Я житиму всупереч усім труднощам

Сьогодні Ліза вперше йшла до клубу з подругою Нелікою та своїм хлопцем Артуром. Її

здивувало, що всі, кого вони зустрічали, виявлялися знайомими Артура та Неліки. Вони

підійшли до барної стійки й сіли. – Нам будь ласка, віскі. Три. – Я не буду пити, – сказала Ліза Неліці. – І яблучний сік, – додала подруга.

Коли їм принесли замовлення, Неліка змішала сік із віскі й простягнула келих Лізі. – Так тобі сподобається. І розслабся, відпочинь. Дозволь собі бути живою. – Гаразд, – зітхнула Ліза.

Вона взяла келих і зробила перший ковток алкоголю в своєму житті. Після третього

глотку в неї вже приємно зашуміло в голові. Неліка схопила її за руку й потягнула на

танцпол.

Вони протанцювали, мабуть, години дві. Повернувшись до стійки, Ліза побачила, що на

них вже чекав Артур. Вона обійняла його, а він поцілував її владно й сильно,

прошепотівши на вушко: – Ти сьогодні в мене? – Так, – щасливо посміхнулась вона.

Коли Артур відійшов, Ліза допила майже весь свій келих. До неї наблизився

незнайомець. – Можна познайомитися? – Ні, я тут не одна, – згадала вона фразу від дівчини, що сиділа позаду. І, лукаво

посміхнувшись, додала: – Я вже знайшла собі іграшку на ніч.

Ніч була чудовою. За все життя в неї ще не було стільки позитивних емоцій. Коли до

неї знову підійшов Артур і запропонував їхати додому, вона лише зраділа й із

задоволенням допила вже другий келих.

Вони вийшли та й дійшли до машини. І раптом... у неї потемніло в очах.

Коли вона відкрила очі й оглянула кімнату, то побачила двох чоловіків. – О, ти вже при тямі. Не напружуй тіло, воно тебе слухатиме ще деякий час. Хочу

застерегти: слухайся мого директора, і тоді не станеш іграшкою для охорони.

Мовчки лежачи в ліжку, вона розуміла, що її зрадили вже вдруге за добу. Але не

відчувала ні жалості до себе, ні співчуття. Відчувала лише, що лежить у самих

трусиках, накрита ковдрою. Ці чоловіки щось говорили їй, напевно, лякали, але їй уже

було байдуже. Всередині була лише порожнеча. – Ти мене чуєш?

Вона перевела на нього погляд. – Не потрібно опиратися. Тебе купили. Краще задовольнити всі потреби. – Годі її лякати, – до кімнати увійшов той самий чоловік із бару. – Я не монстр. Я просто

хотів познайомитися, а мені... запропонували тебе купити. Кумедно, правда?

Відповіді не було. Він її і не чекав. – Хочеш побачити, хто тебе продав?

Вона поглянула на нього і усміхнулася. – Що, мова ще не повернулася? І рухатися не можеш?

Вона кліпнула йому у відповідь. – Заведіть сюди того негідника.

Увійшов один із охоронців, якого вона вже бачила, а разом із ними – Артур. Вона

глянула на нього й одразу відвела очі. – Можеш сказати їй щось? Чи вже поїдеш? – Я поїду.

Вони пішли. У кімнаті залишилися вони удвох. Він повільно заліз до неї на ліжко і ліг

поруч, на ковдру. – Голос уже мав би повернутися. – І що... ви хочете від мене? – прошепотіла вона. – Для початку... дай мені відповіді на кілька запитань. – Добре, – промовила вона тихо, бо тіло ще було важким і непослушним. – Хто це чмо, з яким ти була? – Я зустрічалася з ним уже три місяці.

– Ого... А він – сволота. Я тебе хочу. Це факт. І я це зроблю. Ти не проти? – Мені вже все одно. Робіть, що хочете. – Тоді я піду. Зачекаю, поки тіло почне рухатися. Мені не подобається, що ти зовсім

непорушна, – повернувся до неї, почав цілувати шию, від ключиці до вушка, й вкусив

мочку.

Коли він пішов, вона закрила очі й заснула. Уві сні вже почала рухатися.

А він увесь цей час спостерігав за нею через камеру. – Чому вона така спокійна? – поцікавився охоронець. – Не знаю. Можливо, так подіяв наркотик. А можливо, їй і справді байдуже, що з нею

станеться. Гаразд, я піду її будити. А ти тим часом збери досьє на неї.

Вона прокинулася, почувши, як відчинилися двері. Тіло вже слухалося, і вона зраділа. – Бачу, ти вже не спиш.

Вона поглянула на чоловіка в одних трусах. Підсвідомо відзначила його підкачане тіло,

затем перевела погляд на обличчя: чорне волосся, карі очі та єхидна посмішка. – Оговталася? А скільки тобі років, Ліз? – А вам яка різниця? – Добре. Вибирай: ніжно чи грубо? Можна й те, й те разом.

Її відповіддю була мовчанка. – Якщо хочеш ніжно – зніми з мене труси зубами. Якщо грубо – продовжуй лежати. А

якщо хочеш третій варіант – зніми їх руками.

Вона лежала, і на мить їй стало страшно. Але, взявши себе в руки, підвелась і підійшла

до нього. Стала на коліна, взяла зубами край трусів з правого боку і потягнула вниз.

Потім повторила те саме з лівого. І так, доки його член не показався назовні. Він був

великим і пульсував, рухаючись угору-вниз. Вона злякалася й відсунулася, коли плоть

торкнулася її обличчя. Він одним рухом скинув труси на підлогу. – Запрошую до ліжка.

Погляд на його обличчя зустрів посмішку. У неї мільйон разів промайнуло бажання

вдарити його, знепритомнити одним рухом, але тіло було мов закам'яніле від безсилля.

Вона підвелася поруч. Він притулив її до себе, і його шепіт обпалив вухо:

– Я буду ніжним, як ти і хотіла. Лягай. – Мені байдуже. – Лягай на спину.

Він ліг поряд, і його долоня поволі, наче вивчаючи, пішла подорожувати її тілом. Від

кожного дотику дихання зривалося, а коли він торкнувся краю її трусиків, воно зовсім

завмерло. – Ти боїшся?

Відповіді знову не було. Його пальці почали досліджувати ніжну плоть її тіла. А коли

знайшли ту найчутливішу точку, вона раптово скрикнула, і все її тіло напружилося, мов

струна. Він довів її до межі, із задоволенням вловлюючи кожен її стогін.

Коли він опинився над нею, їхні погляди зустрілися. У її очах він побачив затьмарене,

наче за інеєм, відображення страху. Підвівши її ногу під коліном, він став навколішки,

взяв свій член і різко впхнув його в піхву. Вона пронизливо скрикнула від болю, а він

завмер у шоці – звідти полилась кров.

Він вийняв член, весь червоний, і не вірив очам. – Як це розуміти? – видихнув він, не чекаючи відповіді.

Її і не було. Він глянув на Лізу, увійшов знову, вже обережніше. Знову скрик. – Стривай, скоро перестане боліти, – пробурмотів він. – Я намагаюся бути м'якшим.

Він рухався плавно, і з кожним рухом вона відчувала, як її тіло розслабляється, а біль

поступово відступає. Вона намагалася стримуватися, але коли біль зник і його замінила

наполеглива насолода, вже не могла стримати стогін.

Уривчастий момент забуття був рятівним: мозок звільнився від страху, і вона на мить

забула, що її ґвалтують.

Коли він вийняв із неї член, вона лежала знесилена. Побачивши, як з нього бризкає

сперма, вона миттєво згадала всі обставини свого перебування тут. – Тепер мною грає твоя охорона? – Ні. Підемо до душу. Потрібно змити з тебе кров.

Вона криво посміхнулася. – Може, просто віддаси мої речі, і я піду, куди очі дивляться?

– О ні, – замріяно сказав він. – У мене до тебе багато запитань. Тому спочатку душ, а

потім розмова, якщо сили будуть. – Я нічого не хочу! – у її голосі пролунав відчай і біль.

Він проігнорував її слова, підвів і потягнув за собою. Взяв на руки й поніс до ванної

кімнати, поставив на ноги лише тоді, коли зачинив за собою двері. Вона ледь не впала,

але він вчасно підхопив її. Допоміг зайти під душ і закрив за собою кабіну.

Вона стояла нерухомо, опустивши очі. Він відкрив воду, налаштував температуру й

почав мити її. Намиливши руки, повів ними спочатку по спині й сідницях, потім

перейшов на плечі й одним рухом розвернув її до себе обличчям. Туш потекла, і вже не

можна було зрозуміти – це сльози, чи просто вода.

Він продовжував мити її тіло. Коли його пальці доторкнулися до грудей, вона відчула,

як його член знову напружився. Але він робив вигляд, ніби нічого не сталося. Рука

ковзнула нижче – на живіт, а потім плавно пройшла між ніг. Вона вкусила губу й відчула

в роті солоний присмак крові. – Тобі не подобається? – прошепотів він їй на вухо. – Мені все одно, – промовила вона тихо, але впевнено. – Ти мене купив. Отже, я твоя

власність. – Добре. Тоді, якщо я хочу ще – це можливо?

Вона відвернулася від нього, але він швидко схопив її однією рукою за стегно, а другою

впритул притиснув до себе спиною. Вона відчула його бажання гостріше, ніж власні

ноги. Він пильно спостерігав, як вона реагуватиме. Але вона не видала нічим – ні

словом, ні рухом, ні поглядом – його спроби викликати в ній емоції.

Він відпустив її й різко вимкнув воду. – Ми вже чисті. Виходь, витирайся, і ходімо поговоримо.

Вона послухала. Витерла тіло й укрутилася в махрове полотенце білого кольору. – Ось, халат. – Дякую, – взяла вона тремтячими руками. Це було єдине, що видавало її справжній

стан. – Іди за мною.

Вийшовши з душа, він повернув не ліворуч, звідки вони прийшли, а праворуч і пішов

коридором уперед. Вона опинилася на невеликій кухні: на підвіконні стояла

попільничка, в кутку – стіл із двома стільцями, а праворуч – газова плита й один-єдиний

шафка, на якій стояв електричний чайник. Він включив чайник, дістав із тієї шафки дві

чашки й повернувся до Лізи. – Тобі чай чи каву? – Каву. – Хочеш палити?

Вона взяла сигарету й попрямувала до вікна. Хотіла сісти на підвіконня, але гостра біль

у низу живота перепінила її – довелося лишитись стояти поруч із розквітлою в нічному

вітрові тюлевою завісою.

Він бачив усе це, і в грудях заворушилось щось важке та незручне – ніби камінь,

кинутий у воду спокою. – Можеш запитати мене про що завгодно, – промовив він тихо. – Не хочу. – А я хочу. Скільки тобі років? – Сімнадцять. І так, ти перший чоловік у моєму житті. Можеш радіти – не просто так

віддав гроші, – у її голосі відчувалася гірка жовч. – А твій хлопець знав? – Ні, – розсміялась вона. – Чому ж ти не сказала мені, що я… твій перший? – А який у цьому сенс? Ти був захоплений грою.

Він підійшов, сів на підвіконня і теж запалив цигарку. Дивився на неї, на цю дівчину з

ламаною гордістю і прозорим поглядом. – Знаєш… а ти маєш рацію. Мене звати Віталій. – Ага.

Вона кинула недопалок у попільничку й попрямувала до стільця. Він бачив, як їй

боляче йти, але вона не подавала виду, ніби виконана з крихкого скла, що намагається

не розсипатися. Коли дійшла, спробувала потихеньку сісти – і їй усе вдалося. На

обличчі на мить промайнула слабка, але переможна посмішка.

Він узяв попільничку й поставив її поруч із нею. Поклав сигарети та запальничку. – Тобі так зручніше буде. Розкажеш про себе?

– Навіщо? – Мені цікаво. – Запехни свою цікавіс... – вона закрила рот рукою і зі страхом у очах поглянула на

нього.

Він розсміявся і у відповідь поглянув на неї очима, повними смішинок. – Ти права, але більше не дозволяй собі такого, – сказав він уже серйознішим тоном. –

Я зараз підійду.

Поставивши чашку з ароматною кавою перед нею, він попрямував до виходу з кухні.

Щойно вона перестала бачити його в коридорі, Ліза підійшла до шкафу й відкрила його,

шукаючи ніж чи щось гостре. Не знайшовши нічого, вона повернулася на місце – і

побачила, що він уже стоїть, обпершись плечем об дверний косяк. – І що ти робиш? – Шукаю ніж, – спокійно сказала Ліза. – Навіщо? – Вбити себе.

Він був у шоці від її відповіді й навіть не знав, що сказати. – Цього не станеться в моєму будинку. – Добре, – знизала вона плечима. – І це все, що ти мені хотіла сказати? – розгубився він. – Я розумію, ти хотів побачити істерику чи, можливо, щось інше. Але я не буду годувати

твоє его. – Ого, загнула. А в мене тут усе про тебе. – І що мені робити – стрибати?

Він сів, відкрив папку, взяв сигарету й почав читати. – Сідай, пий свою каву. Якщо вже не вдалося себе вбити.

Вона сіла поруч і теж запалила цигарку. Вони сиділи в тиші, і ця мовчання була

виразнішою за будь-які слова.

Він читав: її матір позбавили батьківських прав. Дівчина навчалася в технікумі на

фінансиста, була круглою відмінницею, і жодних зауважень щодо її поведінки ніколи не

було. Колишня чемпіонка зі змішаних єдиноборств у легкій вазі. Але потім раптом

кинула.

Тренер у своїх свідченнях згадував, що у них з нею вже не було бажання їздити на

чемпіонати. А ще розповів про один інцидент: вона на вулиці розбила обличчя

чоловікові, який її домагався. І після цього вже не змогла виходити на ринг.

Минуло вже півгодини, а він все ще вдивлявся у папку з документами. – Ого, а чому ти мені не дала відпор? – Коли в будиночку два охоронця та більше чоловіків, які хочуть твого тіла, починаєш

розуміти, що твоя сила тут тобі допоможе лише у витримці. – Непогано сказано, – відклав папку й знову запалив. – Ти як взагалі потрапила в цей

клуб? – Збіг обставин. – Може, досить себе так поводити? – Як? – А між іншим, з днем народження… Як дурень. – Мені, може, просто вирубити тебе й одразу піти до твоєї охорони? Адже вони вже так

довго чекають на моє тіло. – Ніхто там не чекає на твоє тіло. Те, що тобі сказали, – це лише для залякування. – Навіщо мене було лякати? – Щоб ти не спробувала вирубити мене... – посміхнувся. – Що в клубі робила? – Вирішила вперше в житті відпочити, як усі в групі. – Ну, і як? Сподобалось? – із зацікавленням поглянув на неї. – У захваті, просто. – А чому ти не вдома? – У мене немає дому. Хіба про це не пишуть? – показала на папку. – Ну, а мама де живе?

– У мене вже немає мами. Ой, тільки не потрібно мене жаліти... Тільки не ти. – Чому саме не я? – здивувався. – Ти був останньою краплею в моєму сьогодні. День просто піздець.

Вона опустила голову й заплакала. Адреналін, що вироблявся в тілі під час стресу,

остаточно покинув її. Вона закрила обличчя долонями. – У тебе є щось випити? – Кава перед тобою. – Дуже смішно. Алкоголь є? – Є. Але я не дам тобі. – Добре.

Не куріння, а якась безпорадність змусила її встати й піти з кімнати. Очі були залиті

сльозами, вона майже не бачила, куди йде. Він теж встав, наздогнав і обійняв. Вона

спробувала вирватися з його обіймів, але він тримав міцно, прихилившись губами до

самого вушка, шепотів: – Я більше нікому не дозволю тебе образити. Я буду поруч. – Та пішли ви к чорту! – спробувала вдарити, але сил уже не було.

Він підійняв її на руки й відніс до спальні. Там вона зарилася під ковдру, обняла

подушку й ридала, поки сон не зміг її перемогти.

Прокинулася вона ближче до обіду. У кімнаті пахло гелієвими кульками, а на підлозі

стояв велетенський плюшевий ведмідь. Побачивши це видовищем, вона на мить

збентежилася. Спустивши ноги з ліжка, помітила на краю білизну складені акуратною

стопкою чоловічі футболку та шорти. Одягнула білизну а потім футболку – вона

виявилася такою довгою, що ледве не сягала колін. Міряти шорти навіть не стала.

Вона вийшла з кімнати й попрямувала на кухню, щоб запалити цигарку. Голова була

важкою, думки повзли ледь-ледь. Низ живота нив від болю, кожен крок давався з

напругою.

На кухні, на підвіконні, сидів Віталік. Він був захоплений читанням і, здавалося, не

одразу помітив її появу. – Ви коли мене відпустите? – Я не хочу тебе відпускати.

Вона аж похитнулася, але встигла схопитися за дверний косяк. – За що це все мені? І що ти хочеш? Грати в нову гру? – Вона розвернулася й пішла до

своєї кімнати. – Та пішов ти! Я не буду більше грати в твої ігри.

Зайшовши в кімнату, вона лягла в ліжко й обіймає ведмедика. Через кілька хвилин

почула, як відчинилися двері. Підвела голову й побачила Віталіка. Він був злий. Коли

він заліз на ліжко й узяв її за підборіддя, у його очах палала лють. – Ти ніколи… чуєш? Ніколи не будеш мені грубити. Ти мене зрозуміла? – Добре, добре. Відпустіть мене, мені боляче. – Я розраховую, що з другого разу ти зрозумієш моє попередження, – відпустив він і

вже більш спокійно додав: – Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною. – А мене ти не хочеш спитати?.. Авжеж, ні, адже ти мене вже купив. – Заткнись! – він знову вибухнув. – Ти нічого не розумієш! – Поясни тоді! Чи ви вважаєте мене дурною? – Мені потрібна дружина. Так, спочатку я поставився до тебе як до іграшки.

Але коли дізнався, що я у тебе перший, то зрозумів – ти хороший варіант для дружини. – Вибач, але це не привід одружуватися на мені. Я не хо…

Вона не встигла договорити, коли його губи торкнулися її. Поцілунок був легким, але

впевненим. Він легко й ненав'язливо припав тілом до неї, їх розділяли лише ковдра та

одяг. Вона відповіла – миттєво, несвідомо, – та коли відчула справжню вагу його тіла на

собі, раптом злякалася. Відчула, що не хоче знову стати жертвою. Стати зґвалтованою.

Він зупинився, важко дихаючи. – Давай укладомо договір. На три роки. А коли час спливе, я виплачу тобі гроші. – Мене не купити. – Я більше не лізтиму до тебе в ліжко. Якщо погодишся. – Ви зможете втриматися? – голос її звучав скептично. – Я навчаюся. У мене своє

життя. Що буде з ним? – Зможу. Все буде, як раніше. Тільки житимеш у мене. – А якщо я відмовлю? Що тоді?

– Не хочу про це думати. – Дайте мені час. Хочу повернутися додому на три дні. Потім дам відповідь. – Це забагато. Два дні – і ти завжди під наглядом моїх людей. Тиждень канікул у тебе? – Так. – Зараз неділя. Тож до вівторка. А якщо повернешся і даси відповідь, що мене не

влаштує, — у мене ще вистачить часу, щоб насолодитися тобою до кінця, – він немов

думав вголос. – Ви вже все вирішили? Кажете це, щоб я злякалася? – Ми дорослі. Лякати – безглуздо. Я просто кажу, як буде.

Він вийшов і повернувся за кілька хвилин. У руках тримав джинси та просту футболку.

Одягнувшись, вона вийшла з кімнати й попрямувала на кухню. Там її вже чекали

Віталік і його охоронець. – Поїхали? – просто запитав він. – Так, – кивнула вона. – Мені потрібно зав'язати тобі очі.

Дівчина, не заперечуючи, повернулася до нього спиною й застигла, чекаючи, коли на

очі ляже повязка. Він підійшов ближче. – А ти ж сильно довірлива, – процідив Віталік, опускаючи щільну тканину на її обличчя.

Вона залишилася мовчазною. Зненацька її голос пролунав уже в салоні автомобіля,

коли той рушив з місця. – Ви можете мене висадити за два квартали до гуртожитку? – Чому? – здивовано підвів брови Віталік. – Не хочу, щоб мене хтось побачив. Мені не потрібні зайві розмови, – тихо пояснила

вона. – Ти розумієш, що будеш постійно під наглядом моїх людей? – нагадав він. – Так... Але вони можуть триматися якнайдалі від мене? – Ні, але ж як тоді вони будуть стежити за тобою? – у його голосі зазвучала насмішка.

Він явно дражнив її, але вона дала собі слово не показувати слабкості.

Вони вже приїхали до місця, де їй потрібно було виходити. Як вона й просила, її

висадили за два квартали.

Коли вона підійшла до гуртожитку, то не побачила його машини. Однак на парковці

супермаркету навпроти її погляд миттєво знайшов автомобіль, що, без сумніву, стежив

за нею. Чорна, повністю тонована, вона сама собою привертала увагу.

Зайшовши до своєї кімнати на сьомому поверсі, вона оглянула невелику кутову кімнату,

де жила сама. Сіла на ліжко і зрозуміла: час знову виходити на вулицю, потрібно щось

їсти. Зібравшись з думками, встала і попрямувала до магазину.

Вона взяла яйця – шість штук, пів буханки хліба, дві картоплини. Не оминула увагою

шоколад з тістичками та улюблений яблучний сік. Сама не зрозуміла, як опинилася в

ряду з алкоголем. Вібрала віскі й оглянулась, шукаючи, хто б міг купити його їй.

Побачивши молодого хлопця, вона не захотіла до нього підходити. А ось до чоловіка

вже похилого віку підійшла та попросила про послугу. Він погодився. Коли вони вийшли

з магазину, він віддав їй пляшку, і вона попрямувала до гуртожитку.

Її догнали швидкі кроки. – Він буде не в захваті.

Почула, що він пішов. «Мені все одно», – ледве промайнуло в голові. Піднявшись на

свій поверх, єдине, чого прагнула, – завалитися спати. Але, переборовши себе, вона

пішла в душ, а потім знайшла в собі сили приготувати їсти.

Тиша в гуртожитку була неймовірна; вана одна була на поверсі. Увімкнувши музику,

почала смажити картоплю з яйцями і зробила собі коктейль із віскі та соком. Вона

намагалася не згадувати про Віталіка, але думки поверталися до нього знову і знову. «І

що мені йому відповісти? А може, він просто знущається? Йому було мало мого тіла –

тепер хоче зламати і дух? Чи просто послати його при зустрічі й на цьому все?»

Поївши, вона сиділа в темряві біля відкритого вікна, дивилася на повний місяць і

розуміла: у неї немає жодного шансу від нього піти. Від цього усерді здавлювало,

хотілося плакати, але сліз не було. Курила одну цигарку за одною, запиваючи

алкоголем. А заснула одягненою, у халаті, на заправленому ліжку.

Вранці встала, поснідала і почала будувати план, як втекти від охорони. І раптом

згадала: дівчина з другого поверху має ключі від задніх дверей гуртожитку.

Одягнувшись як хлопчина, вона пішла до неї. Вмовляла довго – не могла ж розкрити

правду, тому довелося вигадувати.

Її випустили через задній хід, і вона, не озираючись, попрямувала до торгового центру.

Серед блискучих вітрин та холодного порядку мерчудайзінгу вона не знайшла нічого,

що б привернуло її душу. Все здавалось безликим, чужим. Тоді інстинкт підказав їй

рушити на ринок – місце, де речі мають історію.

І не помилилася. Серед розмаїтих крамничок її погляд миттєво виокремив ту саму

куртку – теплу, персикового кольору, що нагадувала світанкове світло. Вона приміряла

її, і м'яка тканина обійняла її тіло, мов друга шкіра, підкреслюючи всі вигини.

Відчуваючи себе в ній захищеною та незвично елегантною, вона не могла сховати

посмішки. Це був перший вчинок, зроблений для себе.

З новою вірою в удачу вона приступила до пошуку сапог. Цей шлях виявився довшим:

ряд за рядом пропонував або кепську якість, або кричущі моделі. Відчай уже починав

стискати її серце, коли в самому кінці ряду вона помітила невелику, непримітну

крамничку.

Зайшовши всередину, вона завмерла від захвату. Саме таке вона шукала. Довго не

вагаючись, дівчина обрала дві пари: одні – короткі замшеві на каблуці, з витончено

великим бантом ззаду, що обіцяв легкість; інші – високі шкіряні на рівній підошві, для

щоденного захисту та комфорту.

Розрахувавшись, з відчуттям виконаного обов'язку перед собою, вона купила ще

гарячий шашлик і свіжий овочевий салат. Тепер можна було їхати додому, до

гуртожитку, з відчуттям маленької, але важливої перемоги.

Відчинивши двері кімнати, вона завмерла на порозі. Всередині сидів Віталик. Їхні

погляди зустрілися на півдорозі, і вона миттєво прочитала в його очах — не просто

злість, а глибоке, гнітюче розчарування. – Ти добре провела час? – запитав Віталик тоном, у якому відчувалося розчарування. – Непогано. Їздила купувати осінній одяг. – І як тобі вдалося вийти з гуртожитку так, що тебе не помітила моя охорона? – Я хотіла сама. Без них. – Ми домовилися з тобою, згадуєш? – Що вони завжди будуть поруч. – А що я бачу? Ти втекла від них і вважаєш це хорошою поведінкою. – Від тебе я не втекла. Цінуй це … – Подумай, перш ніж говорити. Тебе це не вдало виходить. – Що ти зараз від мене хочеш? – Ми їдемо до мене. І це не обговорюється.

– У мене ще є ніч. – Ти втратила її тоді, коли вирішила мене обманути. Мої люди все одно слідкували за

тобою. Я знав, що ти можеш спробувати втекти. Тому підстрахувався – і це виявилося

не зайвим.

Вона поставила пакети з їжею на стіл, а з речами підійшла до шафи. – А в тебе тут затишно.

Він повільним поглядом оглянув кімнату: стіл із двома стільцями, вікно, тумбочку,

полуторне ліжко. Далі – маленький холодильник, на якому стояв посуд, а за ним –

шафа, що закривав ліжко від очей. Навпроти – шафа з дзеркалом у повний зріст, а на

підлозі біля ліжка лежав килим з каштановим довгим хутром. – Я тут уже майже два роки живу й плачу, аби жити самій і мене ніхто не турбував. –Молодець. А що тут так божественно пахне? – Шашлик із свинини та салат з овочів. – Пахне неймовірно. Пригостиш?

Вона взяла виделку з ложкою й підійшла до столу. Розклала одноразовий посуд,

принесла два стакани, дістала з холодильника віскі та сік. Налила собі віскі з соком,

випила залпом півсклянки й тільки тоді сіла й підвела на нього очі. – Можеш їсти й пити, якщо хочеш.

Він спостерігав за нею й розумів: їй нестерпно важко бути з ним у одному просторі. – А це щоб легше було говорити зі мною? – показав він на її стакан із легкою

посмішкою. – О, а ви можете, коли за хочете, – вона взяла руками шматок м’яса й поклала в рот.

Він узяв виделку й теж нанизав собі кусочок м’яса. Коли скуштував, зрозумів –

неймовірно смачно. І вже з більшим ентузіазмом почав їсти м'ясо з лавашем та

салатом із огірків і помідорів у майонезному соусі. А краєм ока спостерігав, як вона вже

випиває третій коктейль – і з кожним разом наливає все більше віскі. – Годі пити, – забрав віскі зі столу.

Вона усміхнулась і закурила. – А тут можна курити?

– Мені – так, а вам – ні, – посміхнулась вона, і в очах промайнула гіркота. – Знаєте,

мені не дає спокою одна думка: чи не намагаєтеся ви цією пропозицією загладити

якусь вигадану провину переді мною? – Яку провину? – Те, що стали моїм першим чоловіком у ліжку. – Не я, так хтось інший купив би тебе того вечора. – Може, це й правда... Тоді скажіть – чому я? – поглянула йому просто в очі. – Ти не вимагатимеш від мене більше, ніж я можу дати. Справа в тому, що всі навколо

так чи інакше прагнуть залізти мені в ліжко, щоб дістатися до мого гаманця. – І що, ви настільки багаті? – проговорила вона з недовірою. – Не бідний, якщо зміг заплатити за тебе, – у його голосі пролунала іздевка.

Вона знову зробила ковток і запалила нову цигарку. – Як я розумію, якщо я відмовлюсь, ви хочете моє тіло, – опустила голову. – Не просто твоє тіло, – він наблизився і підняв її обличчя за підборіддя, поглянувши у

вочі. – Я хочу грати з ним протягом чотирьох днів. Потім дам тобі час привести себе до

ладу й відпущу вчитися. – Його обличчя стало замріяним. – І кожні вихідні ти будеш

моєю.

У її очах промайнула іскра страху, але миттєво змінилася байдужістю. – Я не дарма віддав за тебе такі гроші. – Годі мені тикати цими грошима! – вона встала, підійшла до тумбочки, щось дістала,

перерахувала й кинула йому в обличчя пачку купюр. – Можете перерахувати. Там вся

сума на мою думку. А тепер ідіть звідси. – Ого... Не очікував я такого, – він був шокований, що в неї знайшлися такі гроші. – Але

ти можеш забрати їх собі. Мені не потрібно. Ти не відкупишся від мене. Я цього не хочу. – Він підвівся, і банкноти розсипалися по підлозі. – Давай, відповідай зараз! – промовив

твердим і строгим голосом.

Вона сіла на ліжко, закрила обличчя долонями й заплакала. Що робити далі – не

знала. Який вибір буде правильним – було незрозуміло. Відповіді не знаходилося.

Минуло хвилин десять. Вона зібралася, встала, допила свій коктейль і сіла в повній

тиші, закуривши. Сигарета допекла. Тоді вона підвелася, мовчки обійшла його й почала

взуватися.

– У мене немає відповіді на твоє питання. Тому роби, що хочеш.

Вона вийшла першою, не взявши з собою нічого. У спину почулося: – Може, прибереш усе зі столу?

Вона повернулася на автоматі, взяла пакет і почала змітати в нього все, аби викинути.

Віскі взяла в руки, поглянула на пляшку й усміхнулася своїй думці: «А ніхріна ти не

допомагаєш». Поклала до пакета й знову попрямувала до дверей. – Ходімо.

Вона взяла ключі від кімнати, поглянула на нього. А тим часом він, присідаючи на одне

коліно, збирав з підлоги банкноти. – Нехай лежать. Вони все одно вже нічого не варті для мене.

Він підвів голову й поглянув на неї. На її обличчі – маска байдужості. – Можеш забрати, якщо хочеш. Мені вони не потрібні. А ще в тумбочці візьми, там теж

є.

Вона вийшла з кімнати, аби не бачити, що він робитиме. Сіла під стіною на підлогу і

чекала.

Тим часом він, зібравши всі банкноти, відкрив тумбочку й застиг: там лежали дві

акуратні стопки запакованих у папір доларів, купюрами по сто.

«І звідки в неї така сума? – миттєво пронеслося в голові. – Можливо, вона не та, за кого

себе видає?.. Гаразд, потім розберуся», – вирішив він і, поклавши гроші назад, зачинив

тумбочку. Потім попрямував до неї.

Вийшовши з кімнати, він побачив, що вона сидить на підлозі. Дівчина миттєво встала,

закрила двері й рушила до сходів, не озираючись. – Звідки в тебе така сума? – наздогнавши, різко запитав він. – Яка тобі різниця?

Він схопив її за руку та різко повернув до себе. – Відповідай. – Я їх виграла. Ще коли займалася бойовими мистецтвами. Там були компенсації за

напад, ще стипендія... Я не транжирка, завжди збирала на життя після навчання. – Ого, ти й справді дивна, – видихнув він.

Вона визволила руку з його захвату – болюче стиснув, але на обличчі у неї не

ворухнувся жоден м'яз. Не кажучи більше ні слова, вона знову попрямувала до сходів.

Вже виходячи з гуртожитку, на її обличчі з'явилася легка посмішка. – Добрий вечір. Мене не чекайте, я знову поїду, – приємно усміхнулася вона вахтерці. – Добрий вечір, гарно проведи час, – побажала жінка їй услід.

Він відвів її до машини, припаркованої поруч із гуртожитком. Дівчина мовчки сіла у

відчинені двері. Вони із глухим стуком зачинилися, і незабаром з іншого боку, праворуч

від неї, у салоні вже сидів Віталік. – Поїхали додому, – сказав він охоронцю.

Машина тронулася. Вона закрила очі й розслабилася, віддавшись на волю доли. Коли

її розбудив Віталік, вона прокинулася вся заспана – і така беззахисна, що він не міг не

посміхнутися. Вона вийшла з авто – і ахнула.

Перед нею поставала двоповерхова вілла. Озирнувшись, вона побачила високий

паркан із граніту. – Де я? – У мене вдома. – Я не хочу за вас заміж. – Ти сказала: «Робіть, що хочете». А я хочу, щоб ти стала моєю дружиною. – Я не буду грати роль вашої дружини. Хочете – грайте зі мною, хочете – віддайте мене

охороні.

Їй уже було все одно, що стане з її тілом, адже душа всередині вже померла. – Ходімо до будинку, – він узяв її за руку й ледь відчутно стиснув.

Вона різко вихопила пальці з його долоні й відступила на крок,готуючись до удару. Але

він виявився швидшим – і легко парирував її спробу атакувати. Він здивував її: як за дві

секунди, без жодної підготовки, можна було так відреагувати?

Вона спробувала вдарити знову – тепер ногою, по верхній частині стегна. Але й цю

атаку він відбив. Між ними зав'язалася коротка сутичка: вона – атакувала, він –

відбивав, наче вивчаючи її рухи. – Досить! – почувся її власний голос, різкий і повновладний.

Оговтавшись, вона зрозуміла, що сидить на Віталіку, а той лежить долі, тримаючи її

зап'ястя біля свого обличчя. Вона так захопилася, що забула: у нього є охорона, яка не

дозволить їй завдати йому шкоди.

Мовчки вона підвелася й зробила крок назад. До неї вже йшов той самий охоронець,

що лякав її ще при першій зустрічі. – Нічого не роби їй, – вимовляв Віталік із задишкою, не в змозі вгамувати дихання. – Добре, – той відступив від Лізи, кинувши на неї злим поглядом.

Віталік підвівся і спробував посміхнутися. Тільки тепер вона помітила, що нижня губа в

нього розбита, і з глибокої рани сочиться кров. – А ти молодець, змогла мене дістати, – він витер рукавом червону смужку.

Ліза мовчала, лише погляд її, схожий на вовчий, ясно говорив про те, що вона думає

про нього. – Ходімо в будинок. – Ні.

Він глянув на неї, усміхнувся й наблизився. Різким рухом кинув її собі на плече, міцно

обхопивши ноги. Вона била його по спині кулаками, виривалася, але марно – м'язи

його лишалися залізними.

Увійшовши до будинку, Віталік одразу попрямував до кімнати. Кинув дівчину на ліжко й

став спостерігати. Реакція не змусила себе чекати: вона поглянулп навколо, наче

шукаючи виходу, а потім зупинилася на ньому – і в очах у неї застив жах. – Що, вже не хочеш битися? Роздягайся.

Він почав знімати футболку, потім повільно стягнув штани.

Вона завмерла. Коли він стояв уже без верху, вона, мов у тумані, зняла власну

футболку й завмерла в нерішучості. Перед нею він був лише у трусах. – Знову програємо в ту гру, в яку грали вперше?

Страх зробив її обличчя крихітним і ще більш беззахисним. – Може, все ж таки погодишся бути моєю дружиною? – Я не актриса, і не вмію грати закоханої в вас дівчини, – у її голосі прозвучав сарказм,

прихований за втомленою роздратованістю.

Несподівано для неї він розвернувся й вийшов із кімнати.

Незабаром до неї зайшов той самий охоронець із посмішкою на обличчі. Ліза вже не

відчувала страху — вона була готова до того, що може статися все що завгодно, тому

лежала в медитації, лише на мить відкривши очі.

Незабаром двері знову відчинилися й зачинилися. Дівчина вслухалася в оточення, але

навколо була тиша. Відкривши очі, вона побачила, що нічого не змінилося й нікого

немає.

Відкрила очі через те, що відчула, ніби саме когось обіймає. Поруч із нею спав Віталик,

і це вона обіймала його. Забравши руку, вона відвернулася й вже не могла заснути.

Тихенько встала й вийшла, щоб знайти вбиральню.

Зустрівши того самого охоронця, вона наважилася запитати: – Добрий ранок, ви не підкажете, де тут туалет? – Другі двері направо, – беземоційно відповів він, а потім уже з роздратуванням додав: – І що він у тобі такого знайшов? Баба як баба… – Дякую, – не звертаючи уваги на його слова, вона пішла у вказаному напрямку.

Коли Ліза відчинила двері, то ахнула від інтер'єру. Із дзеркала на неї дивилася вона

сама – ціла стіна була вкрита дзеркалами. Ванна, що займала більшу частину кімнати,

була темно-синього кольору, а туалет, схований за дверима, які вона зачинила на

замок, – ніжно-блакитний, наче небо. Виникало відчуття, ніби вона опинилася на

небесах.

Закінчивши зі справами, вона повернулася до кімнати, обережно зачинивши двері, щоб

не розбудити Віталика. – Добрий ранок. Оглянула будинок? – почув він її кроки. – Добрий ранок...

Він відчув мимолітний страх, що йшов від неї, але невдовзі вона заспокоїлася. – Я ходила до уборної, – повернулася вона до спальні і зупинилася на порозі,

поглянувши на нього. – Чому не лягаєш? – Вибачте, але я не хочу лежати з вами у ліжку. – Годі вже «викати», давай на «ти»? – Ні. Ми з вами не друзі. – Ми – статеві партнери, а це більше, ніж друзі, – він усміхнувся.

Вона задумалася, шукаючи відповіді на його слова. Слова знайшлися гострі, на межі,

але правдиві. – Якщо гвалтівника можна назвати статевим партнером, тоді, мабуть, можна й на «ти».

Хоча... не вважаю.

Після цих слів обличчя Віталіка змінилося, ставши серйозним і суворим. – Ти робиш винним мене за те, що сама не змогла сказати? За те, що ти ще не була з

чоловіком? Чи за те, що твій хлопець тебе... продав?

Вона сіла на край ліжка, її погляд в униз, і все в ній наче потемніло. –Так, я винна в тому, що нічого не сказала. Не роби мене винуватою за те, що сталось.

Він сів поруч і занурив пальці у волосся, зігнувшись і опустивши голову. Просидів так із

хвилину, мовчазно й напружено. А потім різко підвівся і, не сказавши більше ні слова,

не поглянувши на неї, попрямував до дверей. – Одяг у фкашу. Одягайся і виходь.

Вона сиділа подавленою і засмученою. «Чому він так поводиться? Можливо, я йому й

справді подобаюся? Чому я так на нього реагую? Він купив мене і навіть не дозволив

викупити себе». «Та вже... Я все вирішила. Як тільки з'явиться шанс, я просто вб'ю

себе, і все. А зараз – нехай робить, що хоче».

Вирішивши в своїй голові все остаточно, вона встала, підійшла до шафи й відчинила її.

Всередині були пусті полиці; лише на одній лежали джинси з кофтою.

Вона одягнула те, що було запропоновано, і вийшла в коридор. Зупинилася й

оглянулася. У неї з'явилося бажання розглянути інтер'єр. Стіни – білі, кое-де висіли

картини. Всі двері були з дерева з цікавою різьбою: тут виноград, а подекуди – дерева з

листям та плодами.

Високі стелі, що дивно, були чорного кольору. Виникало відчуття, що стеля десь

далеко, і водночас – наче давить на тебе, якщо дивитися на неї довго. – Ти де?

Вона злякалася голосу Віталіка, який долинув із кінця коридору. Дівчина попрямувала

на звук і вийшла у хол будинку. Він стояв біля дивана чорного кольору, на кахельній

підлозі кольору слонової кості. – Подобається? – у його інтонації промайнула цікавість. – Цікавий інтер'єр будинку.

– Може бути твоїм. – О, так! Я дуже цього хочу, – очі на Віталіка й посміхнулась. – Ти цього чекав?

Коли він це говорив, то не очікував такої реакції і вже тішився, що хоч чимось зміг її

зацікавити. – Таку... – сумно промовив він. – Я просто хочу стати для тебе кимось. – Мене не купити, і це неможливо! – Я вже це зрозумів. Але не втрачаю надії, що можу чимось тебе зацікавити. Адже я

тебе, Лізо, вже купив. Поїхали.

Він повернувся і пішов. Вона несміливо пішла за ним. – Куди ми їдемо?

Відповіді вона так і не почула.

Коли вони підійшли до машини, він повернувся до Лізи. – Давай закрию очі. – Добре…

Вона повернулась до нього спиною і завмерла в очікуванні.Він наблизився, зав'язав очі

щільною тканиною, а потім обійняв її за живіт, міцно притиснувши до себе. Відпустив і

мовчки допоміг їй сісти в машину.

У дорозі Ліза сиділа мовчки. Коли автомобіль зупинився, Віталік ніжно поцілував її – від

чого у дівчини настав шок. Він обережно розв'язав пов'язку. Її рука мимоволі

потягнулась до губ, наче намагаючись закрити їх. – Виходь.

Вона глянула у вікно і побачила, що знаходиться всього в кварталі від свого гуртожитку.

Коли прийшло усвідомлення, що він її відпускає, вона, сама того не очікуючи,

поцілувала його в щічку й, відчинивши двері, побігла у бік гуртожитку.

Він сидів і дивився вслід цій маленькій дівчинці, розуміючи, що вона забрала його

серце своєю непідкупністю. Він усвідомлював — буде халепа, якщо залишити її поруч

із собою. Тому й відпустив. – Куди їхати? – До квартири. Там ще ніхто не прибирав?

– Ні, ми чекали ваших розпоряджень. – Все вірно зробили. Тую простиню віддати мені. І футболку, в якій вона ходила, теж. – Добре. Зараз приїдемо, і все заберемо.

Половину дороги вони їхали мовчки. – Можна питання? – Давай. – Чим вона тебе так вразила, що ти її відпустив? – Тим, що її не купити. І ще... я не казав тобі, але я у неї був першим. Мене здивувало,

як вона поводилася тієї ночі. – А скільки їй років? – здивувався водій. – Сімнадцять, – Віталік витримав паузу й додав: – Я теж здивований.

Більше вони не розмовляли.

Повернувшись у кімнату, вона залізла в ліжко під ковдру. У голові блукали думки.

«Він може зараз прийти?»

«Та ні, він сам мене відпустив».

«А може, він грає зі мною?»

«А коли він не грав?»– усміхнулася власній думці.

«Так, зберися! Усе добре. Ти вже вдома, сама».

«А навіщо я його поцілувала?»

«О боги, я це зробила сама?»

«А його поцілунок був таким ніжним...»

«Зберися!»

«Що мені робити, коли він повернеться по мене?»

«Гаразд, усе потім. А зараз... просто потрібно жити. Ура, я буду жити!»

Вона вибралася з-під ковдри й вирішила жити далі, забувши ці пригоди.