрик.

- Спідньої в нього не було, а вона не стидалася. Стицько вдавав, що не дивиться, а вона сміялася та вигравала, знала - Стицько по справжньому кохає її і не образить, як бува, інші хлопці.

Мабуть в кожнім гаю є "лиса гора", на якій дерева не ростуть. Для сільської молоді, це також рахувалося "місцем - сили". Частіше сюди приходили ті, хто втратив свою половинку. Але приходили і молодята, щоб дати один одному обіцянку кохати до віку і це був серйозний крок довіри їх душ. Та спільним було те, що з лисої гори в усі боки простягалася найчудовіша панорама природної спадщини їх батьківщини. Те, що в серцях, відбиває відчутні пориви кохання до рідного краю. Вони сиділи, хто з горем, а хто зі щастям у душі , дивилися на всю ту велич та відчували до себе, кохання самої природи.

Почався дощ, який застав Таісу та Стицька на горі. Таіса весело засміялася та кинулася тікати від Стицька до верби, наввипередки. Звісно вона була першою, Стицько їй піддавався, тому що тоді вона розходилась сміхом, а гарніше цього видовища, для нього вже нічого не існувало. В ту мить, коли дівчина охопила вербу руками, та поглянула де Стицько, пекельна Агнес і наслала ту кляту блискавку, від якої і в селі всі здригнулися. Так і загинула наша Таіса, а Стицько з тих пір став дуркуватим від горя та кожен день тепер ходить до верби плакати, а потім сидить на лисій горі та признається до неба у коханні Таіс.

- То хто ж ти, хто? - не переставав питати переляканий Стицько.

- А , ти сам, як думаєш?

- Думаю та, що народ охрестив Мавкою-купальницею. Хто тебе побачить піддасться чарам твоїм, а ти одурманиш травами, та й потопиш. Вона, як розуміється. - От діду і ти дурний, а вік прожив. Хіба не знаєш, що люди не просто говорять, вони вбивають словами ? То все блуд, від сивої кобили.

- Ну блуд, не блуд, а навіть мене старого зачарувала, - промовив з іронією Стицько.

- Ти що зроду гарної жінки не бачив? - здивовано запитала вона.

- Була одна, ще краще за тебе.

- Та знаю я цю історію Стице, знаю.

- А звідки знаєш?,

- Хто її не знає, баба Орися змалку всім розповідає.

- А, то та, брехуха стара? То ти, значить у дива віриш?

- У дива не вірю, а от на зіллі різному знаюся!

- Ха! Виходить правду про тебе кажуть?

- Та ні, брешуть. І вони обоє так засміялися, що відлуння над річкою звучало, як крики русалок, що могло здатися тим кому на похмілля.

З новиною про почуте, дременув до села місцевий житель Прокіп,

що не так давно, ділився чаркою з сусідом Петром, а нині косив на березі соковицю своїм кроликам.

Казав всім кого зустрів, що то наче від верби, з вершини чути було. В селі ж, інша новина була.

Діло в тому, що за день до грози Микола не прийшов до Оксани на побачення у нього стало зле матері. Ігнат, його сусід, про то знав і тихенько чкурнув від жінки за Оксаною.

Гарна дівчина Оксана, була пів села за нею бігало і навіть одружені мали діло, та вона нікого окрім Миколи бачити не хотіла. Рідко коли дівчата, до верби, без хлопців ходили. Боялися і дурного Стицька, і як пішла брехня по селі, про Шишигу, то й його. Вже іноді й хлопці боялися.

Але ж, кохання молоде, таке дурне, заради нього кидаються і в огонь і в воду. Готові і в дощ чекати побачення, і в лютий мороз. Душа просто не могла без голосу, доторків та поцілунків коханого. Як побачення не відбулося, то було рівноцінно нещастю. Море сліз, а в ревнивих дурних думок.

То ж, Оксана і вирішила: прийду до верби , сховаюся, підглядатиму, що ж Микола робитиме? Вона йшла швидко, щоб бути першою. Коли побачила, що нікого в тій вербі немає, аж від серця відлягло. Повінь у небі підказувала лише на одну хованку. Там все і сталося. Ігнат взяв що хотів, щоб вона не бачила хто , та й втік. Плакала вона дуже, весь гай чув, та наче жива істота, співчував.

Скільки їх? Тих молодих , дурних... Але ж, кому як - хто може з тим жити, а хто й ні. Дійшла вона до греблі. Гребля в селі була викладена з добротного каменю. На такому замісі, що гей. Повіситися чи втопитися, ще силу волі тре мати, щоб забутися навіки, а з греблі, з мосту, в каменюки головою, не страшно. Закрив очі - та й полетів. Тільки: гуп! - і понесла тебе течія світ за очі. І тебе і кохання твоє. Хай тепер всі плачуть. А що робити? Сором то, який!

Подивилася наша Оксана на повінь востаннє, прочитала про себе, яку не яку молитву і полетіла, як голубка в країну пропащого щастя...

Верболози, верболози, вони споконвіку славилися, своєю гнучкість та стали для українців своєрідним матеріалом будівництва, а майстрам плетіння справжньою золотою жилою. Скільки одних кошиків переплетено було. В кожній хаті були кошелі та клумаки, а у тих хто багатіше вази, навіть крісла-качалки. Всього й не перебрати. Село Кринички славилися своїми верболозами, вони росли по всьому руслу річки від однієї греблі до іншої. Чи не кожен житель мав науку з плетіння, або заготівлі лози. До речі, приказка "піти до вітру", пішла мабуть від тих же верболозів, тому, що кого б не несло стежками гаю, обов'язково заносило у верболози. У декого, бува, все закінчувалося тим, що через тисячі років, люди назвуть " вступив у партію". Так, так всі ми неодмінно люди і не треба приховувати свої природні вади.

Так сталося, що того злощасного дня, коли з Оксаною сталася біда, недалеко у верболозах приймав повітряні ванни Сашко- плетяний. Так звали його односельці, тому що він , як кажуть, міг плести навіть з дуба, добротні речі.

Він був трохи безшабашний, все пускав на свій розсуд, ніколи ні з ким не радився. А вже тріскотів тим язиком, що люди самі старалися скоренько зникнути. Більш того, він тріскотів на шаленій швидкості, що бодай хоч одне слово, годі було розгадати.

Цього вечора, він стрімголов летів до верби, щоб попередити Стицька, про велику змову.

- Щось я тебе не пам'ятаю в нашому селі, мавка-купальниця. Звідки ти?

- З сусідніх Саливонок. Може чув, як мене маленьку разом з матір'ю з села у вигнання відправили?

- То ти, Саливонська відьма?

- А, як ти думаєш? Бувають відьми, чи ні?

- Так, люди злі, твоя правда! У нас також, того добра повно...

- Я знала, що ти тут, тому оголена й купаюся. Знаю, що жінок не знав. Про кохання твоє вірне знаю. Хочу собі такого чоловіка. У мене теж нікого не було, а час спливає.

Стицько аж заплакав: а років мені скілько? - Дід вже старий. Ти ж, така ще молода, гарна.

- Ой, вже мені, Стице, не бреши. Старий він.

- Пятдесят пять, та ще й не доглянутий, як слід. Ми тебе відмиємо, поголимо, зацілуємо будеш на тридцять виглядати, хоч мені сорок.

- Ого, не думав, що скільки!? Мавка ти справжня! Я й тридцять не дав би. Маєш хист таки у зіллі, маєш, - сміється.

- Де ви з матір'ю живете весь час? У лісі, чи що? - дивується Стицько, - не чув про то, де поділися.

- Мама рік, як померла, - затамувавши подих відповіла дівчина. А жили у верболозах, на болотяному острові.

- Ба..! Як же ви туди втрапили? - розкрив рота від подиву Стицько. - В ті місця - Кулик не ходить, трясовина страшна.

- Там була повітка мого дідуся. Він всьому мене навчав, тому, що був знахарем, лікував людей та худобу. От і жив там, вів заготовки зілля. Не любив він бути серед людей, бо більшість без дяки була. От і нас з мамою такі люди прогнали.

- Та всі кажуть, що саливонківці не хороші люди.

- Ну що, Стице, будемо тебе омолоджувати, чи ні?

- А звати, Мавко-наречена, тебе як? - засміявся Стицько.

- Соломія, моє ім'я.

Сонечко почало сідати за обрій. Насувалася ніч, як чорний птах, що розпустив свої крила. Веселий сміх лунав з вершини, де була верба, між тим у селі, вже був траур по Оксані. Весь люд прямував на площу, щоб почути брехню, яку ніс Ігнат. Він смикнув, що Стицька всі вважають за дурного, та пішли чутки, що завівся Шишига у вербі. Чому думає, на нього не перекласти гріх, тим паче, що його вже день ніхто не бачив.

- Ніякого Шишиги немає, то все Стицько! - кричав Ігнат, - спочатку підглядав за всіма, та бознащо там робив у тій вербі. Треба спалити її! То ж мабуть не зміг бажання своє тримати з голоду, та й зазіхнув на Оксану, а тепер ховається! Йдемо до верби, покінчимо з цим, раз і назавжди!

- Спалимо їх! - полетіло з натовпу.

- От гадюка, на дурника стелився, а самого на дівчаток потягнуло!

Ігнат був задоволений собою, та не знав, що Сашко-плетяний все бачив, як було.

- Стицько! Стицько! - кричав Сашко-плетяний, та чим дуж біг стежкою понад гаєм.

Він разом з Соломією, тільки-но зайшов до річки, щоб купатися.

- Щось не добре чую, Стице, - насторожено мовила дівчина.

- Ти заховайся, он в очереті, а я дізнаюся, що сталося,- вигадав Стицько.

Ледь дівчина заховалася, як на галявину залетів Сашко.

- Тікай Стицько, Тікай! Ігнат зґвалтував тут Оксану, а на тебе верне все. Люд зібрався, хочуть спалити тебе у цій вербі.

- От не дарма Ігнат до Миколи діло мав, все геройство своє показати хотів, - каже Стицько. Дякую тобі Сашко, що попередив, ти теж тікай, від гріха подалі, - і побрів до очерету. Сашко далеко не забіг, заховався в кущах глоду на пагорбі, та чекає.

Односельці на чолі з Ігнатом прийшли до верби, але нікого не знайшли. В кінці кінців, було вирішено, що верба священне дерево, яке навіть блискавка не знищила, тому палити не слід. Ігнат залишився в засідці, а інші посунули назад до села.

Сашко бачив Ігната й вирішив побалакати.

Виліз з кущів та вдає наче не знає, що сталося.

- О, Ігнат! А я думав, що це Стицько? То ти, чого тут, на Іванку свою чекаєш?

- Ой, йди куди йшов, Сашко, тебе ж не пере слухаєш. Краще скажи, Стицька часом не бачив? - насупив брови Ігнат.

- Бачив! Тільки не Стицька, в як хтось дівчину тут зґвалтував. Я ж у верболозі сидів, все бачив.- Аби ти мовчав, то і я б мовчав, але на Стицька все звертати не слід було. Йому і так у житті не таланить. Гріх то великий.

- Ну вибачай, що так виходить, Сашко, на жаль, - та як схопить його і в річку.Довго билися вони, врешті-решт Ігнат виявився сильнішим. Притопив він Сашка, а став виходити, перечепився за якусь розкоряку, що в грунті стирчала під водою і впав прямісінько на край верболозу зрубаного недавно. Карма...

Венера вставала над землею, хоч і рання пташка була. Тріскотіло вогнище. Щось варилося в казанку,( та хто ото буде їсти?) Соломія чесала розпущені коси, пристрасно поглядаючи на поголеного та викупаного Стицька. Як кажуть років на десять молодше став. Він же, затамувавши подих, дивився на це чарівне дійство, в думках повторюючи ті рухи наче він сам це робив, інколи кривлячи губою, коли гребінець попадав на сплутані коси, буцімто відчував ту біль.

- Ану розчеши Стице мені коси ззаду, бо не дістану, - попросила, наче прочитавши його думки Соломія.

- Давай спробую, - зрадів Стицько. Коси були м'які та пухкі, пахли чередою та дідовником виблискуючи у місячному сяйві.

Десь глибоко в душі заграла невідома Стицьку музика, а потім і пісня, від того сп'яніння новими запахами дівчини. Він ніжно чесав коси і коли ненароком оголив шию, якась невідома сила потягнула його уста до поцілунку. Вона ж, звісно чекала цього поцілунку. Нестримний стогін від перших відчуттів кохання вирвався з грудей. Соломія обернулася і їх уста злилися в місячному танку насолоди. Таке невідоме для обох відчуття накрило їх мантією ночі з безліччю зірок. Тільки вони удвох, і тріскотіння вогнища додало тепла їхнім обіймам. Вони, як лебідь та лебідка, наче кружляли очеретом довкола, навіть хитрий вітерець десь узявся, щоб по підглядати за танком кохання. Вони злилися воєдино, вже не молоді квіти життя, Стицько цілував її уста, потім груди, наче сторінка за сторінкою відкриваючи для себе дівочу цноту. І коли Соломія ніжно гладила спину, йому хотілося кричати від цих неймовірно теплих, щемних, неземних доторків.

- Я кохаю тебе! - промовили його тремтячі уста. - Ти моя неземна насолода, найгарніша квітка у моєму саду. - Зірочка моя ясна! - та знов поринув з головою в нірвану хімії кохання.

Ох ці, метелики, вони роблять тебе щасливими на мить танку, виростають крила, і потім ти не пам'ятаєш чи літав, але відчуваєш де були крила.

- Я йшов до тебе все своє життя!

- А я, чекала на тебе, іноді ховаючись у верболозах, бачила твою лебедину вірність, і відчувала, що ти тепер мій. Мріяла, як то воно буде, коли зможу тебе пізнати.

- Тепер я вірю, що щастя є, моя лебідка! - і вони знову полинули в царство поцілунків, поки над очеретом та й над усім світом, разом з зоряним небом, непронісся оклик пізнання. Невдовзі настала тиша...

Люди, то велике зло, що поглинає успіхи та надбання всіх довкола. Заздрість до чужого не вимушено приводить навіть до прокляття на смерть всієї сім'ї. Ми починаємо хворіти, а ще цигани кочові казали, хвороби - всі від людей. Бог не давав людям зла, тому все що відходить від нас - до нас і повертається. Злі язики, і того гірше - це наклеп, наговори, брехня, а ледачі до розуму люди, все сприймають буквально, як губка.

Кринички - це ж не дурні люди там жили, такі, як і навкруги - різні. То так, для сміху сказано, а сьогодні вже було не до сміху.

По селі пройшла брехня, що справжній Шишига з'явився і ніхто інший, як Стицько. Розбещує та ґвалтує дівчат за допомогою своїх чар. А на селі, дурником прикидався. Весь заріс, у звіра мабуть обертається, вже в гаю й живе, в недобрий час почне й на людей кидатися.

Одним словом, чого тільки не мололи.Одна баба Орися захищала його, що не міг він таке з Оксаною зробити і нічого там у вербі, не робить.

- Людоньки, ви що, показилися? - кричала вона, - таке про старого, хворого та нещасного чоловіка кажете! Я ж, вам не казки розказую, то все правда і став він таким після втраченого кохання. Чекає його завжди. Схаменіться!

- Ось Петро повернеться з хлопцями зі ставка, побачимо, хто і що, - наче крізь зуби відповіла Федора. Вона "фиркала" в різні боки показуючи своє незадоволення, чіпаючи руками, наче вже готова була когось задушити.

- Охолонь Федоро! - впевнена, все стане на свої місця, і ми дізнаємося правду, - зауважила Наталка, дочка баби Орисі. Вона мала не абиякий авторитет у селі серед жінок, але не завжди прислухалися її слів. Її подруга Марія, що завжди під гакувала, відразу вставила своє слово.

- Так ,все дізнаємося! Стицько не міг таке зробити! Він дитини не образить, і сам, як дитина.

- Дитина?! - "гигикала триндичиха" Люська Болотяна ( так назвали її через довгий язик, що розпускав плітки, та через те, що жила біля Саливонських боліт).

Вже майже до бійки дійшло, аж нарешті з гаю, по стежці, вибігли хлопці і щось кричали махаючи руками.

- Ну от, я вам казала! - знову понесло Люську. Та всі чекали, що скажуть очевидці. Настала тиша. Весь натовп поставав з відкритими ротами і дивився на Петра, який ніяк не міг відхекатися.

- Горе! - мовив він, - і це проклятий Шишига! Сашка-плетяного втопив! А Гната, нахромив на верболозі.

Всі, як заворожені стояли мовчки, аж поки

Люська не заверещала не своїм голосом: а я ж казала! І пішло поїхало...

- Треба його, самого втопити!

- Це ж треба, скільки сили взялося, щоб Ігната вбити?! Воістину Шишига!

- Тепер до гаю піти страшно. Ще й за дітей візьметься!

- Спалимо його на одинокій сосні, біля боліт, раз вербу палити не можна.

- Ага, - кричав Степан Повітрульчин, - ще зловіть його спробуйте!

- Не можу повірити, - взялася за серце баба Орися. Федора надулася, як сич підбираючи слова, щоб зірватися: а я казала!

- Давайте будемо розходитися та чатувати Стицька на селі, у гаю дуже небезпечно, Шишига може де завгодно ховатися! - вигукнув Петро. Всі баби розійшлися по домівках, а хлопці зібралися на нараду, щоб з'ясувати, як зловити Шишигу.

Ранок почався з того, що Стицько розкрив повільно око і наче в тумані сонячних променів побачив силует Соломії, яка заплітала коси.

- Я п'янію, від твого волосся, серце моє! Ти ж, ніколи їх не різатимеш, правда?

- Клянусь коханий: ніколи не різатиму, до поки з тобою! Він тихенько підійшов ззаду і ніжно пірнув руками в її русі локони, міцно пригорнувши до себе.

Які ж, вони ці перші години та дні кохання? Із вогню та в полум'я. З холодного в гаряче. Кожен ранок наповнює ваші тіла новими силами та свіжістю, цей танок пристрасті наче не матиме кінця...

Вони поснідали тим, чим не повечеряли, накриваючи кожну вільну мить солодкими поцілунками. Це все тому, що в душах, їм було вісімнадцять. Життя та час не могли нічого вдіяти, кохання перемагало всі бар'єри.

- Соломійка, я таки, не та людина. Мені треба йти в село і донести людям правду, - позіхнув, переборюючи свою невпевненість Стицько. Соломія повернулася до нього лицем.

- Ти, що не розумієш, вони злі і вірять силі, а не правді. Вони не дочекаються, коли ти сам прийдеш до них у руки. Не смій! І пообіцяй, що не повернешся! Нам тепер так добре у двох. У нас все є, заведемо діток. Для чого тобі чужа правда?

- Як не я, Ігнат залишиться без покарання. Треба йти, не хочу, щоб думали на мене.

- Прошу тебе, не йди! Серцем чую, не треба цього робити. Стицько обійняв її чим дуж та поцілував.

- Ні, я піду!

Яка, не яка одежа Стицька, ще була вогкою, тому, що вогнище ніхто довго не підтримував, всі рахували зірки. Але він думав, що переодягнеться вже дома, ще деякі речі залишилися від батька. Тому вирішив у путь. Соломія вивела його з боліт та перехрестила на дорогу.

- Чекатиму тебе ввечері любий, - та ніжно поцілувала у чоло.

Стицько рушив, не обертаючись, до села. Вже чутно було третіх півнів.

" Ай, Соломія!"- думає Стицько, - " Якісь зілля знає!" Він відчував себе молодше в силі, а коли глянув на відображення у воді, побачив поголеного хлопця, років під сорок. Це вам не п'ятдесят п'ять! Чари...

Він не міг дійти до тями, від казкової ночі, вперше у житті. Йшов щасливий, без кінця перекручуючи, як плівку в своїй голові, ті шалені пристрасті. Ближче до села почала зростати тривога, таким його, ще ніхто не бачив. Втрата коханої та батьків зробила мозок байдужим до життєвих подій. Люди думали, що він навіжений, несповна розуму, після ударів долі, хоч іноді він і жартував. Та до життя, таки втратив інтерес.

Поява Соломії, а можливо її великі знання у травах струснули його мозок, з'явилося бажання жити, відчувати, кохати.

Перші промені сонця ледь осяяли село окуте туманом. Зграями злітали горобці, що вели свою війну за місце, їжу та гладеньких горобчих. Закувала зозуля. Мабуть підкинула комусь у гніздо свої яйця, в тепер цвіла від щастя й свободи. Така собі блудниця пернатих, а й там є...

- Зозуля! Зозуля! - завів Стицько, - скільки років житиму? Та вона несподівано замовкла.

- Тю, дурна! Життя тільки починається... Настрій таки трохи згас, він вже хотів чим швидше змінити свій одяг, та розповісти людям правду.

Якісь малі вискочили з гаю на стежку.

- О! А ви, що тато з самого ранку робите?- запитав Стицько.

- Ми діда Стицька виглядаємо! Кажуть він, якоюсь шишигою став. То ми побачимо і бігом у село, щоб першими бути. - Ви часом, діда Стицька не зустрічали?

- А, не пізнали? Так це, я і є! - засміявся Стицько. Дітей і слід пропав. Тоді він сів на пагорбі, щоб ще раз помилуватися плесом річки. - Яка краса! - сказав він, сам до себе. Я щасливий! Та на нього чекало село...

Діти налякали собак, ті починали гавкати, то там, то там, по селі. Півні знову волали, для тих, хто ще спить.

.............

Хлопці всім наказали сидіти по домівках, поки вони не зловлять Шишигу. Та влаштували засідку вдома у Стицька. Люська Болотяна наказала не розмовляти з Шишигою, бо він їх пророцтвом візьме, а краще йому рота зав'язати взагалі, подалі від біди. Бабу Орисю, вирішили закрили в хаті, щоб не попередила Стицька. Село завмерло...

Стицько не пізнав село, від того галасу, що він чув здалеку, залишилися поодинокі гавкання собак. Дійшовши до хати він спокійно рушив до сіней. Там все й почалося...

Микола з батогом заскочив позаду.

- Ну, Стице! Ніхто не чекав, що ти вмить на Шишигу перетворишся, зґвалтуєш Оксану, потопиш Сашка, та навіть Гната здолаєш.

- Це, не я! - тільки і встиг сказати Стицько, коли Петро з хлопцями почали його в'язати і засунули до рота кляп. Він довго намагався, щось сказати, поки Федір (батько Оксани), не зацідив йому у писок, то так, що Стицько втратив свідомість. Коли повернувся до тями, вже був прив'язаний до сосни, біля Саливонських боліт.

Горіла сосна палала,

Під нею дівка стояла

Русую косу чесала...

На вечір пішов дощ, останній того літа. Потім була спека і пекельна Агнес - мати вогню, спалила майже все село. Вціліла лише хата баби Орисі. Мабуть кара така була за Стицька. Та в домислах людських і досі живе Шишига, дух якого з'являється у дуплистих вербах, які зберігають правду про ті давні події села Кринички.

А верболози ростуть...