Лиш крапля натхнення

Блаженством було встромити його в її пружне тіло і, трохи пововтузившись, впорснути вміст, а тоді спостерігати, як вона, після кількахвилинних конвульсій, хрипів, що час од часу виривалися з горла, й невдалих спроб припинити муку, поволі стихає, м’якне й безсило опускається йому на груди.

***

Єгор зупинився, оглянув простір довкола й скривився. З неба лив дощ. Зрештою, як практично завжди в цьому містечку. Іноді здавалося, що тут взагалі ніколи не буває сонячних днів. Від суцільної сірості всі вулички скидались одна на одну, тож зараз поняття зеленого не мав, де знаходиться.

— Загубитися в такому селі вмієш тільки ти… — сп’яніло бурмотів собі під ніс. А тоді гукнув щосили: — Браво!

Світ довкола мовчав, одна лиш луна повторила його обурене «…а-а-аво!» Споночіло. Очі, затуманені від випивки й диму від цигарок, що курив недавно, не бачили нічого, крім неширокого проходу перед собою. Схоже, там було сухо, тож ступив пару кроків і, знесилений, сперся об стіну. Хотілося додому, ще більше набратися, а тоді лягти в ліжко й заснути. Краще — назавжди.

Знав, що поводиться, мов дитина, та все ж не міг нічого з собою вдіяти. Третій рукопис — і тридцята відмова! Писати після такого не те що не хотілося — певний час просто гидував цим. Уже скоро рік, як букви не складаються в слова, слова — в словосполучення, а ті — в речення. Ні ідей, ні натхнення. А хто він без них?

— Вайло несусвітнє… — промимрив собі під ніс, спробував ступити крок, коли спіткнувся й ледь не впав. — Мудак.

Пляшка, яку досі тримав у руці, з гуркотом впала на землю й розбилася. Рештки алкоголю жадібно ввібрала в себе спрагла земля. Спробував встати, та сил не було. Світ довкола кружляв у тумані. Нараз, десь з глибини провулка, почулося хихотіння. Спробував зосередити зір на місці, звідки долинав звук — марно.

Уже за пару хвилин, утім, навпроти нього постала невисока постать у довгому плащі насиченої багряної барви й капюшоном на голові, що закривав третину обличчя. Акуратні губи жінки скривилися в іронічній посмішці, а Єгору враз чомусь стало соромно так, ніби зустрів знайому, яка от-от піде й розповість його матері, в якому стані побачила її непутящого сина.

— Чого ж ви так про себе? — мовила, й посмішка змінилася на лагідну й співчутливу.

— Ви-и-ибачте… Я тут трохи… загу-у-убився, — язик заплутувався, примушуючи ще більше нервувати.

— Тут ніхто не губиться, — незнайомка взяла Єгора під лікоть, намагаючись підняти. — Це місце приймає тільки особливих…

***

«Блаженством було встромити його в її пружне тіло і, трохи пововтузившись, впорснути вміст, а тоді спостерігати, як вона, після кількахвилинних конвульсій, хрипів, що час од часу виривалися з горла, й невдалих спроб припинити муку, поволі стихає, м’якне й безсило опускається йому на груди.

«Нарешті, спокій», — майнуло в голові, коли усвідомив, що груди колись музи більше не підіймаються, а серце його мучительки перестало битися в ненаситних грудях. Видихнув з полегшенням. Поклав бездиханне тіло на підлогу й підвівся.

Ще довго дивився на труп, що лежав перед ним. «Вона сама винна! — переконував самого себе. — Сама!» У мозку хвилями спливали спогади, а з ними приходили муки сумління: «Вона наказувала, ти — виконував». Сів поряд з тілом, втиснув лікті в коліна й підпер голову руками. Дивився на жінку попереду оскаженілим поглядом.

— Хочеш краплю натхнення? — спитала тоді, вперше, гарно вигинаючи криваво-червоні губи. — Одна крапля — одна смерть. Забезпечиш мене свіжою незаплямованою кров’ю, буде тобі натхнення.

Перша була геть молода, практично дитина, ще жити й жити… Та він був спраглий бажання писати, тож наважився. Укол, невеликий надріз, забір крові, втеча. Пригадав: тоді час тягнувся ледь не цілу вічність, поки кров крапля по краплі стікала в призначені для неї пакети.

Приніс дорогоцінну ношу додому. Вона вже чекала. Колись ніжна усмішка змінилась на криву лінію, очі горіли диким вогнем бажання. Прагнула крові. Бажала насититись невинністю ще недавно живої дівчини. Накинулася на пакет, спорожнила за мить. Взялася за інший — те саме. Пила, час від часу смачно прицмокуючи, плямкаючи й облизуючись. Кров стікала їй по бороді, шиї й руках. Не зважала…

Коли нарешті вдовольнилася й віддихалась, притягнула його ближче до себе, скинула бретельку плаття, масажними рухами стискала груди аж поки — через пару хвиль (що тягнулись, як вічність) — з соска не виділилася блискуча багряна крапля.

— Дивися, не проґав! — розреготалася й притягнула письменника до себе, стиснула йому щоки, примусивши розкрити рота.

Натхнення смакувало молоком і кров’ю. Тої ночі писав аж до ранку, а кожне слово й речення, здавалося, було на своєму місці, викликало емоції, передавало ті смисли, які хотів передати митець. З першими променями сонця, втім, розтануло, ніби й не було ніколи. Тож він знову йшов на полювання, вбивав, зціджував кров, кликав музу. Та приймала дар з тим самим божевіллям в очах, жадібно випивала вміст пакетів, витискала з себе ту мізерну краплю так бажаного натхнення й зникала.

Світ більше не був таким, як досі. Довкола себе бачив одні лиш трупи, кров, широко розкриті від здивування очі, що світили пусткою й вимагали відповідей. Це не могло зійти йому з рук. Розумів: скоро його впіймають. Вже те письмо обридло, а вона все наказувала: «Дописуй! Така угода…»

Рукопис лежав на письмовому столі. Підвівся, аби ще раз глянути на роботу свого життя. Ідеальний твір. Він точно принесе йому славу! Взяв один з аркушів і підніс ближче до очей. Не вірив побаченому! Аркуш білів пусткою. Взявся за інший — те саме. Либонь, разом з музою померла і його робота…

Більше нічого не мало сенсу.

У кишені намацав ще одну ампулку з отрутою. Вийняв шприц з бездиханного тіла музи, що лежала неподалік, набрав нову порцію рідини й встромив голку собі в ногу.

Митець не може жити без натхнення. А після скоєного жодна муза більше ніколи не прийде до нього…» — Єгор кашлянув, прочищаючи горло, й відклав аркуш на стіл.

— Бачиш, ти — талант, — широко всміхнулася Груня й ніжно провела пальцями по акуратно виведених Єгоровою рукою літерах.

— Якби не ти, нічого б не вийшло, — всміхнувся у відповідь Єгор.

— От тільки фінал мені не до вподоби…

***

Незчувся, як опинився в теплій кімнаті. Довкола горіли свічки, віддаючи м’яке світло й тепло. Незнайомка скинула з голови капюшон. Очі дивилися на Єгора морозною синявою, проникаючи кудись усередину, в саму душу.

— Мені б додому… — почав був Єгор.

— Ти вдома, — запевнила незнайомка, поважно підвелася з місця, підійшла до шафи, що стояла в іншому кінці кімнати, й вийняла щось звідти. — Я знаю, що тобі потрібно — лиш крапля натхнення…

Мовчки поклала перед ним стосик аркушів.

Спершу здивувався, а тоді згадав, як по дорозі сюди встиг розпатякати красуні про свої негаразди щодо письма.

— Візьми їх, — підсунула ближче. — Повір, напишеш новий роман уже за тиждень.

Єгор усе вагався. Жінка поставила перед ним чарку й налила по вінця. Дивна рідина, схожа на молоко, мерехтіла у світлі свічок. Груня — так назвалась незнайомка по дорозі сюди — вийняла з шафки невелику скриньку, відкрила її й дістала звідти маленьку чорну перлину, що відбивала світло свічок і манила ароматом шоколаду. Кинула її у чарку, від чого напій набув насиченої чорної барви, а білі молочні нитки досі іскрили, чаруючи.

— Це допоможе, — Груня простягнула гостинець Єгорові, поглядом наказуючи випити.

Холодна синява її очей примушувала виконувати сказане без слів, тож випив. На язику відчув водночас солодкавість і терпкість.

— Напишеш, а тоді приходь і почитай мені, — почув перед тим, як свідомість покинула його.

Кивнув — і провалився у чорноту.

***

Встромила його в Єгорове тіло і, трохи пововтузившись, впорснула вміст, а тоді спостерігала, як він, після кількахвилинних конвульсій, хрипів, що час од часу виривалися з горла, й невдалих спроб припинити муку, поволі стихає, м’якне й безсило опускається їй до ніг.

Сокира, якою відрубала йому руки біля ліктів, лежала поряд з рештою тіла. Тепер взялася за молоток: розтрощити череп — обов’язково! Пара ударів — і готово.

— Я ж казала, що в тебе талант, — криво всміхнулася й забрала дорогоцінні аркуші. — Він мені й потрібен, Єгоре.