Була в школі вчитель Белла

— Белло, тобі наче не тридцять, а сто тридцять років! Поглянь на себе: красуня, зверху і знизу є, чим вихвалятися, посередині немає, чого соромитися в бікіні; не ведешся на мудаків і редфлегів; начитана, інтелектуальна — моя донька ідеальна! Як заздрісна мати кажу, не хто небудь! А все одна. Белло, якщо ти бі чи по дівчатам, темношкірим, латіно, трансам — ми з Філом будемо обожнювати будь-кого! Аби не трампіст. І не мормон. Ну куди тобі у той Форкс, там повна дупа з чоловіками!

— Мамо! Ти там знайшла мого тата!

— От і кажу з досвіду, що кращого вже додано у генетику, більше ловити нічого. Індіанці типові патріархальні реднеки, місцеві білі душніли не кращі. Чарлі взяв найкраще з гіршого, але хоч би трохи до цього критичного мислення і амбіцій, а не сидіти рівно на ху…торі за білим парканчиком!

— Взагалі-то я туди їду працювати, а не стрибати по ліжкам. Контрактна робота, знаєш таке слово, мамо?

— Мерзенне слово. Краще йогу з козами викладати десь у Портленді, та хоч сезон, а не застрягти в дупі світу на три. Гаразд, доню, люблю тебе й обіймаю міцно. І стережися дуже, аби не піймали на харасменті: зараз підлітки пішли нахабні, як не дала гаряча вчителька класичної літератури — то все, “вона мене чіпала, вона мене примушувала”. Ти для них якраз мілфа, та ще й за катедрою. Ніяких затримок після уроків наодинці, все лише під запис, контакт через батьків…

— Мамо! Ну фу! Вони ж діти!

— Пити алкоголь у сімнадцять ще не можна, мізки не відросли, але ж поїбатися вже кортить. І бісики очами, і подрочити на новеньку вчительку вже аж бігом! Філе, скажи їй, ти ще не надто вийшов з того періоду і щось пам'ятаєш!

— Еее, нууу…ой, та що вже, було таке. Власне, так ми з твоєю мамою…

— Так, стопе, не травмуйте мені психіку вашими романтичними спогадами! Фу, ну ні, навіть уявляти гидко!

— Подивися порно, тег “школа”. Чи янг-едалт читни, там саме ця категорія.

— Мамо!

— Що? Аби знати прийоми ворога в лице і не потрапити в халепу. Знання — сила, а ти ж вчителька.

— Щиро сподівалася б, мамо, що ти помиляєшся… але як ти сама казала, у мене забагато інтелекту.

— Отож бо. Ну все, твій автобус. Белло, і якщо що, пам'ятай: вирок за педофілію для жінок тяжчий, але пійматися менш вірогідно. Якщо що — дочекайся випускного вечора, айдішку отримав — можна їбати.

— Ну мамо!

***

На свій перший урок Белла завбачливо вдягла кардиган, які залишився у шафі на горищі ще від її бабусі. Особливо обнадіювали кістяні гудзики у формі трояндочок. Прям максимально не сексі. А ще він був довгим та повністю прикривав і сідниці, і бюст, що трохи роздався останнім часом до приємної “D”. Особисто приємно, та за шкільним дрес-код виставляти напоказ недоречно.

— Мила, не переживай, у нас дуже хороші спокійні діти. Тобі дістануться класи з 10 по 12, вони вже такі серйозні, працюють сумлінно, аби до університету потрапити. Тож не будуть створювати клопоту. А навіть якщо будуть — тільки скажи, проведемо бесіду. У нас так давно не було оновлення викладацького складу, з тих пір, як місіс Пібоді переїхала до онуки у Фінікс, що відчуваємо себе запліснявілими пеньками. А тут ти, наша випускниця! Ми так пишаємося тобою, Белло Свон, навіть не уявляєш!

Вона б менше переживала, якби вранці раптом не почалися місячні! Навіть зі знеболювальним мандраж не ставав меншим. Та казати це міс Коуп було зараз недоречно.

— Доброго дня, клас. Мене звати Белла Свон, я буду викладати у вас курс класичної та сучасної англійської літератури.

Так, що маємо: більшість — білих (добре, хоч у цьому класі ще начебто ще не має бути дітей її однокласників, вони ще у середніх школі), тільки двоє з відверто афротипом волосся. Є декілька “членів шкільної команди з регбі” чи ще чогось, оно які плечі широчезні. Дівчата…так, ось кластер “королева класу” і її подружки. Зліва — купка ботанів, деякі занурені у читання під прикриттям підручників (Белла відчула моментальну симпатію: сама такою ж була. Щоправда, геть не завжди під обкладинкою “Атлант розправив плечі” був саме Атлант, а не “Переслідування Аделіни”, тож цю категорію не варто часто лякати раптовими запитаннями).

А ото, на задніх рядах, що за збіговисько супермоделей? Дві дівчини і три хлопця

Бліді, як мармур (анемія? Не дивно, у Форксі сонячних днів ген-ген обмаль), однак настільки гарні, що поруч з ними одноклассники виглядають ну геть непоказно. Сидять по парам, окрім одного. Дивляться на неї скоса, але без ворожості. Дивні діти для провінційного Форкса, особливо — загальної школи. Зрозуміло ще було б побачити таких десь у приватному коледжі з оплатою більшою, аніж її зарплата за рік. Але тут? Раніше, у її часи, таких не було, значить, батьки не з місцевих. Цікаво. Але з досвіду вчителювання Белла шостим чуттям куприка відчувала, що нестандартність зазвичай синонім неприємностей.

Однак в цілому урок пройшов за планом. За виключенням того, що один з “супердітей” відпросився у вбиральню посеред уроку і не повернувся. Його сусідка, дівчина з миловидним обличчям-сердечком навіть затрималася, щоб перепросити:

— У Джаспера певні проблеми зі здоров'ям… Йому іноді просто терміново треба вийти на свіже повітря.

— Все гаразд, Еліс. Буду враховувати на майбутнє. Якщо Джасперу потрібно, то нехай виходить. Якщо йому потрібен нагляд в ці моменти, то хтось з його друзів може його проводити.

— Дякую, міс Свон!

Гм, отже навіть типаж “надмінний ельфійський принц” може мати панічні атаки. Цікаво, що саме їх провокує? Як Белла не напрягала пам’ять, але нічого не могла пригадати. Вона ходила по класу, роздавала роздруковані матеріали програми (все ж на шкільному порталі, однак краще, аби була копія, а не “ой, я забувся”), у класі було чутно лише трохи мурмотінння (вона не прислухалася надто — що там могли ще обговорювати, як не її персону?), ніяких спалахів.

Можливо, її парфум став тригером? Чорт, не треба було взагалі наносити, та хотілося додати трохи впевненості улюбленим ароматом. Його була буквально крапля, але в поєднанні з гормональними перепадами запах міг змінитися. Якраз, коли вона наблизилася до стола Джаспера та Розалі Гейл, хлопцю й стало погано. Ех, доведеться попрощатися! З парфумом, не з учнем.

Не рахуючи цього інциденту, день пройшов нормально.

На палкий погляд золотих очей у спину від мідноволосого втілення вологих мрій її юності можна було не зважати. Де ж ти був, прекрасний принце, у її сімнадцять? Це було би приголомшливо драматичне пиздостраждання, бо такі красунчики на тодішню Беллу Свон і не глянули б. А як набралася б сміливості освідчитися — напевно, відшив би одним презирливим рухом скривлених губ. Були б ридання у подушку, відра ванільного морозива під трагічні кінодрами із загибеллю головного любовного інтересу (Титанік!). І придбана на замовлення подушка-дакімакура з портретом їх краша у повний ріст (принаймні, голову можна було б зробити за крадькома зробленим фото, а все інше домалювати фотошопом).

Але все, потяг пішов, тепер він для неї лише учень і крапка. Виключно дивитися, руками мацати ніні.

***

— Едварде…

— Я не потребую твого співчуття, Еліс! І твоїх передбачень також!

Карлайл зітхнув і перезирнувся з Есме: їхній прийомний син останнім часом якийсь дуже наїжачений, хоча у стандартному режимі більше підходить під опис “холодний, як лід”. У вампірів період підліткового бунтарства проявляється більш криваво, хоча Едвард пройшов його більш-менш спокійно при наверненні. Але от з “людською” частиною, яка застигла у вічних 17 вже от-от, як 100 років, могли бути складнощі. Карлайл, як спеціаліст з вампірської раси, голова гнізда, що сповідувало “вегетаріанство” та й просто людина, яка зі своїх двадцяти семи рочків з 17 сторіччя бачила вже ну просто повно ідіотизму з боку представників як надприродніх, так і людських істот, це чуяв інтуїцією. Вампірський куприк за роки або тупішає (і цим скорочує термін безсмертя), або стає надзвичайно сейсмочутливим до оточення.

— Ти підеш, чи я?

— Я батько, мені й розбиратися.

Едвард сидів за роялем, втупивши погляд у ноти. Страждання юного Вертера, класика. Два варіанти: або син закохався, або підхопив від “грінпісівців” філософський тезис, що їсти тварин — це погано. Краще б друге, це легше розплутати.

— Пробач, батьку, я був непоштивим до Еліс.

— Не думаю, що вона це не передбачила. Як справи у школі?

Почувши ці слова, Едвард вскочив і граціозним рухом Супермена вилетів з кімнати через вікно на повній вампірській. Добре, хоч відкрите. Карлайл залишився. Ще раз зітхнув. І пішов з’ясовувати, що сталося, до тієї самої Еліс. Боже милостивий, як інші родини обходяться без провидців? Хто ж допоможе, коли єдиний телепат у повному роздраї?

— Едді втріскався по вух! І з цього крінжує!

— Втріскався — це нинішній аналог закохатися? А щодо “крінжує” можеш пояснити?

Еліс закотила очі з виглядом “ці предки такі відсталі”, але все ж пирхнула і перейшла на зрозумілу мову для тих, хто не надто слідував у глушині за останніми тенденціями підліткового сленгу через інет:

— Так, він закохався. У дівчину. І страждає драмою.

— Вже непогано, хоча й хлопця нині кохати соціально простіше, принаймні, аніж у позаминулому сторіччі…

— Ой, як би не навпаки. Ця дівчина, Белла Свон, нова вчителька літератури. І їй тридцять чотири роки, от що найгірше!

Кошмар! Та як же так, вона ж старше за нього самого і Есме! Невже Едварду подобаються жінки, старші його за віком вдвічі? Де їхнє виховання пішло не так?

На цьому моменті Карлайл схаменувся, бо постійно забував, скільки кому з його родини рочків насправді, та й про себе також. Пробачте вже чотирьохсотрічного вампіра, все пам’ятати, то так і клепка вилетить!

— Гм. Так у них різниця у віці всього лише 60 років, то ще нічого!

— Тату, — серйозно зазначила Еліс, кусаючи губи іклами, аби не загиготіти (Карлайл був давно знайомий з цією її людською звичкою, яка втім вампірів вводила у повний ступор). — як добре, що у тебе немає таланта до передбачень. Там просто треш, повір експерту! І вишенька на купці лайна — він не може читати її думок!

На цьому моменті Карлайлу остаточно стало зле. Не читати думки для Едварда… Пресвятий боже, помилуй і збережи вампірську расу від цієї драми тисячоліття!

***

Пити з другом дитинства, якого ти не бачила років десять — то спочатку ніяково, а потім, як повезе. Та з Джейкобом Беллі завжди було комфортно і пити, і лізти у всілякі пригоди, типу визначити локації стоянок племен індіанців у період, коли Форкс ще був маленьким прибережним фортом під час освоєння Америки. Принаймні, у цього хлопця завжди були сили дотягнути її до дому опісля підвернутої на підступному ялиновому корені ноги, та ще й пояснити розлюченому татусю Чарлі, як це сталося, хто винен, і чому це була погана ідея, за яку їм соромно (спойлер: взагалі ні).

— Уяви, Белло: в мене у місті тиждень тому хотіли перевірити перміт емігранта.

— От дибіли! І що, перевірили?

— Я сказав, що в мене немає. Вони зраділи, аж до моменту, як я не дістав CDIB і не перепитав, що вони роблять на землях племені без дозволу, брудні білолиці койоти.

Джейкоб тримав суворий покерфейс аж доти, доки Белла не закашлялася, похлинувшись пивом: тоді він обережно притримав її, щоб жінка не звалилася на мокрий пісок з каменя, на якому вони медитували, споглядаючи морське узбережжя.

— Світ котиться до пекла, Белло. Такого ідіотизму навіть старійшини племені не пам'ятають, а декому вже сто років стукнуло. Оці ловлі мігрантів… Якщо вже кому й займатися подібним, так то нам, тим, чиє коріння у цій землі споконвіку і чиї предки блукали по американським рівнинам і лісам ще задовго до того, як європейці почали шукати нових земель деінде. Не нащадкам завойовників та злочинців думати, що біла дупа означає обраність Господом на правління. Але жоден притомний індіанець не примкне до ICE, я тобі гарантую.

— То що, і у Форксі є оці, які хочуть зробити Америку великою знову?

— Не серед місцевих. Почали приїжджати останнім часом якісь сектанти на північну околицю, так от їхній пастор починає заводити на проповідях старий мотив. Дехто з молодих, хто спився чи відсидів, ведеться. Нічого, твій тато з моїм Біллі обіцяли розібратися з цією сектою найближчим часом. Є, за що їм хвоста прищемити і горлянку перегризти.

Це прозвучало якось надміру суворо, та для Белли суворість Джейкоба Блека була знайомою рисою з дитинства. Навіть якщо той і не жартував — що ж, у лісах Форкса хижаки не будуть голодувати. Оно, батько казав, що якась падлюка останнім часом оленів гризе.

Та щось у словах друга про сектантів їй нагадало про роботу і її власні приколи:

— Джейку, а Каллени — то теж з цих придурків релігійних? У мене в 11 класі їх аж п’ятеро, а у сектантів зазвичай великі сім’ї…

Джейкоб спочатку набурмосив лоба, явно пригадуючи, хто то є з місцевих сімей — а тоді настала його черга давитися пивом.

— Кха-кха-Кхаллени??? Сектанти??? О, якби ж то! Белло, тільки не кажи, що тобі доводиться навчати цих тва…паскуд у класі?!

— Та чого, розумні підлітки. Есе, принаймні здають вчасно і пишуть розумно. Не галасують на уроках. А що таке, чого одразу паскуди? Що там за тру-крайм таємниці маленького провінційного містечка, про які мені ще не розбалакав мій старий?

— Розумні… звісно ж, якими їм ще бути. У школу ходять, значить. Гаразд. Вибач, то особисте. Ні, вони нічого не накоїли у Форксі… принаймні, такого, щоб я знав. Але знаєш, от дивишся на людину — і нюхом чуєш, що з нею справ краще не мати. Тож заклинаю, будь з ними обережна! І якщо що — дзвони мені в будь-який час доби.

Якщо до цього моменту Белла чесно хотіла поділитися з давнім другом підозрою, що у неї все ж завівся малолітній краш (з кожним днем косий погляд у спину немов би примарно облизував додатковий міліметр їх шиї), то після цих слів чомусь вирішила притримати підозри при собі.

Зрештою, саме з Джейкобом п'ятнадцять років тому вони на цьому ж пляжі поцілувалися на прощання перед від’їздом; для Белли це була більше цікавість “а раптом це те саме кохання всього життя, як у фільмах “, і звісно ж, вона наївно очікувала зрозуміти це з першого поцілунку. Та нічого особливого. Губи як губи, теплі, сухі, обвітрені, обгризані трохи. Як сусідського песика у ніс поцілувати.

На неї чекав коледж, Джейкоб залишався у Форксі помічником свого дідуся-лісника. Все ж вона у цьому питанні вдалася у маму — сидіти на ху…торі за білим парканчиком і няньчити виводок напівкровок не було тим життям, яке планувала сучасна амбіційна дівчина у її особі. Хіба що на пенсії.

***

— Едварде, буде хвилинка часу?

Так, вона пам'ятала про “ніяких затримок після уроків наодинці, все лише під запис, контакт через батьків”. Але за останній час навколо накопичилася критична маса загадок і непорозумінь, ще трохи — і воно може рвонути. Тому потрібна чесна розмова. Наодинці, нічого дитину соромити.

З чого все почалося? Мабуть з надлишку вільного часу. Вона марно шукала у локальних соцмережах, що ж цікавого з’явилося у Форксі за час її відсутності (спойлер: нічого), та натрапила на канал ФФоркс. І то виявився портал в пекло, себто літературну творчість інших юних авторів (більшості з яких вона б точно вліпила найнижчий бал у семестрі за неграмотність, невміння аналізувати сенси і фатальне незнання анатомії). Погортавши стрічку знічев’я, вона вже хотіла вийти і не повертатися, аж побачила у трендових хештег. #TILF. Себто — “вчитель, якого” чи “якому”… ну, вже нескладно здогадатися за аналогією.

Якщо у пекла є своє пекло, то воно було там. Міс Коуп у костюмі покоївки??? Беннер і Мейсон, обидва й разом??? Містер Клопфенштнейн у якості дома? Діти, що з вами, в біса, не так??? Це вже травма!

Белла відчула, як палають щоки. От і дожили до часів, коли вона хоче сказати “в наш час такого не було”. Це старість, де її оливки? Хоча гаразд, те, що вона цього не робила особисто, нічого не означає. Хтось же мав набити руку на чомусь, щоб потім писати “Солоні води” та інші гарячі новинки буктоку.

А ну…

#BellaSwan. Пошук.

У перших рядках видачі — три голосування. Перше — “хто з хлопців її”, друге “хто з дівчат її”. Третє… стоп. Зараз вже у неї буде травма. Яка ще “дата весілля з Едвардом Калленом”??? І в сенсі — через три роки???

Справедливості заради сказати, Едвард фігурував і як лідер першого опитування. Зірка шкільної команди, Майк Ньютон відставав на два відсотка, Тайлер Кроулі — на півтора. З дівчат — Розалі Гейл, ну привіт. Ця дівчинка її ігнорує ще більше за Едварда.

А далі було просто-таки повно обговорень і контенту. Хейтери проти шипперів, прихильниці й прихильники концепції “я підійду Едварду краще, бо…”. Майстерно і не дуже виконані нюдси (ну дякую, шановні художники, за два додаткових розміри, але це вже вим'я; хлопцю ви теж однозначно лестите), Едвард у ролі фейрі, фейрі-демона, дракона, мафіозі. Вона у мокрій білизні (не схожа), у костюмі покоївки (так, на Хеллоуїн не вдягати!).

“Каллени насправді вампіри!”. Гм. Конспірологія. Хоча деякі з рис їхньої поведінки й можливо натягнути совою на глобус, але ж не настільки!

Опісля знайомства з безсоромним чатом Белла декілька днів ходила офігіла. Як уві сні. Настільки, що її ледь не відправив у лікарню пікап того самого Тайлера Кроулі, номер три у рейтингу. Буквальний пікап, не знайомство. Він ледь на неї не наїхав, коли заїжджав на шкільну парковку! Якби не той самий Едвард — у них відбулася б заміна вчителя літератури на найближчі місяці.

Третьою краплею стала біла лілія, що опинилася на її підвіконні якогось ранку. Оце вже був фініш. Начебто жодних доказів, але чомусь у Белли була чуйка, що без мідноволосого загадково-надмінного фейрі не обійшлося. Сталкерство — то вже такий ред флег, що ойой, а Белла Свон ніколи не була прихильницею “поганих хлопців” за межами книжкових сторінок.

Тож вона спробує вирішити питання по-доброму, перш ніж викликати батьків у школу. І свого старого із заниканим у підвалі МК5 та значком шерифа.

— Едварде, наша розмова стосуватиметься дуже чутливої теми. Якщо бажаєш, я можу попросити в адміністрації кабінет з відеозаписом…

— Не потрібно, міс Свон. Якщо ви бажаєте обговорити щось особисте — я не хотів би робити це публічно без вагомої причини.

— Присягаюся, що з моєї сторони тобі нічого не загрожує.

Ця заява викликала у юнака лише скептичну усмішку:

— Я не боюся вас.

Вони розмістилися у класі: Едвард на власному місці, Белла — за столом, щоби тримати професійну дистанцію.

— Я знаю, хто ти.

Очі юнака зіщулилися і потемніли. Не відриваючи погляду від жінки він промовив:

— І хто ж? Скажи вже. Якщо ти й справді знаєш.

Беллі стало якось незручно аж до мурашок по спині. Оце той саме голос гіпнотичної харизми темного створіння! Та, на жаль, на неї подібне діяло погано.

— Ти — той самий сталкер, який поклав мені лілію на підвіконня. Той, хто слідкує за мною, коли я повертаюся ввечері після уроків по шкільній парковці.

Що це? Здивування? Едвард не очікував таких одкровень від неї? Ну що ж, сюрприз, детектив Белла Свон у грі, не сховаєшся, поганцю!

— Едварде, якими б романтичними ці дії тобі не видавалися, це варто припинити. Повір, мені теж було колись сімнадцять, я теж мріяла про романтичне кохання на все життя і напевне, була б просто вражена, якби за мною тоді хтось так упадав. Тож я тебе розумію, це здається дуже шляхетною поведінкою, коли ти юний. Але. Це було далеко не нормою сто років тому, а тим паче зараз. Колишній сімнадцятирічній мені дуже приємна твоя турбота. Нинішня я — твоя вчителька, і людина вдвічі старша за віком, — категорично проти подібного. Це неприпустимо з точки зору професійної етики. І з точки зору нормального дорослого теж. Тобі сімнадцять, у тебе ціле життя попереду…

Її переконливий спіч обірвав різкий тріск. Край столу, у який вчепився її співрозмовник, обламався. Ой. Які ж крихкі парти нині в школи постачають.

— Сімнадцять?! Мені вже дев’ятий десяток, як сімнадцять, Белло!

Ого. Підлітковий спермотоксикоз набуває іноді дивних форм…

— Едварде, спокійно, я не хотіла тебе образити…

— Ти — мій наркотик, Белло. Твій запах зводить мене з розуму. Що ти робиш зі мною і моєю витримкою? Чому я не можу зазирнути до твоєї голови? Що в тобі такого особливого?!

Ну приїхали, тепер вона у всьому винна! Супер позиція, але геть не сексі для неї.

— Едварде. Можна не вчитися читати думки, замість цього краще вчитися просто питати, якщо щось незрозуміло і бентежить. Це називається комунікація і якраз вона — основа усіх нормальних відносин. Ця шановна перепрошує, що мої слова настільки тобі неприємні, але не треба мене звинувачувати. Це не приведе ні до чого конструктивного. Можливо, варто звернутися за допомогою до психолога, якщо настільки важко усвідомити, що інші люди не завжди бажають зачіпати твої особисті кордони, це упередження…

— Белла Свон! Ти! Ти… Це просто неможливо!

З цими словами юнак вилетів з аудиторії, грюкнувши дверима так, що ті ледь не злетіли з петель.

Ці діти! Ну от нащо її понесло у вчителювання?

Шкода, що йому сімнадцять. Все ж Белла мусила зізнатися принаймні собі: якби не статус… Ех, прекрасний принце Літнього двору, ну де ж ти був у її сімнадцять!

***

А тим часом гостро заточений олівець виводив на папері обриси весільного залу. Так, отут арка, отут стіл з шампанським, отут краще всього стати фотографу, щоб квіти не затуляли огляд на пару, отуто Джаспер ніби випадково підставить підніжку перевертню…

Еліс була майже впевнена, що за три роки забере свій виграш у #TILF. Зрештою, вона ж провидиця. І адміністратор.

Але, звісно, на героїв її улюбленого пейрінгу очікують ще ті тропи непорозуміння, ігнору, страждань і навіть романтичних зізнань на межі життя й смерті. Без цього ж геть не цікаво!