Розкаряка

– Ні! Я такого не приймаю! – Владлен Васильович махнув навскоси рукою, як сокирою. – Це мирна виставка. Вам написано, які роботи приймаються.

– Але ж це підходить, – наполіг худорлявий студент. Він говорив за себе і двох, які стояли, зблідлі, та не сміли видати ні слова.

– Зараз обід, – труснув головою директор галереї. – І ви… порушуєте режим роботи галереї.

Двері зачинились. Виставлені надвір студенти пішли подалі, зі своїми картинами, схованими до пакетів. Владлен Васильович витер носовичком лисину. Був кінець березня і сонце прогріло галерею, наче теплицю. Останній термін наближався, а робіт принесли небагато. Ще менше Владлен Васильович допустив. Важко дихаючи, він рушив до сходів, спустився у напівпідвальне приміщення, де в вічній прохолоді перебувала сувенірна крамниця.

Серед колекцій монет, вишитих сорочок, статуеток і картин з бурштину сидів згорблено чоловік. Він дивився у мініатюрний телевізор, що видавав ледь чутні звуки.

– Степанович, добрий день. Виручай, – привітався директор галереї. – Нема робіт.

– Як то нема? – буркнув Степанович, тримаючи погляд на телевізорі. – Всі роки були.

– Сам знаєш, виїжджають, – розвів руками директор. – А хто лишились, то такі, знаєш… Я кажу їм: мирні роботи треба. Тільки на фронті покращало, от може на переговорах до чогось договоряться. Не можна провокувати, не можна. А ті такі: о, рубай окупанта, пали кремль…

– Кгм, – кашлянув продавець, – а від мене що?

– Позич щось, га, – Владлен Васильович зробив благальний вираз обличчя. – А тобі реклама.

Продавець пововтузився у своєму протертому кріслі, неохоче глянув під телевізор. Тоді озирнувся й показав у куток.

– Ну добре, отам можеш брати. Але в мене все записано. Щоб нічого не пропало!

Зраділий директор виніс із підвалу купу експонатів. Тут і дідух, і цап із сіна, кілька в'язаних фігурок і дивної форми корінь. Білий, з залишками кори, він нагадував чи то птаха з безліччю крил, чи то кількох птахів, або роги лося – як з якого боку поглянути. Природну форму хтось доробив, вирізьбив пір'їни, дзьоби та очі. Тільки розташовані вони були в зовсім несподіваних місцях. Стояло це все на двох коренях, які нагадували ноги і галузились донизу. Важка виявилась штуковина, але розмірами солідна, по груди самого Владлена Васильовича. Він поставив коріняччя на підлогу, віддихався, та скептично нахилив голову в один бік, потім у другий.

– Ну і розкаряка, – сказав він стиха. Нізащо не поставив би таке на попередніх виставках. Проте, часи диктували свої правила.

На відкриття прийшло небагато людей, десь п'ятнадцять. Ось бабуся, що відвідувала всі можливі заходи в місті. Ось викладачка образотворчого мистецтва – її картина висіла в кутку. Декілька просто захожих. Відвідав відкриття також незнайомець, який швидко сфотографував усі картини, фото й інше, та покинув галерею ще до презентації. Директор понад усе боявся, що хтось виставить фото в соцмережах і там підніметься буря суперечок.

Знову зі своїм патріотизмом повилазили! – напише хтось (він знав, хто саме це буде). Доскакались зі своєю свободою! – прокоментує якийсь анонім з порожнім профілем. Тому виставка на початку квітня була максимально нейтральна. Ніхто не закине йому, що він розпалює ворожнечу, провокує, чи прибічник узагалі якої-небудь ідеології. Мистецтво – воно вічне, – Владлен Васильович натхненно підняв долоню, подумки декламуючи цю фразу.

Водночас виставка – перша в цьому році. Прийшли і журналісти з двох місцевих видань, і декілька не останніх людей у місті.

– Дуже сміливо, – потис руку Владлену Васильовичу художник, без якого не обходилася жодна велика тутешня виставка. – Дуже, знаєте, на часі.

Директор про щось віджартувався, тоді стривожився, швидко пройшовся залами. Все було дуже мирно: пейзажі, натюрморти, вироби з соломи та лози, нічого особливого. Але хто тим художникам у душу зазирне! Кожен щось своє бачить.

Директор трохи заспокоївся, дивлячись на зали. Втім, щось було не так, як вчора. Він не міг второпати, що саме, але якось усе стало незнайомо. Натюрморт з бузком запам'ятався не таким. І стиль там був інакший. А ще цей пейзаж із весняною ріллею та вербами, – він не схожий на вчорашній. Але ж не міг ніхто пролізти до галереї, щоб замінити свою картину на майже ту саму.

Владлен Васильович трусонув головою вбоки та повернувся до головної зали. Люди розходились, дехто ще фотографували. Скульптура з кореня займала своє почесне місце біля вікна, кидаючи химерні тіні. Зараз вона була заввишки з самого Владлена Васильовича. Чи тому, що стоїть на тумбі? Директор галереї заклав руки за спину, поглянув у найближчі очі скульптури, нервово вклав свого пальця між власні зуби. Щось не так і з цією розкарякою. А він їй навіть назви не дав. Зрештою, ніхто і не спитав.

У репортажі місцевих новин розповідали про цю подію. Директор пояснював у інтерв'ю, що простий народ втомився від новин про війну і треба вміти милуватися життям довкола. Поки хтось розмальовує гільзи та робить портрети на ящиках від набоїв, тут дрімає під весняним сонцем осередок стабільності в непевному світі, де сьогодні одне, завтра інше… Того, що він думав насправді, Владлен Васильович із міркувань безпеки, звичайно ж, не казав. Теж, аби нікого не провокувати.

Наступного дня хтось мусив чергувати в галереї. Випало молодій майстрині кераміки. Директор був упевнений, що до опівдня в галереї більше нікого не буде. Тож і альбом, де зазвичай лишали відгуки, він не лишав на підвіконні. За наполяганням місцевих активістів лише поставив скриньку для зборів на військові потреби, але і її засунув у найдальший зал. Почухавши підборіддя, ще й повернув приклеєним оголошенням у бік стіни.

Ближче до першої чергова стурбовано подзвонила до директора.

– Влад… Васильовичу… Тут одна жінка…

– Дайте трубку! – гаркнула обурена гостя галереї. – Ви там зовсім здуріли, таке виставляти?! Вже зовсім з лібералізмом своїм! Збоченці!

Директор відчув холодні голочки по спині, зіщулився. Тоді швидкими широкими кроками зайшов у галерею. З сумішшю хвилювання та люті, як ковбой перед дуеллю, вінс тав у відчинених дверях.

– Що тут сталось?! – голосно спитав він, аби всім стало ясно, хто тут начальник.

– Вона пішла вже, – пояснила чергова. – Казала, там, у другій залі якась така картина… Але там нічого такого.

Владлен Васильович пройшовся трьома залами. Все виявилося звичайно, ті самі роботи, що й вчора, висіли на своїх місцях. Хоча ні, щось змінилося. На пейзажі з весняної ріллі проростали снаряди. Натюрморт із бузком почервонів. Зроблений з сіна цап перетворився на скульптуру з колючого дроту.

– Хто тут був? Хто приніс це? – крикнув директор.

Він узяв цапа під пахву, поніс під сходи. Потім зняв пейзаж, теж кудись потягнув. Точно ті студенти, яким він відмовив, вирішили помститись, – замислився Владлен Васильович. Занесли отак в пакеті, поставили, а чергова й не бачить, вона ж у першому залі сидить. Ну хай-но спробують ще раз таке утнути. Він своїми зв'язками дотягнеться, щоби їм сесію завалили!

– То що там було? – поцікавилась чергова.

– Нічого, прийде ото якесь пальнуте, не вгодиш їм! – гаркнув директор.

Треба було провітритись. пройтися вулицею і заспокоїтись. Але ти бач, як його підставляють ті студенти! Члена обласної спілки художників, між іншим!

Вулиця справді була приємна, зеленіло свіже листя на деревах, попри все садили клумби. Якийсь час не лунало повітряних тривог і здавалося, що вже й не буде. Владлен Васильович купив кави та задоволено стояв у тіні розлогого клена. Поруч поспіхом проходив знайомий священник.

– А та картина у вас. .. Ну це просто щось, – поважно сказав панотець.

– То яка? – розхвилювався директор.

– Та ота, де темне місто, а над ним янгол. Це просто видіння в автора якесь було, так намалювати.

– Є в нас в області ще талановиті, – віджартувався Владлен Васильович і поспішив забратись геть. – Вибачте, справ багато.

Насправді він обійшов будинок галереї з іншого боку та поглянув у вікно. А що як поки його там не було, знов хтось пакостить? На тумбі стояло коріняччя, тільки вже поросле здерев'янілими трутовиками. Їх не було на тій скульптурі пів години тому!

Директор знову широкими швидкими кроками зайшов до свого царства з трьох залів.

– Вільна на сьогодні! – махнув він рукою, відпускаючи чергову.

– Але, Владлене… – запнулась чергова.

– Мені треба, як її, інвентаризацію провести. Вже!

Та хто міг замінити скульптуру? Її доперти не так просто, та й навіщо? Який сенс ставити майже таку саму? Владлен Васильович присів перед тим корінням навпочіпки, встав, знову сів, наче це якийсь магічний танець, якому під силу повернути все до колишнього стану. Треба сфотографувати цю розкаряку, – вирішив він.

Директор дістав телефон, але екранчик смартфона показував порожнє місце. Владлен Васильович власними очима бачив різьблений корінь, але камера його не сприймала. Він відчув загадкову, непевну загрозу від цього шматка дерева. Тому відійшов у кінець зали і відкрив на телефоні новину про відкриття. На фото тумба теж була порожня. Попри те, хтось із відвідувачів роздивлялись її, ніби в тому був прихований сенс. Але дивилися на на тумбу, вони з цікавістю оглядали простір над нею. Владлен Васильович уявив, що вони там могли побачити. І на фото в галереї висіли інші картини, інші фото. Стояли інші вироби з соломи. Схожі, але інакші. Ось тут мусить бути пейзаж, зелена трава з червоними квітами. А директор бачить червоні шматки ворожих тіл, неначе з якихось жахів Гойї. І їх не було зранку. Поруч портрет жінки на осонні, а зараз підморгує вампірка в кокошнику, посміхаючись на всі свої закривавлені зуби.

Що, як усі в цій галереї бачать не те, що треба, а кожен своє? Та це катастрофа! Його звинуватять у чому завгодно і він не відмиється.

Директор невпевнено торкнувся скульптури і відсахнувся. Вигляд суперечив дотику. Щось схоже на тверду гуму ховалося під видимою оболонкою.

Владлен Васильович вибіг через чорний хід на завжди затінене подвір'я. Поруч нявкнув кіт. Але замість нього бордюром рухався рудий кудлатий пес, який часто ошивався довкола. Владлен Васильович перечепився та впав на газон. Замість дерев його оточували гіллясті руки з безліччю пальців, на яких ворушилися зелені нігті. Він затулив очі долонями, натиснув на них, аж забігали кольорові плями. Те дерево, воно мабуть виділяє якісь галюцигени, – спало на думку. Може, з якоїсь екзотичної країни. Це ж після його появи в галереї почалося все це неподобство. А може… а може той продавець так і задумав? Хтось заплатив йому, щоб усунути директора, щоб оскандалити в такі-то складні часи!

– Що ти за фігню тут тримаєш? – Владлен Васильович забіг до крамниці та грюкнув кулаками по прилавку.

– Я – фігню? – обурився продавець. – Та ти знаєш, скільки це все коштує?

– Розкаряка та, що це? Що це таке? Де ти її взяв? – стукнув кулаком по вітрині Владлен Васильович, аж все у ній забряжчало.

– Васильович, ти чого? Не було в мене ніякої розкаряки. Я за це, за академічне мистецтво, ти ж знаєш.

– Отут, на цьому місці стояла, – показав він у куток.

– Ааа…

– Бе, – перекривив директор, висолопивши язика.

Продавець підійшов до кутка, ще раз показав туди.

– Так це кований підсвічник був. Він стояв, як я тільки в'їхав сюди. То я і цінника не ліпив.

Владлен Васильович потягнув колегу в галерею. Той не сильно опирався, і навіть загорівся цікавістю.

– Що ти бачиш? – обхопив він його обличчя та повернув у бік тумби.

– Ого, вона силіконова?

– Хто? – не зрозумів директор. – Та ти смієшся з мене? Ану провалюй, щоб тебе тут не було більше, кріт підземний!

Збентежений продавець не став сперечатися та вийшов за двері галереї. Тим часом біля вікна опинилися двоє перехожих. Вони стали навшпиньки, фотографували щось, але в них не виходило. Владлен Васильович замахав руками, став їх проганяти, але ті лише сміялись і фільмували його.

Директор опустив жалюзі, кудись пішов і скоро повернувся. Він рішуче тримав стару пилку. Схопив корінь, почав люто його пиляти. Але метал застряг, не хотів просунутись далі. Владлен Васильович смикнув пилку на себе, тоді ще раз. І гепнувся на спину. Він все ще стискав ручку, що відламалась, а решта пилки намертво застрягла в корінні. З шурхотом залізо зникло в дереві, наче щось прожувало його.

В очах потемніло, директор заплющився, а коли розтулив повіки, коріння стояли перед ним. Знову схожа, але інакше скульптура була сповнена вирізьблених облич, які дивилися на нього з гнівом і осудом. І не тільки це, експонати довкола теж змінилися. З картин глипали очі, химерні вази нагадували чіпкі лапи. Якась аура поширювалась навколо коріння, змінюючи вигляд його самого та всього довкола. Мабуть, істота, якщо це істота, спала собі в підвалі, поки Владлен Васильович не поставив її під тепле весняне сонце.

Директор відповз, дістав телефон аби сфотографувати. Але на екранчику було порожньо. Та все ж у залі лунали кроки, щось цокало по підлозі, і з кожним кліпанням повік скульптура опинялася в іншій позі.

Секунда розтягнулася в нечітке безмежжя. Коріння опинилося ще ближче, тепер обросле загрозливими шипами і з широко розкритим майже людським ротом. Владлен перевернувся на пузо, як тюлень поповз до виходу, штовхнув двері та випав на вулицю, котився невисокими східцями на тротуар. Він встав, побачив у смітнику важку пляшку, схопив її та замахнувся, готовий завдати удару, щойно почвара вискочить із галереї.

– Урою! Урою щас! – заволав Владлен Васильович, трясучи своєю зброєю.

Пішоходи озирнулись на нього. Пролунав вереск. Хтось врізав йому по потилиці й кілька ударів ногами прилетіли у бік.

– Звідки він тут взявся? – оговтався перехожий. – Ти дивись, в формі просто тут розгулює.

– Ану в поліцію дзвони. Зараз розкаже, як воно до нас приблудило.

– Стоп. Це ж…

Щось смикнулося на виході з галереї і замість ворожого солдата в камуфляжній формі на тротуарі побачили Владлена Васильовича. Він застогнав і почвалав, хитаючись, кудись у зовсім інший від галереї бік.

Відтоді його не бачили в тій галереї. Виставка, доволі невиразна, простояла довше відведеного часу, але зали стояли зачинені. Декілька людей цікавилися де можна побачити оті, незвичайні, злободенні картини. Але всі розводили руками. І ні підсвічника, ні різьбленого коріння, ні металевого дерева зі скляним листям, – як теж казали, – ніде більше не бачили.

Влітку там зробили ремонт і відкрили новий мистецький простір з вигадливими муралами. Навіть вхід зробили з іншого боку, а від старого лишився тільки ґанок зі невисокими східцями. Степанович невдовзі виїхав із крамниці разом з усім, що там продавалось. Бо коли сидів там, чув, бувало, дивний цокіт. Але винуватця більше ніколи не бачив.