Моя М

Пам’ятаю той старий яблуневий сад біля школи, якийсь гармидер у дворах неподалік і каруселі біля покинутого дитячого садка, що вимальовувались за деревами.

Саме тоді я пізнав.

Хоча я тоді цього слова ще не знав. Утім, не знаю його і зараз. Я просто їв «Мівіну». Такі були часи.

Нас познайомив мій дебільний однокласник (здається, Юра), який постійно ходив з відкритим ротом і якось намагався випити антифриз (бо подумав, що то «Тархун» чи, може, абсент, чи «Юпі» зі смаком ядерних відходів). У 2015-му році Здаєтьсяюра став депутатом від «Опозиційного Блоку», а в нульові він просто фанатів від «Мівіни». Кожну перерву або навіть на уроці він тільки те і робив, що копошився в торбі у пошуках завітного жовтавого пакетика чи, знайшовши, уже хрумав локшину натще.

У нього завжди був повен ранець того добра. Один замацаний зошит з усіх предметів, стратегічні запаси «Мівіни» і більше нічого. Вона тоді коштувала лише 50 коп., тому Здаєтьсяюра міг собі дозволити набивати нею свій крутий китайський наплічник. Я тільки і чув, як чєл хрумкотів, плямкав, шурхотів, а на великій перерві, розсипавши по парті креветкову приправу, шумно втягував її носом, немов елітний кокаїн.

Я довго за ним спостерігав і тоді, у той день, коли яблуневий сад і тому подібне, запитав, що це мудак хаває. Мудак, тобто однокласник, дещо стривожено роззирнувся, перевіряючи, чи не стежать за ним, і мовчки та обережно відсипав мені «Мівіни» в мою чомусь тремтячу долоню. Я гмикнув, здається, якось зневажливо, і одним махом закинув вміст долоні у свою п’ятикласну пащеку.

Минула якась мить, доки зуби сходились на ще незнайомій, доволі твердій субстанції, і я ще нічого не зрозумів, лише продовжував рухати літосферами щелеп; минула секунда, дві, і ось рот заповнив дивний смак. Дивний, але приємний. Я продовжив ритмічно жувати.

Хрум-хрум-хрум.

У ті часи у нас у селі майже не продавались сухарики, а чіпси були занадто дорогими для середньостатистичного п’ятикласника, тому той хрумкотливий смак, нейтральний, але водночас солідний, без відтінків і домішок, з отим специфічним звуком був геть новим.

Тоді це було вперше.

Я не міг повірити сам собі, що це нарешті сталось. Мабуть, щось подібне відчував Армстронг, ступаючи на незайману поверхню Місяця, Санніков, узривши бурхаючі гейзери ще безіменної землі, Жак-Ів Кусто, спустившись на надглибокий шар океану і побачивши анус кита, зовсім нового кита, не зафіксованого в жодній книзі.

Коли це було? Рік так 2000-й. Боже, скільки часу минуло… І сад той майже засох.

Але «Мівіну» я не забув. Вона пройшла зі мною все дитинство, і в новій іпостасі повернулась у студентських роках, ставши головною стравою у моєму меню. Шлунок уже не дозволяв уминати її в сухому вигляді, тому я почав вигадувати з неї різні страви. Отак приходив з пар і, поки не почались «Друзі», у самих плавках ішов на кухню, одягав білосніжний халат та високий кухарський ковпак, ставав перед засидженим мухами вікном і починав своє кулінарно-студентсько-мівінуте шоу.

Я готував, як Бог, вигадував, планував, компонував. У моєму раціоні було все. Спочатку я просто запарював окропом, додав спеції і все це прозаїчно з’їдав. Інколи зливав окріп і їв мівіну як звичайну нудну локшину сталінською виделкою. Зрештою, я не збирався зупинятись, і далі пішли інші страви: мівіна і салат, мівіна і сосиски «Молодіжні», мівіна з сиром, мівіна з котлеткою, мівіна з пюрешкой (пюрешкой, порешкой), мівіна з мівіною, мівіна з хлібом, мівіна по-французьки, мівіна по-корейски, мівіна по-собачому, суп з мівіни, борщ з мівіни, хуй з мівіни, запіканка а ля Пісальдьє з пармезаном і угорським салатом, мівінові круасони нісуаз з базиліком, мівіна пот-о-фу з лангустинами, кервелем і мазіком, мівіновий пошуз з чотирма видами приправ, мівінет з грушами, пуаврадом і вимоченими в олії ножицями, мівіна в стаканчику а-ля вахтовик, томлена мівіна Айго-Булідо касуле-біск за рецептом Мішеля Герара viens ici p’tite pute je vais te fumer…

Інколи я тупо смажив яєчню, але в такі дні відчував себе особливо нещасним.

Минув перший, другий курс. Молодість уже спакувала валізи, але ще була зі мною. Я почав працювати, дорослішати і зрозумів, що остаточно з’їхав з глузду. Світ вислизав з-під ніг, немов бананова шолупина, я плутав день і ніч, чорне і біле, одягав туфлі задом наперед, сміявся там, де треба було плакати або взагалі заткнутись, знав усіх бомжів району на ім’я, слухав якийсь кал і міг кілька хвилин стояти посеред кімнати, ледве згадуючи, чого я сюди прийшов. Емоційний стан розділився на «дуже весело» і «дуже фігово», і від останнього рятувала вона.

Мівіна.

Злий і втомлений, я приходив додому, діставав її з торби і, без зайвих прелюдій, немов тварина, зубами розривав її піддатливу упаковку. Потім по-мужицьки хапав її за хвилясті біляві боки, кидав у тарілку з окропом і, ледве дочекавшись п’яти хвилин, виймав свою велику ложку і з храпом вганяв її у хвилясті, спокусливі випуклості і починав ритмічно перемішувати. Зробивши з десяток грубих рухів, я перевертав її так, щоб переді мною опинилась ще незаймана поверхня, і вганяв свою ложку ще й туди, і перемішував, перемішував, перемішував….

Зараз у мене все добре. Коли мені виповнилось сорок років, я знайшов скарб і тепер живу на власному острові, якого немає на карті Тихого океану. У мене невелика хатинка з очерету, гамак, кокоси і мало чи не цілодобові сонячні ванни. Я повністю умиротворений і непристойно багатий. Звісно, «Мівіну» я зараз не їм, мені це просто не потрібно, але часто, коли безмежне небо засипає мільярдами зорь, з теплотою згадую ті часи. Вона мене тоді врятувала і показала, у чому смисл життя і де раки зимують, і хтозна — може, якби не «Мівіна», я б уже давно повісився або жив зі здоровим шлунком.