Ґайнезькі оповідки: Відблиски нашої пітьми

Він прокинувся від гучного звуку, схожого на крик звіра.

« Що сталося? Ще ж ніч…»

Але, сфокусувавши погляд і пригадавши події минулого дня, Генрі згадав, що ні вікон, ні годинника у них тут немає, а зоряне небо над ними – усього лише малюнок.

Тіло відпочило, але голова все ще намагалася осягнути масштабність ситуації і прийняти те, що він потрапив на іншу планету. Або мозок просто вирішив відключитися, аби він зовсім не збожеволів. Генрі схилявся до другого. Чи може він лишитися сьогодні в ліжку?

Хлопець зіскочив з ліжка і потягнувся. Їм дадуть одяг? Чи на Ґайнезі прийнято вдень ходити в тому, в чому спав, і перевдягатися у чисте лише на ніч? І чи заправляти ліжко?

– Доброго ранку, – Натан сидів сонний і взутий лише в один сандаль.

– Доброго. Як ти?

– Нормально, – позіхнув той.

Ранкова розмова здавалася дивною, але ж треба було якось привітатися. Тим більше їх можна було назвати сусідами.

Хлопець таки вирішив заправити ліжко. Які б на Ґайнезі не були звичаї, йому хотілося бути чистим у власному розумінні цього слова.

– Думаєш, варто? – спитав Натан.

– За тебе ліжко ніхто не застелить. А коли щось стосується порядку, краще зробити, ніж не зробити.

– Може ти і правий. – А це що таке?

На балці ліжка на рівні його очей висіла невеличка металева табличка з номером. Натан обережно взяв її, і на блискучій поверхні чорним кольором було вигравійовано «NG220319».

– Ці букви і цифри щось означають? – запитав Генрі. Він помітив, що трохи вище висить ще одна табличка.

«HR191102».

– Може, для ґайнезійців. Але не для мене. В тебе теж така?

– Тільки з іншими знаками.

Їм дали номери? Чому саме номери? Якби їм лишили хоча б їхні прізвища – вони і так вже не несли в собі жодного сенсу, окрім розпізнання – але ж не бездушні цифри!

– Мені це не подобається, – ледь чутно прошепотів Натан. – Якщо вони дали нам номери замість імен, то і ставлення буде відповідним.

Генрі складно було не погодитися. Для ґайнезійців вони статистичний звіт, цифри та літери на папері, щось, у що вони вклали ресурс, аби отримати результат. І їх цікавитиме лише кінцева точка, те, що земляни дадуть Ґайнезу. Але точно не їхні долі.

Решта теж почала помічати таблички з номерами і звісно радості з цього приводу не було. Похмурні, усі вони попрямували до сусідньої кімнати, яка вважалася роздягальнею. Там вони знайшли довгі ряди шафок, кожна з яких мала відповідний номер.

«Яка розкіш! Іменна шафа для кожного нового землянина!» – Генрі не був певен, чи радіти йому з того, чи ні.

– То в нас можуть бути особисті речі? – знайшовши свою шафку, запитав Натан.

Шафка Генрі з намальованими чорними символами «HR191102» була поруч. В ній він виявив кілька наборів білизни та шкарпеток, два рушники, низьке взуття на шнурівці та високі чоботи, чотири світло-сірі сорочки, три пари штанів та три куртки. Два з них були однакові – мали дрібні сірі ґудзики та прості рукави, коли один мав два ряди великих чорних та чорні окантовки. І на кожній куртці були однакові кляті номери.

– І що з цього він має вдягнути?

– Вдягай простішу, – зауваживши його спантеличення, порадив Натан.

– Впевнений?

– Якби вони хотіли, аби ми вбралися у парадне, нам би про це сказали.

Генрі послухався. Для параду має бути якась суттєва причина. Якби ґайнезіці хотіли, аби вони ходили вирядженими, то одразу дали б їм нарядний одяг. Йому стало бридко від того, що хтось вирішує за нього і ще більш бридко від думки, що він мовчки кориться. Але зробити з тим він нічого не міг.

– Ти до мене дійсно прилипнути вирішив, – пожартував Генрі, аби трохи зарадити гнітючій атмосфері.

– А ти наче був не проти.

– Так я і не проти, – знизив плечима він. – Людині потрібно, аби хтось інший був поруч.

– З нами поруч ще сотня осіб.

Генрі чомусь заділо зауваження Натана. Так, коло них кілька десятків таких само розгублених землян, але з іншими він навіть не пробував розмовляти чи бодай спитати ім’я. Йому здавалося вистачало одного Натана.

«Сталося багато всього. Надто багато, – заспокоював себе Генрі. – Трохи зорієнтуюся що та як, потім товаришів шукатиму». Але з ним досі був той дивний сон та думка, що вони з Натаном були знайомі раніше.

Вбравшись у нову уніформу, хлопці вирушили вже знайомою дорогою до їдальні. Там на них вже чекав сніданок. І знову піднос і невеличке віконечко, і знову працівники кухні, які ховають погляд і ледь не жбурляють у них тарілки, і знову незрозуміла, але у цілому непогана на смак їжа.

Їли повільно і багато розмовляли. Сьогодні вони мають побачити своїх командирів і нарешті дізнатися, як виглядають таємничі ґайнезійці. Хтось був певен, що вони нічим не відрізняються від людей, інші ж малювали образи міфічних істот з головами тварин, зеленою шкірою та шістьма руками. Генрі схилявся до першого варіанту. Вони мають бути фізіологічно подібними до землян і бути приблизно рівними по силі та інтелекту. Інакше їхнє перебування тут втрачає сенс.

І тоді з колонки пролунав чоловічий голос:

– Шикування відбудеться за п’ять хвилин у головній залі. Не запізнюватися. Повторюю: шикування відбудеться за п’ять хвилин…

Генрі застиг, схилившись над тарілкою. Його пройняв дикий, первинний страх невідомості. Десь під ребрами скрутився тугий ком, від якого по усьому тілу розійшовся холод. Генрі зиркнув на Натана – той помітно напружився і блукав поглядом залою, спостерігаючи за реакцією інших. Реакція решти також не відрізнялася оптимізмом. Більшість так і сиділо, чекаючи, поки сплинуть ті злощасні п’ять хвилин. Абсолютну тишу порушувало ритмічне цокання ложкою по тарілці – Натан вирішив доїсти свою порцію.

За п’ять хвилин усі плелися коридором. Хтось ледь чутно перешіптувався, але Генрі мовчав. Ближче до кінця коридору, де вже виднілося яскраве світло головної зали, він відчув, як його схопили за лікоть.

– Не виділяйся з натовпу. Намагайся лишатися непомітним, – тихо промовив Натан.

«А куди я від них дінуся?» – подумки відповів Генрі.

Вони зайшли до добре освітленої просторої зали, пофарбованої у світлий відтінок сірого. З протилежного боку біля металевих сходів стояли чоловіки з кулеметами у сірій уніформі, подібної до тієї, що була на них. На балконі, до якого зліва підводили сходи, стояло двоє чоловіків. Один – старший, середніх років із сивіючими закругленими вусами. Сріблясті кола та смуги на його погонах свідчили, що у цій кімнаті він головний. Другий – молодший, років тридцяти, з двома колами на погонах.

То це ґайнезійці? Зовні нічим не відрізнялися від людей. Невже ці істоти, народжені на іншій планеті та під іншим сонцем такі подібні до них, землян, якщо не такі самі? І в них та сама кров, ті самі кістки і грудях б’ється таке саме серце? Невже таке можливо?

Лише зараз до Генрі повною мірою дійшло усвідомлення, що він на іншій планеті, можливо навіть такій, яку ще не відкрили на Землі, або таку, що її звідти і не видно. І ґайнезійці, її мешканці, так схожі на людей. І таких планет з їхніми жителями у космосі може бути незліченна кількість. Всесвіт такий великий і неосяжний, і одночасно такий близький і зрозумілий.

І його єдине призначення у цьому світі – війна.

Генрі відчув себе таким маленьким і дрібним, що під пильним поглядом командира він здався собі мурашкою. Як там казав Натан: не виділятися? Вони тут усі як на долоні! Генрі дивився на ґайнезійського командира, і йому здавалося, що той дивиться просто на нього, і разом з тим його погляд охоплював увесь простір, всіх і кожного. У погляді була зверхність, але не було презирства. Командир не ненавидів і не гидував ними – він був зацікавлений.

«Шикування, – згадав Генрі. – Вони хотіли від нас шикування, а ми збилися до купи наче курчата».

Він розправив плечі та виструнчився, піднявши голову вверх. Якщо командир і дивитиметься просто на нього, то нехай бачить те, що хоче – солдата.

Краєм ока Генрі глянув на Натана. Той стояв зсутулено, опустивши очі у підлогу.

«Випрямся. Випрямся. Покажи їм солдата, а не згорблене хлопчисько».

Відкривати рота при ґайнезійцях Генрі не наважився, тому ледь чутно кашлянув, аби привернути увагу.

Натан зиркнув на нього і став рівно, але очі так і не підняв. Генрі наче відчував його страх у повітрі. Форма висіла на ньому як на вішаку, переляканий погляд дивився просто у підлогу, голова втиснулася у плечі. Той спокій, що був у нього за сніданком, випарувався, як тільки вони опинилися в одній кімнаті з ґайнезійцями. А можливо Натан просто дуже добре вмів вдавати непохитність.

Нарешті, коли всі перестали метушитися і стали більш-менш рівно, командир заговорив:

– Радий вітати вас на планеті Ґайнез, – його голос був сухим та рівним, але водночас достатньо сильний, аби охопити усю кімнату, – вам усім випала велика честь боротися пліч-о-пліч із вірними синами та доньками Ґайнезу у нерівній боротьбі за свободу нашого народу. Відтепер ви – надія Ґайнезу на перемогу та мир. Ми врятували вас від смерті. Тепер ми сподіваємося на відплату за наше милосердя. Ви маєте битися за Ґайнез з такою ж відданістю і завзяттям, як билися на Землі…

– І нащо нам це?

У Генрі по спині пробіглися сироти. Слова пролунали десь у натовпі, на щастя, далеко від нього.

– Якщо ви врятували нас від смерті, аби потім змусити здохнути за вас, то це глузування, а не милосердя.

Ідіоте, замовкни.

А тим часом ґайнезієць із сивими вусами спокійно кивнув – і кілька рядових, що стояли біля підніжжя сходів, попрямували просто до порушника порядку. Генрі дивився лише краєм ока, не наважуючи розвернутися. Він кинув зиркнув на Натана. Той пустим поглядом дивився перед собою, не бажаючи бачити те, що зараз відбудеться. В нього злегка тремтіли руки. Натан притиснув їх до себе, однак це не допомогло вгамувати тремор. Генрі прикрив очі. В нього самого так трусилися коліна, що юнакові здавалося, ніби він ось-ось впаде.

– Я не просив мене рятувати і кудись забирати! Я не просив стирати мені пам’ять! – продовжував солдат.

Ті, хто стояв біля нього, відійшли на кілька кроків, утворюючи кільце. А раптом через одного покарають усіх?

– Енцо, помовчи…

Двоє ґайнезійців схопили його за руки, аби вивести із натовпу.

– Відчепіться! Не чіпайте ме…

Третій, чия форма відрізнялася від інших білою смужкою на рукаві, вдарив його кулаком в живіт. Юнак зойкнув і на мить замовк, поки солдат вдарив його ще раз – цього разу він обійшовся дзвінким ляпасом, від якого землянин впав на коліна просто перед ним. Двоє інших ґайнезійців схопили його під руки та поволокли геть.

Зараз його приставлять до стіни і застрелять.

Але натомість його вивели через двері за сходами. Якщо його і збиралися вбити – то не в усіх на очах.

Генрі все ще стояв у напрузі, і чекав звуку пострілу, коли вусатий ґайнезієць продовжив:

– Як я вже казав, – мовив він рівним голосом, ніби нічого не сталося, – віднині ваша задача – боротися в ім’я Ґайнезу.

Після чого ґайнезієць розвернувся і пішов.

Генрі відчув щось середнє між полегшенням і гнівом. Він нічого їм не зробив, але нічого і не пояснив – лише повторив вчорашні слова. Навіть не представився. Наче не вважав за потрібним.

Обурення тривало недовго.

– Рядові увага! – гучно мовив другий ґайнезієць, що лишився стояти на балконі. – Я – лейтенант Герфцкайне. Від сьогодні я відповідатиму за ваші тренування і надалі за вас на полі бою. Від вас я вимагаю повного і негайного виконання наказів. Сподіваюся, що сьогоднішній прикрий інцидент не повториться.

Кілька наступних годин минуло без інцидентів. Того дня вишкіл обмежився лише шикуванням та маршуванням. Герфцкайне говорив їм як стати, під яким кутом тримати руки, куди дивитися і в якому порядку переставляти ноги. Рядовий стояв перед ними і показував, потім земляни повторювали. Якщо хтось помилявся, лейтенант звертався до нього спокійним, але твердим голосом:

– BN181509, руки вище!

– MK260608, спочатку йде права нога, права!

– HC241203, дивись прямо!

Адресати реагували через раз – ще не всі завчили свої номери. А от Герфцкайне, здавалося, знав кожного. Генрі не міг не віддати йому належне – лейтенант мав чудову пам’ять. І все більше питався: що могли означати ті символи.

– Певно це ініціали і дата, – припустив Натан, коли вони сиділи разом за обідом. –Можливо імена і дата народження.

– Звідки їм це знати? Вони ж забрали нас з поля бою.

– Якщо вірити їм.

Генрі потупився у тарілку чи то супу, чи то каші з підливою. Все, що він знає, він знає від ґайнезійців. Що з їхніх слів було правдою, з’ясувати було неможливо. Хоча було значно більше сенсу в тому, аби забирати солдатів з поля бою, ніж хапати людей на вулиці, він не міг знати на певно, чи насправді його врятували. Він солдатом – цьому Генрі вірив. Можливо він був живим і здоровим, можливо він повертався додому з війни, можливо він проявив себе на полі бою – саме тому ґайнезійці обрали його. Шрами? Не кожна рана буває фатальною. Він міг вилікуватися і повернутися на війну. Він навіть міг виграти війну та вирушити до дому з перемогою. Його, мабуть, чекали. Тепер його оплакують. А він навіть не знає, до кого мав повернутися.

Після обіду тренування продовжилися. Тепер Генрі пильно дивився на кожного землянина, намагаючись розгледіти щось, що наштовхне його на подальші роздуми, дасть відповідь. Жодне обличчя не здавалося йому бодай чимось знайомим. У формі неофітів всі злилися в одну масу, а відпрацьовані за день рухи стирали усі сумніви, що перед ним може бути хтось інший, окрім покірного солдата. Чого б Генрі не шукав, він того не знаходив.

Аж поки його погляд не зупинився на Натані. В уніформі рядового він здавався суцільною сірою плямою, що немов зливалася зі стінами. Наче прислухався до своєї ж поради. Його рухи були правильні, чіткі, але не різкі. Кожен крок, кожне підняття руки, кожен поворот голови здавався плавним, наче він усе життя тільки це і робив.

– HR191102, дивись перед собою!

Від голосу лейтенанта здригнувся не тільки Генрі, але й ще кілька землян. У решті решт це було перше зауваження за останню годину.

На вечерю знову дали кашу з шматком м’яса (чи все ж таки риби?) та миску мішанини з довгих тонких стручків та горошків. Мабуть щось на кшталт місцевих овочів. Субстанція хрустіла на зубах так, що не було чутно власних думок, та мала жахливий кисло-солоний смак. Після третьої ложки Генрі здався та відсунув миску. Наїстися не наївся, але голодним не був. Давитися помиями він не збирався.

Натан же мав інший підхід – він спорожнив обидві тарілки і тепер допивав напій з трав’янистим присмаком, який, треба віддати ґайнезійцям належне, смакував доволі непогано.

Ввечері повернувся Енцо.

Кілька хлопців, з якими він вже встиг заприязнитися, оточили його. Живий і навіть цілий. «Дисциплінарна бесіда від капітана», – пояснив той. Пізніше у розмові він згадав, що йому навіть приносили обід та вечерю, поки йому показували відео про численні війни, що просто зараз йшли на Землі, демонструючи, від якої жахливої долі його врятували.

– А потім вони показали фільм з агітацією вступати до ґайнезійського війська. Що мені випала така-а велика честь, якою не кожен місцевий удостоюється, – іронічно протягнув Енцо.

– Тебе навіть не били?

– Один солдат мене кілька разів пнув, але не те, щоб сильно. Командир не бив, і навіть не кричав. Але говорив таким тоном, наче він мені послугу робить.

– І що говорив?

– Повторював те, що крутили у фільмах. Що я маю бути вдячним за те, що опинився тут. Що там, звідки мене забрали, усі загинули, і лише мене вони встигли врятувати., – він напряг вилиці та стиснув губи у суцільну тонку лінію. – Наче я їх про те просив…

– А щось про Ґайнез ти дізнався? – запитав земляни із густими темними вусами. На вигляд він був старший за більшість років на десять.

– Я не просив мене рятувати, – не чуючи питання, продовжив Енцо. – Бо я, можливо, хотів лишитися і померти з іншими. Бо вони, мабуть, були моїми друзями і побратимами, бо ми мали боротися за свій дім та родини! А тепер я маю здохнути тут заради ґайнезійців! Просто ні за що. Ні за кого. Нема нічого, заради чого б я був готовий померти.

Казарма поринула у тишу. Енцо був правий. Вони тут ніхто і ніщо. Просто гарматне м’ясо.

– Як думаєте, якщо ми допоможемо їм перемогти, нас повернуть додому? – запитав хтось із солдатів.

– Ми не будемо їм потрібні після війни. То може і повернуть.

– Може нам повернуть пам’ять?

– Може… принаймні так я мав би хоч щось.

Коли всі розійшлися по койках, Генрі висунувся з ліжка і звернувся до Натана:

– Що ти про це думаєш?

– Що все могло бути значно гірше, – сонним голосом відповів Натан.

– З Енцо?

– З нами усіма. Він міг підставити не лише себе, але й решту.

– Вчора ти здавався мені сміливішим, – зауважив Генрі.

– Значить, я вмію добре прикидатися, – хмикнув Натан. – Я просто хочу протриматися якомога довше.

– Протриматися?

– Вижити.

– Ти так спокійно про все говориш.

– А що я вдію, Генрі? Ми тут безсилі і повністю залежимо від них, – Натан говорив тихо, тримаючи очі заплющеними.

– І ти дозволиш їм зробити з себе їхню слухняну ляльку?

Генрі відчув, як червоніє обличчя і як починають пульсувати вени на лобі. Він просто здався? Годують і не б’ють – значить, можна коритися?

– Вже дозволив. І ти теж. І решта тут. Ти бачив це. Троє накинулися на одного – і ніхто нічого не зробив. Нас більше, але ніхто не поворухнувся. Зосередься на собі. На тому, щоб вижити.

Генрі нічого не відповів.

Вночі він не міг зімкнути очей. Це все так неправильно. Можливо, Натан мав рацію. Можливо, могло бути набагато гірше. Але що може бути гіршим за неволю? В них відібрали все, враховуючи спогади. Лишили лише імена. І то, не факт що свої.

Поки інші солдати вже спали, Генрі не міг зімкнути очей. На Землі з ним трапилося щось. Але щось, тільки інше, трапилося з кожним із них. І Натан теж мав своє щось. Але його щось допомагало йому не втрачати здоровий глузд. Смільчаком Натан не був, але це не робило його боягузом. В одному він точно не помилявся: діяти на пряму, без плану і загальної картини неможна. План розквітав у нього в голові наче весняна квітка після дощу. Він має з’ясувати що і до чого.

Доведеться піти на ризик. І, у найгіршому випадку, під загрозою опиниться не лише його життя. Але хіба його життя не опинилося під загрозою, коли він потрапив на Ґайнез? Хіба він був у безпеці на Землі?

План здавався більш ніж притомним. Якщо він правильно зрозумів мотивацію ґайнезійців – все має спрацювати. Але для більшої впевненості йому буде потрібна ще одна людина для підстраховки.

Генрі обережно схилився з краю ліжка, дивлячись на сплячого сусіда. Він лежав непорушно, наче не хотів бодай одним зайвим рухом видати свою присутність. Його обличчя здавалося більш зосередженим, ніж під час самої муштри. Напевно він мав своє щось, що зробило його таким обережним.

– Завтра мені знадобиться твоя допомога. А поки що, на добраніч, Натане.