Вів'єн

Хіба можна було не закохатися в її фантастично чорні очі, які мов дві вуглинки, котрі не встигли втратити свого сяйва, в її темно-коричневе волосся, заплетене в тугу косу до пояса, в ту ніжну постать з білосніжними руками, обличчям, на котрому наче кров’ю були вимальовані багряні вуста? А той голос, що лунав наче пісня в горах, відзвучуючи трепет її тендітної душі…

Янгол. Одним словом, вона була янголом, що так спокушала до гріха.

Той, хто бачив її хоча б один раз, уже ніколи не міг викинути це марево зі своєї голови.

Парубки просто божеволіли за нею. Та воно і не дивно, така краса, така м'якість і тендітність її характеру, плавність рухів. Дівчина, що неначе ще вчора гуляла по небесах, а сьогодні спустилася на землю, чи то по страшій помилці, чи то для того, щоб перевіряти на вірність всіх чоловіків, що попадуться на її шляху.

Як би не було, чиїм би цей задум не виявився, та діяв він стовідсотково, наче магнітом притягуючи до себе нежонатих чоловіків, і одружених гультяїв, і навіть деяких вдівців, чого тут ще говорити, коли сам піп, із сусіднього села, став підбивати клині до цієї вроди.

Вів’єн. Моя Вів’єн. Скільки ж болю, але водночас і неймовірного та безумовного щастя подарували мені її погляд, дотик її білосніжних рук. Наче зачарованим в казці, ходив я днями напроліт, не бачачи перед собою нічого окрім того гіпнотичного погляду і не чув нічого, окрім того ваблячого піти вслід хоч на край землі, голосу.

Бувало, прокидаюся вночі від того, що вона мене кличе, нажаханий похапцем озирнуся довкола, а нікого немає поряд. Заспокоююся, і розчаровуюся одночасно.

Страшно бувало лишитися з нею наодинці. Коли ти не в змозі стримати свої найпотаємніші бажання, приборкати свої почуття… А вона дивиться на тебе тими янгольськими, невинними очима, що починаєш ще більше ніяковіти і навіть ненавидіти себе за свої прагнення, або навіть боятися, боятися, що одного разу не вистачить сили стримувати себе, і ти як хижий звір, накинешся на це тендітне, невинне дівча, і розтерзаєш на клапті. Та ще більшою мукою було не бачити її довгий час, не чути її голосу.

Хіба ж чоловікам притаманні такі пристрасті — їм швидше підвладні жінки, в силу своєї жіночої організації. А тут мені таке, чи то невимовне щастя, чи то жахливе прокляття.

О, Небеса, що тоді зі мною коїлося…

В селах всі завжди знають один одного: і хто ти, і звідки, і як довго живеш в селі. Знали майже все і про всіх, а чого не знали, то з легкістю довидумували, але пазл завжди було зібрано. А от про Вів’єн не було відомо нічого. Отож, кожна баба зі свого кутка розказувала про неї зовсім інше. То вона внучка старої Анрохи, що ще в позаминулому році Богу душу віддала, то вона правнучка мельника, бо так схожа на внучку, ту, що поїхала з села ще в 13 вчитися і більше до села не поверталася. Були і ті, що говорили, наче вона відьма, з чортами знається, чоловіків зводить… Останні, можливо, не так уже й помилялися, згадати лишень мене ще півроку назад… Ех, якби там не було, а достеменно, хто вона, звідки і чого в село приїхала, з її-то модельними параметрами — не знав ніхто. І я не знав. Знову, з іншої сторони мені це й не було цікавим, адже думав я тоді зовсім не про її походження. Ну, жоден чоловік тоді про це не думав. Але жінкам, ну, певно, що стояла вона, як кістка, поперед горла.

— Василю, йди вже їсти, батько прийшли, і я на стіл накрила, — погукала мати.

— Добре, мамо, вже йду. — Гаразд, дорозповім вам про неї наступного разу. — І відключивши онлайн-трансляцію, на котрій зледве було троє чоловік, Василь похапцем став злізати з горища.

— Василю!

— Та не бурчіть, мамо, вже йду.

— От завжди ти лишень в дурня бавишся, сину, коли б уже невістку в дім привів, — засмучено промовила старенька.

— Ну, знову Ви за своє. Коли б я хотів ту невістку Вам в дім привести, то б уже привів, а так-то — я хочу відомим блогером стати, щоб всі про мене знали, всі мені заздрили, ну, і куди без цього, — щоб грошей в мене було, хоч греблю гати. Тоді б я Вам мамо, Айфон подарував. Хвасталися б ним перед подружками в селі.

— Ех, сину, яке ти в мене ще дурне. Куди той айфон — до справжнього людського щастя. А щастя без родини, сину, неможливе. Тож годі розводити балачки — йди, краще, з татом побачитися — нечасто він з тою роботою вдома буває.

Батько Василя — Остап — працює далекобійником і більшу частину свого життя провів в країнах Європи —далеко від дому. А що було робити? В селі заробити грошей на велику родину не було шансів, а це на хвилиночку — семеро дітей. І всім треба їсти і в що одягнутися, на навчання і подібні речі. Це Василь, мамине курчатко, — найменша, найкоханіша дитина, а інші вже повиростали давно, порозбігалися по світу, у них вже свої сім’ї, діточки. А Василь досі з мамою — ніяк не виросте.

Василь завжди любив тата більше ніж інші діти. Романтизував його і його роботу, хоч і ріс все життя купаючись у маминій любові, та тата і татового слова слухав як ніхто. Раз тато говорять, що так має бути, отже, так має бути.

Але й батько любив найменшого сина більше ніж всіх інших дітей, чи тому що він на нього зовні найбільше схожий, чи можливо тому,, що коли вже родився Василь, батько був досить дорослий, щоб до нього прив’язатися, не з обов’язку і тому що він батько, а з глибинного почуття любові, до цієї маленької крихітки, з синіми, як безхмарне небо, оченятами.

Почуття любові і глибокої прив’язаності часто приходять до нас з роками.

Коли ти ще молодий і дужий, шалений та відчайдушний, увесь світ тобі «по плечу» тоді ти робиш, що мусиш, або що вирішуєш робити, як-от, у відношенні до інших дітей, — де, це радше було як рішення, радше як обов’язок — піклуватися про своє чадо, шанувати дружину, дану тобі перед Богом… З Василем все було інакше. Взявши вперше сина на руки, подивившись йому увічі, Остап зрозумів, що все своє життя жив саме для цього моменту і що далі житиме заради цього маляти. Так міцно полюбив і прикипів до сина. Ім’я йому давав як у свого батька. Хоча спочатку, був категорично проти, аби хтось із його синів носив ймення тата. Та це правило скресло як крига по весні, і сина назвали Васильком.