Уночі ішов сильний дощ. Загалом нічого цікавого...
Уночі ішов сильний дощ. Загалом нічого цікавого, але буря мене розбудила годині о другій. Я лежав у ліжку і спостерігав, як спалахи блискавки вихоплюють обриси кімнати (а саме шафку з відксереними в старости конспектами, стіл, на якому вже третій день головувала немита сковорідка).
Що потім? А, потім я навіщось слухав шум дощу. Лило як із відра, вітер кидався у вікна. Таке… Хоча був лише травень, але надворі фігачило уже по-літньому. Мабуть, погода репетирувала літню програму гроз і тому подібного.
Ну його все в сраку!
Я заплющив очі і, намагаючись звикнути до бахкання грому, став подумки рахувати чомусь бабусь, і вже навіть почав куняти (буря саме почала стихати), як тут згадав, що завтра починається сесія, і сон як рукою зняло, бабусі так на тридцятій. І я став крутитись у ліжку, то пірнаючи під ковдру, то виринаючи в темряву кімнати, пхукав, зітхав, шморгав носом, позіхав. Тим часом негода стихла, і я взагалі втратив лік часові, продовжуючи безуспішні атемпти заснути.
Враз мій погляд упав на вікно — за ним почало сіріти. Наставав ранок. Я нашорошив вуха. Навколо стояла могильна тиша, лише вода ритмічно скапувала з даху. «Потрібно вставати. Почитаю конспекти і сковорідку помию», — подумав я і тут же відрубився.
***
Я не проспав, і це дуже дивно, адже я завжди просипаю, тим більше за такої погоди. Не знаю, у чому причина, мабуть, немає ніякої причини. Хоча якби і я проспав, то кого це взагалі кохає, а? За такої погоди дуже легко проспати! Та кому нахрін щось взагалі казати, коли я один живу? Кому? І чому я знову говорю сам з собою?
У будинку було тихо — двері кімнат другого поверху, який щовечірньо захмелілий господар увесь здавав в оренду, були зачинені: квартиранти або ще спали, або вже пішли сторожити свої атб. Це безмов’я ніби було саундтреком (сайленттреком) мого напружено-дощового настрою. Я стояв у порожньому коридорі і безбожно зависав.
Сьогодні усе почнеться. Перший залік. Далі — літо, купа планів, як-то блукання містом і лежання на дивані. Це, звичайно, за умови, якщо я виживу після сесії.
***
Я йшов вулицею, легко, немов лань (шлунок був порожнісінький, їсти взагалі не хотілось та і не було чого), відчуваючи, як дощ поволі стихає, і ось уже крапель так мало, що зустрічний люд вміло проскакує між ними, навіть не замочивши голови. Я спробував і собі, але краплі були хитріші за мене, і через кілька хвилин челенджу, десь на мосту через залізницю, я відчув, що моя довбешка стала геть мокрою. Але мені було на це начхати, мені було на все начхати, я реально почав чхати, так, я, мабуть, застудився.
***
Дочалапавши до Універа, я вже збирався влитись у потік студентів, який плив до парадних дверей, аж раптом біля ґанку помітив знайому згорблену постать у рокерській косусі, яка, тобто який, тобто постать, стояла біля пам’ятника нашому вельмишановному засновнику (мужик біля входу) і витріщалась на, очевидно, тьолок.
Це був Сан Санич (або ж СС — не плутати з тією жахливою, нелюдяною організацією, а саме з командою «кавеен» «Станцією “Спортивною”»). СС я впізнав по косусі, його фірмовій косусі, унікальній, крутій, із секонду. Сан Санич ганяв у тій важкій і холодній штуці до перших заморозків, щоби всі думали, що він дофіга металюга чи просто йому не було чого іншого одягнути. Побачивши мене, СС спохмурнів як ніч. Я його розумів. Погода фігня, та ще й початок сесії.
— Ну шо ти тут? — привітався я, шморгаючи носом.
— Та, так нічо. Стою, — відказав той.
— Стоїш? — перепитав я.
— Ага.
— Це я вмію, — сказав я і став поряд.
Знову заімжило.
Ми мокли під дощем, кожен думаючи про своє.
Тим часом клаптик біля Універу нестримно вирував життям. Повз нас картатою галасливою зграєю пропливли китайці і збились у велику жваву масу на самому ґанку. Потім стало траплятись все більше і більше приємних оку людей, дівчат і, на жаль, кілька однокурсників, а ще були араби під каштанами.
Якщо коротко, то студенти валили в Універ, хоча все мало бути навпаки. Китайці теж незабаром підуть, але не в аудиторію, а в одну із мільйона кнайп, які розкидані по всьому учбовому, тобто навчальному закладу (інколи складається враження, що китайці приїхали в Україну, щоби просто жерти, хоча я їх розумію). Араби ж нікуди не валили — вони, як завжди, палили свої добіса пахучі сигарети під каштанами, неспішно перемовлялись, статусно вилискуючи нагеленим волоссям. На великому тєліку біля майдану Свободи хтось врубив «Cypress Hill» — ми не бачили, а лише чули енергійні молодечі голоси Бі Ріла та Сен Дога, густо приправлені м’ясистим бітом, які виконували свій шлягер з хрестоматійного альбому “Black Sunday” (1993, реп, 43:44, Ruffhouse Records, Columbia Records).
До початку сесійної екзекуції залишилось, мабуть, не більше п’яти хвилин, і я запитав у мого харизматичного шкіряного друга:
— Так а шо?
— Шо? — відповів той
— Ну той, в Універ ідеш?
— Аааа, Універ…. — задумався Сан Санич. — А шо, сьодні залік?
— Ага, ми ж вчора готувались. У тебе… — сказав я, а потім відкорегував. — Намагались готуватись.
Сан Санич вичавив «А-а-а-а-а, точно…» і по його обличчю пробігла тінь розчарування. Мабуть, відвідування заліку, та ще і зранку, перебувало наприкінці його порядку денного.
— От млинець! — сказав СС через хвильку, очевидно, думаючи про сесію.
— Ага, — погодився я. — Ну так шо, пішли всередину?
— Та шось у мене сьогодні настрій поганий… Та і не їв я сьогодні нічого. Здавати залік на порожній шлунок не буду, я не ворог своєму здоров’ю… — і Сан Санич скривився. — Прийду потім, відразу на перездачу.
Я прислухався до свого внутрішнього відчуття, яке сонним голосом сказало мені, що Сан Санич має рацію, і взагалі сьогодні погана погода для написання заліку, тим більше настрою і в мене не було, а робити щось з-під палиці — це шкідливо для здоров’я.
З Універу долинули лиховісні звуки дзвінка, яким Декан скликав своїх болонських баранів на благочестиві пари, а десь там у секретну аудиторію біля туалету вже зайшла Сигізмунда Адольфівна, відкрила свій чорний зошит зі списком і спитала: «А де це…»
— Слухай, а де це Дим? Не бачу його ніде… — запитав Сан Санич.
— А нашо він тобі? — відповів запитанням я.
І Сан Санич пояснив, що Дим, як людина, котра цілих три місяці ходила в музичну школу, був потрібний йому, як він висловився, «для майже інтимного дійства». Не знаю, до чого тут інтим, бо йшлось про похід у Дитячий Світ, а саме в музичний магазин, де треба було знайти («і обнюхати»), а потім купити барабанну установку («якусь недорогу») для нашої крутезної метал-рок супергрупи «Друга Рука».
«Мені потрібен консультант. Не продавець! — чомусь нервував мій однокурсник. — Бо можна купити таке, що просто піпєц!» Я прекрасно розумів значення слова «піпєц», тому просто слухав далі. Сан Санич сказав, що мав намір нарешті відмовитись від каструль, по яких ми по черзі лупили, намагаючись потрапити в такт Димової гітари, і вирішив вийти на новий рівень, тобто обзавестись беушною барабанною установкою, яку нібито бачив його батько на тому тижні чи навіть раніше у вже згаданому Дитячому Світі. Установку планувалось ставити в залі і грати, поки мати Сан Санича була на роботі, а ми на парах, аха-ха-ха.
Але Дима сьогодні, схоже, не буде. Зате був я.
— А ти шось у барабанах шариш? — обережно запитав мене Сан Санич.
— Пфф! — авторитетно рубонув я. — Питаєш! Ось диви: бас-бочка, том-том і хай-хейт! А?
— Ну круто… — протягнув Сан Санич, уважно вивчаючи ледь роззявлений дзюбок лівого черевика.
— А ще палички! — додав я.
— Крабові? — звів на мене очі Сан Санич і ковтнув слину.
— Можна і крабові… — мовив я.
— Ну ходімо… — приречено мовив Сан Санич і поплентався геть від Універу, не забувши зітхнути. Здається, він тоді двічі зітхнув.
***
Трохи поштовхавшись в метро, ми вилізли на Радянській і пройшли до великого сірого вулика, де замість бджіл жили перекачані енергетиками мурахи, які снують приміщеннями, щось шукають, винюхують і безперервно відчиняють та зачиняють двері. Одним словом, ми зайшли в «Дитячий Світ», і стали шукати щось хоча би приблизно схоже на музичний магазин.
Тут треба зробити відступ і звернутись до молодих батьків. По-перше, я вам не заздрю. По-друге, якщо ви, опинившись у Харкові, будете шпацірувати по Майдану Конституції і, побачивши вивіску «Детскій мір», попретесь всередину за конструктором «Леґо», стрьомним плюшевим ведмедем чи останньою моделлю «Тетріса» для своїх чілдрен, то я вас відразу попереджу: дулю вам з маком, а не іграшки!
Адже «Дитячий Світ» у Харкові — давно не дитячий.
Дійсно, колись сюди дійсно могли прийти квіти життя і придбати собі шахи або пістолет з кульками. Та і зараз, якщо гарно пошукати, тут можна знайти лоток з китайськими іграшками, від яких за морську милю несе дешевим пластиком. Але нині майже увесь простір на першому поверсі було заставлено шинквасами з телефонами, зарядними пристроями, плеєрами, баняками, пуцьками і розкішницями, закладено різними аксесуарами, флешками, картами пам’яті, старими телевізорами, хутрами мадагаскарських мишей, біжутерією, ковбасою, рабинями, зброєю, цеглою, шоломами, антифризами, огірками в банках, сифілісом в пакетиках, псами, бомжами, смітниками, наркотиками та просто гівном в акуратних купках. На другому поверсі — десятки однотипних магазинів (і дивом був музичний). І скрізь ви зустрінете люб’язних (ні) продавців з примістя і з перегаром, які плутають карту пам’яті і флешку, про перехідник для картридера взагалі не чули, а за те, щоби скинути пару сотень МП3-треків на плеєр, деруть аж двадцять гривень!
Проте ми знали куди йшли й повністю розуміли серйозність ситуації, попередньо чітко визначившись з пріоритетами і сформулювавши всі висновки. Мета візиту були заявлена вже не раз згаданим Сан Саничем ще на станції «Університет» — якомога дешевше купити барабани (ідеальний варіант — отримати безплатно, але без інтиму і криміналу), не важливо які, у якому стані, аби барабани, не каструлі, а барабани.
***
У музичному магазинчику панувала майже повна безлюдність, з живих (чи напівживих) істот був лише продавець у спортивному, який мляво листав теленєдєлю в кутку і, коли ми зайшли, навіть не глянув на нас.
— Скільки у тебе грошей? — тихо спитав я Сан Санича, оглядаючи балалайки та інші приладдя для катувань.
— Шо? — перепитав той. — А, грошей… Багато. Гривень двісті.
— Неймовірно! — аж присвиснув я. — Не підозрював, що маю серед знайомих Рокфелера!
— Це сир якийсь чи шо? — запитав Сан Санич, не відриваючи погляду від музичного мерчендайзу.
— То Роршах, — шваркнув ерудицією я, але мій музичний друг лише мугикнув замість відповіді чи то він так відповів, не знаю.
***
Ми ще трошки постояли, поки продавець не спитав, якого путіна ми припхались. Сан Санич майже на мигах пояснив йому, що йому потрібна барабанна установка («ну як установка? можна одну бас-бочку, том-том і хоча би хай-хейтик і палички, крабові… тьху ти, просто палички, барабанні палички») за пару сотень гривень, на що продавець вибалушив на нас свої поросячі очиці і навіть теленєдєлю перестав гортати, застопорившись на цікавій статті про пронос Кіркорова, а потім чомусь запитав, з якого ми року. Я не зрозумів і перепитав, на що почув:
— С какова года ви прілєтєлі, я спрашиваю? Двє тищі дєвятий на дварє, альо! Такіх цен нєт давно уже, уже давно, нєт.
Тут слово знову взяв Сан Санич. Він враз став балакучим і виголосив полум’яну промову хвилин на десять на тему розвиненості секонд хенду в умовах загниваючого імперіалізму, ритейлу, рестору, баскет трейдингу і баскін робінзу, знижок для студентів, не забувши порушити питання моралі, честі, обов’язку та складності життя як такого загалом і зокрема.
— Не кидайте нас сам-на-сам з цим несправедливим світом! — стрясав повітря Сан Санич, фанатично витріщаюсь на вже переляканого продавця. — Не змушуйте нас гнити заживо в цьому бетонному тераріумі, де вночі за вікном з ревом бігають навіжені зграї зомбі та школоти з дурацькою музикою, а вдень з переповнених смітників парують токсичні відходи, й вулицями правлять банди на мотоциклах, і скрізь десятки, сотні бродячих псів, які несамовито кидаються на тебе, шматуючи живу плоть, при цьому виючи, отак: Ау-у! А-а-а-а-у-у-у-у-у! — Сан Санич, припинивши вити, зробив секундну паузу, і продовжив, уже хрипко і стишено. — А ще пари, заліки… Жах. Ми втрачене покоління, яке народилось на стику епох у державі вічного фронтиру. Ми не віримо жодному політику. У нас відібрали все. У нас немає майбутнього. Впевненості, що наша країна стане на ноги. Глибинного розуміння процесів. Великих членів. Суперсили. Нормального інтернету. Є лише музика. І двісті гривень…
На продавця цей спіч справив неабияке враження. Він повністю пройнявся всім сказаним чи просто вирішив якомога швидше від нас здихатись, бо, не кажучи ні слова, шурхнув у підсобку і повернувся з двома погризеними мишами піонерськими барабанами.
— Хау мач із зе фіш? — чомусь перейшов на англійську Сан Санич, киваючи на одну з тих штук.
— Та… Дваццать грівен… — глухо мовив продавець. — Палочкі накіну безплатно.
— Халява! — сказав я, і відразу виправився: — Вигідна пропозиція…
***
Задоволені, ми вийшли на вулицю, де яскраво світило сонце і пташки співали на повну. Я мугикав «Insane In The Brain», а потім запитав мого друга-комерсанта, обіймаючи типу музичні типу інструменти:
— Ну шо, поїхали репетирувати?
— Ем… У мене того … настрій весь пропав… — скривився Сан Санич, плямкаючи ніби від гіркого, і додав. — Вранці у «Підйомі» сказали, що день сьогодні взагалі гівняний. Прикинь, так і сказали — «доброго ранку, шановні телеглядачі, день сьогодні просто гівно, до побачення»… Бурі на Сонці. Венера не в Юпітері. Здається, ще й якесь релігійне свято. Одним словом, я хочу в Мак.
2009, Харків
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!