Історик

Нічну темряву розрізав звук — тонкий, нервовий, сумний, немов десь у далечині лопнула струна. Ледь чутно стукнули двері, зчинилася коротка метушня біля входу. Потім — шелест: тихий, обережний, ніби злодії крадуться подвір’ям. Приглушене клацання. Ще одне, мов відлуння першому. Запановує раптова тиша.

Заводиться двигун. Глухо тарахтить на низьких обертах, наче намагається не привернути зайвої уваги. Поки мотор прогрівається, чується шурхіт — повільно й майже беззвучно прочиняються ворота.

Машина рушає, зупиняється за межами подвір’я. Ворота тихо зачиняються.

Спалахують фари — наче перелякані очі. Світло, повільно розтинаючи темряву, невпевнено ковзає по бездоріжжю. Колеса ледь чутно шарудять по гравію.

Лише коли авто виїхало на трасу, Артем полегшено видихнув. Леся мовчки плакала, машинально витираючи сльози хустинкою.

Хлопець, відчувши тверду дорогу під колесами, різко додав газу. Переднє праве раптом натрапило на вибоїну — машину трусонуло.

— Обережніше! Та обережніше! — ледь не захлинаючись, проридала Леся, підскочивши вдруге, коли заднє колесо влетіло в ту ж ямку. — Бідна бабуся…

— Так… вибач, Сонце.

Він дещо збавив хід.

— Справді, — ледь чутно пробурмотів. — Тихіше їдеш — далі будеш.

— Що ти говориш?..

— Як він там казав? — перевів тему хлопець. — Хотіли позбутися бюрократичних труднощів? Треба не забути... про всяк випадок.

Леся розчаровано похитала головою.

— От що тебе турбує…

— Вибач, люба. Треба вибратися, потім все інше. Я розумію, що…

— Та нічого ти не розумієш! — вона розридалася ще дужче.

Артем замовк, стежачи за дорогою.

— Нічого, виплачся, — пробурмотів знову. — Краще зараз, щоб до митниці вже хоч трохи заспокоїлась.

— Що ти там знову?..

— Та повторюю, аби не забути, — не став пояснювати. — Бо раптом запитають — треба, щоб від язика відлітало!

— Ідіот. Поталанило ж з таким зв’язатися…

— Ну, даруйте! Я на тобі по любові, між іншим, одружився. Хоча знав, що у тебе із приданого — одна бабуся.

— Що ти мелеш?

— Неправильно кажу. Зараз поясню. Дай хвилинку зібратися з думками…

— Зібрався?

— Знаєш, чому ми взагалі сюди приїхали? Бо я сам тут народився... в сенсі, був зароджений. І тебе сюди привіз саме для цього. Як тобі пояснити… щоб ми тут продовжили рід, зачали дитину — от! А ти, бляха, все: «бабуся, бабуся!..» Ніяк розлучитися з нею не можеш... Не могла… Ох, перепрошую.

На мить Леся навіть перестала плакати.

— То чому ти відразу не сказав?

— Чому — не сказав? Так, справді, не сказав… Ніби це щось би змінило! Та й потім, уяви: ми поїхали, а бабуся там наодинці померла. І ось ми повертаємося, щасливі... — він здригнувся. — І тут такий шок. Багажник ще не так погано, порівняно з цим.

— Ну, ти!.. Краще вже заткнися!

— Так, вибач… Заспокоювати — це, мабуть, не моє.

Залишивши позаду поворот на Алушту, дорога повела їх угору.

— Далі важкий шматок, десь пів години будемо плестися… — він раптом усміхнувся. — А я тоді ще жартував — котіться вниз по пагорбу. От дурбецало!

— Вона ж не випаде? — навсправжки занепокоїлася Леся, обертаючись назад.

— Та ні, ти що! То я так, лізе всяка фігня в голову. Не хвилюйся — ми її там нормально вклали. Підіткнули ковдру… для зручності, так би мовити. Перед виїздом я, на всякий випадок, багажник гарненько придавив — щільно закрито. Нікуди вона не дінеться. То все від нервів. Язик меле що попало.

— Дивись мені! — в голосі Лесі зазвучала твердість. — Бо покотишся слідом.

Артем раптом пригадав, як переносили тіло.

Обережно взявся тоді за краї покривала, підбираючи під себе ноги — мов штангіст, який готується підняти надважку вагу. На диво, не відчув жодного опору — старенька виявилася майже невагомою. То-то вона останнім часом нічого путнього не їла.

«Водички попити, та зерняток поклювати…»

Сприймав подібні слова як знущання, як особисту образу. Ніби він не здатний прогодувати сім'ю. Мабуть, не зовсім справедливо.

Може, насправді бабуся не була вже такою й злючкою?

Ні, що це за думки! Реально отруювала життя. Померла... і слава Богу! От би ще Леся це розуміла. Та ні ж, страждає. Або вдає, що страждає. Мабуть, на зло йому. Одна порода: що не роблять — тільки на зло, аби комусь дошкулити.

У те, що дружина справді любить бабусю, цю нудну стареньку, до кінця не міг повірити навіть зараз — коли вів авто під нескінченні звуки ридань.

Від самої згадки про труп, руки почали тремтіти. Поглянув на себе в дзеркало заднього виду й, побачивши перелякані очі, швидко відвернувся.

Розсердившись на власний страх, обережно глянув у відображення ще раз. Постарався витримати погляд — душу охопив раптовий сором. Відвів очі — схоже, йому певний час складно буде дивитися на власне відображення в дзеркалі.

Глянув, потихеньку, ще раз — і остовпів. На задньому сидінні, спершись на паличку, похитуючись в такт руху авто, сиділа стара. Проникала просто в душу тим своїм злим, відьомським поглядом.

З переляку сіпнув головою.

«Ні, просто здалося, — схаменувся. — Темрява, гра тіней, дурні спогади… А може мертвячка потихеньку морок наводить? Упириця!»

Треба було залишити стару в кімнаті. А не в багажник…

Здригнувся, згадавши: ще ж доведеться перекласти її на заднє сидіння! Бо дружина…

Там уже В’ячеслав не допоможе — доведеться самому. Леся тут теж не помічник: ще бракувало, щоб дівчині стало зле. Вона й так явно не в собі. Вирішила, що бабуся справді може випасти з машини.

Фух, швидше б усе це закінчилося!

Дорога все тяглася й тяглася вгору. Кінця-краю не видно. Машина рухалася дедалі важче. Інша справа, коли вони спускалися до моря!

Артем раптом чортихнувся.

— Що, — проридала Леся. — Знову забув?

— Та ні, щось туго машина йде... аж занадто. Аби нічого не зламалося. Бо ще застрягнемо на півдорозі. Вийде максимально тупо.

— Ти хоч нову машину купив? — підозріло запитала Леся.

— Нову, в тому-то й справа! Та й бабуся не така вже важка... Легша за мішок картоплі.

Лесю порвало:

— О, Господи! Хоч думай, що ти кажеш!

— Та вибач вже!.. — огризнувся Артем, але одразу стишав, пригадавши про почуття дружини. Бабуся ж їй була замість батьків. — Не кожен день такі пригоди трапляються.

Довелося перемикнутися на першу передачу.

— Повземо, наче черепаха. Коли вже цей підйом закінчиться?

— Ти можеш більше не бурмотіти? — вигукнула Леся крізь сльози. — Я вже не можу це слухати! Наче навозна муха. Боже, що я кажу... Вибач, бабуся...

Розревілася знову.

Подолавши нарешті Ангарський перевал, справа пішла веселіше. Артем додав ходу.

— Ще ривочок, до Сімферополя. А там уже полетимо! Треба дістатися кордону по темряві, В’ячеслав мав рацію: краще пройти огляд до світанку. Маємо встигнути. Аби ще черги не було…

Черга під ранок виявилася незначною — лишень купка машин. Не той жах, який довелося пережити на в’їзді до Криму.

— Трохи заспокоїлася? Тримай себе в руках, — звернувся Артем до дружини, заглядаючи у далечінь. — Ще трішки і ми дома. Там уже хоч трава не рости.

Леся, під час його слів, ніби намагалася спалити чоловіка поглядом.

— Ні в якому разі не виходь з машини, — не зважаючи, продовжував давати вказівки, міркуючи про щось своє. — Навіть якщо попросять… сиди до останнього. Зрозуміла? Раптом попадемося, будуть допитувати — просто плач і на всі питання повторюй: «Хотіли позбавитися бюрократичних труднощів». Все. Зможеш?..

Сльози Лесі вже висохли, але вигляд вона мала замучений. Вираз очей, яким дівчина сприймала пояснення, дещо лякав. Таке відчуття, наче збиралася з’їсти його з потрушками. Жодного знаку, що зрозуміла прохання.

«З ким я поріднився? Якесь відьомське плем'я… Тепер буде грати в мовчанку! Хоч би головою кивнула», — подумав Артем, але вголос сказав інше:

— Можеш щось зробити з лицем? Виглядаєш… підозріло. Макіяж там навести, всяке таке.

Дівчина зиркнула на нього вже зі справжньою ненавистю.

— Будь ласка, люба. Я так тебе люблю! Розумію, що складно. Та треба. Потерпи ще буквально півгодинки. Проїдемо цю кляту…

— Доїдемо до першої-ліпшої лікарні, висадиш нас, — процідила крізь зуби. — Більше я тебе знати не хочу! На розлучення подам сама.

Артем сіпнувся, все в ньому воліло заволати на весь салон благим матом. Але останнім зусиллям волі змусив себе заспокоїтися. Хоча водійське віконце було прочиненим, нічна прохолода освіжала салон — хлопець був увесь в поту:

— Перетнемо кордон — тоді поговоримо.

Леся, з виразом крижаної царівни, діставши косметичку, постаралася замазати сліди сліз та безсонної ночі.

Митниця пропускала машини досить швидко. Вже хвилин через п'ятнадцять підійшла їхня черга.

Артем повільно підкотив авто, зупинившись за кілька метрів до бар’єра. Приспустив скло, залишивши лише невеликий отвір. Простягнув документи, з вкладеними між сторінками доларовими банкнотами.

— Повертаєтесь додому? — рівно запитав прикордонник, звично ховаючи купюри десь у нетрях форми.

— Так, їдемо з відпустки.

— Рублі везете?

— Та ні, — щиро посміхнувся Артем. — Майже все витратили на відпочинок.

— Щось заборонене везете?

— Ні, лише особисті речі.

— Чудово, — м’яко промовив поліціянт, а потім раптом попросив. — Вийдіть з машини.

Подружжя швидко переглянулося. В очах Лесі стояло мовчазне запитання.

— Навіщо? Я ж поклав, щоб пришвидшити… Невже мало?

— Вийдіть, будь ласка, з машини, — так само незворушно, але з деяким натиском в голосі, повторив прикордонник.

— Добре, — все ще здивовано відізвався Артем. — Зараз.

Він підняв скло, щільно закривши віконце. Поглянув на ключ, що стирчав із замка запалювання. На секунду завагався, але залишив його на місці. Глибоко вдихнув і так само повільно видихнув. Натиснув на дверну ручку. Подивився наостанок на Лесю:

— Сиди спокійно, не рипайся. Пам’ятай, що я казав по дорозі.

Вийшов із машини, не зачинивши дверей до кінця.

— Так, що ви хотіли? — поцікавився якомога природніше. — Будете оглядати сумки? Вони у нас тут, — взявся за ручку задніх дверей, — під сидінням…

— Можливо, — холоднокровно промовив інший поліціянт, який неквапливо обійшов машину і тепер стояв позаду, прискіпливо оглядаючи тильні колеса. — Та для початку відкрийте багажник.

— Багажник?..

Хлопець з тугою поглянув у даль, на «вільний» берег — над яким майорів такий рідний шовковий двоколор. Щось ніби клацнуло в голові.

— Хм. Ну, добре, — пробурмотів він.

Все ще вдаючи здивування — мовляв, справді, чому б і ні? Чому б не відкрити, коли так чемно, хоча й наполегливо просять? Все одно там нічого такого немає… нічого забороненого!

Невпевнено підійшов до багажника. Сунув руки в кишені. З видимим здивуванням не знайшов там ключів. Ніби завис на хвилинку.

«Базікало! — раптом пролунав у пам’яті бабусин голос. — Барахло!»

— Так і будемо стояти? — повернув до реальності вже дещо роздратований голос прикордонника. — Відкривай вже. Черга збирається!

— Так, звичайно, — сказав Артем, прямуючи назад до водійських дверей. — Вибачте…

— Ти куди? — схаменувся поліцай.

— Так... це... багажник відкрити, — знизав плечима з найневиннішим виглядом. — Ключі у машині залишились. Зараз важіль підніму...

— Добре, — прикордонник ніби заспокоївся, наче логіка хлопця здалася переконливою. Але чомусь пішов слідом, так що поряд опинилося вже двоє поліціянтів.

«Трепло» і «барахло» трохи ширше відкрив двері та потягнувся рукою до килимка, збираючись смикнути важіль, який відчиняв багажник. Але, замість того, поспішно заскочив в машину, стрибнувши на сидіння. Захлопнув двері та повернув ключ запалювання.

Миттєво спрацював центральний замок — всі двері замкнулися.

Леся подивилася на Артема з диким переляком.

— Гей! Що ти робиш? — навперебій закричали поліцаї зовні, стукаючи у вікна з різних боків. — Краще не дури, хлопче!

— Що ти робиш? — відлунням прозвучав нажаханий Лесін голос.

— Один нещасний блокпост... — зосереджено пробурмотів доведений до краю хлопець. — Далі вільна трикілометрова зона... Пролетимо за хвилину і спокійно в'їдемо на підконтрольну. Там уже простіше буде. Раптом що — відбрешемося: окупанти намагалися нас утримати, відібрали паспорт… Пристебнута?

— Ти зовсім з глузду з'їхав?!

— То пристебнися, — лагідно попрохав він. — Якщо ні.

Вдавив педаль газу в підлогу — Леся ледве встигла накинути ремінь безпеки. Засвистіли шини. Летячи на шлагбаум, Артем не помітив захисної стійки, що вискочила з-під землі перед самим шлагбаумом.

Несподіваний удар трусонув авто. Втеча «на волю» раптово обірвалася.

Поліціянти миттєво оточили машину. Той, що просив відчинити, міцно вдарив кулаком по боковому склу та навів автомат.

Леся замерла на місці — ні жива ні мертва. Зате пристебнута.

Розмова тепер була зовсім іншою:

— Вийти з машини. Швидко! Останнє попередження — буду стріляти!

— Добре, добре! — закричав Артем, згадавши якесь американське кіно. Показуючи руки та бринькаючи ключами, мов дзвоником. — Я виходжу! Не шмаляйте! У мене немає зброї! Тільки ключі!

Поліцаї витягли його з машини, вивернули руки, притягли до багажника. Ткнули носом у замок.

— Нумо, відчиняй! Подивимося, що ти там ховаєш...

Артем ще перебував у шоковому стані від зіткнення — блокатор, який перегородив дорогу, остаточно дезорієнтував. Тому не дуже розумів, що відбувається. Деякий час не міг розібратися з ключами.

— Та відчиняй вже, швидше! — рикнув поліціянт.

Через кілька секунд багажник відкрився. Прикордонник, поволі відступаючи, брутально вилаявся.

— Не чіпайте бабусю! — раптом вискочила з машини Леся, наче несповна розуму. — Не треба!..

Один з поліцаїв, що застиг було збоку багажника, твердо схопив дівчину за руки, та заломив їх за спину.

— Тихо, дівчинко, — машинально заспокоїв. — Ніяка це не бабуся.

Справді — у яскравих ліхтарях термінала виднілося худорляве оголене жіноче тіло зі злиплими чорними локонами, які переливалися на невірному світлі.

— Я ж казав, що вона відьма, — пролепетав Артем, намагаючись відсунутися, ледве ворушачи здерев'янілим язиком.

Втім, непорозуміння швидко вирішилося.

***

Ізабелла, з нетерпінням чекаючи чоловіка на тому самому місці, де зустрічалися востаннє, раптом побачила високу, худорляву тінь, що виринула з-за скелі й рушила берегом. На мить спинилася біля краю води — море злегка штормило — та, щосили розмахнувшись, закинула далеко в розбурхані хвилі невеликий довгастий предмет.

— Візьми, Посейдоне, — пролунав знайомий, хоча й дивно надтріснутий голос. — Це більше не знадобиться.

Слава богам — то справді В’ячеслав.

Після дивного ритуалу тінь невпевнено рушила до неї, поступово проявляючи крізь напівтемряву знайомі риси обличчя. Нарешті він постав перед нею, немов блідий П’єро при місячному сяйві, нервово тереблячи окуляри.

— Ти знову затримався, — дорікнула Ліза.

Вона ж не з тих жінок, на побачення з якими спізнюються. Тим більше — двічі підряд.

— Так, — голос його дрижав, — вибач.

Щось із чоловіком було явно не так.

— Що це ти викинув? — запитала, напружено споглядаючи, намагаючись збагнути, що саме її насторожило.

— Та… — протягнув він. — Дещо, вже нікому не потрібне.

— Усе гаразд? Ти наче п’яний.

— Ні, річ не у тім, — відмахнувся, сідаючи поряд. — Потім поясню.

— Ти весь тремтиш! — здивувалася, торкнувшись його руки.

— Просто… дуже сильно хочу тебе, — пояснив він невпевнено, ніби виправдовуючись. — Далі знову буде довга розлука. Це… розчаровує.

— А! Ось ти про що… — почала вона й раптом спіткнулася, не знаючи, як закінчити: підбадьорити, дати надію чи одразу розчарувати?

«Справді, навряд ми ще колись побачимося», — подумала, проте, переймаючись його почуттями — настільки явними, наче поряд виявився юнак із минулого, а не зрілий чоловік, — вирішила інакше.

— Зате зараз у нас є час… — прошепотіла, цілуючи його щоку, лагідно проводячи руками по плечах, наче намагаючись заспокоїти, втихомирити. — Сповна насолодитися одне одним.

«Схоже, він дійсно мене дуже кохає».

— Тут ти права, — В’ячеслав ніби трохи отямився, почав поволі відповідати на її ласку.

Зовні все нагадувало минулий раз, коли вона не лише задовольнила чоловіка, а й сама отримала неабияке задоволення. Проте змістовно — усе було інакше.

Під сузір'ям розставання любощі виявилися не такими яскравими й чуттєвими, без колишнього вогника. Хоч вони й повторювали звичні рухи, які подобалися обом: знайомі ласки, поцілунки. Та ніжність цього разу не відчувалася природною — радше напруженою, нервовою, на межі.

Миттєвостями чоловік ніби забувався по-справжньому… проте його знов і знов охоплював дивний трепет — той самий, нервовий, який вона відчула при першому дотику. Неначе раптовий напад лихоманки, зовсім не пов’язаний з тим, що відбувається між коханцями в дану мить.

Емоції, які несподівано виявляв організм В’ячеслава, явно не відповідали ситуації. Ставало дедалі очевидніше: як не намагався забутися в екстатичному танку — чомусь не виходило.

Ліза обережно відірвала свої губи від його губ і боязко запитала.

— Ти точно в порядку?

Він лише відповів — наче повторюючи ситуацію з минулого разу:

— У повному. Продовжуй, будь ласка… не зупиняйся. Прошу, тільки не зупиняйся!

— Добре, — промовила невпевнено, обережно насідаючи зверху.

Звично граючи тазом, поволі захопилася власними відчуттями. Намагаючись досягти піка, на деякий час взагалі забула про В’ячеслава. У нього все ще стоїть — цього достатньо.

Раптом її струсонуло від екстазу. Впала йому на груди, здригаючись усім тілом. Чоловік під нею почав діяти сам, пришвидшившись. Мабуть, бажав отримати задоволення разом або хоча б вслід за нею.

Це в нього чомусь не вийшло — щось заважало.

Помалу прийшла до тями, слабко підняла голову, роздивляючись зблизька його обличчя, оточене пасмами її поплутаного волосся.

Зовсім зблідлий, прикусивши губу, з розширеними за скельцями окулярів очима — попри всю пристрасть, В’ячеслав ніяк не міг досягти піку.

— Ну, що ти, коханий? — запитала здивовано. Такого ще з нею не траплялось.

— Продовжуй, будь ласка, — відгукнувся він із ледь помітним роздратуванням. — Ще зовсім трохи…

Відчуваючи втому, вона пішла на друге коло. Намагалася підстебнути його поцілунками, схлипами, тремтінням… Та все ж таки їй вже не двадцять років… і навіть не тридцять. Збудження почало спадати.

Пригорнулася щільніше.

— Може, закінчиш уже без мене? — запропонувала обережно. — Літак чекати не буде.

— Ні в якому разі! Я хочу… з тобою… на тебе…

— Добре, — поглянула на небо, ніби намагаючись визначити час за розташуванням місяця. Та небо виявилося затягнутим рвучкими хмарами, що закрили і зірки, і світило. — Тільки якщо недовго. Час збігає.

Минуло ще кілька хвилин, перш ніж він здався. Обережно поклав її на бік і присів поряд, підібравши під себе ноги.

— Вибач, — промовив рівним тоном. — Думка про розлуку відволікає… ніяк не виходить.

Вона знову, на мить, розчулилася. Поклала руку на все ще напружений орган.

— Я можу якось допомогти? Хочеш… ротом?

— Ні, — перевів тему В’ячеслав. — Давай поговоримо. Просто поговоримо.

Ліза трохи насторожилася.

— Може, краще не треба?..

Зазвичай чоловіків цікавить секс. Якщо вони раптом, замість найінтимнішої ласки, бажають «просто поговорити» — це не те що проблема. Це проблеміще!

Втім, вона звикла долати всякі негаразди. Таке вже видалось життя. Тож налаштувалася слухати.

— Ти мені потрібна, — гарячково почав В’ячеслав. — Не можу без тебе. Досить бігати від одного «папіка» до іншого — роки йдуть, ще не нагулялася? Давно вже могли б жити разом, добро наживати. Ліза… прошу, залишайся зі мною.

— Нічого собі тебе понесло! — криво посміхнулася вона. — А дружина? Дитина?..

— З дружиною ми розійшлися. Остаточно.

— Та що ти, невже? — тон ставав дедалі іронічнішим. — Прямо ось зараз?

— Так. Вона поїхала.

Раптом Ізабелла зрозуміла всю його попередню поведінку. На мить її пройняв холодний страх: «Це все через мене!»

— Куди поїхала?

— В аеропорт. А там… навіть, не знаю. До родичів, мабуть. Та й мені все одно куди! Рішення давно назрівало.

— А як же син?

— А що син? Він зі мною. Поки що, принаймні. Далі, мабуть, буде суд… Ні, син залишиться з нами, житиме вдома, у звичних умовах. Він спокійний, тихий хлопчик. Та ти ж сама бачила. Нікому не заважатиме. Жити є де. Машина є. Не хочеш працювати? Не працюй. Я забезпечу. З дрібними перешкодами розберемося поступово.

— Забезпечиш? — пирхнула вона. — На зарплату вчителя?..

— У мене є свої проекти. Про мене ще заговорить! Я змушу себе поважати, — впевнено заявив В’ячеслав. — Наше місце — тут. Наш час — зараз. Втім, я не кваплю. Поки не впевнена? Приїжджай пізніше. Так воно, може, й краще. Сергійко трохи звикне жити без мамки-насідки. А тоді вже…

Подивилася на нього дикими очима — він це все серйозно!

— Зрозумій, дурнику, — спробувала пояснити розгублено. — Таке життя не для мене. Ти мене справді чимось притягуєш. Мені добре з тобою. Особливо, як минулого разу… Але далі почнеться проза життя, і ми один одного швидко зненавидимо. А Жак насправді хороший і добрий. Крім того... — на мить замислилася, чи варто продовжувати, але все-таки ляпнула. — Не дуже вимогливий.

В’ячеслав тільки угукнув.

— Ну, в сенсі...

— Я зрозумів, — перервав він її.

Та вона, почавши, вже не могла зупинитися.

— Трохи того, трохи цього... і достатньо. Не надто...

— Я зрозумів! Досить!

Наче відчуваючи внутрішню потребу довести фразу до кінця, підвела риску:

— Ось.

— Так. Кращий кухар серед нотаріусів, або, точніше — кращий нотаріус серед кухарів? Ще й не дуже вимогливий.

— Між іншим, прекрасний кухар. А ти руками хоч щось умієш робити?

— Точити бритву, — розсердився В’ячеслав.

— Що?

— Зараз я тобі покажу, — розпалився він, — що вмію!

Він прим'яв її під собою, закинув її ноги на плечі, жадібно поліз проміж ніг, припавши ротом.

— Не треба, — видихнула вона. — Я більше не можу... немає сил.

— Ні, почекай, я тільки почав, — промовив злорадно, — Зараз подивимося, як ти заспіваєш...

І справді — вона заспівала.

Підкорившись його ласці, виплеснула всі емоції. Тільки тоді він відпустив її.

— Боже, чому саме тобі вдається завести мене на повну?

— Може, тому що мені ще не шістдесят?

— Жаку, між іншим, всього п'ятдесят шість.

— Та невже? Хлопчисько зовсім.

Хлопнула його долонею по плечу:

— Ці твої жарти...

На розпечену шкіру впали перші прохолодні краплі.

— Дощ починається. Прямо як обіцяли. Іноді у них навіть виходить вгадати погоду. Мені давно вже час, — встала, швидко вдягаючись і поправляючи одяг. Намагаючись хоч якось пригладити волосся — часу на розчісування вже не залишалося. — Доведеться гнати авто. Ще добре, що ми здали «Теслу» в Ялті... Рушник залишу, він більше не знадобиться.

— Може, й сама залишишся?

— Знову за своє?.. Ти, мабуть, прихворів. Здається, у тебе гарячка.

— Ти моя хвороба. Гарячка від тебе.

— Зрозумій, я вже далеко не двадцятирічна дівчина, а жінка. Наскільки ще тієї краси вистачить? Мені потрібен мир і спокій, а не ось це все. Вибач, але більше ніякого божевілля. Все було чудово. Давай… не будемо псувати прощання?

Він смикнув її за руку до себе — окуляри заблищали в напівтемряві.

— Та послухай ти! Нехай не зараз. Але хоча б обіцяй подумати. Я буду чекати! Це важливо!

— Ні, тепер ти послухай! — все ж не стрималась вона. — Я не для того... все... щоб знову повернутися в цю діру. Марсель чекає. Там дім, там моя душа відпочиває. Вибач, любий. Ми їдемо, — твердо сказала вона. — Якось, ще побачимося. А з дружиною напевно помиритеся. Дитина ж…

— Ні, вже не помиримося, — сказав він з якоюсь дивною упертістю.

Сперечатися далі не було часу. Та й з ним не посперечаєшся. Марна справа.

— То прощавай? — простягнула руку, ніби бажаючи допомогти йому підвестися.

— Так, прощавай, — ледь кивнув В’ячеслав, навіть не намагаючись подати руку у відповідь, бездумно дивлячись на море, що почало спінюватися від дощових крапель.

Вона постояла над ним кілька миттєвостей, але, зрозумівши, що милого рукостискання не буде, нахилилася і поцілувала — не поспіхом і побіжно, а повільно і вдумливо. З почуттям, з толком, з розстановкою. Довгим, щільним, гарячим... воістину прощальним поцілунком. Дозволивши йому відчути всю повноту й напористість її губ. Ніби обіцяючи продовження... якого, насправді, вже ніколи не буде.

— Бувай!

Небо остаточно затягнуло хмарами, яскравіше спалахнули багатоярусні ліхтарі селища. Дощ, який почався безшумно, поступово посилюючись, обрушився на набережну великими краплями.

— Почекай, — окликнув було жінку приглушеним голосом, але та, лише махнувши на бігу рукою, кинулася коридором вулиці в бік площі з фонтаном.

Оминувши фонтан, зупинилася під зливою, оглядаючись по сторонах.

Жак чекав за рогом, ховаючись у тіні будинку, з відкритою парасолькою в руці. Побачивши, що вона з’явилася під ліхтарем та шукає його поглядом, зробив крок на світло.

Поспішила до нього, ставши під парасольку.

— У такий момент... і ось же... — вся змокла, прийняла його увагу з ніжністю. Взяла чоловіка під руку, обережно притулилася до плеча. — Дякую.

Тіло віддавало жаром. Навіть злива не змогла його приборкати — вона вся наче палала. Щоки, горло, відкриті частини тіла — все червоне. Не від засмаги.

Роздивляючись жінку, долаючи себе, Жак запитав накипілим голосом:

— C'est tout ? T'as fini ? (— На цьому все? Ти тут закінчила?)

— Oui. (— Так.)

— Ça ne me plaît pas. (— Мені не подобається.)

— Je comprends. Mais c'est toi qui as dit que pour profiter pleinement de sa liberté, il fallait d'abord rembourser ses dettes. (— Розумію. Але ж ти сам казав — щоб повною мірою насолодитися відчуттям свободи, спочатку потрібно роздати борги.)

— Ce n'est pas ce que je voulais dire. (— Я мав на увазі дещо інше.)

— Mon cher. Tu as ton chéquier, et j'ai mes méthodes. (— Мій дорогий. Це у тебе є чекова книжка, а у мене свої методи.)

— J'espère que tu n'as pas accumulé trop de dettes ? (— Сподіваюся, ти накопичила не надто багато боргів?)

— Quoi ? Ah, ça ! Non. On a fini ici. Rentrons, et je serai la femme et la fée du logis la plus dévouée au monde. (— Що? Ах, ти про це! Ні. Тут ми закінчили. Повернемося додому, і я буду найстараннішою дружиною та домогосподаркою, яку бачив світ.)

— Mais bien sûr. On va signer un contrat de mariage. On y notera chaque petit détail. (— Звичайно будеш. Ще б пак! Ми укладемо шлюбний контракт. Пропишемо всі деталі.)

— D'accord. Dépêchons-nous, il commence à pleuvoir... Qu'est-ce que tu as sous le bras? (— Добре. Поспішаймо, дощить... Що це в тебе під рукою?)

— Un imperméable. (— Плащ.)

— Ще й плащ? Де ти його роздобув? О, з капюшоном. Ти — бездоганний! Дякую, — коротко поцілувала Жака в сухі уста.

Накидаючи на плечі дощовик, відчуваючи себе чи то героїнею романів Дюма-батька, чи то сина, поспішила рука об руку зі своїм обранцем по нетрях курортного містечка до заздалегідь «зарядженого» таксі, готового вивезти їх в аеропорт, звідки вони відлетять у зовнішній, вищий світ — в справжню цивілізацію.

***

Коли чортівка, незважаючи на його окрик, лише махнула на прощання й поспішно зникла в темряві, В’ячеслав, проводжаючи її поглядом, ще довго стояв оголений посеред пляжу в повний ріст під дощем, ніби перезбуджений ідіот, що сподівається когось вразити своєю наготою.

Якось усе неправильно вийшло. Точніше — дико. Краще втопитися від сорому.

«Боги, що він там їй торочив? От нікчема! Може, вона ще подумає, звичайно… Але про що тут думати?»

Злість піднялася в грудях.

«Що одна рідкісна ідіотка, що інша — чи варта гра свічок? Та й сам дурень ще той!»

Потрібно було тупу ляльку не ласкою пригортати до себе, а взяти міцно за волосся й показати, що досі був не надто вимогливим. А хоче насправді ось так, і так, і ще отак.

Першим поривом було кинутися за нею, наздогнати, спробувати вмовити, якось змінити рішення... Але дещо у свої роки він засвоїв добре: мчати стрімголов за жінкою, яка біжить від тебе, — марна справа.

Та й що він може запропонувати? Масу порожніх слів проти вагомого світу грошей? Сумний побут замість комфорту?

Ця ідея з самого початку не мала жодного шансу. Занадто вже повірив у себе! Знову.

Щоб охолонути, кинувся в море. Воюючи зі штормом, продовжував злитися — на Ізабеллу, на Зіну, на себе, на весь проклятий світ!

Він і раніше відчував, що Ліза не заслуговує не те що на його кохання, а взагалі нічиєї любові не варта. Одне приголомшувало його до останнього: «Як можна бути настільки пустою й водночас царственою?»

Злива скінчилася так само раптово, як і почалася. Зачароване коло наче розірвалося — В’ячеслав вибрався з води.

Дивно, але навколо нічого не змінилося — світ продовжував жити, рухатися. Десь гриміла дискотека, десь горланили караоке п'яні земляки. Життя йшло своєю чергою.

Тільки він один випав із загального порядку. Давно став чужим для оточуючих, а нині остаточно спалив усі мости.

На мить жах від божевільної помилки опалив його. Але потім із якимось дивним полегшенням усвідомив: усе на краще. Нехай, з жінками не склалося. Довгоочікувана свобода?..

«Хоча все вийшло не так, як хотілося, але ж...»

Раптом чітко згадав про хлопчика, що мирно спочивав у маленькій кімнаті, ще не підозрюючи, які зміни приготувало йому життя. Його син. Думка про якого на деякий час чомусь зовсім вилетіла з голови. Хоча саме про нього, здається, і переживав найбільше. Якого насправді любить. Заради якого так старався щось там налагодити: знайти кращу матір, створити ліпшу сім’ю, досягти успіху — зробити щось таке, чим Сергійко згодом міг би пишатися.

Його остання надія на життя.

Натягнувши плавки, витерши окуляри мокрою сорочкою й перекинувши її через плече, неквапливо рушив до будинку, з кожним кроком відчуваючи тяжкий тягар того, що сталося.

Карта, на яку ставив — не зіграла. З одного боку — Ізабелла подала йому марну надію, на яку купився... З іншого, — він сам собі все вигадав. Жодних твердих обіцянок не було. Лише попередня згода зустрітися й побути трохи разом.

І нехай на душі пусто, зате в дитини сердечності з надлишком — вистачить на двох! Ще є заради кого жити, ще є для кого старатися.

Діставшись номера, заглянув у маленьку кімнату — Сергійко тихенько спав.

Засиджуватися не слід. Треба зібрати речі, прибратися, наостанок перевірити, щоб не залишилося зайвих слідів. Але спочатку… треба перепочити. Хоча б пару годин.

Встановив будильник в телефоні.

Присів за стіл, щоб обміркувати подальші дії… і майже миттєво відрубився, схиливши голову на складені долоні.

Його охопив нездоровий, напівпрозорий сон — стан, схожий на коротке, неглибоке забуття при безсонні. Під час звичайного сну уява бачить картинки, що швидко пропливають у свідомості. Тут же, замість картинок, — напружена думка. Вона розгортається, слабо керована, наче сама по собі, кротом продираючись крізь втомлений мозок, настирливо намагаючись провести до якогось фіналу, вивести з лабіринту. А по факту — лише заглиблюючись у його нетрі.

Думка обривається, зупиняється, заново знаходить кінці, підхоплює їх, починає розвивати клубок міркувань з іншого ракурсу. Сліпо тикаючись у глухі кути. Там би думці й затихнути. Проте як не намагайся її позбутися, вона виникає знову.

Але ж ти спиш. Або ні? Не зрозуміло. Начебто не спиш, проте відірвати голову від затеклих рук і повернутися для зручності — немає жодної можливості.

Водночас розум, намагаючись подолати настирливу думку, що заважає справжньому забуттю й відпочинку, реагує на зовнішні подразники.

От дребезжить холодильник, от щось стукнуло, гепнуло, ухнуло на дворі... Час іде, а холодильник все ще гучно працює — зазвичай він «включається» на хвилин 20-30, а тут ніби проходять 2-3 години. І він усе деренчить, не дає спокою.

Каламутний стан. Мозок, напружений хаотичними поривами розуму й одночасним спогляданням за навколишнім середовищем, — це що завгодно, тільки не відпочинок. Навпаки, втома тільки накопичується.

Починаєш «випадати» з цього стану — раз по раз прориваються уривки, бачення з минулого, немов з іншого життя.

І ти сам десь посеред цієї картини. Чи то випадковий спостерігач, чи то безпосередній учасник...

Аж раптом, прорвавши греблю перевтоми, уяву охоплює справжнє сновидіння!

Острів Крит, блакитне прозоре море, пекельна жара…

Це ж одна з тих розповідей, яку так і не вдалося дописати. Хіба ні?.. Ні. Це кращий, недосяжний її варіант.