Єдине що залишається – це спогади

Тендітна дівчина, одягнена у полегшений скафандр, зупинила свій квадроцикл якраз на передгір’ї, перед початком каньйону. Дорога сюди від Марсіанської колонії імені В.І.Вернадьского зайняла в неї десь годину, чи менше, чи може більше, це вже не мало значення. Ні що вже не мало значення. Блакитні очі дивилися в пустоту, наче вона ні чого навкруги себе не бачила. Те, як марсіанка злізла із свого транспорту і пішла вздовж скель говорило про те, що дівчина пізнала біль, який, ніби злий чаклун, забрав у красуні її молодість.

Серед скель, був затишний куточок, у тому куті була невелика купка складеного каміння і вирізаний на скелі хрест над нею. Дівчина зупинилася поряд, дістала з похідного ранцю дві білі пластикові лілеї, і поставила їх замість старих, які вона перед цим поклала у пакет, щоб віддати на переробку після повернення. Дівчина мовчки присіла поряд із могилою. Здавалося, мовчання буде тривати вічно, лише вітер буде завивати у каньйоні, роблячи тугу за тим, кого вже не повернеш, ще сильнішою.

– Знаєш, – раптом розпочала вона, – а я тоді вже трохи звикла бути тою, кого ти любиш.

Десь у недалекому минулому

Софія була справжньою марсіанкою. Як і всі жителі червоної планети, чиї прадіди покинули перенаселену Землю заради нового життя, і вимушені пристосовуватися до сурових умов планети, вона була сильною і цілеспрямованою дівчиною. Саме це, у купі із кмітливим розумом, дозволило їй поступити у один з найпрестижніших університетів Марсу.

Ішов вже останній рік навчання, Софія не захотіла одразу іти до гуртожитку, треба було трохи провітрити голову, після напруженого учбового дня. Невідомо чому, але ноги завели її до космодрому. Дівчина мов зачарована, роздивлялась космічні кораблі, які, мов блискучі вежі, створювали дивовижний металевий ліс.

– Подобається? – невідомий голос заставив Софію обернутись щоб побачити його володаря.

Це був молодий статний хлопець одягнений у комбінезон астронавта. На лівому плечі була нашивка із логотипом Nasa. На обличчі була легка посмішка. Щоки Софії загорілися і відчувши це, вона швидко відвернулася від хлопця.

– Не можу сказати. Я перший раз тут. Просто гуляю. Мені треба іти. – Дівчина не встигла зробити і одного кроку як голос астронавта заставив її передумати.

– Стійте. Я не хотів Вас налякати. – Примирливо сказав хлопець, і швидко продовжив. – Просто я перший раз на Марсі. Мене нещодавно перевели з Землі сюди і я зовсім ні чого не знаю тут. Я чув від інших астронавтів, що недалеко від космодрому є гарне кафе. Чи не бажаєте Ви прийти завтра сюди у цей же час і ми разом пообідаємо, заодно і розповісте мені про те, як тут усе влаштовано?

– Не знаю, подивлюся. – Софія навіть не обернулась, і, прискоривши шаг, залишила хлопця одного.

Зараз

– Я досі пам’ятаю той день. Ти зробив мені букета із квітів орігамі. Довго потім виправдовувався, що тобі не вдалося знайти справжніх, живих. Ти тоді навіть не здогадувався, що на Марсі не продають живих квітів, лише паперові, тканинні або пластикові, це практично. Той букет досі у мене стоїть. Мама каже щоб я його викинула, а я не хочу. Не можу. Потім ми почали зустрічатися частіше. Ти мені розповідав про рідну Землю і про космос, і про те, що коли-небудь люди вийдуть за межі Сонячної системи, а я знайомила тебе із Марсом.

Десь у недалекому минулому

Генрі, так звали того астронавта, стояв на краю скелі і дивився на рівнину Хриса. Завдяки піску, поверхня долини здавалася м’якою, мов махрове простирадло, а свинцеве небо придавлювало двох маленьких людей до землі. Більше нема нічого, тільки ви двоє, каньйон позаду вас і неосяжна пустельна долина. Софія аж відчула, як у молодого чоловіка перехопило подих від величі цієї картини.

– Дух захоплює, правда ж?

– Так. У нас, на Землі, щось схоже можна побачити у пустелях, але, не таких масштабів.

– Розкажи мені ще щось про Землю?

– Ну, небо у нас блакитне, прямо як твої очі.

– Не підлизуйся до мене!

– Я не підлизуюсь, це правда.

– Ні, підлизуєшся, – Софія демонстративно відвернулась від Генрі, ховаючи посмішку, і схрестила руки.

– Ну Софійка, – молодий чоловік підійшов і обняв дівчину. – Я кажу правду. Якщо не віриш, я, коли в мене буде відпустка, візьму тебе із собою на Землю, відвезу до рідного міста, і ми з тобою трохи поподорожуємо Америкою. Я покажу тобі наші Великі озера, та парк Йеллоустоун. Тільки не сердься на мене.

– Ну добре, – її голос став лагідніший.

Двоє закоханих розвернулись обличчями до долини і продовжили насолоджуватися краєвидом, поки пілот знову не порушив мовчання.

– Софійка, знаєш про що я мрію?

– Ні, ти ж не розповідаєш про що ти мрієш.

– Я мрію про те, щоб оселитися тут, із тобою, і прожити разом усе своє життя. А коли я помру від старості, щоб мене поховали тут недалеко, бо хочу насолоджуватися краєвидом цілу вічність.

– Знову ти дурниці кажеш.

– Ніякі це не дурниці, – тепер вже прийшла черга Генрі вдавати з себе ніби він ображений. – Просто вид дуже красивий.

– А от із цим я цілковито згодна.

Зараз

– Ти так і не виконав обіцяного. Генрі, ти так багато розповідав про Змелю і з такими барвами, що з рештою вона почала мені снитися із її небом, кольором як мої очі, з великою кількістю дерев і Великі озера, і парк Йеллостоун.

Десь у недалекому минулому

– На скільки ти відлітаєш?

– Ненадовго, всього на один рік, – Генрі ласкаво дивився на Софію.

– Один рік це теж довго, – дівчина сумно дивилася на нього.

– Не переживай, моя маленька марсіанка, – Генрі ніжно подивився їй в очі, – я обов’язково повернусь і ми знову будемо разом. Добре.

– Добре.

– До речі, – Генрі запустив руку у кишеню комбінезону і дістав з відти паперовий прямокутничок, який виявився листівкою. – Коли будеш дуже сумувати за мною, то відкрий цю листівку і почитай. Кожного разу, як ти будеш тримати її у своїх руках, кожного разу, як ти будеш промовляти ті слова, що там написані, я буду поряд.

Софія ні чого не відповіла. У неї не було сили, невідомо звідки з’явившийся сум стиснув їй горло. Сил хватило тільки на те, щоб узяти листівку і кивнути.

– Не переживай, все буде добре, - і Генрі посміхнувся тою своєю посмішкою, від якої у Совфії тепліло на душі.

Через деякий час космічний корабель відірвався від землі і полетів у космос. Десятки пар очей проводжали його, і серед них очі тої, колір яких схожий на колір Земного неба.

Зараз

– Знаєш, я досі не відкрила тієї листівки, яку ти мені тоді дав. Не можу наважитись. Боялась, що якщо зроблю це, то забуду тебе і твою посмішку. – Рука повільно простягнулася до ранцю і дістала з відти листівку. – Це була помилка. Тепер я це розумію. – Вона відкрила листівку і прочитала в голос. – Туга за тобою накриває мене хвилями. Сьогодні схоже я потону. – Голос Софії почав тремтіти. – Але я знаю, що наша любов не дозволить мені захлинутися у ній, і твої небесні очі нададуть мені сил вийти із темряви. – Плечі Софії затремтіли і вона почала плакати. Вперше з того самого моменту, як астронавт Генрі О’ніл загинув на Європі через не передбачувані обставини.