Епізод із кіцуне

Через невизначений час я в’яло розплющив очі й побачив кам’яне склепіння. Навколо панувала напівтемрява, і лише за кілька метрів яскраво палахкотіло багаття. Поступово я збагнув, що перебуваю в досить просторій печері. У спину було холодно, а каміння під моїм «ліжком» добряче натерло тіло. Лежаком слугувала шкура звіра, найімовірніше — вовча. Поки я роздивлявся хутро, до мене абсолютно безшумно підійшла Вона. Спершу майнула рятівна думка, що все довкола — лише марення чи наслідок галюцинацій. Але…

Дівчина різко вхопила мене за зап’ясток. Вільною правою рукою я спробував вивільнити лівицю, проте не зміг навіть на міліметр зрушити її пальці. Її хватка здавалася кам’яною.

— Ні-би. Нор-ма-ль-на, — пробурмотіла істота, вимовляючи слова по складах.

Вона говорила з сильним акцентом. На мить мені здалося, що дівчина намагається виміряти мій пульс.

— Не йди! Я вер-ну-сь! — наказала вона.

Та я й не збирався її слухатися. Розгублено шукав очима бодай якийсь вихід із печерної зали, проте вона, як на зло, повернулася надто швидко. Оголена істота несла в руці якусь брудну посудину. Я щільно притиснувся до холодної стіни. Коли дівчина підійшла впритул, я побачив у посудині непрозору рідину. Відчув сильний, незвичайний, але приємний аромат.

— Пий! Для сил! — тихо, але впевнено промовила вона.

Природно, що все моє єство запротестувало. Невідома істота. Невідоме місце. Невідоме зілля.

— Отрута? Ні? — мало не прокричав я на всю печеру.

Вона відступила на крок. У відблисках багаття я побачив її посмішку. Спершу вона здалася мені милою, але наступної миті шкірою пробіг холодець: її ікла були надто довгими, наче в собаки. Чи вовка? Нарешті в голові зринуло абсурдне слово: вампір.

— Я — хо-ро-ша! — дуже ніжно промовила дівчина, а її хвіст грайливо забігав із боку в бік.

Це мене якось підкупило. Справді, якби вона хотіла нашкодити, то мала для цього більш ніж достатньо часу. А якби й планувала щось лихе, то чому не прив’язала мене? Напруга почала спадати, поступаючись місцем цікавості. Як і раніше, вона була цілком оголеною. Інстинктивно погляд блукав її стегнами та грудьми, але я змушував себе дивитися їй в очі. Потім втупився в гострі вуха, що активно ворушилися, вловлюючи кожен звук.

— Іде-мо! Во-го-нь! — так само ніжно повторювала істота.

До мене не одразу дійшло, що вона пропонує зігрітися. Істота повернулася до мене спиною. Знову-таки, підсвідомо я розглядав її фігуру, але вертикально піднятий хвіст викликав у мене щире збентеження. Лисячий, матір його, рудий хвіст! Я ступав за нею повільно, намагаючись тримати дистанцію. Без особливого бажання, але все ж присів на свій лежак. Поруч стояло невідоме пійло, до якого я боявся доторкнутися навіть пальцем.

Вона підійшла до багаття і з небаченою для людини легкістю почала ламати товсті гілки. Тепер, при кращому світлі, я зміг детально її розгледіти. Окрім звірячих елементів, її тіло мало ще одну специфіку: волосяний покрив був строго локалізований. Руки, ноги та тулуб були абсолютно гладенькими, позбавленими будь-якого волосся. Я не здивувався б, якби й обличчя виявилося таким самим — звісно, за винятком брів та вій.

Вона час від часу без особливого інтересу озирався на мене. Мої відверті оглядини не викликали в неї невдоволення — лише легке здивування. Тепер я остаточно переконався, що їй абсолютно невідоме поняття сорому.

— Пий! Для сил, — тепер уже без наказу, майже благально просила вона.

— Потім, — кинув я, намагаючись бодай якось відтягнути час.

Дівчина сіла поруч, тож я вирішив краще роздивитися її обличчя. Моя здогадка щодо волосяного покриву виявилася цілком правильною. Вії були неприродно довгими, справляючи враження накладних. Очі теж здавалися незвичайними через дуже розширені зіниці.

— Йо-мі, — чітко вимовила дівчина й поклала руку на груди.

Перевівши погляд із її виразних, дещо монголоїдних очей на грудну клітку, я не одразу збагнув, що вона назвала своє ім’я.

— Ар-тур, — відповів я.

Мій бігаючий погляд, очевидно, почав дратувати істоту, бо вона зауважила:

— Лю-ди — див-ні! Гру-ди — час-ти-на ті-ла!

Після цього мені довелося відвести очі вбік. Йомі ж обхопила руками власні коліна. Запанувала незручна тиша, а дівчина пильно спостерігала за мною. Довіра до неї зростала з кожною секундою, тож я вирішив налагодити бодай якийсь контакт.

— Дякую. Врятувала, — промовив я, хоча й не зовсім щиро.

— Ба-га-то за-па-хів. То-бі по-ве-зло, — відказала вона.

Після цього вона підвелася, створивши для мене ще ніяковішу ситуацію: тепер вона стояла впритул, і я мимоволі опинився обличчям на рівні її живота. Острах перед нею все сильніше змішувався з суто чоловічим зацікавленням. Намагаючись дотриматися бодай якоїсь пристойності, я підняв погляд до її очей. Моя зніяковілість лише насмішила істоту.

— Лю-ди — ці-ка-ві! Ло-но — час-ти-на ті-ла!

Вона знову сіла поруч, але тепер кінчик хвоста прикривав низ її живота. Мене несказанно дивувала ця «нудистка», яка водночас і дивувалася, і не розуміла цілком природної чоловічої реакції на гарне жіноче тіло. Проте з’являлося відчуття, що вона прикривається спеціально, аби я остаточно не знітився. Градус довіри зростав, а страх невпинно згасав. Поки вона спостерігала за посудиною, я наважився запитати:

— Ти — де-мон?

Вона лише всміхнулася на таке абсурдне запитання.

— Кі-цу-не, — знову по складах, з чітким наголосом на кожному, відповіла дівчина.

У закутках пам’яті я відкопав, що це японський міфічний персонаж. Здається, якийсь перевертень. Але що робить істота з Японії на Поліссі? Від цієї думки я ще дужче втрачав зв’язок із реальністю.

— Пе-ре-вер-тень, — ледь вимовив я, не в змозі втримати думки при собі.

— Пе-ре-вер-тень — ні! Кі-цу-не! Кі-цу-не! — з ноткою образи відказала істота.

Інтуїція підказувала: Йомі не знає значення слова «перевертень» і сприйняла його як якесь чуже ім’я.

— Лю-ди-на плюс ли-си-ця? — запитав я, намагаючись підлаштуватися під її стиль.

— Не лю-ди-на. Дух ли-си-ці, — похитала вона головою.

Це остаточно збивало з пантелику. Але бачачи, що Йомі поводиться приязно, я запитав навпростець:

— Пі-ти. Мож-на? — і вказав пальцем у довільному напрямку.

Кіцуне відвела погляд.

— Спо-чат-ку ви-пи-ти.

— Не от-ру-та? — перепитав я.

У відповідь на обличчі дівчини промайнула тінь щирої образи.

— Пий! Я — хо-ро-ша!

З цими словами вона простягнула до мене руку. Її груди остаточно відкрилися моєму погляду, і на мить увага знову мимоволі переключилася на них. Йомі у відповідь розсміялася. Схопивши мою руку й не звертаючи жодної уваги на спротив, вона почала… торкатися мною до себе.

— Ру-ка — час-ти-на ті-ла! Ли-це — час-ти-на ті-ла! Но-га — час-ти-на ті-ла!

На мить я перестав опиратися, побоюючись, що вона може просто вивихнути мені суглоб. Істота нахилила до мене голову і дала… помацати свої вуха. Вони виявилися теплими, що остаточно переконало в їхній справжності.

— Ву-ха — час-ти-на ті-ла! — продовжувала свою мантру істота.

Після цього Йомі звільнила мою кисть. Поки я розтирав затерплу кінцівку, кіцуне почала повертатися до мене спиною. В голову майнула дика думка: схопити якийсь камінь і щосили вдарити перевертня по голові. Однак жодної «зброї» поруч не було.

— Хві-ст — час-ти-на ті-ла! — ніжно кинула вона через плече.

Волею-неволею я мусив торкнутися її пухнастого хвоста. Нарешті прийшло усвідомлення: добре, що я не вдався до насильства, адже сили в кіцуне значно більше. Обережно гладячи хутро, я почав розуміти її намір. Йомі прагнула продемонструвати, що в оголеному тілі немає нічого поганого. Що все це — абсолютно природно, а всі частини тіла — рівнозначні. Їй було чужим і незрозумілим людське поняття сорому. Та мені, вихованцю цивілізації, її дикі уявлення здавалися надто далекими.

Страх знову почав наростати, і я відступив на кілька кроків. Вона з усмішкою обернулася. Мені стало соромно за думку про те, що могло стати наступною локацією «знайомства» з її тілом. Я почервонів, наче хлопчисько. Відчувши зміну на моєму обличчі, але не збагнувши її причини, Йомі занепокоїлася:

— То-бі по-га-но!

Вона знову запропонувала зілля. Та я наполягав на своєму:

— Спочатку спокій!

— Доб-ре, — без ентузіазму відповіла істота.

Було видно, що вона образилася. Я ж себе не винив, адже переді мною була нелюдина, до того ж фізично в рази сильніша за мене. Дуже сильна, якщо бути точним. Згодом кіцуне підійшла до вогнища. Вона розпалила й підтримувала його спеціально для мене. Яка ж причина такої турботи?

Мої роздуми перебило відчуття сильної втоми. Можливо, це пійло справді допоможе? Йомі вже не раз доводила свою добродушність. Тому без вагань я пригубив напій і почав жадібно пити. Смак виявився специфічним, я б сказав — лікувальним. Тіло й розум відчули легкість, яка швидко переросла у неможливість керувати собою. В очах потемніло. Провал у темряву.