Лимончик

У цей день усе було буденно. Буденно до нудоти. Охоронці мовчки заштовхнули мене у «камеру з дротами», зняли кайданки й зірвали пов’язку з очей. Мовчки... Просто стали й чекали, їм навіть ліньки було скомандувати звичне: «Роздягайся!». Навіщо? Не перший раз, сама усе знаю.

Один взявся за ланцюги, що звисали з блоку під стелею, двоє інших уже розмотували кольорові дроти. Я не стала вдавати нерозуміння і, тим більше, не сперечалася. Теж мовчки, я скинула брудну піжамну кофту з сердечками й лимонного кольору трусики — усе, що було на мені в ніч, коли мене витягли з ліжка вдома, і те, в чому я ходила останні три тижні. Кинула одяг на підлогу, біля дверей. Сіла голими сідницями на холодний кахель, обхопила коліна.

Я автоматично відзначила, як тонко заломлюється світло на моїй блідій шкірі, наче начерк вугіллям на шорсткому сірому папері. Навіть тут мій погляд продовжував шукати лінії та об'єми там, де інші бачили лише приниження та смерть.

Кати звично зв’язали руки, просунули між колінами і ліктями металеву трубу — це в них називалося «папуга», пташка на жердині — зачепили її за відповідні отвори гачками на ланцюгах. Один натиснув кнопку підвісного пульта, тихо загуділа лебідка. За хвилину я вже висіла із закинутою назад головою; поза відкривала поглядам геть усе і була надзвичайно принизливою. Але сором давно залишився у минулому. Разом із згвалтуваннями і взагалі цікавістю катів до мене, як до жінки.

Гострі зубці металевих затискачів вп’ялися у соски, роздерті і набряклі. Інша пара стисла щелепи на геніталіях, стан яких був теж далеко не найкращим. Знову без жодного сексуального підтексту — просто так зручніше. Та й плоть там має багато нервових закінчень. Я прикусила губу; передчуття болю, з яким неможливо боротися, змусило пальці ніг підібгатися. Стиснуті кулаки — нігті впинаються в долоні.

Кат натиснув кнопку. Загуділо. Повернув коліщатко...

Здається, я закричала на мить раніше, ніж перший розряд пронизав моє змучене тіло. Це не був просто біль. Це був розпад на атоми. Світ вибухнув білим шумом. Я відчула, як м’язи намагаються зламати мої ж кістки. Суглоби виверталися, а в роті миттєво з’явився нудотний присмак заліза. Я ніколи не знала скільки це тривало, час припиняв існувати.

Відключили. Я хрипко ковтала повітря пересушеним горлом. Подивилася крізь кривавий туман. У моєму перевернутому догори дригом світі слідчий за столом повільно гортав документи в тоненькій паперовій теці. Що він там не бачив? Я згадала той перший допит, коли я стояла перед ним, схрестивши руки на грудях поверх кофти й судомно стуляючи стегна. Як я тоді соромилася, що чоловіки бачать мене в білизні... Яка ж я була смішна... Лимонні трусики... Саме за ними вони мене запам’ятали.

— Ну що, Лимончику... Маріє... — промовив він, не дивлячись на мене. — Двадцять три роки. Студентка академії мистецтв. Батько — викладач літератури, мати — скрипалька. Благонадійна родина. Здавалося б, малюй собі пейзажі й насолоджуйся життям.

Він витягнув із теки кілька вилучених під час обшуку аркушів. Мої начерки. Але не квіти. Там були обличчя людей, які «зникли» за останні пів року. Риси, які влада намагалася стерти з людської пам’яті, я фіксувала вугіллям і олівцем.

— Ви звинувачуєтеся у розповсюдженні антиурядової пропаганди. Ці портрети... Ти малювала їх для «Вільного голосу»? Твоя рука впізнавана, Маріє. Твоя штриховка — це твій підпис. Ти ж розумієш, що твої малюнки вбили твою кар’єру? І цілком можливо — тебе саму.

Він кинув теку на стіл.

— Нам потрібне лише одне підтвердження. Один підпис під протоколом. І ти зможеш повернутися до своїх фарб. Я навіть завітаю на твою виставку…

Слідчий не розумів: я не могла підписати протокол не тому, що була героїнею, а тому, що мої пальці, які тримали олівець, просто не вміли брехати на папері. Саме тоді я вперше почула: «Роздягайся!»…

Зараз він відволікся від документів і перейшов до ще одного незмінного пункту. Охайний, випрасуваний, пахнучи одеколоном і дорогим тютюном, він підсунув до краю столу, щоб я бачила, важкий кришталевий келих, по вінця наповнений крижаною водою. Струм випаровував із тіла вологу, спрага була дикою.

Я бачила кожну бульбашку, що прилипла до стінок. Я бачила, як конденсат повільно стікає донизу, залишаючи прозорий слід на склі. Цей келих здавався мені вівтарем, Святим Граалем. Моє горло було випаленою пустелею, і кожна молекула мойого єства рвалася до тієї прохолоди.

— Пий, Лимончику. Досхочу. Я наллю ще. Потрібен лише твій підпис.

Я дивилася на воду. А потім я зробила те, що рятувало мене від божевілля. Я почала її малювати. У своїй голові.

«Запам’ятай, як світло заломлюється в основі келиха», — наказала я собі. — «Бачиш ту райдужну смужку на краю? Вона — справжня. А він — ні. Він просто тінь».

Спрага була нестерпною, вона викручувала мій шлунок, але в той момент я відчула дику, майже божевільну перевагу. Я володіла цим келихом більше, ніж він. Він міг випити цю воду, але він ніколи не побачив би в ній те, що бачила я — вищу форму гармонії, яку він намагався знищити своїми дротами.

Я мовчала. Слідчий зітхнув, ніби розчарований вчитель, і повільно перекинув келих. Вода вилилася на підлогу, розтікшись прозорою калюжею прямо під моїм звисаючим волоссям. Я відчула холодний подих вологи на шкірі.

— Продовжуйте!

Дзижчання. Біль. Яскравий, як десять сонць, спалах перед очима. Крізь шум у голові я почула власний крик. Дикий, звірячий... А потім світ зник. Не було ніякого світлого тунелю, голосів янголів, сходинок у небо.  Пам’ятаю лише раптову тишу. І легкість.

Але потім ніби хтось схопив мене за ноги і потягнув на дно.

Грубий поштовх у груди. Різкий запах аміаку. Я спостерігала за своїм тілом, розпростертим на кахлі серед калюжі води, з висоти стелі.

— Фібриляція, серце ледве тримається на адреналіні...  — голос тюремного лікаря був втомленим, я чула лише уривки фраз. — Нічого не гарантую... Пульс ниткоподібний... Не має сенсу... Вона не витримає наступного ввімкнення.

Роздратований слідчий швидко покрокував до дверей, певно, доповідати начальству. По дорозі він із пересердя вдарив мене носкомчеревика по ребрах. Я була як ганчірка, яку кинули на підлогу. Зачиняючи двері, він зробив гидливий жест, з яким кажуть: «Приберіть цей непотріб!».

Слідом пішов і лікар.

Охоронці потупцювалися навколо мене якийсь час, а потім один узяв зі столу важкий скляний сифон. Шиплячий струмінь газованої води вдарив мені в обличчя. Крижані бризки забивали ніс, кололи шкіру, як тисячі голок. Але це змусило мої легені зробити судомний вдих.

Потріскані губи розімкнулися самі. Я почала ловити цю воду, жадібно. Кожна бульбашка газу вибухала на язику болем і водночас неймовірним полегшенням. Струмінь припинився. Як же швидко?!

— Ти диви…, живуче стерво! — пирхнув один з охоронців.

Я злизувала краплі з верхньої губи, відчуваючи присмак власної крові, але ця вода дала мені сили розплющити очі.

— Одягайся і пішли! Не вистачало ще тебе тягнути...

Я піднімалася вічність. Кожна клітина протестувала, м’язи були наче налиті свинцем, а підлога під ногами хиталася, як палуба в шторм. Але я знала: якщо я не встану зараз, вже не встану ніколи. Трималася за стіну, залишаючи на білому кахлі брудні відбитки пальців. Одягатись було катуванням: кофта здавалася важкою, як лицарський панцир, а пальці не потрапляли в рукави.  Але коли я потягнулася за пов’язкою, охоронець презирливо відкинув її ногою.

— Тобі вона вже не знадобиться. Йди.

«Вони більше не ховають облич... От і все… Нарешті.»

Коли мене вели коридором, я вже не була дівчиною в лимонній білизні. Я була скляною посудиною, наповненою світлом. Охоронці мовчки штовхали мене в плечі, але я не відчувала їхніх рук.

Мене зупинили біля стіни з номером 11197/5. Чоловік у цивільному підняв камеру. Я подивилася прямо в об’єктив.

Спалах.

Ця мить була лише крапкою в кінці речення. На знімку залишиться моє змучене обличчя і розпатлане волосся. Але там, за моїми зіницями, назавжди залишиться мій келих. Прозорий. Недосяжний. Переможний.