СХ
Двері квартири ще зачинені, але у Санька, мого четверокурсного друга, обличчя зафарбувалось красивим зеленим кольором. Ми — вищезазначений Саньок зі слабким шлунком, декан, що уважно читає матюки на стінах, і я — чекаємо, доки відчиняться двері і ми понесемо чорну труну (хоча трун я жодного разу не бачив, але чомусь був упевнений, що вона саме чорна) із померлою бабусею, вірніше не зовсім бабусею, а почесним викладачем університету, з купою звань і монографій, до чорного, траурно-ритуального мікроавтобуса з меланхолійним хачем, який був і священиком, і гробокопачем, а взагалі-то він водій 28-го маршруту, а катання трун — це його типу хобі.
— Ні, неграмотні люди пішли, — сказав декан ніби сам до себе, — геть зовсім аж ніяк. Скільки помилок!...
Коридор погано освітлювався, лампочка була лише одна (висіла над протилежними дверима, де жили якісь заслужені двірники, фрезерувальники, або ніхто не жив, а якщо і жив, то виходив назовні, щоб пописати на стінах).
— Ну що, Григорію Арцибальдовичу, — звернувся я до декана, і той звів свої бачили над дорогущими окулярами, — може, ми підемо назад, так би мовити, додому, до метро, бо у нас завтра контрольна.
— Я вас звільняю від контрольної! — вигукнув декан, охоплений раптовим напливом батьківських почуттів. — А хочете, я назавжди звільню від контрольних? Контрольних не бу…
Але тут Його Науковість схаменувся, зрозумівши, що контрольні забороняти не треба, і став зиркати на годинник своїми пронизливими, блакитними очима.
— Так, таймс ап, — сказав він і підійшов до дверей, загупавши в них кулаком, — одкривай, сова, ведмідь прийшов!!!
Спочатку за дверима нічого не відбувалось, а потім щось важко впало. Збуджена фантазія малювала, як бабуся відкидає кришку труни і довго намотує кола навколо люстри, збиваючи фікуси і полички рівно розставлених книг.
Нарешті на настирливий стукіт декана двері відчинились, і перед нами виник якийсь пузань, в розстебнутій у дрібну клітинку сорочці, котрий жував бутерброда з ковбасою і дивився на нас порожнім поглядом булькатих очей (мені він зразу нагадав генсека Совєцького Союзу, і я почав уявляти його з ботинком, яким він фігачить по трибуні). Побачивши декана, він кинувся з ним обійматись, обзивати його «стариком» і знову обійматись.
Потім ми зайшли і побачили: відкриту труну у тісному коридорчику під фотографіями з кимсь молодим і в ситцевій сукні, а поряд, під брудними від робочих чобіт шпалерами, — кришку. Тут вже і декан здивувався.
— А чого це у вас … — він показав на кришку — не на місці?
— Клаустрофобія. — лаконічно відказав Генсек.
Повітря швидко наповнилось благовоніями від генсекової ковбаси, яку той ремиґав. Він щось говорив, очевидно, пропонуючи і нам, так би мовити, підкріпитись, але ми нічого не могли розібрати з його слів, бо говорив він з набитим ротом. Натомість, Саньок знову почав гикати, на цей раз сильніше, аніж тоді, в коридорі, і я почав затуляти руками свої нові джинси. Декан, побачивши те, усміхнувся:
— Які у вас організми слабкі… От, пам’ятаю, у сімдесят дев’ятому, в гуртожитку я отруївся печивом…
Ну і пішло-поїхало, стара, добра радянська наукова фантастика про те, як бідолашні студенти тільки те і робили після пар, що їли заникане від коменданта печиво, а потім пробльовували цілі ранки. «Знаємо-знаємо ми ваше печиво», — думав я, слухаючи сію драму-епопею з прологом та епілогом.
Потім мене поставили біля голови, Санька — біля ніг, а декан і Генсек розташувались по боках.
— Паєхалі! — скомандував Генсек.
Ми підняли труну і потягли до виходу, однак в коридорі зупинились і почали відсапуватись. «Зараз почнеться найцікавіше», — подумав я, оцінюючи вузькі східці.
Декан і Генсек стали кружка, немов механізатори біля зламаного трактора, і почали тримати раду.
— Ступєньки вузькі, йось-макарось, — бідкався Генсек, — не пройдьот…
— Ти впевнений? — запитав декан.
Генсек ствердно захитав головою.
— От якби на ліфті… — якось замріяно мовив декан по паузі.
І я уявив, як ми спускаємось вниз на ліфті (якби, звичайно, хтось здогадався б його зробити у цьому радянському, блін, хмарочосі), в обнімку з труною, відкриваються двері — і перед нами постає така точно бабуся, ще жива, але вже непритомна, без авоськи, яка уже лежить на брудній підлозі, і картопля розкочується найтемнішими закутками.
Я поглянув на померлу і та, ніби прочитавши мої думки, глузливо усміхнулась — побачив відблиск її залізного зуба. «Треба було кілок осиковий прихопити», — подумав я.
— Дєло в том, шо апарат ,— генсек стукнув ногою по труні, — тяжеловат. Не уміють нічого зараз робити, йось-макарось, все в Америки здирають. А раніше все своїм умом, все своїм …
Генсек, подумки поринув у ностальгічні згадки, коли він, молодий, але вже інженер КІП і А, тискав дєвок у перервах між сеансами «Каліни красної», пустив сльозу і важко зітхнув за тими часами, бордельйеро по п’ятницях і тому подібними ніштяками.
Далі, все-таки, науковий консиліум постановив нести труну по східцях, правда, без кришки, бо, за словами Генсека, вона додавала ваги, та і бабуся не любить закритого простору.
Ми зайняли свої минулі диспозиції, правда, дещо перерозподіливши виробничі функції: ми з Саньком були поставлені носіями, оскільки з нашої блискучої четвірки були найхудішими, а декан і Генсек взяли на себе найпочеснішу і, звичайно ж, найважчу роль — командувати парадом.
На одному диханні пронесли один поверх, на другому у Санька почалась рецесія, він знову позеленів і ми мало не впустили бабусю. Декан сказав, що ми неправильно несемо, став замість Санька, впустив труну собі на ногу, продемонстрував свій багатий словниковий запас непечатної лексики, з широким використанням описових зворотів та авторських ідіом, далі Генсек намагався замінити раненого декана, але він з його пузом не міг влізти між стіною і «апаратом».
— От, йось-макарось! — прокоментував це Генсек.
І тут мене як мішком гречаної вовни з-за рогу тільки бум! Мені в голову прийшла думка про те, що люди у хрущівках не вмирали. Хрущівки будувались не для того, щоб там жили і плодились люди, ні. Вони мали стати машиною часу, потрапивши у яку, після землянок, а потім бараків, люди мали, мов за помахом чарівної палички, перенестись у рай, тобто у комунізм. Машина завелась, рушила, але здохла на півдорозі, і люди залишились в проміжному стані між цим і тим світами, не живучи і не вмираючи водночас, зацвяховані забуттям у свої однокімнатні каплички, ігноровані і Богом, і державою. Хрущівки та їхні мешканці — привиди, у яких життя і смерть існують лише номінально. Хто його знає, що відбувається з цими привидами, коли вони якимось чином виходять зі своїх домовин. Можливо, для них смерть в цьому випадку означає життя, і ми, виносячи бабусю, робимо їй найбільшу послугу за все її існування.
Коли бабусю завантажили в чорний мікроавтобус, Генсек збігав нагору і повернувся з кришкою та якимось пакуночком, де, судячи по запаху, були бутери з ковбасою, які ми поділили між собою, давши кілька декану, який, звичайно, ламався, але потім взяв і з’їв перший за нас.
Наставав вечір. Вікна хрущівок почали спалахувати слабенькими вогниками, відкидаючи тінь на сорокаденний сніг.
— Ми всі мертві, — сказав Саньок, все ще із зеленкуватими зайчиками на обличчі.
— Ні, просто люди в хрущівках не вмирають. — додав я.
Потім маршрутка поїхала на захід, а ми пішли на схід, додому, туди, де метро, і я намагався не озиратись, щоб не бачити, як бабуся махає мені з вікна рукою на прощання.
Харків, 2009
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!