Малий

Малий

У зіниці вдарялося яскраве світло, напівсонні очі трохи боліли, але я вперше відчував біль від чогось приємного. Купчасті хмаринки пропливали повз, а вуха різав гучний вереск дітвори, що ганяла по майданчику. Довкола все незнайоме: дивні, високі з великими вікнами будівлі; чужий майданчик, яскравіший за мою синю футболку; невідомі мені люди. Нервові долоні торкалися чогось прохолодного, стиснувши їх у кулак щось вислизнуло крізь пальці – пісок. Розуміння, що це не Медвин, трохи збентежило і водночас огорнуло спокоєм. Майбутнє? Тьху. Хіба таке можливо. Як тут хтось м’яким, писклявим голосом видає:

– О, привіт. Ти чого сам? – обізвався малий. Низький, трохи повненький, шкірився настільки, що мені вдалося полічити всі його зуби та помітити відсутність одного з них.

– Ну так… Ти що хочеш?

– Гратися, – коротко, зате ясно.

– Так, там он скільки хлопчаків, чого до мене вчепився? – відповідаю мляво.

– Я їх не знаю. Бачиш? – показав у напрямку двох молодих жінок. – Це моя мама і тітка. Ми приїхали до неї в гості, – знову повернувся до мене. – То що пішли?

– Не знаю… – грати в ігри з малим хлопчаком – хто б міг подумати. Ніяково, але чомусь відчував себе дитиною.

– Тоді я побуду біля тебе. У тебе є іграшки?

– Немає.

Ото причепився, настирливий малий. Треба звідси втікати, а то ще й інші прибіжать, нащо воно мені. Я піднявся й озирнувся навколо з думкою, куди мені йти, аж тут він тягне мені щось і видає:

– Тримай мої, тільки віддаси.

Хлопчак тримав у руках кілька іграшок для пісочниці. Можливо, просто піти, а тоді що? Дорослий у піску з дитиною, хоча який я зараз дорослий. Я поглянув на свої руки – тендітні, бліді й гладенькі. Невже я знову малий хлопчак?

– Я Андрій, а ти?

– М? Микола, – видав я і тут же замовк.

Недовго думаючи, я все ж таки присів поруч. Андрій жмакав пісок у своїх крихітних, брудних долонях, ліпив щось і складав поруч. Я ж обійнявши коліна руками, спостерігав, часом озирався навколо з думками, що ж зараз з Україною. Здавалося – все добре, а чи справді воно так?

– Ти теж не звідси? – порпаючись почав дітвак. – Дуже мовчазний.

– Ну… так.

Малий перебирав пісок з рук в руки, потім взяв лопатку і почав щось копати, і навіщо так глибоко? З пляшки вилив в ямку всю воду, навряд чи вона призначалася для цього.

– А ти чому не граєшся? Соромишся, чи шо? – тулить мені якусь іграшку – лопатка. – На, бери. Копай ще одну, – пальцем показує на пісок.

– А нащо?

– Зробимо два озера і хатки навколо. Скажи ж, круто буде?

– Напевно.

Востаннє грав так, ще в років, мабуть, п’ять. Згадую, як нещодавно сказав собі: «От би назад у дитинство», – хто б міг подумати, що світ сприйме це так… чи Бог.

Брудні озерця, незграбні будинки, але ж який щасливий Андрійко, його кутики вуст знову розтягнулися по обличчю – щирою і наївною усмішкою. Відчув як по щоках подув теплий вітерець.

– Знаєш, у мої часи Україна була зовсім іншою. Здебільшого сіра, часом барвиста через близьких людей, хоч і тривожна. Дивись, – показую в напрямку прапора, – якби таке побачили тоді – нас би вбили.

– Про що це ти?

– Та ні про що, – і чого б це я. Аж ніяково стало.

Ми продовжили гратися, будуючи будиночки з піску, раптом Андрійко видав:

– А тоді ти був щасливий?

– Що? Коли? – я аж підскочив.

– Ну, тоді.

– А, – притихнув. – Та я пожартував.

– А я подумав ти з майбутнього, – розчаровано мовив Андрійко.

Я трохи помовчав, а потім знову, ніби хтось потягнув мого язика, мовив:

– Не був. Говорив, що стану щасливим, тоді коли Україну вільну побачу.

– Справді? – глянув на мене, піднявши дві брови. – Тоді бачиш це саме той час.

Пізніше я зрозумів, що Андрійко не хотів говорити мені правди. Ото добряк цей малий.

– Пішли на гойдалки? – вигукнув хлопчак.

Доки я думав той схопив мене за вологу руку і потяг до гойдалок, кольористих та дивних, у нас таких не було. Пам’ятаю як в дитинстві батько брав старі мотузки, непотрібну, вже застоялу дощечку, шукав найгрубіше гілля і майстрував гойдалку. Дитячі майданчики були теж, але батьки часто забороняли ходити туди, але часом ми втікали, а коли вони дізнавалися, то ми діставали потиличник.

– Сідай я тебе покатаю.

Я всівся, гойдалка не скрипіла.

– Скажи, а яка зараз Україна?

– Як це яка?

Я замовк. Знову незручно.

– Ну вона красива. А ще велика і сильна. Мама каже, що Україна завжди була такою, а ще…, – запнувся.

– Що?

– Рідна, – і тут теж малий хотів сказати інше. Шкода його, адже він як і я, дивиться у небо з надією.

– До речі, знаєш про Медвин? Ми сьогодні їдемо туди до дідуся з бабусею.

– Знаю. Я там жив, – прикусив язика, – тоді. – А який він зараз?

– Ну звичайний… там гарно. Я люблю їздити туди, дідусь з бабусею, завжди цікаві історії розповідають, а я забуваю. Соромно, але хочеться слухати. А тоді який він був?

– Теж гарний. Тільки небезпечний, тобі розповідали про Медвинське повстання?

– О, я чув про це, але забув.

– Попроси тоді, щоб ще раз розповіли.

– Гаразд. А коли ти йти маєш?

– Куди?

– Ну назад.

– Я тобі так швидко набриднув?

– Та ні. Я просто хочу довше погратися з тобою. – Справді? – усміхнувся я. – Зможеш тоді мене аж до неба підкинути?

Не відповівши, він взявся за залізні поручні гойдалки та сильно підштовхнув. Часом малий, міцно тримаючи бильця, розбігався і вже тоді відпускав, на мить мені здалося, що зараз так і отримає в носа. Штовхнув. Сильніше, ніж попереду і я відчув цю висоту, ніби летів до неба, як пташка, вільна та щаслива. І тут усмішка розтягнулася по обличчю, як в Андрійка – ось лише з усіма зубами. Гойдалка повільно зупинялася, ще трохи погойдуючись.

– У тебе гарна усмішка, – видав Андрійко.

Я аж зблід чи то почервонів, а потім додав:

– У тебе теж. Нумо ще трішки пограємося, допоки ми тут, – і я знову вишкірив свої зуби. Бути дитиною – так добре.

День промайнув як мить, Андрійко зробив вереск, що у Медвин треба їхати увечері, схоже компанія у вигляді мене йому до вподоби або ж він справді повірив у мою розповідь. Коли час настав, мені здавалося, що той мене задушить, а я ж просто намагався не заплакати, адже з ним справді весело. Сівши на пісок я ще довго махав Андрійку, доки він не зник з горизонту. Відчути нотки дитинства перед смертю, як же це прекрасно. «Дякую за можливість побути дитиною знов». Глянувши в небо, я бачив…

***

Розплющую очі. Переді мною високий, вдягнений у форму чоловік. Збоку люди, більшість – знайомі, стоять як і я – навколішках, очікуючи вирок. Підходить ближче:

– Останні слова? – голос хрипкий, байдужий.

«Все ж якщо це не сон, сподіваюся малий побачить мирне небо і не забуде про Медвин.» – промайнуло в думках, у голос говорити не хотів – ще проклянуть малого. «От би знову стати дитиною» – згадую, хто б міг подумати, що це можливо. І навіть, якщо це сон, я щасливий». Видихнув. Втрачати нічого:

– Та стріляй уже.

***

Свист. «Увага! Повітряна тривога. Пройдіть до найближчого укриття.»

– Що ж, якщо Миколка не збрехав, то хай думає, що в України все добре, – не розплющуючи очі, спросоння пробурмотів Андрійко.

– Добре, що вчора без тривоги. Все ж у Медвині зараз безпечніше, ніж у Києві.