Не йди

Присвячується пам’яті одного з прототипів Привида Київа - полковнику Олександру Оксанченко на псевдо Сірий Вовк.

Тонке хиже виття сирени в’їдалося в мозок, ніби хтось намагався просвердлити череп через вуха. Сашка б зараз не підняло б жодною силою, але цей сигнал тривоги він почув, сів, не розплющуючи очей, швидко взувся, радіючи, що так і не роздягся як слід. Ніхто з них тепер не роздягався: економили дорогоцінний час. Він звично і тихо пробігся знайомими вже коридорами бази, вистрибнув під нічний дощ, підставив обличчя свіжим краплям. Літо як оскаженіло слідом за всім світом, що стрімко зірвався з котушок і тепер летів, гримів, лякав сторопіле людство як не пандемією і нібесними тілами, що взяли моду літати занадто близько до неповороткої беззахисної землі, так війною, що у будь-яку хвилину могла перетворитися на третю — останню — світову. Втрачати залишилося зовсім мало чого, тож і літо очманіло і тепер кидалося від нестерпної спеки до дощу, що ніяк не вщухав і від якого злітка ставала схожою на чортів басейн.

Одначе Сашко не заперечував. Йому подобалося: ані вмитися, ані випити кави він, звісно, вже не встигав, то хоча б дощем вмитися.

— Готовий? — поруч шорхнули шини, зупинилося швидке гаряче тіло машини, в ніздрях залоскотало від запахів палива, мастила та тютюну. — Застрибуй!

Як завжди, Сашко не бачив, хто його везе. Все не було часу поговорити, роззнайомитися як слід, завжди було не до того, нашвидкуруч, похапцем. Він тільки кивнув, вітаючись, та впав на тверде місце, що веселим жорстоким стрибунцем затанцювало під ним, розганяючи залишки сну. Дощові краплі стукали по склу, підвискував, мотиляючись, двірник, але Сашко вже думав лише про те, що — хто — чекало його попереду.

Сірий Вовк. Герой. Легенда. Його ненавмисний, небажаний, неочікуваний побратим. Хіба ж міг він, студент-невдаха,

навіть не те що мріяти — думати в бік того, що колись стане побратимом такої людини? Полковник Оксанченко ще за життя був легендою, а вже після передчасної загибелі перетворився…

Машину труснуло, гальма крикнули неприємним різким голосом, наче нічний птах. Сашка пересмикнуло: він ненавидів цей звук та почуття, коли автівка хоч на мить, але виходить з-під контролю. Але він звично промовчав, як робив це завжди: не можна було вішати свої проблеми з головою на тих, хто поруч. Твої таргани — ти їх і вигулюй, якось так.

— На місці, — коротко повідомив водій. Сашко кивнув на знак подяки, виліз назовні, в тихий гул та уявну пустоту нічного льотовища. Насправді воно ніколи не буває пустим, це хибне враження, але просто зараз відчувалося так, ніби нікого, окрім нього та літака, немає на світі. Може, ще дощ, що срібними тонкими стрічками прошивав повітря, а так — нічого більше.

Хоча насправді навіть в цьому уявному неіснуючому світі, який на хвильку виносив за лапки техніків, лікарів, водіїв, охоронців, військових, заправників, прибиральників — всіх, чиїй невтомній праці будь-який пілот завдячує будь-яким з вильотів, — навіть у цьому світі Сашко ніяк не міг бути наодинці зі своїм літаком. Бо було ще завдання — зрозуміло, що небезпечне та невідкладне, — і той єдиний, хто міг його виконати.

Не Сашко. Сашко в житті своєму літаком не керував. Не зміг би, та й хто його, вчорашнього студента та невдаху по життю, допустив би?

Побратим. Інший. Його присутність вже відчувалася шкірою: Сашко ще стояв, очікуючи на супровід, а на тім’ячку вже свербіло настовбурчене волосиння. Нічний вітер намагався його пригладити, та дарма: короткі голки стирчали, мов у їжака. Сашко пересмикнув плечима та пішов туди, звідки долинали голоси зміни. Тут-таки його помітили, звідкілясь виринув технік Михалій, найстарший на весь підрозділ, та міцно взяв Сашка за лікоть.

— Давай-но проведу, нема чого тут тобі самому швендяти…

Сашко і не думав пручатися. Проти Михалія це, по-перше, було цілком безнадійно, по-друге, образливо, а по-третє, Сашко був впевнений, що Михалій — і не людина взагалі, а носій, як він сам, тільки так давно вже ним працює, що забув, як це — дисконект. Та й навіщо йому відчіплятися? Адже в старого так добре виходить, що і уявити собі аеродром без Михалія вже неможливо.

Тягло від Михалія, втім, звичайною людиною, що важко і давно працює, а робочу робу віддавала в прання бозна коли. Тютюн, мастило, пот, якась їжа — все це ніби лоскотало Сашкові ніздрі та трохи дратувало нібито навмисною різкістю та людяністю цього запаху.

— Дощ ще цей, — бурмотів Михалій, ведучи Сашка. — Я там вам ще додатково ковпак обробив, щоб не потіло, чуєш? Так ти ж давай, не підведи. І не наривайся, хлопче. Зробите що треба — і одразу назад, мені ще вашу Птицю до розуму доводити, вранці комісія приїде. Заїбали тими перевірками, як медом їм намастили тут. Та обережно, не перечепися!

На цьому льотовищі Сашкові, щоб перечепитися, треба було линдати або п’яним, або зовсім дурним. Скільки вже разів ходив тут. Але на Михалія він не ображався: зрозуміло було, що той бурчить не від паскудності характеру, а від турботи, яку не вміє виказати як слід. Та й часу на дурні ображання не було: Птиця вже була зовсім поруч — величезна, могутня, прекрасна від гострого носу до могутнього хвоста. Сашко вкотре пожалкував, що до дурного свого нещастя не захоплювався літаками та не бачив МІГі в їх природному, так би мовити, середовищі. Моделі, випуклі зображення, згадки про повітряне шоу, на яке колись ще зовсім шмаркачем водили його батьки — все це не могло, звичайно, замінити справжнього незрівнянного захвату від вигляду Птиці, що ріже повітря, спирається на нього, перетинає відстані. Несе свого пілота так рвучко і впевнено, як тільки машина може нести живу істоту. Кориться рухам досвідчених рук, що піднімають її аж до зірок — так високо, як Сашкові і не снилося.

— Та вже давай, замріявся, — підігнав його Михалій, на власний лад зрозумівши заминку. Сашко поліз у кабіну — цей шлях теж вже був йому давно знайомий, — і встиг провести долонею по мокрому великому боку, ніби поздоровкався.

— Носій на Птиці, — буркнув Михалій бозна-кому. — Зараз сам законекчу, швидше буде. Вам, шмаркачам, тільки волю дай…

Сашко перестав його чути. Він вже сидів в кріслі, що було не його і ніколи не мало стати його, насував на голову шолом, який був занадто великий, і всім тілом відчував палке нетерпіння, з яким його побратим рвався — не в конект, звичайно. До Птиці. До ще одного вильоту. Шолом сів на місце, до виголених місць на потилиці та скронях притиснувся холодний метал конекторів, в тілі загули тонкі верескливі голоси, Сашко ще встиг відчути майже оргастичну насолоду не-буття, втраченого контролю — і перестав бути.

Інший зайняв його місце. Коротко глянув на носія, що так і не встиг насунути щиток шолома на обличчя. Молоде, розгублене, якесь жалібне, з занадто м’якими рисами та очами, на які неприємно було дивитися, такі вони були пусті та розфокусовані.

Сірий Вовк бачив ними краще, ніж своїми. Саме тому в носії брали зазвичай молодих, бажано скалічених: чомусь саме після втрати чогось важливого — кінцівок, зору, сну, навіть частини розуму, — здатність до стійкого конекту зростала в рази. Був би тільки невпокоєний дух-захисник не проти такого сусідства — а він, звісно, не був. Коли ще одразу після загибелі мольфар з таємного підрозділу знайшов його в тумані, докликався, змусив згадати власне їм’я, відтяг трохи назад, ближче до життя, та пояснив, чим саме займається його підрозділ і яку роботу йому мають запропонувати, полковник погодився на місці. З носієм також пощастило: руки, звісно, були трохи слабкуваті, та й перевантаження він переносив погано, але обирати не доводилося: конект такої сили був настільки рідкісною вдачею, що він погодився б і на гірші умови.

Михалій зазирнув йому-носію у обличчя і посміхнувся.

— Привіт, Вовче. Надери їм дупи.

Саме цим колишній полковник запасу 831 БрТА, герой України Олександр Оксанченко, що і за життя, і вже після смерті дивував світ точністю та досконалістю виконання всіх фігур повітряного пілотажу, і збирався зайнятися. Він опустив щиток, пристібнувся, з насолодою відчуваючи себе знову живим — хай через конект з носієм, яка в біса різниця, — і пробурмотів собі під носа:

— Привид Київа, кажете. Буде вам Привид, хай вам грець!

Його Птиця, яку полковник ще за життя беріг та любив, як живу істоту, без жодних затримок слизнула у повітря — велика, гостроноса, стрімка і зграбна, як хижий птах. Михалій тільки очима прослідкував за її різким підйомом і почимчикував назад, повертаючись до власних справ. Не було жодних сумнівів: цей виліт теж буде успішним. У Сірого Вовка інакше не бувало. Носій би витримав…

— Шмаркачі, — бурмотів Михалій, йдучи темними коридорами, — самі на дриндикалах своїх повбиваються, а ти з них потім роби чорти-що, слідкуй, щоб надовше їх вистачило… тьху, паскудство яке, а що поробиш, якщо треба… кляті москалі, най би їм власних дітей кожен день ховати…

Сашко приходив до тями повільно, як завжди. Його ніби тягли до верху, як важке цебро води з колодязя, і світла ставало все більше, а волога липка темрява відпускала, хоча й неохоче…

— Живий? Агов, студенте! Очі розплющ… ось так, молодець… та не пручайся, сам відстібну! Ох ти ж!

Сашко застогнав і підняв повіки. Побачив те, що і завжди після того, як вилетів, непристебнутий, крізь лобове скло: темряву. Пусте місце, ніби хтось тримав лист чорного паперу перед очима, затуляючи світ.

В голові тихо танули згадки про цю ніч: різкий політ, живий танок стрілок на панелі приладів, чорні хижі тіла ворогів, спалахи у пітьмі, заграва на весь обрій. Скількох же він збив? Та яка різниця? Все одно замало.

— Я тут, — промимрив він. Язик пересох та неприємно дряпався о піднебіння. — Все норм.

Його витягли з ременів, швидко обдивилися, хтось щось кричав у рацію, хтось зітхнув.

— Кокпіт наскрізь, а цей живий, ну, хлопче, щасливий ти. Везунчику. Ей, ти чого! А ну дихай!

На мить знову спалахнуло чужою згадкою: страшний чорний шолом, лискучий, як обсідіан, і ще страшніші чорні очі. Власні руки на важелях, гаряче нетерпіння, хиже гарчання, коли вхоплена ціль закрутилася у повітрі та стала падати. Зірки, зірки, зірки — сила-силенна зірок, що розсипалися над хмарами і чхати хотіли на якийсь там дощ, а просто сяяли, як зерна перлів у морі. Чорному морі, яке вони зараз відвойовували собі назад. Одна з них, з тих розлючених, розпечених зірок, що промайнула повз вічі і стрімголов кинулася Сашку у груди і пропекла їх наскрізь, а інші — сміялися над ним.

І він, Сашко, невдаха-телепень, що у неповних двадцять три примудрився зробити з себе каліку, — він їх бачив. Справді бачив зірки. Хай через конект, байдуже, яка в біса різниця?

— Студенте! — кричав хтось. Сашка несли, везли, трусили кудись, не давали спокою, це страх як дратувало. — А ну дихай, курво! Ти ж носій!

Про найстрашнішу таємницю носіїв Сашкові розповіли ще під час підготовки, в загальній казармі, де яких тільки не було. Без рук і ніг, косі, криві, дурні, сліпі, як він сам. З набору в сто сорок особливих слухачів під кінець залишилося менше двох десятків. Відсіявся і Орест, той непоганий хлопець з Закарпаття, що неправильно розрахував силу заряду, коли глушив рибу, а згодом відкрив Сашкові правду. Від рук в нього залишилося зовсім трішки, і Сашко допомагав йому їсти, хоча це й був дуже повільний і брудний процес.

Зате часу на розмови було — хоч залийся.

— Ти ж зрозумій, — казав Орест, — ця штука, конект, вона шкідлива шо піпець. Може, там якесь випромінювання, дідько його знає, але якщо потрапиш до носіїв — довго не протягнеш, я тобі кажу. Мені теж казали. Ну, ті, хто до нас тут був.

— То чого ти ще тут, а не вдома? — Сашко черпнув ложкою ще, обережно поніс до чужого рота. — Силою нікого не тримають.

— Та ти розумієш, — зітхнув Орест, — якось ніяково мені казати “не хочу, дядьку, пустіть додому”. Війна ж. Може, ще й буде з мене носій, хоча кажуть, що здібностей малувато. Але з тебе точно буде, так ти ж знай, чим платити муситимеш. З відкритими очима… тьху ти, оце сказанув, ти пробач, друже.

Кожного разу після конекту, відчуваючи, як пульс стукає навіть у найменших судинах, як болісно відлунює кожен подих, а в м’язах ниє так, ніби Сашка палками били всю ніч, він твердо знав: не шкодує. Так, він слабшав після кожного вильоту, і в роті все частіше відлунювало смаком крові, але ж було, було те найважливіше, що спонукало навіть загиблих бійців повертатися неспокійними душами до подоби колишнього життя, шукати спосіб добратися до ворога… але зараз було щось гірше. Серйозніше. Може, навіть важливіше від зірок. Ох, ті зірки! Сашко все життя мріяв стати астрономом, відкривати нові планети, може, навіть цілі галактики — і ось, як воно все обернулося…

— Везунчику, — повторив він майже нечутно. — Він хоч цілий? Вовк цілий?

Його знову підхопили, бо ноги Сашка чомусь відмовлялися тримати, та й все тіло взагалі налилося такою важкістю, ніби він знову закладав мертві петлі.

— Та цілий, що йому зробиться, віж вже мертвий! — гарикнув хтось, в кому важко було впізнати Михалія. — Отак вчиш вас, недолупків, готуєш, проводжаєш, а вони!..

Його голос віднесло кудись, і навколо Сашка знову спалахнули зірки. Як же ж так, без шолому? Він же не міг їх бачити без шолому! Але тепер, без цієї важкої споруди, було настільки легше — зовсім легко, хоч злітай. І зірки кружляли навколо, а чийсь впертий голос промовляв знов і знов:

— Тримайся, хлопче, чуєш? Тримайся, не йди. Студенте!

Сашко застогнав і виплюнув цілу жменю рідких солоних зірок. Одна, гострозуба, зачепилася десь в грудях та дряпала щосили, боляче аж до сліз. Сашко застогнав і знову захлинувся зірками.

— На бік його! Швидко, швидко! Де в біса той лікар! Оклюзійку давайте! Кровотеча! Він сконає тут зараз, як тільки сів!

Сашко вже не чув нічого, тільки дивився і дивився перед собою, і все одно якось пропустив момент, коли Сірий Вовк тихо виступив з темряви та торкнувся його плеча.

— Шкода, — сказав він. — Я зіркам про тебе розповідаю щоночі, тезко, а ти що таке вигадав, вмирати? Не йди. Нічого там нема цікавого.

Сашко слухав його і не чув. Ця тиша чомусь здавалася чудовою: ще б пак, ані вовчого виття, ані гарчання хижої Птиці, ані того страшного звуку, з яким уламок входить у власні груди та ламає кістки. Така тиша може стати найулюбленішим звуком, якщо їй дозволити — і весь залишок відпущеного тобі часу, всю вічність будеш бачити зірки та чути тишу, ось як зараз…

Хтось так смикнув його, що у Сашка аж зуби клацнули. Сірий Вовк ще глянув на нього і зник, а в обличчя вдарило знайомим жаром. Сашко пам’ятав це відчуття і знав, що це — хірургічна лампа, що зараз стане боляче… і стало. Так боляче, що хотілося кричати, і він кричав щосили і все ж таки не чув нічого, окрім тиші, і в цій тиші знайомий голос того, хто ніяк не міг бути тут, поруч з побратимом, повторював знову й знову:

— Та ще наслухаєшся мовчання неситої, хлопче. Я про тебе щоночі зіркам розповідаю, а ти що? Не йди. Оце вчиш їх, вчиш, конектишся, москальню разом лупиш, а вони…