Прогулянка на узбіччі

Прогулянка на узбіччі

Пасажири автобуса впали в дрімоту під час багатокілометрової подорожі гірською дорогою, але невдовзі стали бадьорішими від свіжого повітря, яке проникало з віконця. Потягло прохолодою з ущелин. Андрій і Богдан, студенти, майбутні журналісти, вирішили у довгоочікувані вихідні зробити вилазку на природу.

У вікні автобуса миготіли луки, акуратні стіжки сіна, пожнивні рештки на полях. Гори, пофарбовані вечірньою зорею в багряно-сірі барви, повільно засинали. Вони кликали нічний морок, який неспішно з’являвся в долині, і верхівки дерев розлучалися із залишками дня.

Хлопці вийшли на гірській розвилці й, попрощавшись із водієм, почимчикували в глибину лісу. Зупинилися, розпалили багаття, розклали намет — облаштувалися.

... Тихо й обережно прийшла в гори ніч. Не поспішаючи, згасила зорю, задурманила тягучим ялицевим запахом із ущелини, розсипала по небу сріблясті зорі. Але зорі були не однаково сріблясті, а зі смарагдовим блиском. Вони, неначе перестиглі ягоди, напоєні бурштиновим соком, готові ось-ось зірватися до долу.

Андрій підняв долоні вгору, розкрив їх — і зорі стали проникати крізь пальці донизу, виблискуючи яскравими різнокольоровими вогниками. Падали на гладь ріки, а потім, віддзеркалюючись у воді, знову загорялися на небокраї й зливалися в єдиному хороводі. Здавалося, що у всьому світі — спокій. У темряві ущелини — гуркотлива ріка. Простір наповнювався запахом лісу. Оксамитова пітьма, зоряна ніч навіювала відчуття захоплення.

Андрій підсів до багаття і тихим голосом почав розмову:

– Богдане, коли я думаю, що життя закінчиться, то стає моторошно. Я хочу жити на Землі, а не як душа в ефемерному просторі.

– Андрію, – Богдан задумливо підняв очі, – а в людини є вибір? У неї є лише ставлення до обставин і, головне, що б не трапилося, не змінювати його. Є Божа обітниця, і тому не зраджуй своїм принципам, своїй життєвій позиції. Тільки тоді залишишся людиною. Ти можеш помилятися, неправильно трактувати порядок речей, але завжди намагайся йти до істини.

Андрій задумливо потупив очі.

– А що ж таке істина?

Блиск очей Богдана зливався з полум’яними відблисками ватри, а лісова тиша порушувалася тріскотінням палаючого гілля.

- Відповіді я не дам, – він неквапно продовжив. – Бо в кожного своя істина.

Подумай, що шукаєш у житті, для чого живеш, чи отримуєш задоволення й гармонію у взаєминах з іншими людьми. Маєш власний потенціал – створюй, залиш свій слід.

Андрій схвильовано продовжив розмову:– А любов, стосунки, дружба — це ж і наповнює життя щастям. Так, якщо це є, то душа розвивається. Тобто сенс життя — у пізнанні себе як духовної сутності, якої потребує Всесвіт. Він потребує енергії твоїх діянь.

– Богдане, ти, напевно, маєш багато талантів? Музику добре розумієш?, – вже більш спокійно запитав Андрій.

– Так, – відповів Богдан. – Я і граю, і вірші пишу. Тобто раніше писав. Думаю, гарні вірші… Але все кинув. Ні до чого це.

– Чому ж? – Андрій здивовано поглянув на нього.

– Розумієш, – з м’якою посмішкою продовжував Богдан, – усі твої задуми, натхнення є постійним нагадуванням про смерть, бо бажаєш устигнути створити задумане . А для творця важливий лише твій Дар. Інше не потрібно. Призначення людини, найважливіше в ній — вершити. А людина, по своїй суті, мілка та дріб’язкова, і все відразу в ній не розміститься.

– Але ж ти для чого існуєш? – запитав Андрій. – Свою частку здобутку до суми минулого додаєш, а всю суму на себе множиш?

– Так, – відразу відповів Богдан. – Від цього людський дух на сходинку зростає, тому й Дар кожної людини вимірюється вселенським простором. Загальна непорушна істина в людині…

…Засинали під мелодійний передзвін, і здавалося, що це ельфи чи веселі гноми бігають у своїх шапочках і дражнять людей, але по-доброму, не образливо. Снів тієї чудової ночі пам’ять не зберегла, але відчуття захоплення залишилося назавжди.

Наступний день почався молочним туманним ранком. Прокинувшись, вони обмежилися легким сніданком і вирушили у зворотний напрямок.Йшли в молоці, сирості. Куди дорога звертала, туди й тримали шлях.

Хлопців наздогнав спочатку рокіт невідомого мотору, потім світло двох жовтих фар ветеринарного позашляховика . Водій пообіцяв довезти до міста…

Андрій і Богдан кинули погляд на ліс, гори, річку. Попрощалися…

– Яке прекрасне життя, – захоплено сказав Андрій, а Богдан кивнув і посміхнувся…